НОВИЙ ЗАПОВІТ
Вступ до ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРИНТЯН
Що то було за місто! Коринф був Голлівудом, Сан-Франциско, Лас-Вегасом і Новим Орлеаном стародавнього світу. Його населення було етнічно різноманітним – у ньому жили римляни, греки й вихідці зі східних країн. Вдале розташування на узбережжі сприяло розвитку торгівлі та процвітання. Там знаходився величний храм Афродіти, при якому служили 1000 храмових повій. Його відкритий амфітеатр міг вмістити 20 тисяч глядачів. У місті проводилися змагання з легкої атлетики, які поступалися лише Олімпійським іграм. У ньому були бари та нічні клуби. Місто було настільки відоме своїм розгульним життям і сексуальною розпустою, що термін коринтіадзомай («поводитися як коринтяни») став евфемізмом для сексу. Місто вперше почуло євангеліє Христа під час другої місіонерської подорожі апостола Павла в 50 році н.е. До цього послання Павло написав коринтянам ще один лист (5:9).
Зміст
1:1–9
Вступні зауваження
1:10 – 4:21
Обговорення не потрібних і небіблійних розділень у Церкві
5:1 – 7:40
Розділення через людську сексуальність
8:1 – 11:2
Розділення через їжу та ідолопоклонство
11:3 – 14:40
Розділення через церковне поклоніння/ жіноче лідерство (11:3–16); Вечерю Господню (11:17–34); духовні дари (12:1 – 14:40)
15:1–58
Розділення через воскресіння
16:1–4
Розділення через пожертвування
16:5–24
Заключні зауваження і привітання
Головна тема
Головна мета цього послання викладена в 1:10: «Благаю вас, брати, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, щоб не було між вами поділу, але щоб ви були поєднані однаковим розумінням і однією думкою». Церква в Коринті потерпала від розділення, незгоди та плутанини, що проявлялося в численних доктринальних помилках, аморальності та безладі під час церковного поклоніння. Визначивши основну проблему та порадивши християнам зрозуміти, яку загрозу для справи Христа становить внутрішній розкол (розділи 1 4), Павло переходить до розгляду його конкретних причин (розділи 5–16), і представляє їх, посилаючись на попередній лист, який він отримав від них, та уточнюючи кожне питання, яке він розглядає (5:1 – «Ходять чутки…»; 7:1 – «А про те, що ви написали мені…»; пор. 1:11; 8:1; 11:18, 34; 12:1; 15:12; 16:1). Протиотрутою від розколу є цілковита відданість лише Христу та Його проповідуваному посланню (1:13 і далі). А відданість Христу означає узгодження свого життя та доктринальних переконань з ученням Христа. А для цього потрібно «пильнувати, стояти у вірі, бути мужніми та сильними. І все… робити з любов’ю» (16:13–14).
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРИНТЯН
[1:14] Чимало скептиків звинувачують Біблію в непослідовному викладенні питання про потрібність водного хрещення для спасіння. Згідно з їх міркуванням, деякі вірші вказують на необхідність хрещення для спасіння (Матвія 28:19; Марка 16:16; Дії 2:38; 1 Петра 3:21), а з інших віршів нібито випливає, що хрещення не є необхідним для спасіння (Івана 4:2; 1 Коринтян 1:14, 16, 17; Римлян 10:9–10). Відповідно до такої думки, Ісус і Павло мали спантеличене уявлення щодо мети хрещення.
