НОВИЙ ЗАПОВІТ
ЧИ НАСТАНЕ ВЕЛИКА СКОРБОТА?
У Євангелії від Матвія 23 записано багато дорікань Ісуса юдейській владі Його днів. У вірші 38 Він проголосив, що дім євреїв залишиться порожнім. Потім Він зі Своїми учнями вийшов за межі храмового комплексу, але зупинився на деякій відстані від нього й продовжив той самий монолог. Він звернув увагу учнів на храм і сказав: «…не залишиться тут каменя на камені, який не буде зруйнований» (Матвія 24:2). Така заява була б шокуючою та жахливою для цих напищених євреїв, які так пишалися своїм храмом. Наодинці учні поставили Ісусу два запитання: 1) «Коли це буде (тобто, зруйнування храму)?» і 2) «Яка ознака Твого приходу та кінця віку?» (Матвія 24:3). Відповідаючи на ці запитання, Ісус розрізнив зруйнування храму з одного боку та настання кінця світу з іншого. Тим самим Він показав, що це абсолютно окремі події.
Ісус почав Свою відповідь з окреслення численних ознак, які мали відбутися перед руйнуванням храму. По-перше, багато хто прийде «під Його ім’ям» (вірш 5). І насправді, напередодні падіння Єрусалима в 70 році н.е. з’явилося багато фальшивих месій, які видавали себе за Христа. Йосип Флавій, єврейський історик першого століття, написав, що таких месій стало ще більше перед самою облогою міста. Гамалиїл також посилався на таких осіб у той період часу (Дії 5:34–37), і Павло попереджав про фальшивих «апостолів Христа» (2 Коринтян 11:13).
По-друге, Ісус сказав, що поширюватимуться вісті про «війни та чутки воєнні», «але це ще не кінець» (вірш 6). Римляни вели численні війни проти різних менших народів, коли Рим прокладав свій шлях до всесвітнього панування. У той же час Рим був змушений постійно придушувати різні повстання та бунти серед підкорених ним народів. Йосип Флавій підтверджує цей факт. «Кінець», згаданий у цьому вірші, стосувався кінця існування храму, а не кінця світу.
По-третє, Ісус передбачив голод, епідемії та землетруси (вірш 7). Це задокументований історичний факт, що протягом років, що передували руйнуванню Єрусалима, мали місце голод і землетруси. Зокрема, масовий голод був під час правління імператора Клавдія (Дії 11:28; близько 47 року н.е.). Під час правління Нерона в 60–70 роках н.е. сталася незвичайна кількість сильних землетрусів, які знищили багато міст Малої Азії. Появу цих ознак у період між часом, коли Ісус казав про це (30 рік н.е.) і руйнуванням храму (70 рік н.е.) можна розглядати як пряме справдження слів Ісуса. Але якщо слова Ісуса стосуються майбутньої події, то вони просто не мають сенсу, оскільки протягом останніх майже 2000 років по всьому світу відбувалися землетруси та спалахи голоду, і те, що вони відбуваються сьогодні, не є особливою ознакою.
По-четверте, Ісус далі заявив, що апостолів будуть ненавидіти, переслідувати та навіть убивати (вірш 9). Петро, Павло, Яків (Дії 12:2) і Яків Алфеїв були страчені ще до руйнування Єрусалиму. Ісус також сказав, що з’являться фальшиві пророки, через яких багато християн спокусяться, а беззаконня пошириться (вірші 10–13). У міру посилення тиску переслідувань протягом перших десятиліть християнства віра багатьох занепала. Відступництво стало поширеним явищем. Саме в такі смутні часи фальшиві вчителі залишили свій відбиток в історії, скориставшись духовним сум’яттям, сумнівами та слабкістю людей (Матвія 7:15; Дії 20:29–30; 1 Тимофія 4:1; 2 Петра 2:1–2).
Ісус сказав, що як тільки всі ці ознаки (лже-христи, війни/чутки про війни, голод/землетруси, переслідування, смерть апостолів, відступництво багатьох, поява лжепророків і проголошення євангелія по всьому світу) здійсняться, тоді й прийде «кінець» (вірш 14). Тобто буде зруйновано храм і Єрусалим, настане кінець формальній релігії юдаїзму та всій старозавітній системі. Ісус також сказав, що цей кінець настане, коли на святому місці стане «гидота спустошення» (вірш 15). Він застосував пророцтво Даниїла 9:27 до присутності римської армії під час руйнування Єрусалиму та храму (Луки 21:20).
Отже, Ісус закликав вірних у Юдеї «втікати в гори» (вірш 16). Історія зафіксувала дивовижний факт щодо падіння Єрусалиму. З наближенням 70 року нашої ери єврейські християни сприйняли вторгнення римських військ у Палестину як означений Христом знак. Побачивши римську військову машину «на повному ходу», єврейські християни кинули все і втекли до Пелли, села на схід від Йордану в Переї, приблизно в 25 км на південь від Галилейського моря. Таким чином, коли Бог виливав Свій гнів на невіруючих євреїв, Він подбав про безпечну втечу тих євреїв, які стали християнами.
