СТАРИЙ ЗАПОВІТ
Вступ до ДРУГОЇ КНИГИ ЦАРІВ
У Септуаґінті єдину Книгу Царів було довільно розділено на дві окремі книги просто з міркувань простору. Перша книга Царів охоплює події приблизно одного століття, починаючи з похилого віку Давида, і раптово закінчується на середині правління Ахазії в Ізраїлі (приблизно 850 рік до н.е.). Друга книга Царів продовжує оповідання з того місця, де закінчилася 1 Царів, і оповідає про події до 37-го року полону царя Єгоякіна. Загальний проміжок часу становить близько чотирьох століть (приблизно 970 – 561 роки до н.е.). Друга книга Царів також описує занепад і падіння як Ізраїлю, так і Юди. У той період в Ізраїлі проповідували пророки Амос і Осія, а в Юді – Йоіл, Ісая, Єремія, Аввакум, Софонія та Міхей. Йона і Наум пророкували проти Ассирії, а Авдій звертався до Едома.
Зміст
1 – 17
Розділене царство
Ахазія та Єробоам (Йорам) в Ізраїлі; пророки Ілля та Елісей (1 – 8); Єробоам (Йорам) і Ахазія в Юді (8); Єгу в Ізраїлі (9 – 10); Аталія і Йоаш в Юді (11 – 12); Єгоахаз і Йоаш в Ізраїлі (13); Амація в Юді (14); Єробоам ІІ в Ізраїлі (14); Азарія (Узза) в Юді (15); Зекарія, Шаллум, Менахем, Пекахія та Пеках в Ізраїлі (15); Йотам і Ахаз в Юді (16); Гошея в Ізраїлі та поневолення Ізраїлю Ассирією (17)
18 – 25
Один Юда
Хезекія (18 – 20); Манасія та Амон (21); Йосія (22 – 23); Єгоахаз (23); Єгоякім (23 – 24); Єгоякін (24); Цідекія і падіння Юди (24 – 25)
Головна тема
Обидві книги Царів об’єднує одна тема. Важливість кожного царя визначається залежно від його ставлення до Бога і дотримання встановленої Ним релігії. Царям, важливим з політичної точки зору, надається мало місця, якщо вони були слабкими в релігійному відношенні. Після зазначення імені царя, періоду його правління відповідно до періоду правління царя в протилежному царстві та тривалості його правління виноситься простий вердикт щодо характеру царя у світлі його стосунків із Богом. Про царів північного царства (Ізраїлю) сказано, що всі вони (за винятком Шаллума, який царював лише один місяць) чинили зло. З царів південного царства (Юди) лише Йосія та Хезекія отримали беззастережну похвалу. Ці книги чітко показують, що насправді в житті має значення лише одне – незалежно від різноманітних видів діяльності, проектів і досягнень: чи любите ви Бога та слухаєтеся Його?
ДРУГА КНИГА ЦАРІВ
1:3 aАбо Ангел
1:15 aАбо Ангел
1:17 aСин Ахаба, царя Ізраїля (пор. 3:1)
[5:10, 14] Див. стор. 605, 685.
5:12 aЗа Кетібом, Септуаґінтою і Вульгатою; в Кере, сирійських перекладах і Таргумі – Амана.
[6:19] У цьому випадку з воїнами царя Арама, чи сказав Елісей, Божий пророк, неправду? Перш за все, потрібно пам’ятати, що всі люди, окрім Христа, згрішили (Римлян 3:10, 23; 1 Петра 2:22). Тож усі благочестиві люди, згадані в Біблії, в той чи інший період свого життя також грішили. Хоча натхнені Богом промовці та письменники точно «звіщали» надприродне одкровення Духа (2 Петра 1:20–21), це натхнення не діяло повсякчасно, захищаючи натхненних мужів від гріха. Без сумніву, у різні періоди свого життя пророк Елісей також грішив проти Бога. Тож, незважаючи на те, чи сказав він неправду в цьому випадку, він точно грішив у той чи інший момент свого життя.
