Від Луки (2: Історичний Христос)

ІСТОРИЧНИЙ ХРИСТОС

Більшість дітей і дорослих легко впізнають ім’я Ісус Христос. Багато хто навіть може розповісти історію Його життя. Однак ті самі люди також впізнають імена Пітер Пен, Білосніжка та Попелюшка. І вони також можуть розповідати «факти» цих казок. Чи є Ісус із Назарету вигаданим персонажем, якого можна по праву включили до списку таємничих магів, сміливих вбивць драконів і літаючих хлопчиків-героїв? Або Його ім’я має зайняти своє заслужене місце в анналах фактичної історії?

Деякі люди кажуть, що Він є міфічною, легендарною особою, яка ніколи не ступала на землю. Зрештою, у нас дійсно немає жодної книги чи листа, написаних самим Ісусом. І, звісно, ніхто не надав жодного фізичного доказу (наприклад, Його тіла), щоб підтвердити Його існування. Тож, які є докази того, що Ісус дійсно ходив по цій землі?

СВІДЧЕННЯ ВОРОГІВ

Цікаво, що перший тип записів походить із джерел, які зазвичай називають «ворожими» – від авторів, які згадували про Ісуса в негативному чи зневажливому ключі. Такі автори, безсумнівно, не намагалися сприяти поширенню справи Христа чи іншим чином додати довіри до Його існування. Насправді все якраз навпаки. Вони відкидали Його вчення і часто зневажали Його. Таким чином, можна звернутися до них, не боячись звинувачень в упередженості.

Тацит
Тацит (бл. 56 – 117 роки н.е.) повинен бути одним із перших серед згаданих вище «вороже налаштованих» свідків. Він належав до вищого класу римської провінціальної знаті й отримав формальну освіту; він обіймав кілька високих посад за різних імператорів, таких як Нерва і Траян. Його відома праця «Аннали» була написана приблизно в 115 році нашої ери і містила історію Риму. Зокрема, в «Анналах» Тацит розповідав про Велику пожежу в Римі, яка сталася в 64 році нашої ери. Багато хто вважав, що саме Нерон, який був римським імператором на той час, віддав наказ підпалити місто. Тацит писав:

Нерон вигадав цапів відбувайлів – і карав сумнозвісних розбещених християн (як їх називали в народі) усіма вишуканими способами. Їхній застрільник, Христос, був страчений за правління Тиберія прокуратором Юдеї Понтієм Пілатом. Але, незважаючи на цю тимчасову невдачу, цей смертельний забобон знову спалахнув не лише в Юдеї (де почалося це лихоліття), але навіть у Римі.

Тацит ненавидів і християн, і Родоначальника їхнього імені, Христа. Тому він не мав нічого доброго сказати про те, що він назвав «смертельним забобоном». Проте він все ж дещо сказав про нього. Його свідчення беззаперечно встановлює той факт, що християнська релігія була не лише історично актуальною, але й що Христос, як її Засновник, був історичною постаттю, реальність якої не лише можна було перевірити, але вона була настільки видатною, що навіть привернула увагу самого римського імператора!

Светоній Транквіл
Додаткове «вороже» свідчення походить від Светонія Транквіла, який писав близько 120 року нашої ери. Роберт Грейвс, який переклав працю Светонія «Життя дванадцяти цезарів», писав:

Светонію пощастило отримати доступ до імператорських і сенатських архівів і великої кількості тогочасних мемуарів і публічних документів; а також, він сам прожив майже тридцять років за правління різних Цезарів. Значна частина його відомостей про Тиберія, Калігулу, Клавдія та Нерона походить від очевидців описаних подій.

Свідчення Светонія є надійним історичним доказом. У своїй історії Светоній писав: «Оскільки євреї в Римі спричиняли безперервні заворушення за підбурюванням Хрестуса, він [Клавдій] вигнав їх із міста». (Зауважте, що Лука згадує про вигнання євреїв з Риму за наказом Клавдія, Дії 18:2). Багато істориків вважають, що «Хрестус» – це ймовірне неправильне написання грецького слова Христос. Далі Светоній зауважив: «Покаранню також піддано християн, членів секти, яка сповідує нову та шкідливу релігійну віру». Знову ж таки, очевидно, що Светоній, як і весь римський уряд, ставилися до цієї «лихої групи бунтарів» з ненавистю.

Пліній Молодший
До числа «ворожих» римських свідків, разом з Тацитом і Светонієм, слід включити й Плінія Молодшого. Приблизно в 110–111 роках нашої ери римський імператор Траян призначив Плінія проконсулом провінції Віфінія. Звідти Пліній листувався з імператором щодо проблеми, яку він вважав досить серйозною. Він писав: «Не будучи присутнім на жодних судах над тими, хто сповідує християнство, мені не відома не тільки природа їхніх злочинів чи міра покарання, але й те, як далеко доцільно вступати в розгляд справ стосовно них». Далі він написав так:

Тим часом я застосовував до тих, про кого мені донесли, що вони християни, такий метод: я допитував їх, чи вони християни; якщо вони зізнавалися, я повторював питання ще двічі, додаючи загрозу смертної кари; якщо вони не відступалися, я наказував їх стратити.

Пліній сім разів використав термін «християнин» або «християни» у своєму листі, тим самим підтверджуючи, що це був загальновідомий термін, який визнавали як Римська імперія, так і її імператор. Пліній також тричі використав ім’я «Христос» на позначення засновника «секти». Він зауважив, що ті, хто сповідував християнство,

однак, стверджували, що вся їхня провина чи помилка полягала в тому, що вони мали звичай збиратися в певний визначений день до світання, коли вони співали гімни Христу як богу, і зв’язували себе урочистою клятвою не вчиняти ніяких злих вчинків…

Незаперечно, що до того часу, коли Пліній написав свого листа імператору Траяну, число християн, засновником яких був Христос, розмножилося настільки, що вони привернули увагу імператора та його чиновників. У світлі цих доказів неможливо заперечувати той факт, що Ісус Христос існував і визнавався найвищими посадовими особами римського уряду справжньою історичною особою. Навіть випадковий читач, розглянувши свідчення ворожих римських свідків, які заявляли про історичність Христа, буде вражений тим фактом, що ці стародавні люди не зображували Христа ні Сином Божим, ні Спасителем світу. Своїми свідченнями вони позбавляли Його Синівства, заперечували Його славу та применшували Його велич. Вони описували Його своїм сучасникам і нащадкам як просту людину. Однак попри те, що вони були далекі від істини про те, Ким Він був насправді, своїми їдкими обрáзами вони все ж задокументували, що Він дійсно був. І за це ми в боргу перед ними.

СВІДЧЕННЯ ЄВРЕЇВ ПРО ІСУСА

Незважаючи на те, що велика частина ворожих свідчень щодо історичності Ісуса походить від свідків з Римської імперії, такі свідчення є не єдиним доступним нам історичним доказом. Кожен, хто знайомий з єврейською історією, одразу впізнає такі книги як Мішна і Талмуд. Мішна містить єврейське передання стосовно закону, систематизоване рабином Юдою приблизно в 200 році нашої ери і відома євреям як «повний кодекс релігійної юриспруденції». Єврейські рабини вивчали Мішну і навіть написали на її основі збірку коментарів, відомих як Гемара. Разом Мішна і Гемара відомі як Талмуд. Повний текст Талмуду з’явився приблизно в 300 році н.е. Якщо така впливова людина як Ісус жила в Палестині у першому столітті, рабини б не проминули сказати про неї хоч щось. Безсумнівно, людина, яка нібито протистояла найпідступнішим релігійним лідерам свого часу – і перемогла – була б темою для обговорення серед тих, хто поділяв Його титул рабина. Як заявив Ф.Ф. Брюс,

Згідно з думками попередніх рабинів, які записані в цих писаннях, Ісус із Назарету був злочинцем, який практикував магію, зневажав слова мудрих, зводив людей з правильного шляху і казав, що він прийшов не знищити закон, а додати до нього. Його повісили напередодні Пасхи за єресь і введення людей в оману. Його учні, п’ять із яких названі на ім’я, зцілювали хворих від його імені.