Немає сумніву, що Ісус і Його апостоли навчали важливості водного хрещення (занурення) для спасіння. Доручивши Своїм апостолам «йти по цілому світі й усьому творінню проповідувати Євангеліє», Ісус заявив, що «хто повірить і охреститься, буде спасенний, а хто не повірить, осуджений буде» (Марка 16:15–16; Матвія 28:19). Євреям, які були винні у вбивстві Христа і до яких Петро звернувся в день П’ятидесятниці, відкривши християнську еру, було сказано: «Покайтеся, і нехай охреститься кожний з вас в Ім’я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів» (Дії 2:38). Перед тим, як Савл із Тарса став християнином, йому було наказано «встати, охреститись і обмити свої гріхи, прикликавши Його Ім’я» (Дії 22:16). Біблійне вирішення проблеми гріха полягає в тому, що людина, яка почула євангеліє, повірила в його послання, покаялася в минулих гріхах і визнала Христа Господом, повинна хреститися, щоб отримати прощення своїх гріхів. [Грецьке слово баптідзо, яке перекладається «хреститися», означає занурювати, пірнати, опускати під воду]. За словами Петра, «хрещення», яке виступає прообразом спасіння Ноя через воду, «не позбавлення від тілесної нечистоти, а обітниця доброго сумління Богові, – і нині вас спасає через воскресіння Ісуса Христа» (1 Петра 3:21). Хоча хрещення є не менш і не більше важливим, ніж будь-які інші Божі заповіді щодо того, як отримати спасіння, Новий Заповіт чітко навчає, що занурення у воду є моментом, коли людина контактує з кров’ю Ісуса Христа.
Якщо хрещення є необхідним для спасіння, то чому апостол Іван написав: «Як тільки Ісус дізнався, що фарисеї почули, що Він збирає та хрестить більше учнів, ніж Іван, – хоч Сам Ісус не хрестив, а лише Його учні, – то Він залишив Юдею і знову пішов до Галилеї» (Івана 4:1–3)? І чому апостол Павло написав: «Дякую Богові, що я не хрестив нікого з вас, крім Криспа і Гая, щоб ніхто не сказав, що ви хрестилися в моє ім’я… Адже Христос не послав мене хрестити, але звіщати Євангеліє» (1 Коринтян 1:14–17)? Чи вказують ці твердження на те, що хрещення не є необхідним для спасіння, як стверджують скептики? Ні, не вказують.
По-перше, Іван не зазначає, що Ісус вважав хрещення непотрібним, а просто констатує факт, що Ісус особисто не хрестив людей, а це робили Його учні (Івана 4:2). Фраза про те, що Ісус «хрестить» більше учнів, ніж Іван Хреститель (Івана 4:1), є просто фігурою мови, коли людину представляють як ту, яка щось робить, тоді як насправді вона просто надає засоби для цього. Наприклад, Йосиф сказав одного разу, що його брати продали його до Єгипту (Буття 45:4–5; пор. Дії 7:9), тоді як насправді вони продали його ізмаїльцям (які потім продали його до Єгипту). Це також добре відомий принцип у судочинстві: особу, яка діє через іншу, щоб порушити закон (наприклад, платить комусь за вбивство), влада вважає винною в порушенні закону. Так само й Ісус нікого особисто не хрестив, але Його вчення та вплив призводили до цього. Ісус згадується як суб’єкт дії, але мається на увазі обставина Його впливу: Його вчення «було відповідальним» за хрещення людей. Таким чином, цей текст фактично означає, що Ісус наказував хреститися тим, хто Його слухав, що жодним чином не суперечить іншим положенням учення, які містяться в інших місцях Біблії.
По-друге, слова Павла слід сприймати в належному контексті, щоб зрозуміти їх справжнє значення. У 1 Коринтян 1:10–17 Павло говорив про розкол, від якого потерпали християни Коринту. Він почув про суперечки в Церкві й благав християн об’єднатися та вирішити свої розбіжності.
Якщо читати 1 Коринтян 1:14–17 через призму проблеми розколу в Коринті, якої Павло торкався в першому розділі зокрема та в посланні загалом, можна краще зрозуміти його заяви щодо хрещення. Він не зазначав, що хрещення було непотрібним, а наголошував на тому, що люди не повинні хвалитися тим, хто їх хрестить. Деякі з коринтських християн наголошували більше на тому, хто їх охрестив, ніж на єдиному тілі Христа, до якого людина додається під час хрещення (Дії 2:41, 47; Ефесян 4:4). Тому Павло був вдячний за те, що він особисто не хрестив більше ніж кількох коринтян, щоб вони не хвалилися його ім’ям, але ім’ям Христа (вірш 15).