Тим не менш, ми також повинні пам’ятати, що є різниця між неправдою та нерозкриттям усього, що ви знаєте (див. Івана 6:64, 70–71), відверненням уваги від певної теми чи питання або застосуванням «військової хитрості» під час війни (як у Суддів 7:1–22). Якщо солдат, сидячі в окопі, настромлює капелюх на палицю і підіймає його над краєм окопу, щоб побачити, чи стрілятиме ворог, то чи він таким чином обдурив ворога і тим самим згрішив? Адже він навмисне намагався змусити ворога подумати, що під капелюхом була його голова, але така військова хитрість не є брехнею. Або якщо солдати перевдягаються у ворожу уніформу і видають себе за ворога, проникаючи у ворожий табір, чи застосували вони «військову хитрість», щоб отримати перевагу? Так. Вони збрехали? Ні. Або скільки правдивих, хоч і відверто ухильних пояснень могли надати батьки своїм дітям у відповідь на «незручні» запитання? Тож, є багато благородних способів відповісти на запитання, не розкриваючи при цьому те, що хтось хоче знати.
Коли військо царя Арама вторглося в Ізраїль, щоб знайти і схопити Божого пророка, Елісей вийшов до них, не відкривши свого імені сліпим ворогам. Натомість він сказав їм іти за ним, і він приведе їх до того, кого вони шукали. Зрештою він відкрився їм, але лише після того, як привів їх до Самарії і до них повернувся зір. Чи обдурив Елісей своїх переслідувачів? Так. Але введення в оману ворожих солдатів, зловмисників або інших людей, які могли б заподіяти нам шкоду, не обов’язково є еквівалентом брехні. Коли Бог послав Самуїла до Вифлеєму помазати Давида наступним царем Ізраїлю, Самуїл сказав, що Саул міг убити його, якщо почує про це. На це Бог відповів йому: «Візьми телицю з рогатої худоби у твою руку і скажеш: Я прийшов принести жертву Господу. А на жертву покличеш Єссея, і Я об’явлю тобі, що вчиниш, і помажеш Мені того, на кого тобі вкажу! І вчинив Самуїл так, як сказав Господь» (1 Самуїла 16:2–4). Коли старійшини Вифлеєму запитали Самуїла, чи він прийшов з миром, пророк сказав: «Мир! Прийшов я принести жертву для Господа» (16:5). Чи було жертвоприношення головною метою приходу Самуїла у Вифлеєм? Ні. Але Самуїл не був зобов’язаний розповідати тим, хто запитував, про головну причину свого візиту. Він просто відкрив їм другорядну причину свого приходу в місто.
Бог не виправдовує брехні (Приповісті 6:16–17; Ефесян 4:25). Жодна причина не може виправдати неправду. Чоловік не може брехати про те, що має жінку. Діти не мусять брехати своїм батькам. Християнин не може брехати про те, що є послідовником Христа (чи щоб уникнути смерті, чи з будь-якої іншої причини). Християни мають бути «невинними, як голуби». Але вони також мають бути «мудрими, як змії» (Матвія 10:16). Божий народ не зобов’язаний розповідати іншим усе, що знає. І, подібно до Самуїла, ми можемо розкрити лише другорядні причини певних вчинків, особливо якщо при цьому ми кажемо правду та керуємось благочестивими мотивами, не розголошуючи всіх фактів у тому чи іншому випадку.
9:27 aБукв. Садового дому
9:36 a1 Царів 21:23
10:1 aЗа масоретським текстом, сирійськими перекладами і Таргумом; в Септуаґінті – Самарії; у Вульгаті – міста.
