Апостол Павло сміливо стверджував: «Усе Писання богонатхненне» (2 Тимофія 3:16). Грецьке слово, яке лежить в основі слова «натхнення», означає «натхненний Богом». Павло стверджував, що Святе Письмо, посилаючись у цьому уривку головним чином на Старий Заповіт, є продуктом видихання Бога. Насправді, Бог ніби «видихнув» Святе Письмо. Тож, Біблія є Словом Божим, а не людським, хоча Бог і використовував людей для його написання. Трьома віршами далі (4:2) Павло проголосив: «Проповідуй слово...». Чому? Тому що це Боже Слово. Так само, як Божий подих створив всесвіт (Псалом 32:6), Біблія є результатом Божого «видихання». Петро посилався на знаменну подію преображення Христа, коли Бог фактично говорив з неба, звертаючись безпосередньо до Петра, Якова та Івана (2 Петра 1:19–21). У цій промові Бог наполягав на тому, що Ісус є Його улюбленим Сином і люди повинні слухати Його (Матвія 17:5). Потім Петро заявив: «І ми маємо ще непорушне пророче слово … насамперед знаючи те, що жодне пророцтво в Писанні не постає з власного тлумачення». Тим самим Петро казав, що Святе Письмо, надане нам пророками, є таким саме певним і авторитетним, як і голос Самого Бога, який говорив на горі преображення. Далі Петро пояснив, що пророче Слово, тобто все Святе Письмо Старого Заповіту, не виникло саме по собі чи в свідомості тих, хто його написав (що й означає вислів «власне тлумачення»). Святе Письмо не виникло з «волі людини»; воно не було результатом людських досліджень природи речей. Святе Письмо не було продуктом власного мислення його авторів. Звідки ж тоді взялося Святе Письмо? Петро стверджував, що його «…відБога звіщали мужі, натхнені Святим Духом». Мовою оригіналу слово «натхнені» є звичайним словом на позначення того, що є «перенесене» або «принесене», а отже, того або тих, хто був «зворушеним» або «під впливом руху». Таким чином Петро стверджував, що Святий Дух, по суті, підхопив авторів священних текстів, пророків, і привів їх до потрібної Йому мети. Це означає, що Святе Письмо, хоч і написане за допомогою людського посередництва, було настільки кероване Богом, що отримані писання є справді Божими. Той самий Петро, очікуючи зішестя Святого Духа на П’ятидесятницю, як про це розповідається у 2-му розділі Книги Дій, піднявся серед учнів і проголосив: «Мужі, брати! Треба було, аби сповнилося Писання, яке провіщав Дух Святий устами Давида про Юду», і процитував Псалми (Дії 1:16 і далі). Петро стверджував, що Святий Дух керував тим, що писав Давид, і тому воно називається «Писання». Далі, у 1 Петра 1:10–12 Петро пояснив, що: (1) натхнені Богом старозавітні промовці не завжди розуміли всю інформацію, яку Бог надавав через них; (2) в них діяв Дух Христа; (3) цю саму натхнену Богом інформацію подали апостоли в дні Петра; і (4) той самий Святий Дух керував їхніми промовами. Тут дуже важливо відзначити твердження Петра про те, що в цьому процесі розум натхненних Богом людей був повністю задіяний, коли вони писали або промовляли Боже послання, проте кінцевий продукт, тобто натхненні твори, належав Богові, оскільки автори не завжди усвідомлювали все значення своїх творів.
Той самий Петро в згадує про «нашого улюбленого брата Павла», який «написав вам», а потім зауважує: «…так, як і в усіх посланнях, де він про це говорить. В них є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як й інші Писання, – собі на власну погибель» (2 Петра 3:15–16). Тут Петро прояснив три важливі моменти: (1) Павло писав послання; (2) ці послання названо «іншими Писаннями», що означає, що послання, або листи Павла є Святим Письмом так само, як і Старий Заповіт та інші писання Нового Заповіту; і (3) ці писання є божественно авторитетними, і перекручувати їх означає накликати на себе власну «погибель», що є очевидним посиланням на Божу немилість і духовну/вічну шкоду, яка є результатом непослуху Божим словам, а не людським. Корнилій добре розумів цей принцип, бо, коли Петро прийшов до нього додому, він сказав: «Нині всі ми стоїмо перед Богом, аби слухати все, що Господь тобі звелів» (Дії 10:33).