Павло розумів, що чим менше було людей, яких він особисто хрестив, тим менше шансів, що вони будуть хвалитися його ім’ям. [У 1 Коринтян 1:13 Павло натякнув, що єдиний шлях до спасіння – це хреститися в ім’я Христа: «Хіба Павло був розп’ятий за вас, чи, може, ви хрестилися в ім’я Павла?»] Павло бажав, щоб навернені усвідомлювали свій зв’язок зі Спасителем, а не ним самим. Він знав, що ні в кому іншому немає спасіння, крім Ісуса; адже «в нікому іншому немає спасіння, бо під небом немає іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися» (Дії 4:12). Тому Павло повністю зосередився на проповіді євангелія і, як Ісус, залишив іншим хрестити людей.
Написавши, що «Христос не послав мене хрестити, але звіщати Євангеліє», Павло мав на увазі, що проповідування було його основним завданням, а хрестити навернених могли й інші. Цими словами він мав на увазі не те, що хрещення неважливе, а те, що той, хто хрестить, неважливий. Поміркуйте ось над чим: якщо Павло не хрестив, а проповідував, і якщо інші хрестили тих, хто чув Павлові проповіді, що ми можемо дізнатися про зміст його проповідей? Безперечно, в якийсь момент він мав наказати неспасенним охреститися (що й відбулося в Коринті – прочитайте Дії 18:1–11; 1 Коринтян 6:11). Подібно до того, як у випадку з хрещенням ефіопського євнуха (Дії 8:36–39) можна зробити логічний висновок, що, коли Пилип «благовістив йому про Ісуса» (8:35), він повідомив йому і про важливість хрещення, так само можна стверджувати, що і Павло навчав про необхідність хрещення для спасіння. Тому твердження про те, що Павло та Ісус могли вважати хрещення необов’язковим, просто необґрунтовані.
1:19 aІсаї 29:14
1:23 aУ NU-тексті – язичників.
1:31 aЄремії 9:24
2:9 aІсаї 64:4
2:13 aNU-текст опускає Святим.
2:16 aІсаї 40:13
3:19 aЙова 5:13
3:20 aПсалом 93:11
4:3 aБукв. день
5:5 aNU-текст опускає Ісуса.
5:7 aNU-текст опускає за нас.
5:13 aВторозаконня 17:7; 19:19; 22:21, 24; 24:7
6:9 aТобто, катаміти
[6:9–11] Грецьке слово, перекладене як «мужоложники» у цьому уривку («катаміти» в НПУ), є метафоричним використанням терміну, який буквально означає «м’який», і при застосуванні до людей позначає чоловіків, які дозволяють іншим чоловікам використовувати себе в сексуальних цілях. Лексикографи застосовують цей термін до «катаміта», тобто чоловіка, який віддає своє тіло іншому чоловікові для неприродної гомосексуальної розпусти. Слово «содоміти» є перекладом терміна арсенокоітай, яке походить від двох слів: арсеін (чоловік) і коітей (ліжко) і позначає того, хто має секс із чоловіком, як із жінкою. Павло використовував той самий термін, коли писав до Тимофія, щоб обговорити певну поведінку, яка «противиться здоровому вченню» і характерна для «беззаконних» (1 Тимофія 1:9–10). Коли Павло писав християнам у Коринті, що «такими були деякі з вас», він довів не лише те, що гомосексуалісти можуть отримати прощення, але й те, що вони можуть припинити таку гріховну діяльність. Тут Біблія чітко зазначає, що люди можуть змінити свою сексуальну орієнтацію та отримати прощення за минулий аморальний спосіб життя. Це підводить до логічного висновку, що статеві стосунки між особами однієї статі – це не генетична проблема, а гріховна поведінка.
6:16 aБуття 2:24
6:20 aУ NU-тексті вірш закінчується словом тілі.
[7:2] Багато релігій, заснованих чоловіками, підтримують ідею полігамії (одруження з кількома жінками одночасно). В ісламі чоловік може мати до чотирьох дружин одночасно (Сура 4:3), хоча у Мохаммеда їх одного разу було 12. Ця доктрина суперечить новозавітному вченню про шлюб.