Цитата Брюса підсумовує кілька думок, взятих із єврейських писань, відомих як Трактат Синедріону, в яких єврейські лідери писали: «Напередодні Пасхи Єшу повісили. За сорок днів до того, як відбулася страта, вісник виходив і вигукував: "Його буде побито камінням, тому що він чаклував і спокушав Ізраїль до віровідступництва…". Але оскільки нічого не було висунуто на його користь, його повісили напередодні Пасхи». [Примітка: Єшу або Єшуа – це єврейський еквівалент імені Ісус].

Юдаїзм першого століття, здебільшого, відмовився прийняти Ісуса Христа як Сина Божого. Проте він не відмовився визнати Його як історичну особу зі справжнього міста під назвою Назарет, або записати для нащадків ключові факти про Його життя та смерть.

Йосип Флавій
Йосип Флавій є ще одним важливим єврейським свідком. Він був сином Маттатії та народився близько 37 року нашої ери в сім’ї єврейського вищого класу священиків. У дев’ятнадцять років він став фарисеєм. Коли Єрусалим повстав проти римської влади, йому було доручено командувати єврейськими військами в Галилеї. Втративши більшість своїх людей, він здався римлянам. Він знайшов прихильність у Веспасіана, який командував римською армією, передбачивши, що той незабаром стане імператором. Передбачення Йосипа Флавія збулося під час інавгурації Веспасіана в 69 році нашої ери. Після падіння Єрусалиму Йосип Флавій прийняв прізвище імператора (Флавій) і жив на державну пенсію. Двічі в його «Юдейських старожитностях» він згадує ім’я Ісуса Христа. Зокрема, у 18:3:3 говориться наступне:

І постав у цей час Ісус, чоловік мудрий, якщо справді Його можна назвати чоловіком; бо він творив дивовижні діла, учив людей, які радо приймали істину. Він повів за собою багато євреїв, а також греків. То був Христос. І коли Пілат засудив його на хрест після того, як його звинуватили перші серед нас, ті, хто любив його від початку, не перестали; адже на третій день він з’явився їм знову живим, божественні пророки провістили про нього це та тисячі інших чудових речей; і навіть зараз плем’я християн, назване так на його честь, ще не вимерло.

Деякі історики вважають виділені курсивом сегменти цитати «християнською інтерполяцією» (додаванням). Однак немає доказів текстологічної критики, які б виправдовували таку думку. Насправді, кожен грецький рукопис цього твору, який дійшов до наших днів, містить ці спірні частини. Та навіть якби вони й були видалені, Йосип Флавій в цьому розділі своєї праці все одно свідчив би про те, що Ісус був реальною історичною особою.

Крім того, Йосип Флавій не мовчав про Христа і в наступних розділах книги. У Старожитностях 20:9:1 розповідається, що Анан привів перед Синедріон «чоловіка на ім’я Яків, брата Ісуса, якого звали Христос, та деяких інших. Він звинуватив їх у порушенні закону і засудив на побиття камінням до смерті». Простий факт полягає в тому, що цей добре освічений єврейський історик писав про чоловіка на ім’я Ісус, який насправді жив у першому столітті.

Ранні «отці церкви»
Ранні автори, відомі як «отці церкви», складають одну значну групу свідків історичності Христа, яких не слід ігнорувати. Твори цієї групи людей належать до періоду від кінця першого століття до восьмого століття нашої ери. Хоча ці твори, безсумнівно, мають християнську спрямованість, рання дата багатьох творів є чудовим доказом історичності Христа.

Наприклад, Полікарп, ранній християнин, який жив приблизно в 69–155 роках нашої ери, написав кілька творів, у тому числі й «Послання до филип’ян». У цьому посланні він згадує Ісуса принаймні одинадцять разів, пояснює, що Ісус «страждав аж до смерті», і цитує кілька заповідей і зауважень Ісуса. Іриней, ще один ранній «отець церкви», який жив приблизно в 120–202 роках нашої ери, зазначив кілька цікавих фактів про Полікарпа:

Бо я чіткіше пам’ятаю про те, що сталося в той час, ніж про нещодавні події… так що я можу навіть описати місце, де блаженний Полікарп сидів і розмовляв – як він входив і виходив – його загальний спосіб життя та особисту зовнішність, а також промови, які він виголошував людям; також як він говорив про своє звичне спілкування з Іваном та іншими з тих, хто бачив Господа; і як він наводив з пам’яті їхні слова. Усе, що він чув від них стосовно Господа, як про Його чудеса, так і про Його вчення, Полікарп, отримавши таким чином [інформацію] від очевидців Слова життя, переказував усе в гармонії зі Святим Письмом.

Можна навести багато задокументованих свідчень інших ранніх християнських авторів і посилатися на них у подібному ключі. Серед них Ориген (185–253 роки н.е.), Юстин Мученик (100–165 роки н.е.), Тертуліан (160–215 роки н.е.), Климент Олександрійський (150–215 роки н.е.), а також інші автори з відповідних періодів часу, які багато писали про Христа, засновану Ним Церкву і християн. Їхні твори є додатковим свідченням історичності Христа. Додайте до всіх цих доказів і той факт, що писання Нового Заповіту також документують історичність Ісуса, і є найбільш засвідченими та історичними документами в усій стародавній історії. З огляду на це швидко стає очевидним, що Ісус був реальною історичною особою.

Протягом усієї історії людства народжувалися і помирали мільярди людей. Якщо світ проіснує ще довше, нові мільярди людей прийдуть і підуть. Але є лише одна Людина, одне Ім’я, яке має силу спасти світ від гріха та смерті. Лише одна Людина за всю історію людства змогла прожити досконале життя і заснувати Царство, яке буде стояти вічно. Лише одна Людина мала силу перемогти смерть і звільнити людей від її ціпкої хватки. Слова Петра звучать так само правдиво сьогодні, як і майже 20 століть тому: «Під небом немає іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися!» (Дії 4:12). Лише Ісус Христос може дати нам вічне спасіння.

3:6 aІсаї 40:3–5

[3:22] Матвій, Марк і Лука записують, що відразу після хрещення Ісуса Бог-Отець промовляв з неба. Більшості з тих, хто вивчає Біблію, знайомі ці слова: «Мій Улюблений Син, у Тобі Моє уподобання». Проте дехто, можливо, ніколи не здогадувався, що розповіді Марка та Луки відрізняються від оповіді Матвія тим, що в них Бог звертався безпосередньо до Ісуса («Ти – Син Мій Улюблений», Марка 1:11; Луки 3:22), тоді як в оповіданні Матвія Бог Отець звертається до людей, кажучи: «Це є Син Мій Улюблений» (3:17). Чи це дійсно біблійне протиріччя, як стверджують деякі, чи є розумне пояснення таких різних формулювань?

По-перше, цілком можливо, що Бог зробив обидві заяви. Подібно до того як священик може сказати нареченому і нареченій: «Тепер я оголошую вас чоловіком і дружиною», а потім звернутися до гостей і сказати: «Представляю вам пана і пані..., чоловіка і дружину», Бог цілком міг звернутися до Ісуса в один момент, а потім – до Івана Хрестителя (та інших) у наступний. Нерозумно думати, що кожне подібне твердження, записане авторами Євангелій, мусить стосуватися того самого моменту часу.