Ісус провістив, що «горе» буде тим, хто під час прийдешніх труднощів матиме додаткові тяготи, пов’язані із захистом і доглядом за дітьми, особливо якщо вони припадуть на зиму чи суботу (вірші 19–20). Виношування дітей та догляд за ними – це складна справа вже сама по собі, але вона стає неймовірно складною, коли жінка змушена тікати, рятуючи своє життя. Так само й врятуватися від натиску нещадної військової сили було б значно складніше взимку. І діти, і дорослі однаково потерпали б від холоду і голоду. Натяк на ускладнення, пов’язані з суботою, стосується того факту, що єврейська влада все ще змушуватиме дотримуватись суботи і закриватиме міські брами в цей день (Неемії 13:19). Таким чином, у цих двох віршах йдеться про перешкоди під час втечі при облозі Єрусалиму.
Далі Ісус сказав, що під час тих подій буде «велике горе», яке буде гірше, ніж будь-коли, і багато людей втратять своє життя (вірші 21–22). Тим, хто живе після 70 року нашої ери, важко зрозуміти масштаби скорботи, яку зазнали люди під час руйнування Єрусалиму. На той час євреї з усього світу зібралися разом на святкування Пасхи. Масові страждання, які виникли в результаті облоги міста римською армією, були величезними. Йосип Флавій, очевидець тієї події, натякнув на жорстокість, що супроводжувала облогу, такими словами: «і жодне інше місто не зазнавало таких страждань... від початку світу». Слова Ісуса «і не буде» показує, що Він мав на увазі час, близький до Його днів, після котрого пройде ще багато часу. Якби Він мав на увазі якийсь період близько кінця світу (як заявляють прихильники доктрини про тисячолітнє царство), Він би не додав таких слів, оскільки для подібних подій у майбутньому не залишилося б часу. Бог міг легко «стерти» кожного єврея з лиця землі; але заради Його Церкви (в якій було багато навернених у християнство євреїв) період тієї «великої скорботи» було скорочено (вірш 22).
Далі Ісус попередив, що напередодні знищення Єрусалиму з’являться лжехристи та лжепророки, які робитимуть магічні трюки, аби змусити людей думати, що вони справжні представники Бога (вірші 23–26). Коли люди стикаються з серйозними та ґрунтовними порушеннями свого життя, вони часто стають легкою здобиччю для тих, хто прагне нажитися на труднощах інших. Ісус попереджав про це явище, адже час руйнування Єрусалима наближався. Коли хтось, навіть у наш час, намагається спокусити людей повірити, що друге пришестя Господа вже незабаром, Ісус каже: «Не вірте!» (вірш 26). Чому? Тому що коли Ісус прийде в кінці часів, це стане відоме всім. Його друге пришестя буде таким же явним і очевидним, як сліпучий спалах блискавки, що озаряє все небо (вірш 27).
На відміну від остаточного повернення Ісуса, Його прихід для суду над Єрусалимом можна буде розпізнати за зовсім іншими ознаками: «Бо де буде труп, там зберуться орли» (вірш 28). Орел, який зазвичай класифікується як різновид грифа через те, що живиться падлом, був символом римської влади. Його зображення несли різні підрозділи римської армії всюди, куди досягала римська влада. Сучасники Ісуса були добре знайомі з цим фактом. Таким чином, у 70 році нашої ери римські «орли» налетіли на Єрусалим і з’їли «труп» відступницького юдаїзму.
Далі Ісус використав кілька дуже образних фраз, які ґрунтуються на апокаліптичній мові Старого Заповіту: «Відразу по тих днях горя сонце померкне, і місяць не дасть свого світла, і зорі падатимуть з неба, і небесні сили захитаються» (вірш 29). Слова «по тих днях горя» означають «після жахливих подій, що відбулися під час облоги міста», яка, за історичними даними, почалася 10 серпня 70 року нашої ери і тривала близько двох місяців. За цей короткий період 1,1 мільйона людей померли в невимовних стражданнях, а 97 000 потрапили в рабство. Після важкої облоги відбулося остаточне знищення міста. Ісус описав його символічною, апокаліптичною мовою, яка нагадує опис знищення Вавилона, записаний в Ісаї 13: «близько Господній день» (вірш 6); «адже небесні зірки і їхні сузір’я не дадуть свого світла, і потемніє, коли сходитиме, сонце, і місяць не дасть свого світла. Я помщуся світові за зло, а безбожним – за їхні гріхи» (вірші 10–11а); «небом захитаю, і земля затрясеться від свого місця» (вірш 13). Потрібно лише прочитати 13-й розділ Книги пророка Ісаї, щоб побачити, що ці твердження стосуються падіння Вавилонської імперії під натиском мідійців у VI столітті до нашої ери. У подібних висловах Ісая зобразив і знищення Едому, говорячи про те, що всі небесні сили пропадуть і обсипляться, а небо звернеться, як сувій (34:4). Пророк Єзекіїл зобразив долю Єгипту як затемнення зірок, місяця та сонця (32:7). Немає сумніву в тому, що така мова є дуже образною і гіперболічною, яка має справити певне враження, створити бажаний ефект у свідомості слухача, і її не треба сприймати буквально. Якщо Бог може зображувати повалення Вавилону, Єгипту та Едому такою екстравагантною, драматичною мовою, Він, безсумнівно, може зробити те саме, провіщаючи зруйнування Єрусалиму в 70 році нашої ери.