[7:2–5] Коран помилково навчає, що жінки нижчі за чоловіків. Наприклад, у Сурі 4:34 йдеться: «Чоловіки піклуються про жінок, адже Аллах віддав перевагу одним перед іншими, а також через те, що чоловіки витрачають своє майно. Праведні жінки покірні, вони бережуть у час відсутності чоловіків те, що Аллах наказав берегти. А тих жінок, непокори яких ви боїтесь, повчайте, уникайте на подружньому ложі та врешті-решт злегка бийте. Якщо ж вони послухаються вас, то не шукайте шляху проти них. Воістину, Аллах – Всевишній, Великий!»
Зверніть увагу на два вражаючих висновки, які випливають із цього уривка: 1) Коран чітко дозволяє чоловікам-мусульманам бити своїх дружин. Натомість Біблія, хоча й визначає різні ролі та обов’язки залежно від статі, але ніде не говорить про те, що чоловіки є вищими за жінок або мають право фізично їх карати. Така залякувальна, владна роль чоловіків в ісламі є доказом того, що цю релігію придумав чоловік. 2) Наказ «уникати дружин на подружньому ложі» передбачає концепції, які виставляють іслам і Коран у невигідному світлі. По-перше, Біблія і Коран суперечать один одному в цьому питанні. У 1 Коринтян 7:2–5 ми читаємо, що таке поводження є гріхом. У Корані ж сказано, що чоловік може утримуватися від сексуальних стосунків із дружиною без її згоди, як покарання за те, що вона йому чимось не догодила. Однак Павло пише, що подружня пара не повинна утримуватися від інтимних стосунків, якщо лише за взаємною згодою, і то лише на короткий період часу. Не можна вважати, що і Коран, і Біблія походять від Бога, адже вони суперечать один одному в багатьох питаннях.
Крім того, якщо зважити на те, як у Біблії та Корані представлено Божество, швидко стає очевидним, яка з двох книг відображає натхненний погляд на жінок. Біблія надає справедливу, співчутливу, величну перспективу рівності обох партнерів у шлюбі. Як красномовно висловив це апостол Петро: «Так само чоловіки: живіть зі своїми дружинами в порозумінні, поводячись, немов з тендітною вазою, сповненою жіночості, виявляючи їм шану як співспадкоємцям благодаті життя, щоб не було перепон для ваших молитов» (1 Петра 3:7). І чоловік, і жінка були створені за Божим образом (Буття 1:27).
[7:12] Що мав на увазі апостол Павло, коли писав: «Іншим вже кажу я, а не Господь…»? Чи ця фраза вказує на те, що подальші вказівки Павла були ненатхненними? Зважаючи на те, скільки разів Павло стверджував, що писав і проповідував під Божим натхненням, було б неправильно зробити висновок, що він заперечував таке натхнення, коли говорив про шлюби між християнами та нехристиянами. Раніше в цьому посланні Павло зазначив, що під час його перебування в Коринті його проповідь була «не в переконливих словах мудрості, але в проявах Духа та сили, щоб ваша віра була не через людську мудрість, а через Божу силу» (2:4–5). Пізніше в посланні Павло написав: «Якщо хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що оце пишу я вам, бо то – Господня заповідь» (14:37). Павло також стверджував про Боже натхнення і в інших своїх посланнях (Галатів 1:12; 1 Солунян 4:8, 15). Навіть Петро називав писання Павла частиною Святого Письма, а отже, натхненними (2 Петра 3:15–16).
Тож коли Павло писав, що він (а не Господь) давав накази щодо конкретних шлюбних стосунків, він не мав на увазі, що робив це без повноважень від Бога. Він просто мав на увазі, що надавав застосування істин про подружнє життя, які Ісус конкретно не пояснював під час Свого перебування у світі. Ісус безсумнівно був Учителем, але Він очевидно не міг висвітлити буквально кожну тему. На щастя, через Його натхненних апостолів і пророків зрештою були відкриті більш конкретні істини та їх застосування. Ми маємо всі підстави вважати, що вони походять від «Духа істини», Який «повів» Павла та решту авторів книг Біблії «до повної істини» (Івана 16:13).