Перебуваючи на землі, Ісус проявляв глибоку повагу до Святого Письма, тобто Старого Заповіту. Одного разу Він вступив у суперечку з деякими юдеями, які звинуватили Його в богохульстві (Івана 10:33). Він відкинув такі звинувачення, процитувавши Псалом 81:6, називаючи цей уривок «законом» (вірш 34). Але як Ісус міг називати псалом «законом», адже Псалми належали до поетичної літератури мудрості, а не були частиною Тори (П’ятикнижжя Мойсея)? Він називав псалом «законом» у тому сенсі, що Псалми були частиною Святого Письма. Таким чином, Ісус приписував юридичну силу всьому складу Святого Письма. Те саме Він зробив і в Івана 15:25. Подібним чином і апостол Павло цитував Псалми, книги Ісаї та Буття і називав кожну книгу «законом» (1 Коринтян 14:21; Римлян 3:19; Галатів 4:21).
Після того, як Ісус процитував псалом і назвав його «законом», Він додав, «а Писання не може бути порушене» (Івана 10:35). Зверніть увагу на те, що Він прирівнював «закон» до «Святого Письма», використовуючи ці терміни як синоніми. Проголосивши, що «закон» або «Писання» «не може бути порушене», Він наголошував на тому, що написане у Святому Письмі неможливо скасувати, заперечити його авторитет або істинність. Ісус вважав кожну частину Святого Письма, навіть його найзвичайніші фрази, авторитетним Словом Божим. Таке ставлення до Святого Письма як до авторитетного документа передається звичайною формулою: «Написано». Наприклад, під час протистояння сатані, Ісус усі три рази відбив його атаки простим словом: «Написано», чого було достатньо для встановлення авторитетної достовірності Писання (Матвія 4:4,7,10) – так що навіть сатана намагався скопіювати в цьому Ісуса (Матвія 4:6). Після свого воскресіння Ісус прирівняв усі писання Старого Заповіту (тобто закон Мойсея, пророків і псалми) до «Писання» і знову зазначив, що «написано» (Луки 24:44– 46). Він вельми рішуче наполягав на тому, що «все», що написано про Нього у Святому Письмі, «має збутися». Раніше в цьому розділі Він прирівняв «Закон Мойсея та всіх пророків» до «Писання» (вірші 25–27). Не дивно, що Ісус дорікав Своїм релігійним противникам такими фразами, як: «Хіба не читали ви цього Писання?» (Марка 12:10; пор. Матвія 21:42); або: «Помиляєтеся, не знаючи Писання» (Матвія 22:29); або: «Коли б ви збагнули, що це значить...» (Матвія 12:7); або: «Ідіть же і навчіться, що то значить...» (Матвія 9:13). Основна думка цих висловлювань полягає в тому, що Божа істина міститься в Святому Письмі, і якщо ви не знаєте Святого Письма, ви схильні помилятися. Таким чином, Ісус стверджував, що Бог є Автором Святого Письма.
Навіть ті слова у Святому Письмі, які не сказані безпосередньо Богом, насправді є словами Бога. Наприклад, Ісус приписав авторство слів, наведених у Книзі Буття 2:24, Богові (Матвія 19:4–6). Однак в оригінальному контексті Буття 2:24 не вказується, що Бог промовив ці слова. Натомість вони є просто коментарями оповідача, записаними Мойсеєм. Приписуючи ці слова Богові, Ісус дав зрозуміти, що саме Бог є автором усього Святого Письма. Це означає, що навіть слова сатани або злих людей є словами Бога – у тому сенсі, що Бог точно передав нам те, що сказали ці люди. Таке саме розуміння розділяв і апостол Павло (1 Коринтян 6:16).
Знову і знову апостоли та інші автори книг Нового Заповіту чинили так само, як Ісус. Вони посилалися на Святе Письмо таким чином, що було зрозуміло, що вони вважають його вмістилищем авторитетних і натхненних слів Бога (прочитайте Дії 8:35; 17:2; 18:28; 26:22; Римлян 12:19; 1 Коринтян 15:3–4; 1 Петра 1:16; Якова 2:8). Лука добре узагальнив переважаюче мислення авторів книг Біблії: «Вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є» (Дії 17:11). Іншими словами, те, що говорить Святе Письмо, говорить Бог.