10:12 aАбо у приміщенні, де стрижуть овець
11:12 aТобто, Закон (пор. Вихід 25:16, 21 і Второзаконня 31:9)
12:4 aПорівняйте Левіт 27:2 і далі
12:21 aБукв. Звалище
12:22 aУ 2 Хронік 24:26 – Забад
bУ 2 Хронік 24:26 – Шимріт
13:6 aЄвр. Ашера, ханаанська богиня
14:6 aВторозаконня 24:16
14:21 aУ 2 Хронік 26:1 і далі, Ісаї 6:1 і деінде – Уззія
15:12 a2 Царів 10:30
15:13 aУ 14:21 і далі та 15:1 і далі – Азарія
15:19 aТобто, Тіґлат-Пілесер III (пор. вірш 29)
15:33 aУ 2 Хронік 27:1 – Єруша
16:6 aВ деяких манускриптах – сирійці.
[15:32] Через кілька віршів один від одного батько Йотама названий Азарія (15:7) і Уззія (15:32). Це помилка? Зовсім ні. Читаючи Біблію, потрібно пам’ятати, що у людей в давнину часто було не одне ім’я (як і сьогодні). Ім’я Аврама було змінено на Авраам (Буття 17:5), а Якова – на Ізраїль (Буття 32:28). Фараон назвав Йосифа «Цофнат-Панеах» (Буття 41:45). Ґідеон отримав ім’я Єруббаал, тому що він зруйнував жертовник Баала (Суддів 6:32; 7:1; 8:29, 35). Більше того, апостола Петра іноді називали Петром, Симоном Петром, Симоном і Кифою (Матвія 14:28; 16:16; 17:25; Івана 1:42; 1 Коринтян 1:12).
Стосовно батька Йотама, іноді його називають Азарією (2 Царів 15:7; 1 Хронік 3:12), а іноді – Уззією (2 Царів 15:32; Ісаї 1:1; Матвія 1:9). Немає жодних причин, чому обидва імені не можуть стосуватися однієї особи.
17:10 aЄвр. Ашерім, ханаанські божества
18:2 aУ 2 Хронік 29:1 і далі – Абія
18:4 aЄвр. Ашера, ханаанська богиня
bБукв. Мідна річ
18:17 aТитул, можливо, головнокомандувач
bТитул, можливо, головний чиновник
cТитул, можливо, головний розпорядник або губернатор
19:31 aЗа багатьма єврейськими манускриптами та давніми версіями (пор. Ісаї 37:32); масоретський текст опускає Саваота.
19:35 aАбо Ангел
20:13 aЗа багатьма єврейськими манускриптами, сирійськими перекладами і Таргумом; масоретський текст опускає увесь.
[20:20] Досить часто Біблія робить дуже конкретне зауваження щодо певної особи, місця чи речі, достовірність яких можна перевірити за історичними та археологічними даними. Такі випадки надають чудову можливість збирати докази, які підтверджують точність Біблії.
У 2 Царів 20:20 і 2 Хронік 32:30 згадується «водогін», який цар Хезекія побудував під Єрусалимом, щоб забезпечити місто водою. Безумовно, такий масштабний проект мав залишити по собі якісь археологічні докази в пам’ять про цього царя. То чи є якась позабіблійна інформація на підтвердження цієї історії? Так, є. У книзі з інтригуючою назвою «Каміння кричить» автор каталогізує дивовижні докази того, що цар Хезекія прокопав тунель під старим містом Єрусалима. Як він міг прокласти цей тунель довжиною в 533 метри у твердому вапняку, й по сьогодні залишається загадкою. Однак у 1880 році було виявлено напис, тепер відомий як «Силоамський», який надав деякі раніше невідомі деталі. Очевидно, дві групи робітників, працюючи кирками, прокладали тунель з протилежних кінців скелі, пробиваючи звивистий шлях крізь вапняк. Як ті дві групи могли зустрітися посередині без допомоги сучасного компаса чи іншого подібного пристрою, досі невідомо. Проте той факт, що Хезекія побудував той тунель, або водогін, не залишає жодної таємниці. Знову і знову історія та археологія підтверджують факти, надані у Святому Письмі.