«І тоді з’явиться ознака Сина Людського на небі» (вірш 30). Іншими словами, коли «померкне» єврейський храм, «захитається» єврейська спільнота та «впаде» єврейська влада під натиском імперського Риму, це буде знаком чи сигналом того, що Христос прийшов судити Ізраїль. Це Він навів нещастя, яке спіткало єврейський народ. Ісус зробив саме те, про що Він сказав Каяфі й що той міг побачити на власні очі: «Син Людський прийде на хмарах небесних» (Матвія 26:64). Євреї знали, що така мова була цілком доречною для описання прояву Божого гніву в історії. Коли Бог карав Єгипет у давні часи, Він «в’їхав на легкій хмарі й прибув в Єгипет» (Ісаї 19:1) – це доволі колоритний спосіб уявити Божу помсту. (Примітка: використання слова «племена» стосується усіх єврейських колін по всьому світу, які оплакуватимуть крах національної релігії юдаїзму).
Після цього, при звуку гучної сурми, Бог пошле Своїх ангелів зібрати всіх обраних (вірш 31). Як повідомляють історики, як тільки протидія євреїв християнству (відображена в Книзі Дій) припинилася в 70 році нашої ери, справжній Божий народ (тобто Церква Ісуса Христа, «рід обраний», «святий народ», 1 Петра 2:9) почав відчувати неперевершену ефективність. Звук сурми євангелія був чутний чіткіше, ніж будь-коли. Слово «ангел» є звичайним грецьким словом, що означає «посланець». Цілком імовірно, що в цьому уривку йдеться про посланців євангелія, які через проповідь Слова збирали людей з усього світу до «обраного народу». Така фразеологія нагадує оголошення ювілейного року (Левіт 25), коли кожного 50-го року віруюча єврейська громада сурмила в баранячий ріг по всій землі та проголошувала настання року звільнення або визволення.
Потім Ісус розповів коротку притчу про смоківницю (вірші 32–33). М’які бруньки та нове листя на ній служать ознаками наближення літа. Подібним чином і ознаки, які надав Ісус, точно вказували час, коли Єрусалим мав бути зруйнований. Як тільки вірні учні почнуть спостерігати за появою цих знаків, вони зрозуміють, що місто от-от буде взято в облогу римською армією. Тоді вони могли очікувати свого «визволення» (Луки 21:28), тобто застосувати даний їм за Божим провидінням план втечі та отримати визволення від переслідувань з боку єврейської влади. Повторення займенника другої особи множини є ще одним доказом того, що Ісус мав на увазі сучасне Йому покоління, а не майбутні покоління людей: «Так і ви, коли все це побачите...» (вірш 33).
Ісус завершив відповідь на перше запитання Своїх учнів такими словами: «Не мине цей рід, як усе це збудеться» (вірш 34). Покоління, до якого Він звертався, ще житиме, коли «все це» станеться. Тому кожна окрема ознака, яку вказав Ісус, мала з’явитися протягом того покоління. Однак деякі припускають, що грецьке слово, яке означає «покоління» (генеа), також можна перекласти як «раса», і тоді виходить, ніби Ісус просто казав, що єврейська раса не зникне, доки з ними не станеться все це. Але в такому випадку виходить, що Ісус передрік євреям, що станеться з їхньою расою, а потім сказав, що їхня раса не зникне, доки з ними не станеться всього того, що мало статися, – абсурдно зайва ідея. Навіщо Богу оголошувати долю групи людей, а потім запевняти їх, що вони все ще житимуть до тих пір і зазнають цієї долі? Очевидно, що Бог ніколи не розповів би їм конкретні особливості їхньої долі, якщо на той час їх вже не буде на світі, щоб відчути їх на власному досвіді. Справа в тому, що слово «покоління» неодноразово вживається в Євангелії від Матвія на позначення тих, хто живе в певний період часу (Матвія 1:17; 11:16; 12:39–43; 23:36). Насправді, в Матвія 23:36–39, у тому самому контексті, що й у Матвія 24, Ісус говорив про сучасне населення Єрусалиму як про «покоління», яке Він прагнув «зібрати» і чий дім «залишиться порожнім».