ПАВЛО ТА ІСУС ЩОДО ШЛЮБУ ТА РОЗЛУЧЕННЯ
Поширеним помилковим уявленням щодо розлучення та повторного шлюбу є думка, що 1 Коринтян 7:15 є «пізнішим одкровенням», яке «змінює» або «роз’яснює» принцип, викладений в Матвія 19:9. Тож, лунають твердження, що згідно 1 Коринтян 7:15 християни, яких покинули їхні нехристиянські подружжя, мають право повторно одружуватися вже лише на цій підставі. З іншого боку, викладений в Матвія 19:9 принцип, який дозволяє повторний шлюб лише на підставі перелюбу, стосується суто шлюбу між християнами і його не можна застосовувати до шлюбу між християнами та нехристиянами. Хибність цієї точки зору доводять кілька наступних факторів.
По-перше, контекст Матвія 19 стосується розлучення (19:3), тоді як контекст 1 Коринтян 7 стосується належності шлюбу, а не розлучення. Ісус застосував встановлений Богом від початку закон про шлюб (перефразований в Матвія 19:4–6 з Буття 1:27 і 2:24) до питання розлучення та повторного шлюбу (19:9). Але Павло застосував даний Богом загальний закон про шлюб (перефразований у 1 Коринтян 7:10–11) до кількох різних питань, які стосуються безшлюбності та законності шлюбу для вдів/вдівців, християн/нехристиян та неодружених.
По-друге, неправильно робити висновок, що якщо 1 Коринтян 7:15 стосується шлюбу християн з нехристиянами, то Матвія 19:9 має стосуватися виключно шлюбу християн з християнами. Слова, записані в Матвія 19:9, були адресовані групі євреїв, які шукали відповідь на своє запитання щодо розлучення, яке практикувалося серед євреїв (Матвія 19:3). Ісус дав їм відповідь, призначену для них, а також для всіх тих, хто житиме в християнську еру. Він звернувся до 2-го розділу Книги Буття, контекст якого передує єврейському укладу і однозначно стосується всього людства. Буття 2 розкриває ідеальну волю Бога для шлюбу протягом усієї людської історії – до періоду Мойсея, протягом періоду Мойсея та в період християнства. Хоча розлучення та повторний шлюб з інших причин, окрім перелюбу, були «дозволені» (хоча і не схвалені, Матвія 19:8) протягом періоду Мойсея, Ісус ясно дав зрозуміти, що євреї відійшли від цього початкового ідеалу через жорстокість своїх сердець. Далі Він наголосив (зверніть увагу на використання слова де [«але»] в Матвія 19:8–9), що початковий закон про шлюб, який дозволяв розлучення та повторний шлюб лише через блуд, знову стосуватиметься всіх людей протягом християнської ери. До хреста Бог міг «не зважати» на «незнання» людьми цього закону (Дії 17:30), тобто не було універсального закону, такого як євангеліє, але після «ратифікації» Нового Заповіту всі люди повсюди зобов’язані відповідати Божому універсальному закону про шлюб, розлучення та повторний шлюб і несуть відповідальність перед ним. Початковий Божий закон про шлюб стосувався і стосується усіх людей (Буття 2:24; Матвія 19:4–6). Застосування його Христом до питання розлучення передбачалося в ньому й також стосується всіх людей (Матвія 19:9). Застосування цього закону Павлом до питань взаємовідносин статей, безшлюбності та шлюбу з нехристиянами також стосується всіх людей (1 Коринтян 7). Святе Письмо чудово гармонує між собою, і Бог ставиться до всіх неупереджено. Таким чином, слово «іншим» (1 Коринтян 7:12) не може стосуватися інших шлюбних стосунків, оскільки Ісус уже говорив про всі види шлюбу (єврейський чи неєврейський, християнський чи нехристиянський).
По-третє, 1 Коринтян 7 не розглядає різні «види» шлюбів. Послання було написане у відповідь на лист, який коринтяни надіслали Павлові раніше. Таким чином, 1 Коринтян надає поетапні відповіді на питання, які самі коринтяни ставили в попередньому листі. Коли Павло посилається на загальне питання щодо сексуальної активності/безшлюбності (7:1), він зазначає метод, за яким наводить свої зауваження, надаючи прямі відповіді на поставлені йому запитання. Таким чином, «іншим» (7:12) розумно відноситься до інших питань або тем, про які коринтяни конкретно запитували (і які Ісус конкретно не висвітлював під час Свого земного життя). Ці питання (а не види шлюбу) легко зрозуміти з наданих далі відповідей. Були поставлені такі запитання:
Чи повинен чоловік-християнин, який має дружину-нехристиянку, розірвати ці стосунки (вірш 12)?