По-друге, слід пам’ятати, що слова, які записали Матвій, Марк і Лука, буквально пролунали з небес. Автори Євангелій посилалися на дивовижну, чудесну подію. Цілком можливо, що всезнаючий, всемогутній Бог-Отець промовив з небес один раз, і Ісус почув: «Ти – Син Мій Улюблений», а Іван Хреститель (та інші) почули: «Це є Син Мій Улюблений». Це припущення є правдоподібним принаймні з двох причин: 1) Промовцем був безкінечно могутній Бог, і якщо Він забажав, щоб двоє чи більше осіб почули різні речі одночасно, Він безперечно міг це зробити, і 2) Святе Письмо описує й інші випадки, коли люди одночасно чули різні речі, коли Бог промовляв з небес. Зокрема, коли Ісус говорив з Павлом по дорозі в Дамаск, Павло чітко розумів слова Господа (Дії 9:4–6), тоді як ті, хто був поряд із ним, чули просто звук (Дії 9:7), але не розуміли, що казав Ісус (Дії 22:9). Подібним чином, після слів Ісуса: «Отче, прослав Своє Ім’я!» (Івана 12:28), Бог промовив з неба: «І прославив Я, і знову прославлю!» (12:28). Цікаво, що апостол Іван зазначив: «А люди, які стояли й чули це, говорили: То був грім. Інші казали: То ангел до Нього заговорив» (12:29). Тому, беручи до уваги всемогутність Бога і посилання на інші випадки, коли люди чули різні речі, коли Бог говорив з небес, нас не має дивувати, що розповіді Матвія, Марка та Луки про слова, які Бог промовив до Ісуса після Його хрещення, дещо відрізняються.

Наостанок, причина існування такої невеликої різниці в синоптичних Євангеліях може бути та сама, чому взагалі існує кілька інших відмінностей між цими оповіданнями: мета авторів полягала в тому, щоб записати саме те, що Святий Дух вважав необхідним, але не обов’язково дослівно те, що хтось сказав. Тобто, під проводом Святого Духа, один автор міг підсумувати чиїсь слова, а інший – навести точну цитату.

3:24 aНаписання деяких імен у родоводі може відрізнятися через використання різних версій Писання (єврейської або грецької).
[3:23 і далі] Див. Матвія 1:1–18 щодо родоводів Христа.

[3:27] Якщо підліток, з яким ви щойно познайомилися, сказав вам, що його батьки «Девід і Мері», а через кілька хвилин ви почули, як він сказав у паспортному столі, що його батьків звуть «Джон і Джоанна», ви можете припустити, що підліток збрехав або вам, або співробітнику паспортного столу. Однак підліток міг говорити правду. Можливо, більшість людей знає його батьків як Девіда і Мері, але для більш офіційних справ його батьки використовують свої перші імена Джон і Джоанна. Або хлопця могли виховувати дідусь і бабуся, оскільки його батьки загинули в трагічній автомобільній аварії, коли він був ще маленьким. Він може називати своїх дідуся і бабусю «мамою» і «татом», оскільки вони були єдиними «батьками», яких він знав у своєму житті. У свою чергу, дідусь і бабуся також можуть називати його своїм «сином». Тож, у більшості неофіційних документів і випадкових розмов стосовно них вживаються терміни «мама», «тато» і «син», проте в усіх офіційних документах і в більшості офіційних розмов використовуються терміни «бабуся та дідусь» і «онук». Це дві цілком реальні можливості того, чому хлопчик-підліток може називати своїх батьків різними іменами. Припускати та думати найгірше про підлітка, не знаючи всіх фактів, було б несправедливо і недоречно.

На перший погляд багато імен і родинних зв’язків у Святому Письмі можуть трохи заплутати. Авраам одружився з Саррою, своєю зведеною сестрою. Їхній син Ісаак одружився з Ревекою, своєю троюрідною сестрою. Яків, онук Авраама, одружився зі своїми двоюрідними сестрами, Рахиль і Лією, які були сестрами. Через багато років син Якова, Юда, переспав із власною невісткою, яка згодом народила двох синів – Переца і Зераха. В одному сенсі ці хлопці були його синами, а в іншому – його онуками.

Зеруббабел – ще одна історична постать у родоводі Христа, навколо якої існує певна плутанина. Тоді як книги Езри (3:2, 8; 5:2), Неемії (12:1), Ангея (1:1, 12, 14; 2:2; 2:23), Матвія (1:12) і Луки (3:27) зазначають, що Зеруббабел був «сином Шеалтіїла», літописець зазначив таку інформацію про його безпосереднє походження: «Сини Єхонії: Ассір, його син Шеалтіїл, Малкірам, Педая, Шенаццар, Єкамія, Хошама і Недабія. Сини Педаї: Зеруббабел і Шімеї» (1 Хронік 3:17–19). Виникає очевидне запитання: «Чому в 1 Хронік батьком Зеруббабела названо Педаю, якщо скрізь у Святому Письмі його батьком названо Шеалтіїла?»

Скептики швидко зараховують 1 Хронік 3:19 до випадків суперечності. Але насправді існують розумні потенційні рішення цієї головоломки. По-перше, цілком можливо, що Зеруббабела народив один брат, а виховував інший. Згадаймо, що Мордекай вважався батьком цариці Естер (він «виховав» майбутню царицю Персії, Естер 2:7), хоча насправді він був її двоюрідним братом. Ісус, «будучи, як вважали, сином Йосифа», насправді був «Сином Бога», а не земної людини (Луки 3:23). Йосиф допомагав виховувати Ісуса, і його вважали Його біологічним батьком (Матвія 13:55), але він у жодному разі не був батьком Ісуса в звичайному розумінні цього слова. Просто іноді буває так, шо «сина» виховує «тато», який не є його біологічним батьком.

Інше розумне можливе пояснення відмінностей стосується припису закону Мойсея про левіратний шлюб, з яким багато хто не знайомий. Згідно із Второзаконням 25:5–6, «Якщо брати житимуть разом, і один з них помре, й в нього не буде сина, то дружина померлого не вийде заміж назовні, за чужого чоловіка. Брат її чоловіка ввійде до неї, візьме її собі за дружину і співживе з нею. І буде, – первородний, якого вона народить, підніме ім’я того брата, який помер, – і його ім’я не було стерте з Ізраїлю».

Якщо Шеалтіїл був одружений, але помер, не народивши сина, його брат Педая міг взяти собі його дружину. В такому випадку їхній первісток (Зеруббабел) носив би ім’я Шеалтіїла, а не Педаї (хоча у строго біологічному сенсі Зеруббабел був би сином Педаї).

Слід визнати, що Біблія не пояснює, чому 1 Хронік 3:19 відрізняється від інших уривків у Святому Письмі, в яких Зеруббабела названо сином Шеалтіїла. Однак можна встановити, що існують логічні можливості існування таких відмінностей. По правді кажучи, без додаткової інформації було б так само несправедливо звинувачувати літописця у наданні неправдивої інформації про батька Зеруббабела, як і підлітка, який називає «татом» свого діда, який його виховав. Звичайно, ми всі розуміємо переваги стриманості у судженнях і нерозумність поспішних і бездоказових висновків.

[3:36] Цей вірш в Євангелії від Луки – єдиний у Біблії, де записано, що патріарх Арпахшад мав сина на ім’я Каїнан. Хоча інший Каїнан (син Еноша) згадується сім разів у Святому Письмі, крім Луки 3:36, Каїнан, син Арпахшада, не згадується ніде. Його немає в родоводах Буття 10 і 11, а також у 1 Хронік 1:1–28. Коли в цих родоводах згадується син Арпахшада, його завжди названо Шалах (або Шела), а не Каїнан. На думку деяких скептиків, або відсутність Каїнана в родоводах Книги Буття та 1 Хронік становить справжню помилку, або Лука помилився, коли написав, що Арпахшад мав сина на ім’я Каїнан.

З різних родоводів, наведених у Святому Письмі, ми дізнаємося одну важливу річ: вони іноді містять прогалини, які є навмисними та правомірними. Тому, коли в Луки 3 згадане ім’я, яке не записане в Буття 10 – 11 або в 1 Хронік 1, це не обов’язково означає, що хтось зробив помилку. Справа в тому, що такі поняття, як «породив», «син» і «батько», які часто зустрічаються в родоводах, в Біблії іноді мають набагато ширше значення, ніж у сучасній мові. Колись Яків назвав Авраама «батьком», хоча насправді Авраам був його дідом (Буття 32:9). Майже через 2000 років фарисеї також називали Авраама своїм «батьком» (Івана 8:39). Слово «батько» в цих уривках очевидно означає «предок». У першому вірші Нового Заповіту Матвій написав про Ісуса як про «сина Давида, сина Авраама». Звісно, Матвій знав, що Ісус не був сином ні Давида, ні Авраама в прямому сенсі цього слова; він просто використав ці слова так само гнучко, як їх часто вживали стародавні.