Вірш 35 слугує перехідним віршем, з якого Ісус почав відповідати на друге запитання учнів. Він рішуче розрізнив зруйнування Єрусалиму, про яке Він говорив до цього, і настання кінця світу або Його друге пришестя. Навіть якби учні й не запитали Його про «кінець світу», Ісусу було б доречно розглянути це питання, щоб між ними не виникло плутанини. Тому Він натякнув на «той день», тобто день, коли «небо і земля проминуть» (вірш 35), настане кінець світу і Христос прийде знову (вірш 3). Таким чином, вірші 36–51, а також весь 25-й розділ, стосуються кінця світу. Перший пункт Ісуса полягав у тому, що ті, хто звертає належну увагу на ознаки, можуть точно визначити час зруйнування Єрусалиму, але ніхто не може точно визначити день повернення Христа. Насправді не буде абсолютно ніяких ознак, які б сповістили людей про наближення другого пришестя. Вірші 37–39 чітко показують, що життя на землі триватиме, як і завжди, у «звичайних справах». Остаточне повернення Ісуса буде абсолютно неочікуваним і не буде жодних ознак, які б попереджали про його наближення (1 Солунян 5:2; 2 Петра 3:10).
При ретельному вивченні в контексті та в світлі історичних даних стає очевидно, що вірші в Матвія 24, які прихильники тисячолітнього царства на землі застосовують до останніх часів, насправді стосуються зруйнування Єрусалима римською армією в 70 році нашої ери. Немає жодних сумнівів, що у світі буде багато горя та скорботи. Християн навіть запевняють у цьому (2 Тимофія 3:12; Івана 16:33; Дії 14:22). Християни завжди терпіли й терпітимуть скорботи. Але в майбутньому не буде окремого періоду «великої скорботи», від якого святі будуть позбавлені, як це описують прихильники тисячолітнього царства на землі. Світ цілком може пережити Третю світову війну. На людство можуть обрушитися жахливі нещастя. Але такі майбутні події в жодному разі не стануть виконанням того, чого навчає Біблія, адже вона просто не навчає, що в майбутньому на землі настане семирічний період «великої скорботи», кульмінацією якої стане битва Армаґедон.
[24:37–39] Ісус підтвердив історичність Ноєва потопа.
25:13 aNU-текст опускає закінчення цього віршу.
[25:46] Богобоязних людей навряд чи дивує, що невіруючі відкидають ідею про вічні муки за гріхи. Проте дещо дивно, що все більше людей, які вірять у Бога, відкидають ідею про вічне покарання для грішників. Згідно з однією популярною нині ідеєю, після своєї смерті злі люди страждатимуть деякий час, але зрештою їх буде просто «знищено».
Одна з багатьох проблем із цією ідеєю полягає в тому, що вона не може належним чином відповідати заяві Ісуса, записаній у цьому вірші. Пояснивши, як Бог відділить праведних від неправедних під час Суду (25:31–45), Ісус завершив розповідь такими словами: «І підуть ті на вічне покарання, а праведні – на життя вічне» (25:46). Тут Ісус використав те саме грецьке слово аіоніос на позначення тривалості як пекла, так і раю. Отже, все, що можна сказати про тривалість раю, можна сказати і про тривалість пекла. Якщо пекло не триває вічно, то і рай теж.
Зверніть увагу на те, що шанований учений Дж. Макгарві сказав про використання слова аіоніос у Матвія 25:46 –
що б не означало це грецьке слово в кінці цього речення, воно означає й на початку; оскільки незмінним правилом екзегези є те, що слово, повторене таким чином у тому самому реченні, повинно розумітися в тому самому значенні, якщо тільки контекст або природа підмета не вказують на гру слів. А в контексті цього вірша немає нічого, що вказувало б навіть на найменшу різницю в значенні цього слова, і за природою підмета також не можна визначити, що покарання, про яке йдеться, є менш тривалим, ніж життя. Всіма визнано, що у виразі «вічне життя» цей термін має повну силу, і тому марно і абсурдно заперечувати, що він має таку ж силу й у виразі «вічне покарання». «Вічне покарання» у цьому вірші є таким самим, що й «вічний вогонь» у вірші 41. Покарання буде вогнем, і воно триватиме вічно.
Якщо покарання тимчасове, то і небеса також. За контекстом і мовою вони пов’язані між собою. Ісус хотів, щоби учні розуміли небеса як місце постійного щастя так само, як і пекло як місце постійних мук.
26:3 aNU-текст опускає книжники.
26:26 aУ M-тексті – подякувавши.
[26:26–27] В оповіданнях Матвія та Марка (14:22–23) про встановлення Вечері Господньої Ісус благословив спочатку хліб, а потім чашу. Однак Лука пише, що Ісус спочатку благословив чашу (22:17–19). Чи є ця різниця в оповіданнях прикладом невідповідності, коли натхненні автори суперечать один одному?
Безумовно, Ісус встановив Вечерю Господню лише один раз, і благословив спочатку або хліб, або чашу. Він не робив цього і так, і інакше. Отже, чи можемо ми зрозуміти ці тексти таким чином, щоб не дискредитувати Біблію, визнаючи, що Ісус не робив це обома способами? Тієї ночі, коли Ісус встановив Вечерю Господню, як саме Він це зробив – хліб, потім чаша, чи чаша, а потім хліб?