21:3 aЄвр. Ашера, ханаанська богиня
bАссирійські божества
21:7 aХанаанської богині
22:12 aВ 2 Хронік 34:20 – Абдон, син Міки
23:4 aХанаанської богині
bАссирійські божества
23:6 aЄвр. Ашеру, ханаанську богиню
23:7 aЄвр. кадешим, тобто тих, хто практикував содомію та проституцію в релігійних ритуалах
23:10 aВ Кетібі – Синів.
23:19 aЗа масоретським текстом; в Септуаґінті, сирійських перекладах і Вульгаті додано Господа.
23:27 a1 Царів 8:29
[23:29–30] Згідно з натхненним автором 2 Царів, фараон Нехо вбив царя Йосію «в Меґіддо, коли його побачив». Пізніше «його слуги повезли його мертвого із Меґіддо, привезли його в Єрусалим, і поховали його в його гробниці» (23:29–30). Однак, коли автор книги Хронік описував ці події, він записав, що після того, як цар Йосія був уражений стрілами, він сказав своїм слугам: «Виведіть мене, бо я сильно поранений». Після цього «його слуги вивели його з колісниці й везли його на другій колісниці яка в нього була, і повезли його до Єрусалима». Потім у тексті написано: «Там він помер і був похований в гробниці своїх батьків» (2 Хронік 35:23–24). Оскільки автор 2 Царів записав, що фараон Нехо вбив Йосію в Меґіддо, а літописець написав, що важко пораненого Йосію відвезли до Єрусалиму і «там він помер», деякі сумніваються, чия записана історія неправдива, чи вони обидві неправдиві.
Якби 2 Царів 23 була єдиною розповіддю про смерть Йосії, то можна було б припустити, що він зробив свій останній вдих у Меґіддо. Але, оскільки у 2 Хронік 35 написано, що після важкого поранення він був достатньо свідомий, щоб наказати своїм слугам вивезти його з поля бою, ми знаємо, що він не помер одразу. Однак він все ще міг померти в Меґіддо після того, як віддав той наказ. Або він міг померти дорогою до Єрусалиму. Оповідання можна узгодити, навіть якщо він помер в Єрусалимі. Просто тому, що у 2 Царів 23:29 сказано, що фараон Нехо вбив Йосію в Меґіддо, не означає, що він насправді там і помер. Це також може означати, що він був смертельно поранений у Меґіддо і помер через деякий час. Якщо в наш час когось підстрелили в глухому провулку, його можуть терміново доставити до лікарні в надії, що його життя вдасться врятувати. Однак якщо він помре – чи то дорогою до лікарні, чи вже в лікарні, ті, хто переказуватимуть подробиці стрілянини, швидше за все, не скажуть, що він помер у лікарні, але що його «було вбити в глухому провулку».
Крім того, просто тому, що автор 2 Хронік написав «там він помер» (або «і помер він» у І. Огієнка), після того, як Йосію привели до Єрусалиму, не означає, що він не міг померти раніше. Така фраза є «загальним висловом у Біблії, де кілька фактів стосовно якоїсь обставини можуть бути надані без особливої прив’язки до їхньої хронологічної послідовності». Літописець просто констатує факт того, що Йосія помер, але не вказує на те, коли він помер.
Таким чином, на основі фактів, наданих у цих двох оповіданнях, можна зробити такий висновок: 1) Йосія був смертельно поранений у Меґіддо; 2) його було терміново доставлено до Єрусалиму після того, як він наказав своїм слугам забрати його з поля бою; і 3) він помер через деякий час після того, як віддав цей наказ. З тексту неясно, коли саме дух Йосії покинув його тіло і він зробив свій останній вдих. Він міг померти ще в Меґіддо, або дорогою до Єрусалиму, або навіть у Єрусалимі. (Однак останнє навряд чи ймовірно, оскільки Єрусалим знаходився на відстані близько 80 км від Меґіддо – не менше ніж дві години їзди на колісниці).