Додаткові докази того, як Біблія сприймає саму себе, можна побачити в таких твердженнях, як: «Бо Писання каже фараонові» (Римлян 9:17) або: «Адже Писання … благовістило Авраамові» (Галатів 3:8). Але Писання не говорило з фараоном у Книзі Вихід, і не благовістило Аврааму в Книзі Буття. Навпаки, це робив Бог. Отже, Слово Писання є Словом Божим. Натхнені автори Нового Заповіту вважали «Бога» і «Писання» настільки тісно пов’язаними між собою, що природно могли говорити, що «Писання» робить те, що в ньому записано як те, що робить як Бог. Цей принцип діє і в інший спосіб. У Писанні записано, що Бог говорить те, що у своєму початковому значенні є просто словами Писання. Наприклад, у Посланні до євреїв 3:7 сказано: «Тому так промовляє Святий Дух...», а потім цитується Псалом 94:7. У Дії 4:25 сказано, що Бог через Святого Духа промовив устами Давида слова Псалма 2:1. У Дії 13:34–35 Бог промовив слова з Книги Ісаї 55:3 і Псалма 15:10. Проте в обох цих випадках слова, які приписуються
Богові, від початку не були конкретно сказані Ним, а є просто словами самого Писання. Тож автори текстів Нового Завіту інколи посилалися на Святе Письмо так, ніби воно було Богом, а іноді посилалися на Бога так, ніби Він був Писанням12. Таким чином Біблія представляє себе як безпосередні слова Бога. У Посланні до євреїв 1:5–13 автор процитував сім уривків зі Старого Заповіту: Псалом 2:7; 2 Самуїла 7:14; Второзаконня 32:43; Псалом 103:4; Псалом 44:7–8; Псалом 101:26–28 і Псалом 109:1. Автор послання приписував слова кожного з цих уривків Богові. Проте в їхньому оригінальному розташуванні в Старому Заповіті іноді ці слова промовляє Бог, а іноді вони звернені до Нього або говорять про Нього. Але чому автор Послання до євреїв усі ці уривки приписував Богові? Тому що всі вони мають один спільний факт: вони є словами Святого Письма, і, як такі, є словами Бога.
Те саме стосується й уривку з Послання до римлян 15:9–12, де Павло цитує Псалом 17:50, Второзаконня 32:43, Псалом 116:1 та Ісаю 11:10. Першу цитату він наводить за формулою «як написано»; другу – словами «і також говорить»; третю – просто «і знову»; а четверта має передмову «А Ісая каже». Але ж у контексті Старого Заповіту лише в цитаті з Книги Ісаї конкретно зазначено, що говорить Бог, втім Павло приписує ці слова Ісаї. Отже, «як написано», «і також говорить» та «А Ісая каже» є просто різними способами сказати те саме, тобто «Бог каже». Іноді автори Нового Заповіту приписували тексти Писання його авторам-людям. Проте зрозуміло, що коли автори вживали фрази: «Мойсей сказав» або «Давид сказав», це був просто інший спосіб сказати: «Писання каже», що, знову ж таки, було тим самим, що сказати «Бог каже»
Словесна натхненність
Зауважте, що Богонатхненність, на яку претендує Біблія, є «словесною». Божий суверенний нагляд поширюється навіть на слова, які використовує автор. Аргументація Павла побудована на цьому іменнику у множині; в ній він наполягав на тому, що за Божим наміром це слово треба розуміти в однині (Галатів 3:16). Ісус спирався на точну словесну форму Святого Письма (Івана 10:34). Він засновував свій аргумент на конкретному слові в Матвія 22:43, на певному часі дієслова в Матвія 22:32 і навіть на літерах і їх дрібних штрихах в Матвія 5:17–18.
У Матвія 22:31 Ісус сказав, що садукеям, з якими Він розмовляв, було відомо, що сказано в Книзі Вихід 3:6, хоча в оригінальному контексті цього віршу Бог розмовляв з Мойсеєм 1500 років тому. Це доводить, що Ісус очікує від усіх людей на землі розуміння того, що Біблія написана для кожної свідомої людини, і що Святе Письмо має бути авторитетним у їхньому житті. Павло також підтвердив словесне натхнення Писання в 1 Коринтян 2. Там він стверджує, що і його слово, і його проповідь були не «в переконливих словах мудрості» (вірш 4), але «в проявах Духа та сили». Він стверджував, що він разом з іншими апостолами говорили про Божу премудрість (вірш 7). Він стверджував, що те, про що вони говорили, було відкрито їм Богом через Святого Духа (вірш 10). Потім він дуже чітко зазначив: «…про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом» (вірш 13). Отже, Богонатхненність включає і самі слова, і це робить Писання словесно натхненним.
Натхненність Нового Заповіту Більшість розглянутих досі текстів Писання були посиланнями в Новому Заповіті на Богонатхненність Старого Заповіту. Ліберальні богослови стверджують, що Новий Заповіт не претендує на таку натхненність. Але це не так. Як уже зазначалося, у 2 Петра 3:16 Петро класифікував послання Павла як «Писання» і підтвердив, що писання Павла мають такий божественний авторитет, що ті, хто їх перекручує, накликають на себе погибель. Також було зазначено, що Петро пов’язував апостолів зі старозавітними пророками (1 Петра 1:10–12). Павло зробив подібне твердження у 1 Коринтян 2.