Очевидно, що автори біблійних оповідань не завжди намагалися представити певну подію в хронологічній послідовності. Лука цілком міг розглядати святкування Пасхи та встановлення Вечері Господньої тематично. У такому разі суперечності не було б. Однак для цього конкретного випадку є інше правдоподібне пояснення. Уважно прочитайте оповідання про цю подію в Луки 22:7–20, і зверніть увагу на те, що Ісус заснував Вечерю Господню в кінці святкування єврейської Пасхи. Потрібно дуже уважно розрізнити обидві події, особливо тому, що для обох використовувалися ті самі елементи, і тому що перша була прообразом другої. Заколення пасхального ягняти в юдаїзмі передбачало смерть Ісуса Христа, Який став «нашою Пасхою» (1 Коринтян 5:7).
Лука фактично двічі посилається на «чашу» – у вірші 17 та у вірші 20. Першу «чашу» прийняли під час святкування Пасхи, а друга «чаша» була частиною встановлення Вечері Господньої. Отже, Лука не протирічить Матвію та Марку, визначаючи той самий порядок прийняття Вечері Господньої, тобто спочатку хліб, а потім чаша. Слова Луки «так само» у вірші 20 відносяться до фрази «і взявши хліб», а «по вечері» відносяться до хліба і чаші Вечері Господньої.
Апостол Павло додатково підтверджує цей факт в описі цієї події в 1 Коринтян 11:23–29. (Зверніть увагу на те, як він зображує послідовність подій). Павло навмисно наголошує на порядку прийняття Вечері, який запровадив Ісус, – хліб/чаша і їжте/пийте. Він навіть пояснює, що чаша, яка є частиною Вечері Господньої, була прийнята «після вечері», тобто, після пасхальної трапези. Отже, «чаша» в Луки 22:17–18 була частиною пасхальної трапези, а не Вечері Господньої, яка згадується у вірші 20 після пасхальної трапези та після хліба Господньої Вечері. Перша відсилка на «чашу» у вірші 17 пов’язана зі споживанням пасхальної трапези у віршах 15–16, тоді як друга відсилка на «чашу» стосується Вечері Господньої. Лука погоджується з Матвієм і Марком у тому, що коли Ісус встановив Вечерю Господню, Він спочатку взяв хліб, а потім чашу. Тож, між цими оповіданнями немає жодного протиріччя.
26:28 aNU-текст опускає Нового.
26:31 aЗахарії 13:7
[26:28] Дивіться коментарі до Дії 2:38 щодо вислову «на відпущення гріхів».
[26:31] Ще одне дивовижне месіанське пророцтво.
[26:34] Дивіться коментарі до Марка 14:30.
[26:52] Докір Ісуса Петру різко контрастує з ісламом і Кораном, які схвалюють збройний конфлікт і війну для просування ісламу (Сура 8:39, 57, 59–60, 65, 67–69; Сура 4: 101–104).
26:59 aNU-текст опускає та старші.
[26:63] Навіть випадковий спостерігач у першому столітті міг визначити, що суд над Ісусом був незаконним і що в такому разі винесений вирок слід було однозначно відхилити. По-перше, візьміть до уваги той факт, що кілька свідків, які були приведені на суд, надавали неправдиву інформацію, що можна було легко перевірити. Марк написав, що «багато хто неправдиво свідчив проти Нього, але ті свідчення не збігалися» (14:56). У Второзаконня 19:16–19 Мойсей написав, що якщо свідок виявиться фальшивим, його має спіткати доля, призначена для особи, проти якої він свідчив. Однак очевидно, що не було проведено розслідування щодо неправдивих свідчень тих людей. Не було й призначено жодного покарання тим свідкам за порушення дев’ятої заповіді, яка говорить: «Не даватимеш неправдивого свідчення проти свого ближнього» (Вихід 20:16).
По-друге, подумайте про те, що Ісуса засудили навіть не на підставі заяв свідків. Натомість первосвященик змусив обвинуваченого свідчити проти себе самого. Мойсей прямо забороняв будь-які подібні дії: «Тільки за свідченням двох свідків чи трьох свідків може померти засуджуваний на смерть, – не може померти за свідченням лише одного свідка» (Второзаконня 17:6). Після того як Ісус визнав, що Він Син Божий, первосвященик вчинив ще одну незаконну дію. Матвій пише, що «первосвященик роздер свій одяг, кажучи: Він сказав богохульство! Яких ще потребуємо свідків?» (вірш 65). Проте Левіт 21:10 забороняє первосвященикові розривати свій одяг: «А вищий від своїх братів священик, на голову якого було полито олію помазання, і який був посвячений, щоб одягати ризи, – не відкриє своєї голови і не роздиратиме своїх риз». Далі в Книзі Левіт говориться, що первосвященик не міг роздирати свій одяг навіть у жалобі за батьком чи матір’ю. Каяфу слід було осудити на місці, а незаконний суд над Ісусом негайно припинити.
Але сумна правда полягає в тому, що нікого на тому суді не хвилювало, чи був той судовий процес законним чи ні, і навіть якщо декого це і хвилювало, їм не вистачило сміливості заявити про це. Ісус був схоплений зрадником, засуджений злими, аморальними суддями та вбитий за фальшивими звинуваченнями. Його смерть є постійним нагадуванням про те, що «для перемоги зла потрібно лише, щоб добрі люди нічого не робили». Тож, давайте вирішимо ніколи не брати участі, активно чи пасивно, у таких судових фарсах. І давайте також вирішимо бути на боці Ісуса, захищаючи Його від лукавого та перелюбного роду, аж поки Він прийде.