23:34 aТобто, Єгоахаза
25:4 aТобто, цар
bАбо Араба, долина річки Йордан
25:23 aВ Єремії 40:8 – Азарія
25:27 aБукв. Людина Мардука
НАТХНЕННІ АВТОРИ ТА КОМПЕТЕНТНІ ПЕРЕПИСУВАЧІ
Якби ви відкрили Біблію і прочитали Марка 14:16, ви б дізналися, що учні Ісуса пішли в Єрусалим, щоб приготувати останню пасхальну вечерю перед Його розп’яттям. Ось цей вірш: «І відійшли учні, й прийшли в місто, і знайшли так, як Він сказав їм, – і приготували пасху». Виділений сполучник «й» (грецькою кай) міститься в грецьких рукописах Євангелії від Марка. Він також зустрічається в більшості перекладів Біблії. Однак в одній англійській копії Біблії, яку ми маємо в Apologetics Press, міститься друкарська помилка, і це речення подане так: «І відійшли учні, и прийшли в місто…».
Або в притчі Ісуса про весільний бенкет (Матвія 22:1–14), цар поставив одному гостеві таке запитання: «Друже, як ти ввійшов сюди без весільного одягу?» (22:12). Та в одній копії Біблії в наших офісах це запитання записано таким чином: «Друже, лк ти прийшов сюди без весільного одягу?» Очевидно, що «лк» має бути «як» (грецькою пос). Подібно до того, як «й» стало «и» у першому прикладі, «як» стало «лк» через схожість літер. Виникає запитання: чия вина в тому, що «й» було неправильно надруковано як «и», а «як» – як «лк»?
Звичайно, ніхто не стане звинувачувати Бога чи натхнених Ним авторів біблійних текстів у таких помилках у сучасних копіях Біблії. Майже всі визнають, що відповідальність за такі дрібні помилки несуть видавництва. Незважаючи на те, що точне відтворення текстів книг було майже досконалим протягом останніх кількох століть (значною мірою завдяки винаходу друкарського верстата), все одно з різних причин на друковану сторінку можуть прокрадатися незначні помилки. Бог не втрутився і чудесним чином не запобіг появі вищезгаданих помилок у друкованих копіях Його Слова. Натомість Він наділив людство здатністю зрозуміти, що такі помилки можна виправляти, не припускаючи при цьому, що помилялися натхненні автори біблійних текстів. Тож ми знаємо, що «и» має бути «й» в Марка 14:16, а «лк» має бути «як» у Матвія 22:12 частково тому, що мільйони інших примірників Біблії (у тому числі й грецькою) містять правильні слова «й» (кай) і «як» (пос) у цих місцях, а також тому, що ми можемо легко уявити, як при друку можуть іноді втрачатися частини певних літер.
ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД І ПОМИЛКИ ПЕРЕПИСУВАЧІВ
До винайдення друкарського верстата копії книг робили вручну, і тому вони були вразливі до помилок. Візьмемо, наприклад, комедії Теренція (бл. 190–158 років до н.е.). Англійський учений сімнадцятого століття Річард Бентлі назвав твори Теренція одними з найкраще збережених класичних текстів, але також зазначив, що наявні «двадцять тисяч різних прочитань нечисленних творів цього автора, які за своїм об’ємом значно менші за тексти Нового Заповіту». Розгляньмо також твори Тацита. Відомо, що вони містять принаймні одну числову помилку, яку знавці Тацита й класичні вчені визнали помилкою переписувача. Вчені визнають, що в якийсь момент історії переписувач випадково змінив номер з CXXV на XXV. Хоча відомо, що такі помилки переписувачів існують, історики в усьому світі цитують стародавні праці таких авторів як Геродот, Йосип Флавій, Пліній, Тацит, Светоній тощо, і вважають їх надійними, повчальними та вартими вивчення джерелами.