Просто тому, що один родовід містить більше (або менше) імен за інший, не означає, що ці два родоводи суперечать один одному. Суперечку навколо Луки 3:36 можна легко пояснити, якщо врахувати гнучкість, яку застосовували стародавні, записуючи імена «батьків» і «синів».

Тим не менш, наявність імені Каїнан у Луки 3:36 може мати зовсім інше пояснення, яке може бути більш правдоподібним, але водночас і більш складним для розуміння, а отже, і менш популярним. «Проблема Каїнана», швидше за все, є результатом помилки переписувача під час копіювання Євангелія від Луки.

Розуміючи, що Новий Заповіт спочатку був написаний грецькою мовою без розділових знаків і пробілів між словами, вставка імені Каїнан легко могла вкрастися в текст із родоводом. Зверніть увагу на те, що могло бути сказано в оригінальному тексті (у відповідності з Буття 10:24, 11:12 і 1 Хронік 1:18,24):

τοῦΣεροὺχτοῦῬαγαὺτοῦΦάλεκτοῦἜβερτοῦΣαλὰτοῦΚαϊνὰμτοῦἈρφαξὰδτοῦΣὴμτοῦΝῶετοῦΛάμεχτο ῦΜαθουσαλὰτοῦἙνὼχτοῦἸάρεττοῦΜαλελεὴλτοῦΚαϊνὰμτοῦἘνὼςτοῦΣὴθτοῦἈδὰμτοῦθεοῦ

Якщо переписувач випадково поглянув на нижчий рядок, де також зустрічається τοῦΚαϊνὰμ, він легко міг би написати це як у першому випадку, так і в другому. Отже, замість одного Каїнана з’явилося два.

Як бачите, для втомленого писаря було б цілком можливо випадково скопіювати «Каїнан» з Луки 3:37 при переписуванні 3:36. Хоча деякі апологети відкидають ідею, що вставка імені Каїнана в Луки 3:36 є проблемою переписувача (і вони можуть мати рацію), наступні факти, здається, додають значної довіри цьому запропонованому рішенню.

Як було зазначено раніше, ця частина родоводу Христа, наведеного Лукою, також записана в Буття 10:24, 11:12 і в 1 Хронік 1:18, 24. Усі ці уривки Старого Заповіту опускають ім’я Каїнана з Луки 3:36. Насправді Каїнан, син Арпахшада, не згадується в жодному єврейському рукописі Старого Заповіту. Крім того, найдавніша відома копія Євангелія від Луки (папірусний кодекс із колекції Бодмера, датований 175–225 роками нашої ери) також не містить цього імені.

Багато хто поспішає зауважити, що в Септуаґінті (грецькому перекладі єврейського Старого Заповіту) згадується ім’я Каїнан, і це підтверджує, що він був сином Арпахшада, як і зазначено в Луки 3:36. Проблема з цією аргументацією полягає в тому, що найдавніші рукописи Септуаґінти не містять цього посилання на Каїнана.

Хоча було б доцільно розглядати текст Луки 3:36 як доповнення до старозавітних родоводів, проте якщо зібрати докупи всі докази, виходить, що ім’я Каїнан у Луки 3:36 не було частиною оригінального Божого Слова, а є результатом помилки переписувача. І як було докладно розглянуто в інших місцях, проблеми, які виникають при переписуванні текстів, не є випадками правомірних протирічь у Біблії. Дивіться Спеціальний розділ на стор. 273.

[4:1–13] Якщо порівнювати розповідь Матвія про спокушання Ісуса в пустелі (Матвія 4:1–11) з розповіддю Луки, можна помітити, що послідовність записаних подій різна. І Матвій, і Лука погоджуються в тому, що спочатку диявол випробовував Ісуса, змушуючи Його перетворити каміння на хліб. Однак, хоча вони погоджуються щодо змісту наступних двох випробувань, черговість другої і третьої спокуси у Матвія і Луки записані навпаки. Матвій записав, що другою спокусою сатани була спроба переконати Ісуса кинутися з наріжника храму, а третьою – спроба змусити Ісуса поклонитися йому. А Лука, хоча й згадав ті самі дві події, але навів їх у зворотному порядку. Виходячи з цієї різниці, скептики стверджують, що тут ми маємо явну розбіжність.

Проблема з цим твердженням полягає в тому, що воно ґрунтується на припущенні. Ті, хто стверджує, що «невідповідність» у порядку слідування спокус є протиріччям, припускають, що історія завжди пишеться хронологічно. Однак здоровий глузд говорить нам про інше. Відкривши майже будь-який підручник всесвітньої історії, можна побачити, що хоча більшість подій і записані в хронологічному порядку, деякі з них розташовані тематично. Наприклад, в одному розділі ви можете прочитати про європейську цивілізацію пізнього середньовіччя (1000 – 1300 роки н.е.), а вже в наступному розділі ви можете дізнатися про середньовічну Індію (150 рік до н.е. – 1400 рік н.е.). Часто автори підручників розташовують зміст тематично. Навіть коли ми ділимося своїм життєвим досвідом з родиною і друзями, ми часто будуємо розповідь від однієї кульмінації до другої, а не хронологічно. Підліток може повернутися додому з парку розваг і розповісти батькові про всі атракціони, на яких він катався. І цілком імовірно, замість того, щоб згадувати їх усіх у тому порядку, в якому він їх відвідав, він почне з найбільш захоплюючих і закінчить менш цікавими.

Якби Матвій і Лука стверджували, що розташували спокуси Ісуса в хронологічному порядку, скептики мали б законні підстави для звинувачень. Але ні Матвій, ні Лука ніколи цього не стверджували. Тому, або один із двох авторів Євангелій записав ці події в тому порядку, в якому вони відбувалися, або обидва писали тематично.

4:4 aВторозаконня 8:3
bNU-текст опускає але кожним Божим словом.
4:8 aNU-текст опускає Іди геть від Мене, сатано!
bВторозаконня 6:13
4:11 aПсалом 90:11, 12
4:12 aВторозаконня 6:16

[4:12] У Євангеліях записано багато заяв, зроблених Ісусом під час Його земного життя. Але декого спантеличує те, що вони не є ідентичними, слово в слово, хоча автори Євангелій часто записували однакові висловлювання. Наприклад, Матвій записав, що Ісус сказав сатані: «Ще написано» (Матвія 4:7), а Лука написав: «Сказано» (Луки 4:12). Хоча ця різниця вважається незначною і стосується того самого (Старого Заповіту), все ж Матвій і Лука записали слова Ісуса по-різному. Чому? І чому Матвій, Марк, Лука та Іван не завжди однаково записували слова Ісуса?

По-перше, можливо, деякі розбіжності пов’язані з самими заявами Ісуса. Нерозумно думати, що кожне подібне твердження, записане авторами Євангелій, має стосуватися того самого моменту. У прикладі, коли Ісус відповів на спокусу сатани, Ісус міг повторити ту саму думку в тому самому випадку, використовуючи різні слова. Відповівши сатані: «Сказано», Ісус міг ще раз наголосити на суті цього (особливо, якщо сатана повторив спокусу), сказавши: «Ще написано». Отже, Ісус міг зробити обидві заяви.

Існує й інша причина, яка пояснює, чому такі твердження не завжди ідентичні. Під проводом Святого Духа один автор міг підсумувати слова людини, а інший – навести дослівну цитату.

Розгляньмо різницю в нотатках, зроблених чесними, розумними студентами коледжу, які прослухали один і той самий матеріал уроку про громадянську війну в Сполучених Штатах. Наприкінці уроку, при порівнянні конспектів студентів (як і євангельських оповідань), відмінності стають очевидними. Якщо один студент записав, що за словами вчителя Авраам Лінкольн виголосив свою знамениту Геттісберзьку промову «в листопаді 1863 року, щоб вшанувати тих, хто загинув у битві під Геттісбергом під час громадянської війни», а інший студент записав, що промова Лінкольна була виголошена «19 листопада 1863 року в Геттісберзі, штат Пенсильванія», їхні нотатки не вважатимуть суперечливими. Хоча записи слів учителя студентами трохи відрізняються, вони обидва є вірними свідченнями того, чого навчав учитель – просто один учень обрав менш чіткий стиль конспектування.