[26:67] Старий Заповіт містить численні конкретні пророцтва, що стосуються приходу Христа. Ці пророцтва є абсолютним доказом натхненності Нового Заповіту, оскільки легко підтвердити, що написання Старого Заповіту було завершено за століття до приходу Христа. Дійсно, за вісім століть до приходу Ісуса Христа на землю, пророк Ісая передбачив і докладно описав Його прихід. Зокрема, у чітко месіанському розділі своїх пророцтв Ісая описав жорстоке поводження, яке Христос зазнає від рук Його ворогів: «Я підставив Свою спину для биття, а Свої щоки – для ударів, і Своє обличчя я не відвернув від сорому й опльовання» (50:6).
Зверніть увагу на особливості цього пророцтва. Серед іншого, пророцтво передбачало, що Ісус терпітиме фізичні знущання, включно з тим, що на Нього будуть плювати. Якщо провісник лише висловлював свої здогадки, це був би досить сміливий і відвертий натяк на можливе розгортання подій. Але це передбачення у найдрібніших деталях сповнилося приблизно через 700 років, як і записано в Новому Заповіті. Матвій записує, що на суді перед єврейським первосвящеником Ісусу «плювали… в обличчя та били Його, а інші били по щоках і приговорювали: Пророкуй нам, Христе, хто Тебе вдарив?» Кілька годин потому, коли Ісус був під владою римського прокуратора Понтія Пилата, римські солдати відвели Його до преторії, де весь підрозділ піддав Його численним образам – розділи Його, поклали Йому на голову терновий вінок, який стискав Йому голову, і нещадно глузували з Нього. «І плювали на Нього та, взявши тростину, били Його по голові» (Матвія 27:30; Марка 15:19). Неймовірно, але Ісус передбачив жорстоке поводження з Ним, включаючи опльовання, ще до того, як це сталося (Марка 10:34; Луки 18:32).
Як хтось за 700 років до цих подій міг передбачити щось настільки конкретне, як опльовання? І зауважте, що два окремих випадка цього (на суді первосвященика та з боку римських воїнів) були вчинені злочинцями, яким було байдуже до виконання пророцтва. Передбачити за сотні років наперед, що хтось плюватиме на Ісуса, є доказом натхненності Біблії. Ісая та інші автори біблійних оповідань показують, що вони діяли під впливом надприродної панівної сили та впливу Святого Духа. Сам Бог всесвіту керував ними.
27:10 aЄремії 32:6–9
[26:74–75] Дивіться коментарі до Марка 14:30.
27:16 aУ NU-тексті – Ісуса… чи Варавву.
27:24 aNU-текст опускає Праведника.
[27:30] Дивіться коментарі до 26:67.
[27:35] Ще одне дивовижне месіанське пророцтво.
[27:44] Порівняння розповіді Луки з оповіданнями Матвія та Марка може трохи спантеличити. Тоді як Лука писав: «Один із розп’ятих злочинців лихословив Його, кажучи: Хіба Ти не Христос? Спаси Себе й нас!» (23:39), Матвій і Марк пишуть так:
«Так само і розбійники, розп’яті з Ним, насміхалися з Нього» (Матвія 27:44).
«Розп’яті з Ним також насміхалися з Нього» (Марка 15:32).
Тож, виникає очевидне запитання: чому Матвій і Марк зазначили, що «розбійники» (у множині) зневажали Ісуса, тоді як Лука згадав лише одного, хто насміхався з Нього?
По-перше, цілком можливо, що спочатку обидва розбійники зневажали Христа, але потім один з них покаявся. Слова Ісуса на хресті та Його бажання прощати Своїх кривдників могли спонукати його визнати, що Ісус і справді був Месією. Скільки разів ми самі казали щось, а потім «брали свої слова назад», отримавши додаткову інформацію?
Друге можливе пояснення незначних розбіжностей у євангельських розповідях щодо двох розбійників, розп’ятих поруч з Ісусом, передбачає розуміння фігури мови, відомої як синекдоха. У словнику Merriam-Webster наведено таке визначення цього терміну: «фігура мови, за допомогою якої частина позначається як ціле (наприклад, п’ятдесят вітрил на позначення п’ятдесяти кораблів), ціле як частина (наприклад, світ на позначення вищого світу)… або матеріал для позначення того, що з нього зроблене (наприклад, залізо у розумінні виробів з нього)». Подібно до того, як автори книг Біблії часто використовували фігури мови, такі як порівняння, метафори, сарказм і метонімія, вони також використовували синекдоху. Як видно з визначення, цю фігуру мови можна використовувати у різний спосіб: ціле може позначатися його частиною; частина може позначатися як ціле; час може позначатися його частиною; множина може позначатися одниною та однина може позначатися множиною.