Чи повинна дружина-християнка, яка має чоловіка-нехристиянина, розірвати ці стосунки (вірш 13)?
Чи є християни якось ритуально оскверненими чи нечистими через такі стосунки (вірш 14)?
Чи діти, народжені в таких стосунках, є ритуально нечистими (вірш 14)?
Чи винний християнин/християнка у гріху, якщо їх подружжя розриває з ними стосунки (вірші 15–16)?
Чи потрібно, ставши християнами, розірвати всі обставини та стосунки, які були до цього (вірші 17–24)?
Чи треба незайманим і вдовам вступати у шлюб з огляду на поточний період гонінь (вірші 25–40)?
На всі ці запитання можна відповісти через призму власних зауважень Ісуса в Матвія 19 і в гармонії з ними. Ісус не навів конкретних правил застосування цього основного принципу до таких унікальних випадків. Він не став давати настанови щодо застосування Божого загального закону про шлюб до всіх можливих сценаріїв (зокрема, до духовного статусу християн, одружених з нехристиянами). Проте Його вчення стосується кожного випадку шлюбу в питанні розлучення.
По-четверте, конкретний контекст 1 Коринтян 7:15 стосується людей, які стали християнами, а їхні подружжя – ні. Невіруючі тепер виявляються одруженими з іншими людьми (у тому сенсі, що їхні подружжя зазнали повної зміни в мисленні та моралі, і почали жити зовсім іншим життям). У зв’язку з цим невіруючі висувають ультиматум, вимагаючи від подружжя зробити вибір: «Або відмовся від Христа, або я йду!» Життя в шлюбі з невіруючою людиною, яка ставить продовження шлюбу в залежність від підкорення свого віруючого подружжя (змушуючи його до компромісу виконання своїх християнських зобов’язань або нехтування божественно встановленим обов’язком), перетворилося б на рабство («зв’язані», тобто змушені відмовитися від християнського життя). Але ні в момент укладання шлюбу, ні будь-коли християни не перебувають у такому рабстві (таке значення випливає від вжитого в цьому вірші дієслова доконаного виду пасивного стану в мові оригіналу). Бог ніколи не передбачав і не схвалював ідею, що шлюб є рабством. Християни є рабами Бога, а не свого подружжя (Матвія 23:10; Римлян 6:22; Ефесян 6:6; Колосян 3:24; Филимона 16; 1 Коринтян 7:15).
Таким чином, Павло каже, що хоча віруючі й одружені з невіруючими (і залишаються у шлюбі з ними), віруючі не повинні йти на компроміс зі своїм учнівством. Відмова від вірної відданості Христу за наполяганням невіруючого подружжя становила б для них форму рабства, яка ніколи не була частиною Божого задуму щодо шлюбу. Припускати, що дедулотай («неволя, поневолення, рабство») стосується шлюбних уз, означає стверджувати, що в певному сенсі та в деяких випадках шлюбні узи слід розглядати як форму рабства. Але Бог не хоче, щоб ми сприймали наші подружні союзи як рабські стосунки, в яких ми «зв’язані» або «поневолені». Так, якщо наш шлюб відповідає Біблії, ми «зв’язані» (део, 1 Коринтян 7:27, 39; Римлян 7:2), але не «поневолені» (1 Коринтян 7:15, переклад І. Огієнка). Павло коментував не сімейний стан віруючого (зв’язаний чи не зв’язаний), а статус духовних обов’язків віруючого як християнина в контексті подружніх негараздів, спричинених нехристиянським подружжям і розрахованих на те, щоб підірвати його вірність Христу. Павло відповідав на запитання: «Як одруження з нехристиянським подружжям впливає на мій статус християнина, якщо він/вона погрожує піти?», а не на запитання: «Як одруження з нехристиянином впливає на мій статус чоловіка/дружини (з можливістю повторного шлюбу), коли нехристиянин подає на розлучення?» Ісус уже відповів на це запитання в Матвія 19:9 – розлучення та повторний шлюб дозволені лише на підставі подружньої зради. Павло також більш прямо торкався цього питання у віршах 10–11, коли виключав повторний шлюб.