Якщо вчені захищають цілісність творів стародавніх авторів, частково через визнання того, що багато помилок, які містяться в їхніх творах, були зроблені переписувачами, то ці самі вчені (чи то атеїсти, агностики, скептики чи християни) мають також визнавати, що уявні проблеми в біблійному тексті можуть також бути результатом помилок переписувачів, а не авторів оригінальних біблійних текстів. Подібно до того, як писарі, які переписували світські історичні документи, іноді робили помилки (наприклад, неправильно писали імена, пропускали слова тощо), при переписуванні Біблії з попередніх текстів також могли вкрастися помилки.
Норман Гайслер і Вільям Нікс наводять кілька способів, як писар міг випадково змінити біблійний текст, зокрема: 1) пропуски або повторення літер, слів чи рядків; 2) інверсії (транспозиції) букв або слів; 3) неправильний поділ слів (оскільки в ранніх рукописах не було пробілів між словами); 4) помилки «на слух» (наприклад, коли писарі переписували Святе Письмо, слухаючи, як хтось їх читає); 5) записування слів «по пам’яті» замість того, щоб звірятися з текстом; 6) помилки в «розпізнаванні» (можливо, через недостатнє освітлення або поганий зір); 7) нечітке письмо; тощо.
Скільки людей завчали напам’ять уривки зі Святого Письма і цитували їх місяцями чи навіть роками, не усвідомлюючи, що в якийсь момент часу вони помилково змінили, додали або пропустили якесь слово в тексті? Так і однією з випадкових помилок переписувачів було покладання на власну пам’ять. Замість того щоб ретельно звіряти кожну літеру в кожному слові в кожному рядку, деякі переписувачі могли запам’ятовувати занадто багато слів за раз, не звіряючись із текстом. Зауважте також, що писарі не мали комп’ютерів, на яких вони могли б щоразу друкувати однакові літери, або копіювати та вставляти цілі абзаци тексту натисканням кількох клавіш. Переписування книг Біблії в давні часи було кропіткою, виснажливою роботою, яка вимагала постійної уваги й ретельності навіть за найкращих обставин.
ПРИКЛАДИ МОЖЛИВИХ ПОМИЛОК ПЕРЕПИСУВАЧІВ
Вік Єгоякіна, коли він почав царювати
У 2 Царів 24:8 ми читаємо, що після смерті свого батька Єгоякін став 19-м царем Юди у віці 18 років. Однак з 2 Хронік 36:9 ми дізнаємося, що йому було вісім років, коли він став царем. На щастя, у біблійному тексті є достатньо додаткової інформації, щоби з’ясувати правильний вік Єгоякіна, коли він почав царювати над Юдою.
Немає сумніву, що Єгоякін почав царювати у вісімнадцять, а не у вісім років. Цей висновок підтверджує текст Єзекіїла 19:5–9, де Єгоякіна описано як «левеня», що «ходило посеред левів… хапало здобич, пожирало людей і знало поселення, які він спустошив». Кейл і Деліч зауважили у своєму коментарі до цього уривку: «Знання про спустошені поселення (або «людей, яких він пожер» у І. Огієнка) не може бути застосовано до восьмирічного хлопчика, але це цілком можна сказати про вісімнадцятирічного юнака». Крім того, сумнівно, щоби про восьмирічну дитину була сказано, що вона чинила «те, що є злом в очах Господа» (2 Царів 24:9).
Просте вирішення цієї «проблеми» полягає в тому, що переписувач, а не натхненний автор, зробив помилку. Писар просто пропустив 10 (єврейська цифра י (йод), через що вік Єгоякіна став 8 (єврейська цифра ח (хет) замість 18 (єврейське חי). Це не означає, що помилився натхненний автор. Радше це вказує на те, що в деякі переписані копії Біблії вкралися незначні помилки писаря. І справді, якщо ви коли-небудь бачили єврейський алфавіт, ви одразу розумієте, що єврейські літери (які також використовувалися як цифри) можна було досить легко сплутати.