Цілком можливо, що Матвій і Марк використовували множину на позначення однини у своїх розповідях про злочинців, які лихословили Христа на хресті. Щоб ви не думали, що це може бути поодиноким випадком, зверніть увагу на два інших місця в Святому Письмі, де використовується та сама форма синекдохи:
У Буття 8:4 сказано, що Ноїв ковчег зупинявся «на горах Араратських». Питання: чи ковчег зупинився на одній з гір Арарату, чи на всіх них одночасно? Хоча ковчег і був величезним судном, очевидно, що він зупинився на одній, а не на кількох горах Арарату.
У Буття 21:7 Сарра запитала: «Хто б сказав Авраамові … що Сарра грудьми годуватиме дітей? Адже я в його старості народила сина!». Кожен, хто добре знає Біблію, пам’ятає, що у Сарри була лише одна дитина. У певних контекстах може використовуватись синекдоха, і людина вживатиме слово «діти», говорячи про одну дитину (як у випадку Сарри).
Ми повинні пам’ятати, що не потрібно вирішувати всі уявні суперечності, щоб захистити цілісність біблійного оповідання; потрібно показати лише одну або більше можливостей узгодження текстів, що розглядаються, щоб спростувати звинувачення в наявності протирічь у Біблії.
[27:45] Ліберальні історики сумно відомі своїми спробами пояснити надприродні явища, про які йдеться в Біблії, просто як природні явища, які неосвічені люди в давнину просто не розуміли. Проте їхні спроби пояснити надприродну темряву під час розп’яття повним сонячним затемненням виявляються неспроможними після вивчення деталей оповіді про це явище.
По-перше, відносна темрява при повному сонячному затемненні триває приблизно дві-три хвилини, на відміну від трьох годин темряви під час розп’яття Христа (Марка 15:33). Більше того, суд і розп’яття Ісуса відбулися ближче до свята Пасхи, яке відбувається щороку в один і той самий день одного й того самого місяця. Згідно з Книгою Левіт 23:5, Пасха починалася ввечері 14-го дня першого місяця. Важливим є той факт, що облік єврейського часу ведеться за місячним календарем, де кожен місяць триває за циклом Місяця, починаючи з Молодика. Цей зв’язок можна побачити за допомогою єврейського слова ходеш, яке часто перекладається як місяць, і походить від кореня слова, що означає «новий». У контексті це слово або перекладається як «місяць» щодо тривалості часу, або як «Молодик» (новий місяць) на позначення відліку часу. Приклад використання цього слова в останньому значенні можна знайти в розповіді про Давида та Йонатана в 1 Самуїла 20:5: «І сказав Давид Йонатанові: Ось завтра новий місяць, та я в жодному разі не повинен сісти з царем, щоби їсти! Тож ти відпустиш мене, і я заховаюся на полі аж до третього вечора!». Тут слово новий місяць (ходеш) вжито разом із періодом очікування до «третього вечора» місяця. Таким чином, оскільки розп’яття Ісуса відбулося приблизно в середині місяця під час святкування Пасхи, був уже майже повний місяць, а не Молодик, що є повною протилежністю для сонячного затемнення у видимій і фізичній орієнтації Місяця. Тому темрява під час розп’яття не могла бути сонячним затемненням. Це було явне чудо.
27:46 aПсалом 21:2
[27:50–51] Дивіться коментарі до Луки 23:44–46.
[27:60] Існує припущення, що Йосиф з Ариматеї не зміг би прикотити «великий камінь» до отвору гробниці. Ще можна зрозуміти, як одна людина могла перенести тіло Ісуса, обгорнути його в полотно і покласти в гробницю (27:59–60), але як одна людина могла прикотити «дуже великий» (Марка 16:4) камінь до отвору гробниці, де був покладений Ісус?
По-перше, треба взяти до уваги, що Йосиф добре знав цю гробницю, адже вона належала йому і це він висік її у скелі (Матвія 27:60; пор. Ісаї 53:9). Цілком можливо, що він передбачив так, щоб великий камінь можна було легко прикотити до отвору гробниці (навіть одній людині), але коли він вже встав на місце, його могло бути надзвичайно важко відкотити назад (навіть кільком чоловікам). Наприклад, якби вхід у гробницю знаходився нижче, а великий камінь був закріплений на нахилі меншими каменями та/або знаходився в невеликому заглибленні у землі, Йосиф легко міг би сам прикотити камінь до входу в гробницю.
По-друге, і що важливіше, Йосиф був не сам. Хоча Матвій, Марк і Лука не згадують, що хтось іще допомагав Йосифу прикотити камінь до отвору гробниці, вони також прямо не стверджують і не мають на увазі, що він був один. Насправді, Іван зазначає, що Никодим допоміг Йосифу підготувати тіло Ісуса до поховання, а потім вони «поклали Ісуса» до гробниці (Івана 19:42). По правді кажучи, оскільки жоден із авторів Євангелій не вказує, що лише один чи двоє чоловіків поховали Ісуса, незліченна кількість людей (наприклад, слуги Йосифа) могли допомогти йому та Никодиму прикотити «великий камінь» до отвору гробниці Ісуса.