У підсумку слід зазначити, що, хоч Божий закон про шлюб є суворим і стосується всіх, і хоч Бог ненавидить розлучення (Малахії 2:16), все ж бувають випадки, коли невіруючі подружжя насправді змушують віруючих зробити вибір між Христом і ними. Обрати подружжя замість Христа і мовчки піддатися вимогам нехристиянського подружжя поступитися своєю вірністю в будь-якій сфері зобов’язань перед Богом означало б поневолити себе та перетворити шлюб на стан рабства («поневолення»). Проте віруючий не є і ніколи не був у такому поневоленні (це значення передає доконаний час у грецькій мові). Таким чином, віруючий повинен дозволити невіруючому подружжю залишити ці стосунки мирно. Віруючий повинен дозволити йому «розлучитися» – у тому сенсі, що віруючий не повинен намагатися запобігти цьому, ставлячи під загрозу свою вірність Христу. Звичайно, християнин продовжував би сподіватися врятувати свій шлюб. Однак, якщо його нехристиянське подружжя вступає в сексуальні стосунки з іншою людиною, християнин має право «розлучитися» – виключно на підставі блуду – згідно Матвія 19:9 і одружитися з підходящою особою.
Крім того, вірші 17–24 не можуть вимагати від особи залишатися в тому шлюбному стані, в якому вона перебуває на момент навернення. На прикладах рабства та обрізання Павло показує, що, ставши християнами, люди не звільняються від обставин свого дохристиянського життя. Якщо хтось був рабом до хрещення, він залишатиметься рабом і після хрещення, і не повинен думати, що ставши християнином, він має право ухилитися від свого правового статусу раба. Ось чому Павло наказував Онисиму повернутися до свого господаря (Филимона 12). Таким чином, Павло заохочував тих, що стали християнами, але чиї подружжя не стали християнами, залишатися в шлюбі з ними й не думати, що їх новий «християнський» статус якимось чином дає їм право розірвати стосунки з нехристиянським подружжям. Бути одруженим з нехристиянином не є гріхом саме по собі; але Павло жодним чином не схвалював стосунки, звичаї та умови, які були гріховними до хрещення, і не заохочував християн залишатися в таких стосунках. Це суперечило б тому, що він пізніше написав коринтянам про нерівне ярмо (2 Коринтян 6:17) і покаяння (2 Коринтян 7:8–10). Натомість він мав на увазі стосунки та умови, які не були гріховними до хрещення. Християни все ще мають ті самі зобов’язання поводитися належним чином (згідно з Божими законами) у тих ситуаціях, які склалися до їхнього навернення, хоча тепер вони і стали християнами. Такі настанови стосуються будь-яких стосунків, практики або умов, які не були гріховними (або не порушували законів Христа) до хрещення. Але вони не стосуються будь-якої практики чи стосунків, які були гріховними до хрещення (як-то перелюб, гомосексуалізм, нечестиві ділові звичаї тощо; див. 1 Коринтян 6:9 11).
[7:26–27] Як правило, суспільство доволі схвально сприймає інститут шлюбу. Від початку часів універсальний закон гласив, що шлюб є належним і корисним для людини. Того самого дня, коли Бог створив першу людину, Він сказав: «Не добре бути чоловікові самотнім» (Буття 2:18), і тому Він створив дружину для Адама (2:21–24). Усе, що Бог створив і оглянув до того моменту, було «добрим» (1:4, 10, 21, 25). І єдине, що було «не добре», це відсутність у чоловіка людського товариства. Тому Бог створив жінку, щоб вона була супутницею чоловіка на все життя. І лише після її створення (наприкінці шести днів) ми вперше читаємо, що Боже творіння було «дуже добре» (1:31).
Хоча інші біблійні уривки підтверджують, що «шлюб у всіх… у великій пошані» (Євреїв 13:4) і що «хто знайшов жінку, знайшов велике добро» (Приповісті 18:22), дехто поставив під сумнів достовірність оповіді про творіння у світлі ремарок Павла стосовно шлюбу в 1 Коринтян 7, зокрема:
«Добре було б чоловікові не торкатися жінки» (7:1).