У всіх Євангеліях ми знаходимо точні твердження Ісуса, але не обов’язково точні цитати. Натхненний короткий виклад того, що хтось сказав, не позбавляє ні святості даного Богом Писання, ні нашої здатності застосовувати це Писання у своєму житті. Більше того, відмінності між твердженнями, записаними в Євангеліях, також можуть бути результатом того, що ці твердження були зроблені в різний час.

4:18 aNU-текст опускає зціляти розбитих серцем.
4:19 aІсаї 61:1, 2

[4:21] Це дивовижне месіанське пророцтво – ще один доказ натхненності Біблії.

4:23 aУ NU-тексті тут і деінде – Кафарнаум.

[5:1–11] Матвій, Марк і Лука записали, як Ісус покликав Петра, Андрія, Якова та Івана залишити свої рибальські сіті та стати ловцями людей (Матвія 4:18–22; Марка 1:16–20; Луки 5:1–11). Однак, хоча розповіді Матвія та Марка про цю подію майже ідентичні, Лука розміщує розповідь про неї в іншому місці свого оповідання та повідомляє кілька деталей, які Матвій і Марк виключають.

Матвій і Марк поміщають це покликання відразу після своїх розповідей про спокуси Христа та початок Його служіння (Матвія 4:1–17; Марка 1:12–15) і перед тим, як Він зцілив біснуватих і хворих, включно з тещою Петра (Матвія 4:23–25; 8:14–15; Марка 1:21–31). Лука ж поміщає розповідь про покликання Ісусом цих двох груп братів після зцілення Ісусом тещі Петра та біснуватого (Луки 4:31–41). Крім того, Лука надає у своєму описі кілька деталей, які Матвій і Марк опускають: 1) рибалки залишили свої човни й полоскали свої сіті (Луки 5:2); 2) коли Ісус наблизився до рибалок Його оточував натовп (5:1); 3) Ісус навчав цих людей з човна Петра (5:3); 4) Ісус наказав рибалкам відплисти на глибину озера (5:4); 5) улов рибалок був великим (5:6–7); 6) Петро зізнався у своїй гріховності (5:8) тощо.

Як можливо, що Ісус двічі очищав храм (див. стор. 602), також можливо, що Ісус міг двічі сказати Своїм учням, що вони будуть ловцями людей: перший такий випадок описаний Матвієм (4:18–22) і Марком (1:16–20), а другий описаний Лукою (5:1–11). Зауважте також, що ще до розповідей Матвія та Марка про те, як Ісус покликав Петра та Андрія стати ловцями людей, ці двоє рибалок уже «слідували» за Ісусом (Івана 1:35–42).

Тож яка відповідь на це запитання? Чи автори всіх синоптичних Євангелій згадували одне й те саме покликання у своїх оповіданнях? Хоча це дійсно могли бути два різні покликання, і Матвій і Марк записали перший випадок, а Лука – другий, цього просто неможливо знати напевно. Автори біблійних оповідань часто вибудовували свої твори по-різному через різні цілі їх написання. Більше того, хоча Лука й наводить кілька конкретних деталей у своїй розповіді про покликання братів, він міг під проводом Святого Духа просто надавати додаткові відомості. У будь-якому випадку між цими розповідями немає розбіжностей, а лише відмінності, які можна очікувати знайти від натхненних незалежних авторів.

[5:13] Зауважте, що чудеса в Новому Заповіті, які призводили до зцілення, були миттєвими та негайними – на відміну від багатьох так званих зцілень сьогодні.

5:30 aУ NU-тексті – А фарисеї та їхні книжники.

[5:30–33] Чому в Матвія 9:14 написано, що учні Івана запитували Ісуса про піст, тоді як у Луки 5 написано, що то фарисеї та їхні книжники поставили Ісусу це запитання? Хіба це не протиріччя? Зовсім ні. Матвій конкретно зазначив, що «підходять до Нього учні Івана й кажуть: Чому ми й фарисеї багато постимо, а Твої учні не постять?» (9:14). Також правда, що Лука посилається на «книжників та фарисеїв» (5:30, 33) як запитувачів. Той факт, що два автори Євангелій зазначили різні групи людей, які поставили Ісусу те саме запитання, не є протиріччям.

Подумайте, як часто ми самі робимо подібні заяви. Припустимо, що кілька учнів у класі запитують у вчительки, чому вона не заміжня. Пізніше вона може повідомити батьків одного учня, що він запитав її про це. В іншому випадку вчителька може повідомити батьків іншого учня, що він поставив їй те саме запитання. Чи вчителька збрехала? Зовсім ні. Просто ті два учні, а можливо й інші також, могли запитати її про сімейний стан. Залежно від обставин, вчителька може правомірно згадати лише одного учня, який поставив їй те запитання, або вона може вирішити назвати кожного учня, який запитував про її особисте життя.

Як буде невиправданим звинувачувати вчительку в брехні через те, що в одній ситуації вона назвала ім’я одного учня, який запитав її, а в іншій ситуації вона згадала ім’я іншого учня, так само невиправдано буде звинувачувати Матвія та/або Луку в помилці. Чи запитували учні Івана Ісуса, чому Його учні не постили? Так. Чи фарисеї та їхні книжники ставили Ісусу те саме запитання? Так. Більше того, коли Марк розповідав про цю подію у своєму Євангелії, він написав: «Учні Іванові та фарисеї… приходять і кажуть Йому: Чому учні Івана та учні фарисеїв постять, а Твої учні не постять?» (Марка 2:18). Хоча на перший погляд може здатися, що розповіді Матвія та Луки різняться, чесний аналіз показує, що вони обидві правильні.

5:36 aУ NU-тексті – ніхто не відриває від нового одягу і не пришиває до старого.
5:38 aNU-текст опускає тоді те й друге збережеться.
5:39 aУ NU-тексті – добре.
6:9 aВ M-тексті – вбити.
6:10 aNU-текст опускає здоровою як і друга.
[6:1–5] Дивіться коментарі до Матвія 12:1–8.
[6:6–11] Дивіться коментарі до Матвія 12:9–13.

[6:17] У вступних коментарях до Нагірної проповіді Ісуса, яка міститься в Матвія 5 – 7, перший вірш закладає основу для Його «дивовижного вчення». Матвій пише, що Ісус «вийшов на гору; коли Він сів, до Нього підійшли Його учні» (5:1). Коли Лука описує обставини майстерної проповіді Ісуса, він каже, що Ісус «став з ними на рівному місці» (6:17). І в багатьох людей виникло запитання, чому Матвій написав, що Ісус виголосив цю проповідь з гори, а Лука написав, що Ісус тоді стояв на рівному місці. Чи могли Матвій чи Лука переплутати географію в цьому випадку, чи є розумне пояснення такої різниці?

Щоб ці уривки суперечили одне одному, необхідно припустити, що ці дві проповіді були виголошені в одному місці й у той самий час. Але більш ніж вірогідно, що Ісус повторював Свої вчення в різних випадках. Він легко міг би виголосити заповіді блаженства як у Капернаумі, так і в Кані. Він міг би навчати «зразкової молитви» як у Витанії, так і у Витсаїді. Хто ми такі, щоб казати, що Ісус проповідував принципи та заповіді, записані в Матвія 5 – 7, лише один раз? Навіть сьогодні деякі проповідники майже щотижня їздять в інші міста і виголошують ті самі проповіді – і роблять це ефективно. Хіба Ісус не міг зробити щось подібне?

Більш вірогідним вирішенням цієї географічної «проблеми» є просте розуміння того факту, що Матвій і Лука мали на увазі ту саму проповідь, і що Ісус проповідував її, перебуваючи одночасно і на горі, і на «рівному місці». Оскільки на горі можуть бути рівні місця, не можна стверджувати, що Матвія 5:1 і Луки 6:17 суперечать один одному. Наприклад в Анкоріджі, штат Аляска, є гора настільки рівна, що її називають «Плоска гора». Тому сказати, що Ісус стояв на рівному місці на горі, не буде суперечливим.