При читанні Святого Письма і особливо Євангелій дослідникам Біблії та скептикам важливо пам’ятати, що біблійні оповідання часто доповнюють одне одного. Те, що автори синоптичних Євангелій нічого на написали про те, що Никодим допоміг Йосифу поховати Ісуса, не означає, що Никодим не міг цього зробити або що Іван помилявся. Крім того, просто тому, що автори Євангелій умовчали про інших людей (наприклад, про слуг, яких, ймовірно, мав такий «багатий чоловік», як Йосиф, Матвія 27:57), які могли допомогти Йосифу та Никодиму прикотити великий камінь до отвору гробниці, не означає, що їх не було. Коротше кажучи, ніщо в євангельських розповідях щодо Йосифа з Ариматеї чи великого каменя, що закривав вхід до гробниці Ісуса, не є неможливим чи суперечливим.
27:64 aNU-текст опускає вночі.
28:2 aNU-текст опускає від отвору.
[28:1 і далі] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 587 щодо відповідності розповідей про воскресіння Христа.
[28:1–6] Відповідно до Марка 16:4, Луки 24:2 та Івана 20:1, до того часу, як Марія Магдалина та інші жінки дісталися до гробниці Ісуса в перший день тижня після розп’яття Христа, великий камінь, що закривав вхід до неї, вже було відкочено. З іншого боку, Матвій пише, що камінь було відкочено вже після того, як жінки «навідалися до гробу». Насправді, на перший погляд здається, що Матвія 28:1–6 вказує на кілька важливих подій, свідками яких стали жінки.
Як можна пояснити цей уривок з огляду на той факт, що автори інших Євангелій чітко зазначають, що великий камінь, який закривав отвір гробниці, було відкочено до того, як прийшли жінки?
Пояснення цієї «проблеми» полягає в тому, що події в Матвія 28:1–6, не були записані в хронологічному порядку. Матвій не мав на меті підвести до висновку на основі цього місця Святого Письма, що жінки насправді бачили, як камінь було відкочено від отвору гробниці Ісуса. Навпаки, згідно 6-го віршу «Христос уже воскрес; і тому землетрус і події, що його супроводжували, мали відбутися раніше за часом, до якого натхненний автор повертається у своїй розповіді». Вірші 2–4 більше нагадують виноску (пояснюючи події, що відбулися до приходу жінок), і жодним чином не є ознакою переконання Матвія в тому, що жінки прибули до гробниці, коли вона ще була закрита.
Справа в тому, що автори біблійних оповідань не завжди писали про події в їх суворій хронологічній послідовності. У першій книзі Біблії є кілька прикладів опису подій скоріше за темою, ніж за хронологією. Буття 2:5–25 не є продовженням Буття 1:1 – 2:4, а просто містить більш докладну інформацію про деякі події, згадані в Буття 1. Деякі події, записані в Буття 10, відбулися після випадку з Вавилонською вежею (Буття 11). І ряд подій у Буття 38, пов’язаних із Юдою та Тамарою, відбулися в той самий час, що й події, описані в розділах 39–50. Подібно до вчителя, який розповідає історію та вставляє в неї інформацію про те, що головний герой робив у минулому або робитиме в майбутньому, автори книг Біблії час від часу «забігають» уперед, вставляючи доречний матеріал «у дужках».
Вивчення принципів побудови оповідання Матвієм (та іншими авторами книг Біблії) швидко дає зрозуміти, що автор цього Євангелія інколи будував свою розповідь у тематичному, а не суворо хронологічному порядку, і Матвія 28:1–6 є лише одним із прикладів цього.
28:9 aNU-текст опускає першу частину вірша.
[28:18–20] Справжнє християнство, яке ґрунтується лише на Новому Заповіті, розповсюджується за принципами миру і ненасилля. А «абсолютною вимогою» ісламу є підкорення/навернення всього світу. На відміну від цього, абсолютною вимогою новозавітного християнства є проповідь євангелія всьому світові через поширення звістки про спасіння – незалежно від того, сприймають її люди чи ні. З християнської точки зору будь-який примус не є припустимим. Ісус Христос ніколи нікого не примушував вірити в Нього чи слідувати за Ним, хоча Він, безумовно, мав силу зробити це, якби забажав. Хрестові походи, іспанська інквізиція та всі інші насильницькі дії «в ім’я» Христа та християнства, чинилися в повній суперечності вченню Нового Заповіту, і ті, хто чинив це зло, не мали ані повноважень, ані санкції Христа на вчинення таких дій.
28:19 aM-текст опускає Тож.
[28:19] Багато релігій виступають проти концепції Трійці, хоча Біблія чітко навчає про це. Наприклад, у Корані написано: «…не кажіть: «Трійця!». Припиніть, адже так буде найкраще для вас. Воістину Аллах є Єдиним Богом. Він пречистий і далекий від того, щоб у Нього був син» (Сура 4:171–172).
[28:19] Відповідно до граматичної будови наказу, учнями стають через навчання та хрещення. Отже, хрещення передує тому, щоб стати учнем Христа.
28:20 aNU-текст опускає Амінь.