«Бажаю, щоб усі люди були, як і я [не одруженими]» (7:7).
«Неодруженим і вдовам кажу: добре їм, якщо залишаться, як і я» (7:8).
«Людині добре залишатися так» (7:26).
Деякі стверджують, що аналіз Павлом шлюбу суперечить тому, про що йдеться в розповіді про творіння. Тоді як Бог сказав: «Недобре бути чоловікові самотнім» (Буття 2:18), Павло сказав церкві в Коринті, що «добре» їм залишатися самотніми. Чи можна примирити ці два погляди на шлюб? Або це законне протиріччя? Як це часто буває, ці вірші в 1 Коринтян 7 створюють проблему лише тому, що не береться до уваги контекст. Потрібно розуміти, що в цьому розділі Павло відповідає на запитання, які він отримав у попередньому листі від коринтян (7:1). Очевидно, деякі з них стосувалися шлюбу і того, чи вважав апостол його доцільним. Багато людей не беруть до уваги, що були поставлені певні запитання і Павло пропонував відповіді «з огляду на теперішні утиски», з якими зіткнулися коринтяни. Імовірно, вони запитали його, чи годиться християнам одружуватися в їхніх теперішніх обставинах. Тож Павло написав: «Тому, з огляду на теперішні утиски, визнаю за краще, що людині добре залишатися так [неодруженою]» (1 Коринтян 7:26). Невідомо, якими саме були «утиски» у той час, але, ймовірно, вони були пов’язані з гнобленням і переслідуваннями з боку римлян (можливо, імператора Нерона).
Незалежно від того, якими саме були «утиски» в Коринті, очевидно, Бог надихнув Павла написати їм, що для них краще було залишатися неодруженими. Можливо, він хотів позбавити їх таких ситуацій, коли їм треба було б або зректися Христа, або побачити страту члена сім’ї (Єремії 16:1–4). Навіть сьогодні, якщо хтось усвідомлює неминучість жорстоких переслідувань, він може не поспішати з одруженням і народженням дітей. Коли Ісус говорив про «велике горе», яке прийде на Єрусалим, Він особливо попереджав про труднощі для «вагітних» і «тих, хто годуватиме грудьми» (Луки 21:23), адже їм буде важче спастися від «вістря меча», яке прийде на Єрусалим (Луки 21:24; Матвія 24:19–21). Подібним чином і Павло радив християнам Коринту залишатися неодруженими «з огляду на теперішні утиски» (1 Коринтян 7:26).
Для неупередженого читача біблійне вчення про шлюб є зрозумілим: шлюб і справді є «у великій пошані» серед усіх (Євреїв 13:4), і від початку часів він зазвичай був «добрим» для людства (Буття 2:18). Проте в певних випадках чи історичних обставинах він міг бути недоцільним, і в 1 Коринтян 7 апостол Павло просто згадує один такий випадок.
7:37 aАбо незайманою дочкою
7:38 aУ NU-тексті – свою незайману.
9:9 aВторозаконня 25:4
9:22 aNU-текст опускає як той.
10:7 aВихід 32:6
[10:8] Якщо одна біблійна розповідь додає інформацію, яку інша опускає, це не означає, що між ними існує суперечність. Припустимо, один чоловік розповідає про те, як вони з дружиною ходили за покупками в торговий центр. Чоловік згадує всі чудові місця в торговому центрі, де можна купити мисливське знаряддя та булочки з корицею. А дружина розповідає про той же похід по магазинах, але згадує лише місця, де можна купити одяг. Чи існує між їхніми розповідями протиріччя лише тому, що дружина згадує магазини одягу, а чоловік – лише мисливські товари та булочки з корицею? Ні. Вони просто доповнюють розповіді одне одного, роблячи їх повнішими. Багато уявних розбіжностей можна вирішити, зрозумівши суть доповнень. Візьмемо, наприклад, ситуацію між цими двома текстами:
«Не піддаваймося розпусті, як деякі з них чинили блуд, і полягло їх одного дня двадцять три тисячі» (1 Коринтян 10:8).
«А тих, хто помер від пошесті, було двадцять чотири тисячі» (Числа 25:9).