6:26 aM-текст опускає усі.

[6:27–31] У той час як Новий Заповіт навчає любити, благословляти, робити добро і молитися за тих, хто вас переслідує, Коран говорить, що «переслідування гірше за вбивство» (Сура 2:217), – тобто краще вбити своїх переслідувачів, ніж терпіти їхні переслідування. У той час як Ісус сказав: «Тому, хто б’є тебе по щоці, підстав і другу» і «любіть ворогів ваших» (вірш 27), Коран сміливо проголошує: «Якщо хтось виявить ворожість до вас, то ви виявите ворожість до нього так само, як він виявляв ворожість до вас» (Сура 2:194; пор. 22:60).

6:45 aNU-текст опускає скарбу свого серця.

[7:1–10] Одного разу, коли Ісус прийшов до Капернауму, Його попросили зцілити слугу одного сотника. Деякі припускають, що існує протиріччя між розповіддю Матвія про цю подію (8:5–13) і розповіддю Луки (7:1–10). У той час як Матвій написав, що «до Нього прийшов сотник, благаючи Його» за свого слугу, у Луки написано, що сотник «послав до Нього юдейських старших, благаючи, щоб Він прийшов і врятував його раба». Оскільки Матвій вказує на те, що сотник особисто прийшов поговорити з Ісусом, а Лука зазначає, що сотник послав інших благати Христа, скептики стверджують, що ці дві розповіді не гармонують між собою.

Ті, хто стверджує, що такі відмінності є явними помилками, не розуміють, що в Біблії часті випадки, коли «заслуга приписується» тому, хто має владу, навіть якщо роботу виконують інші. Наприклад, коли в Івана 4:1 сказано, що Ісус «збирає та хрестить більше учнів, ніж Іван», далі апостол Іван пояснює: «…хоч Сам Ісус не хрестив, а лише Його учні» (4:2). У всій Біблії можна прочитати, що людей посилають говорити від імені якоїсь особи, й іноді в тексті вказується, що особа, яка має владу, фактично говорила від свого імені, хоча насправді цієї особи там навіть не було, а виступав уповноважений нею промовець. Сьогодні, як і в минулі часи, суд вважає, що «те, що людина робить через належним чином створене агентство, фактично і законно робить вона сама». Коли президент посилає своїх представників по всьому світу виступати від його імені, він несе відповідальність за рішення, прийняті за його відсутності. Так само й сотник міг послати інших поговорити з Ісусом від його імені про одного з його слуг. Імовірно, Матвій просто використав поширений мовний зворот, коли людині приписують певний вчинок.

Слід також визнати можливість того, що Матвій і Лука могли писати про два різні випадки, або що сотник спочатку послав посланців, а потім вирішив піти особисто. Хоча автори Євангелій, швидше за все, писали про той самий випадок, можливо також, що в Ісуса виникла дуже схожа ситуація в тому самому місті з іншим сотником, або з іншим слугою того самого сотника, або рішенням сотника спочатку послати посланців, а потім піти самому. Пам’ятайте, що «є багато іншого, що вчинив Ісус. Якби докладно описати все, то, думаю, що світ не вмістив би написаних книг» (Івана 21:25).

Тексти Матвія 8:5–13 і Луки 7:1–10 жодним чином не суперечать один одному. Розуміючи, що Лука міг просто бути більш конкретним, ніж Матвій, і що Матвій міг використати загальну форму мови (яку ми все ще використовуємо сьогодні), стає зрозумілим, що ці дві розповіді є гармонійними.

7:10 aNU-текст опускає хворого.
7:27 aМалахії 3:1

[8:2–3] Ця обставина спростовує заяви скептиків, що Ісус та Його послідовники ненавиділи жінок або вважали їх нижчими за чоловіків.

8:3 aУ NU-тексті та M-тексті – їм.
8:10 aІсаї 6:9

[8:26] Матвій написав, що Ісус вигнав демонів з двох людей (8:29). Ця подія записана в усіх трьох синоптичних Євангеліях, але з двома різними перекладами назви місця, де відбулися чудеса. Грецьке слово в Марка 5:1 і Луки 8:26 як назва місцевості, куди припливли Ісус із учнями, – земля Герасинська. Однак грецьке слово в Матвія 8:28 показує, що Ісус прибув у землю Гадаринську. Чи автори синоптичних євангельських оповідань не розуміли, де був Ісус, коли зцілив тих людей? Альберт Барнс пояснив різницю між Гадарою та Герасою:

Гадара була містом неподалік від Генісаретського озера, одним із десяти міст, що називалися Декаполісом (Десятимістям). Гергеса [ймовірно, різновид назви «Гераса»] було містом приблизно в 19 км на південний схід від Гадари та приблизно в 32 км на схід від Йордану. Отже, в євангельських оповіданнях немає суперечності. Ісус прибув у місцевість, де були розташовані ці два міста, і один євангеліст згадав одне з них, а другий – інше. Це показує, що автори Євангелій не змовилися нав’язувати світу однакову історію, інакше вони згадали б те саме місто; і це також показує, що вони були знайомі з тією місцевістю. Жодна людина не змогла б написати так, якби не була знайома з фактами.

Матвій, Марк і Лука писали про одну загальну місцевість. Римське місто Гераса було доволі відомим і було б знайоме язичницькій аудиторії, але Гадара, як столиця римської провінції Перея, була головним з десяти міст у Десятимісті, тому навіть тих, хто жив у Герасі, могли називати гадаринцями. Зображення корабля на гадаринських монетах свідчить про те, що «земля Гадаринська», ймовірно, простягалася до Галилеї. Автори Нового Заповіту вирішили називати цю територію по-різному.

Також імовірно, що під час переписування рукописів Нового Заповіту протягом багатьох років виникли дещо різні варіанти прочитання того самого слова. Дехто припускає, що слова «земля Гергесинська» і «Герасинська» не стосуються людей з якогось іншого міста, крім Гадари, а є просто різними варіаціями слова «Гадаринська». Цей тип незначних варіантів написання іноді трапляється й з іменами. Дивіться Спеціальний розділ щодо проблем при переписуванні текстів на стор. 273.

Зрозуміло, що Матвій, Марк і Лука не суперечили, а фактично доповнювали один одного. Вони не переплутали палестинську географію. У цьому випадку кожен автор мав намір привернути увагу до території поблизу Галилейського моря.

8:27 aУ NU-тексті – якого мучили демони й він довгий час не носив одягу.

[9:27–29] Після того, як Ісус сказав, що дехто «не зазнає смерті», доки не побачить встановлення Царства Божого, у Матвія 16:28 – 17:2 та Марка 9:1–2 написано, що минуло шість днів, коли Петро, Яків та Іван піднялися з Ісусом на високу гору й стали свідками Його преображення. Однак у Луки 9:27–29 написано, що преображення Ісуса сталося «через вісім днів» після того як Ісус провістив наближення Царства. Тож лунають заяви, що така різниця в часі, що минув між двома подіями, є очевидною помилкою.

Проте більш уважний розгляд відповідних текстів Писання показує, що Лука ніколи не мав на меті створити враження, що минуло рівно вісім діб (192 години) від пророцтва Ісуса до часу, коли Він з учнями піднялися на «гору преображення». Лука записав, що це було «днів за вісім» (переклад І. Огієнка), а не точно за вісім днів.

Крім того, здається очевидним, що в той час як Матвій і Марк виключили дні двох ключових подій (пророцтво і преображення) з цього відліку часу, Лука включив обидва дні, а також шість днів між ними, і таким чином зазначив загальний період у вісім днів. Навіть сьогодні, переказуючи події, які відбулися кілька днів тому, люди можуть називати різні дні. Наприклад, якщо магазин було пограбовано в понеділок по обіді, а наступного понеділка вранці свідок розповів друзям про те, що він бачив, він міг сказати, що згадав події через шість або вісім днів після того, як вони сталися. Якщо він рахував лише повні дні, що минули з часу тієї події, то правильно було б сказати, що вона відбулася шість днів тому (рахуючи з вівторка по неділю). Але також правильно було б сказати, що пограбування відбулося вісім днів тому, якщо врахувати як повні, так і часткові дні (з понеділка по понеділок). Кількість днів у цьому випадку – «шість» чи «вісім» – не дискредитує розповіді про те, що насправді сталося. Подібним чином і різниця в зазначенні часу Матвієм, Марком і Лукою жодним чином не становить правомірної суперечності.