При читанні Нового Заповіту стає зрозуміло, що автори поширювали Богонатхненність, притаманну старозавітним книгам, і на свої писання. Вони ні на мить не вважали, що вони, служителі Нового Завіту (2 Коринтян 3:6), мали менше Духа Божого, ніж служителі Старого Завіту15. Ісус беззаперечно проголосив наближення натхнення Святим Духом авторів книг Нового Завіту. У Матвія 10:17–20 і в паралельних місцях у Марка 13:11 і Луки 12:12 Ісус пояснив апостолам, що Святий Дух керуватиме тим, що і як вони будуть говорити. Він повторив те саме в Луки 21:12–15, закликаючи їх не турбуватися про те, як захищатися перед владою, оскільки
Він дасть їм «слова та мудрість», яким не зможуть протистояти їхні супротивники. Таким чином, Ісус наперед засвідчив натхнену Богом авторитетність учення апостолів і забезпечив повагу до нього.
Ісус дав кілька обітниць апостолам у 14-му, 15-му та 16-му розділах Євангелії від Івана. Відсилки на одне з них буде достатньо. Так, Ісус пообіцяв апостолам: «Ще багато чого Я маю сказати вам, але тепер ви не можете знести. Коли ж прийде Він, Дух Істини, то поведе вас до повної істини, бо не від Себе буде говорити, але що почує, те й говоритиме, і сповістить вам те, що має настати» (Івана 16:12–13). Незадовго до свого вознесіння Ісус пообіцяв апостолам скоре хрещення Святим Духом, що дасть їм змогу бути свідками Христа по всьому світу (Дії 1:5, 8). Цю обітницю було виконано, коли апостоли були хрещені Святим Духом і отримали повноваження проповідувати Боже послання, як про це розповідається у 2-му розділі Книги Дій.
Численні уривки свідчать про виконання цих обітниць апостолам – настільки, що навіть слова, які вони промовляли, сприймалися як слова Бога (Дії 4:8, 31; 5:32; 15:8,27–28; 16:6–8). Як уже було зазначено, Павло заявляв про прямий провід Святого Духа у словах, які він промовляв (1 Коринтян 2). Він зробив те саме твердження в Галатів 1:12. В Ефесян 3:1–5 він стверджував, що його послання було відкрите йому «через об’явлення» (вірш 3), як і іншим апостолам і пророкам (вірш 5). Інші уривки відображають ту саму думку (1 Тимофія 4:1; Галатів 2:2; 2 Коринтян 12:7; 1 Солунян 2:13). Рішуче твердження Павла слугує гарним підсумком його претензій на натхненність його писань: «Якщо хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що оце пишу я вам, бо то – Господня заповідь» (1 Коринтян 14:37). Це натхнення поширювалося як на його усні висловлювання, так і на його писання (2 Солунян 2:15; 3:6,14; пор. 1 Солунян 4:2, 15; Галатів 1:7–8). У 1 Тимофія 5:18 Павло наводить цитату з Луки 10:7 і називає її «Писанням». Отже, Євангелія від Луки вже була доступна та входила до канону натхненного Богом Святого Письма.
Неупереджена людина може легко побачити, що Біблія претендує на статус «натхненної», або такої, що була «видихнута» Самим Богом. Ця натхненність передбачала такий контроль з боку Бога, що навіть вибір слів авторами відбувався під Його впливом. Отже, Біблія є «словесно натхненою» Богом. Цей висновок зовсім не означає, що автори текстів просто писали «диктант».
Навпаки, Біблія показує, що Бог пристосовував процес натхнення до індивідуальноготемпераменту, словникового запасу, рівня освіти та стилістичних особливостей кожного автора.Біблія є «непогрішимою» в тому сенсі, що вона не здатна обманювати чи вводити в оману, і тому є цілком достовірною та надійною. Поняття «абсолютне» натхнення означає, що таке натхнення поширюється на всі частини Святого Письма. Отже, Біблія є повністю натхненною.
Біблія також є «безпомилковою», тобто в ній немає помилок. Так, Бог використовував людей для написання книг Біблії, та при цьому дозволив їм залишити в них свій відбиток, але незробивши жодної помилки, які схильні робити люди. Бог подбав про те, щоби слова, використані авторами-людьми, не містили помилок і неточностей, характерних для звичайних письменників. Цей вплив поширився навіть на питання науки, географії та історії. Біблія й справді є самим Словом Бога.