8:45 aNU-текст опускає і ті, хто з ним.
bNU-текст опускає а ти питаєш: Хто той, який доторкнувся до Мене?
8:49 aNU-текст додає більше.
8:54 aNU-текст опускає вигнавши всіх і.
[9:3] Дивіться коментарі до Марка 6:8–9.
[9:22] Дивіться коментарі до Марка 9:31.
9:23 aM-текст опускає щоденно.

[9:51–56] Іслам прагне підкорити весь світ Аллаху та Корану – навіть використовуючи джихад, примус і силу; натомість християнство прагне охопити весь світ, проголошуючи «добру звістку» про те, що Бог любить кожну людину, що Ісус Христос помер за гріхи кожного і пропонує спасіння, прощення та примирення. Але кожна людина має вільний вибір прийняти чи відкинути цю звістку, не боячись будь-якої помсти з боку християн тим, хто вирішив відкинути її. Ісус докоряв учням за те, що вони хотіли завдати фізичної шкоди тим, хто відкидає євангеліє. Мохаммед і Коран явно протистоять Ісусу і Новому Заповіту.

9:54 aNU-текст опускає так, як зробив Ілля.
9:55 aNU-текст опускає і сказав: Не знаєте, якого ви духа, адже Людський Син прийшов не губити людські душі, а спасати їх.
10:20 aNU-текст і M-текст опускають Однак.
10:27 aВторозаконня 6:5
bЛевіт 19:18

[10:30] Багато кому здається, що Єрихон був на південь від Єрусалиму, оскільки чоловік «зійшов», щоб потрапити туди. Однак, на карті Палестини першого століття видно, що Єрихон знаходився за кілька кілометрів на північний схід від Єрусалиму. Не дивлячись на розташування інших географічних об’єктів, можна припустити, що це є справжньою невідповідністю. Зрештою, як хтось може спуститися з пункту А в пункт Б, якщо пункт Б знаходиться на північ від пункту А?

Як завжди, після встановлення всіх фактів, твердження Ісуса легко узгоджуються з істиною, знову демонструючи натхненну точність Біблії. Хоча Єрихон і розташований за кілька кілометрів на північ від Єрусалима, але він більш ніж на кілометр нижчий по висоті. (Єрусалим розташований на висоті 777 метрів над рівнем моря, тоді як Єрихон знаходиться приблизно на 366 метрів нижче рівня моря). Подорожуючи з Єрусалима в Єрихон, не можна не спускатися по висоті. Зайве казати, що аргумент про те, що Ісус не знав географії тієї місцевості, був виключений із репертуару більшості скептиків у наш час.

10:35 aNU-текст опускає як відходив.
11:2 aNU-текст опускає наш, Який на небесах.
bNU-текст опускає закінчення цього вірша.
11:4 aNU-текст опускає але визволи нас від лукавого.
11:11 aNU-текст опускає слова від хліба… до …або.
11:15 aУ NU-тексті та M-тексті – Беелзебулом.
11:29 aNU-текст опускає пророка.

[11:29] Декому цікаво, чому Ісус сказав книжникам і фарисеям, що «не буде дано цьому родові ознаки» (Марка 8:12; пор. Матвія 12:39; 16:4). Оскільки в інших віршах Святого Письма чітко сказано, що Ісус «зробив перед ними стільки чудес» (Івана 12:37; 20:30–31; 3:2; Дії 2:22), як Ісус міг послідовно казати правду і при тому заявити, що «не буде дано цьому родові ознаки»?

На жаль, критики Біблії люблять ігнорувати контекст, у якому містяться ті чи інші біблійні твердження. Проте жодне твердження не можна правильно зрозуміти без певної контекстної інформації. Слова можуть мати різні значення залежно від того, як, коли та де вони були сказані. До того ж, в усіх культурах світу є свої мовні звороти та вислови. Правдиві люди тисячоліттями жартували, перебільшували та вдавалися до сарказму (Йова 12:2; Псалом 57:4), весь час справедливо очікуючи, що їхні їхню мову витлумачать точно й без викривлень. На жаль, скептики часто ігнорують велику частину інформації, необхідної для правильного розуміння Святого Письма.

Ісус вперше сказав, що «не буде дано цьому родові ознаки» (Матвія 12:39; Луки 11:29), щойно зціливши чоловіка, який був сліпим, німим і біснуватим (Матвія 12:22; Луки 11:14). Зауважте, що замість того щоб визнати, що велике чудо, яке вчинив Ісус, було доказом Його божественності (Івана 20:30–31), жорстокосерді фарисеї почали голослівно стверджувати, що Його сила походить від диявола (Матвія 12:24). До того ж вороги Ісуса бачили не просто одне чудо. Раніше Ісус зцілив чоловіка з сухою рукою (Матвія 12:9–13). Як фарисеї відреагували на це чудо? Замість того щоб визнати силу Христа, вони «вийшли і вчинили проти Нього змову – як Його погубити» (12:14). Справа в тому, що на той час Свого служіння Ісус уже вчинив багато чудес (Матвія 11:4–5), але багато книжників і фарисеїв категорично відмовлялися вірити в Нього (Матвія 9:32–34). Тож, незалежно від того, що Ісус робив або говорив, це ніколи б не переконало деяких з Його ворогів (Матвія 12:31–32).

Отже, що мав на увазі Ісус, коли двічі сказав, що «не буде дано цьому родові ознаки, хіба лише ознака пророка Йони» (Матвія 12:39; 16:4; Марка 8:12; Луки 11:29)? Ісус сказав це у відповідь на бажання фарисеїв побачити ознаку. Але вони вже були свідками багатьох чудес Ісуса і про багато з них чули. Та вони хотіли чогось «більшого». Вони шукали «ознаку з неба» (Луки 11:16; Матвія 16:1; Марка 8:11). Ми ніколи не дізнаємося, що саме мали на увазі вороги Ісуса. Ми знаємо, що під час Свого земного служіння Ісус проявив Свою владу над силами природи, хворобами, демонами та смертю, а фарисеї все одно вимагали чогось «більшого». Схоже, як зауважив Бертон Кофман, вони «мали на увазі якесь вражаюче диво, яке не мало моральної цінності, але задовольнило б цікавість людини до сенсацій». Однак Ісус завжди відкидав такі вимоги. Він відмовився перетворити каміння на хліб або кинутися з наріжника храму просто тому, що сатана спонукав Його до цього (Матвія 4:1–7).

Ісус міг зробити будь-яке чудо, яке тільки захотів, – чи то коли Його спокушав сатана, спонукав Ірод (Луки 23:8–12) чи випробовували фарисеї. Він міг би витягувати кроликів із капелюха на потіху людям. Він міг би перетворити Своїх ворогів на каміння або дати людині три ока. Він міг би в одну мить запалити шати фарисеїв і сказати їм, що пекло буде в десять разів гарячішим. Він міг би зробити скільки завгодно чудес. Але нещирі фарисеї нічого з цього не побачать («не буде дано цьому родові ознаки [такого типу]»).

А яка ознака буде дана? Крім тих чудес, які вороги Христа вже відкинули, єдиною іншою ознакою, про яку пророкував Ісус, буде «ознака пророка Йони» (Матвія 12:39; 16:4; Луки 11:29) – смерть, поховання, і воскресіння Ісуса.

11:44 aNU-текст опускає книжники й фарисеї – лицеміри.
11:54 aNU-текст опускає щоб Його звинуватити.
[11:50–51] Дивіться коментарі до Марка 10:6 щодо тривалості перебування людей на землі.

[12:4–7] Мультфільми значною мірою вплинули на уявлення багатьох людей про сатану. Коли вони чують слова «диявол», «сатана» або «пекло», на думку багатьом одразу спадає зображення чорта з маленькими ріжками на голові, довгим хвостом (зі стрілкою на кінці) та вилами в руці. У багатьох мультфільмах його також зображено як повелителя, який царює у пеклі, визначаючи долю та міру покарання кожного з навіки заблудлих. Але така картина є дуже далекою від правди. І саме через цю помилкову точку зору багато людей – можливо, навіть більшість із тих, хто читає Луки 12:4–7, неправильно розуміють, що мав на увазі Ісус.

У контексті Луки 12 Ісус попередив Своїх учнів, що злі люди будуть їх несправедливо переслідувати. Посилаючи їх проповідувати, Він наставляв їх сміливо говорити людям правду, не боячись наслідків. Зокрема, Ісус закликав їх не боятися тих, хто може просто вбити їх фізично, а боятися «того, хто має владу, вбивши, ще й у геєну вкинути» (Луки 12:5). Багато дослідників Біблії, які читали цей вірш, неправильно припустили, що тут Ісус говорив про владу сатани знищити душу й тіло людини в пеклі.

Вони помилково приписували сатані силу, якої він ніколи не мав. Сатана не є володарем пекла і тому не має ні влади, ні спроможності кинути чи затягти когось у пекло. Насправді, коли ми читаємо про остаточний суд над сатаною, ми бачимо, що саме Бог кине сатану, якого також називають дияволом, «у вогняне й сірчане озеро» (Об’явлення 20:2, 10). Крім того, апостол Павло пояснив християнам у Римі, що «ні ангели, ні влади…ні сили… не зможуть нас відлучити від Божої любові, яка в Ісусі Христі, нашому Господі» (Римлян 8:38–39). Звісно, християни Риму могли вирішити відкинути Бога з власної волі, але жодна існуюча сила, включаючи сатану, не могла вирвати їх з Божої руки і кинути в пекло.

Насправді, наприкінці часів Бог кине сатану в пекло так само, як і всіх тих, хто жив нечестиво і відкинув Його (Матвія 25:46; Об’явлення 20:15). У Біблії немає навіть натяків на те, що сатана чи будь-яке інше невірне створіння Бога буде «царювати» в пеклі. Він не зрадіє своїй вічній «другій смерті» й не матиме там жодної влади чи особливих привілеїв. Застереження Ісуса боятися Того, Хто може вкинути і душу, і тіло до геєни (пекла), мало на меті заохотити Його послідовників покладатися на Бога, бути сильними перед лицем переслідувань і вірити, що поки вони зберігають праведність перед Богом, жодна сила в духовному світі не може завдати їм шкоди.

12:6 aГрецьке ассаріон – дрібна монета.
[12:10] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 533.
12:31 aУ NU-тексті – Царства Його, і це все…
12:39 aNU-текст опускає пильнував би.
[12:49–53] Дивіться коментарі до Матвія 10:34–39.
13:9 aУ NU-тексті – І якщо вродить після цього, добре. А якщо ні, то зрубаєш її.
13:19 aNU-текст опускає великим.
13:21 aГрецьке сата, всього приблизно 8-10 кг
13:31 aУ NU-тексті – у той самий час.
13:35 aПсалом 117:26
14:15 aВ M-тексті – обідатиме.

[14:26] Мойсей і Павло залишили чіткі вказівки щодо того, як діти повинні ставитися до своїх батьків. І в Книзі Вихід, і в Посланні до ефесян написано, що діти повинні шанувати своїх батьків і матерів (Вихід 20:12; Ефесян 6:2). Ісус Христос і новозавітні автори заповідали любити інших людей, до яких, безумовно, належать і наші батьки. Павло писав: «Нікому нічого не будьте винні, за винятком любові одне до одного. Адже хто любить іншого, той виконав Закон» (Римлян 13:8). Пояснюючи, як потрібно любити свого ближнього, Ісус розповів незабутню історію про «доброго самарянина» (Луки 10:30–37). У світлі думок, які містяться в цій історії, ми розуміємо, що повинні любити своїх батьків. Любов до батьків не тільки природна, але й заповідана Богом у всьому Святому Письмі… чи не так? Але в цьому вірші Лука записав, що Месія фактично навчав протилежного. То як саме ми повинні ставитися до своїх батьків і сімей – любити і шанувати їх чи ненавидіти?

Зайве казати, що багато скептиків радо ухопилися за це твердження, вважаючи його «доказом» того, що Біблія суперечить сама собі. Слід визнати, що якщо слово «ненавидіти» у цьому вірші має те саме значення, в якому його використовує більшість сучасних людей, тоді твердження Ісуса є несправедливим і суперечить гідним сімейним цінностям. Проте кожен, хто чесно досліджує сенс цього вірша, швидко виявляє, що слово, перекладене як «ненавидіти», не завжди означає «зневажати, мати відразу, гидити», що є синонімами загального вживання слова «ненавидіти» в сучасній культурі. Натомість це слово також може мати значення «любити менше».

Історія про Якова, Рахиль і Лію чудово ілюструє біблійне використання слова «ненавидіти» у значенні «любити менше». Яків любив Рахиль і погодився працювати на її батька Лабана сім років, щоб одружитися з нею. Після семи років Лабан обдурив Якова і віддав йому за жінку Лію. Коли Яків виявив обман, він отримав і Рахиль за дружину, але був змушений працювати за неї у Лабана ще сім років. У Буття 29:30 написано, що Яків «покохав Рахиль більше, ніж Лію». А вже в наступному вірші сказано: «Та Господь побачив, що зненавиджена Лія, і відкрив її лоно» (29:31). Яків не відчував зневаги чи ненависті до Лії та не ставився до неї як до ворога, згідно сучасного сенсу слова «ненавидіти». Натомість він просто любив Рахиль більше, ніж Лію.

Численні знавці грецької мови додали до цієї дискусії свої висновки, засновані на багаторічному вивченні цієї мови, які засвідчують, що вжите в Луки 14:26 слово «ненавидіти» (мізео) не означає «відчувати огиду», а просто «менше любити». Е. В. Буллінгер у своїй монументальній праці «Фігури мови, використані в Біблії» описав слово «ненависть», вжите в Луки 14:26, як гіперболу. Він передав значення цього слова як «не поважатиме їх менше, ніж Мене»33. За словами В.E. Вайна, видатного грецького лінгвіста, слово мізео може означати «відносну перевагу однієї речі над іншою», і навів Луки 14:26 як приклад до цього визначення.

Додайте до всього цього і той факт, що Своїми останніми словами Ісус Христос виявив шану до Своєї матері та подбав про те, щоби про неї піклувалися (Івана 19:25–27). Отже, просте значення слова, вжитого Ісусом в Луки 14:26, полягає в тому, що людина повинна бути готова розірвати зв’язки зі своєю сім’єю, якщо ці зв’язки заважають їй наслідувати та слухатися Христа. І блаженна людина, яка понад усе ставить служіння Йому.

15:8 aГрецьке драхма – цінна монета, яку часто носили заміжні жінки як намисто з десяти таких монет.

[16:1–12] Скептики стверджують, що цей уривок ставить під сумнів етичні переконання Ісуса, оскільки Він схвалив нечесну поведінку управителя, який наказав боржникам «виправити книги», зменшивши суми грошей, які вони були винні господареві. Але коментарі Ісуса ясно показують, що Він похвалив управителя не за його нечесність, а за його передбачливість, так само як у Біблії схвалюється віра Рахаб у Бога, але не її розпуста. Християн закликають мудро використовувати свої матеріальні ресурси та земні обставини в очікуванні вічності. Використання грошей на духовні цілі, щоб допомогти своїм ближнім, дозволить їм бути радо прийнятими на небесах.

16:6 aГрецьке батос, 30-34 літри кожен (бат у Старому Заповіті)
16:7 aГрецьке корос, 352 або 423 літрів кожен (кор в Старому Заповіті)
17:4 aM-текст опускає до тебе.
17:9 aNU-текст опускає Не думаю; M-текст опускає рабові.