Написання імені Гададезера
Як саме слід писати ім’я цього царя – через «д» (Гададезер, 2 Самуїла 8:3; 1 Царів 11:23), чи через «р» (Гадарезер, 2 Самуїла 10:16; 1 Хронік 18:3; в англійських перекладах)? Схоже, різниця в правописі виникла через помилку писаря. Швидше за все, справжньою формою написання цього імені є Гададезер, оскільки «Гадад був головним ідолом або богом сонця у сирійців» (також зважаючи на імена Бен-Гадад і Гадад у 1 Царів 15:18; 11:14). За твердженням Вільяма Арндта, «в англійській мові літери d і r можуть бути достатньо різними за зовнішнім виглядом, але в івриті вони є дуже схожими». Єврейська далєт – це ד, а реш – це ר. У нас не має бути сумнівів, що ім’я «Гадарезер» є просто спотвореною формою імені «Гададезер». Зрозуміло, як переписувач міг легко зробити цю помилку.
Коли Абшалом вчинив зраду?
Коли Абшалом вчинив зраду? Коли Давидів син Абшалом нарешті повернувся додому після вбивства свого зведеного брата Амнона, у 2 Самуїла 15:7 написано, що «по закінченні сорока років» Абшалом знову залишив дім і вчинив зраду проти свого батька, царя. Будь-хто, хто добре знає історію Ізраїлю, швидко зрозуміє, що Абшалом точно не сидів удома протягом 40 років, оскільки весь період правління Давида тривав лише 40 років (2 Самуїла 5:4). Тому число в 2 Самуїла 15:7 має бути чотири роки, що більше відповідає тривалості життя Абшалома, який народився в Хеброні після початку царювання Давида (2 Самуїла 3:3). Число «чотири» також узгоджується з такими стародавніми версіями, як Септуаґінта і Вульгата, а також сирійськими та арабськими перекладами. Немає сумніву в тому, що число «сорок» є помилкою переписувача. Зауважте також, що правильне число зберіглося в багатьох стародавніх версіях, тож старанному досліднику Біблії залишається лише знайти його.
СУМЛІННІ ПЕРЕПИСУВАЧІ
Хоча писарі згадуються в Біблії ще в 1000 році до н.е. (2 Самуїла 8:17), історія описує три загальні періоди єврейської писарської традиції: період соферімів (від Езри до бл. 200 року н.е.); талмудичний період (100 – бл. 500 року н.е.) і період масоретів (бл. 500 – 950 років н.е.). Єврейські переписувачі усвідомлювали всю важливість своєї роботи і сприймали її дуже серйозно. Вони не були бездоганними у своїй роботі (як було зазначено вище), але докази свідчать про те, що вони були дуже сумлінними. Писарі розуміли, що вони переписували Слово Боже, що набагато важливіше, ніж студенти, які переписують тексти з підручника, або секретарка, яка переписує документ начальника. Навіть важлива робота медичних сестер, які ретельно записують усі подробиці протікання хвороби пацієнтів, не може зрівнятися з переписувачами давнини. Дж. В. Макгарві зазначив, як переписувачі в талмудичний період «прийняли для себе дуже детальні правила, щоб зберегти чистоту священного тексту». Пізніше масорети вжили ще суворіших заходів, щоб забезпечити виготовлення манускриптів найвищої якості. Глибоко шануючи Святе Письмо, вони вийшли за рамки простих «робочих обов’язків», працюючи за найсуворішими правилами, щоби виготовляти якомога точніші копії. У своєму «Вступі до Старого Заповіту» професор Р.К. Гаррісон так прокоментував підхід масоретів до переписування Святого Письма та їхній професіоналізм:
Вони дбали про передачу приголосного тексту таким, яким вони його отримали (в івриті немає голосних), а також про його вимову, виходячи з того, що сам текст був недоторканним, а кожен приголосний – священним.
Детальна статистична робота, яку масорети проводили над кожною книгою, включала підрахунок віршів, слів і літер, встановлення точної середини книги (процедура, яка була корисною у випадку двоскладових, або двочастинних композицій), відзначаючи особливості стилю та інші подібні речі.
На основі таких запобіжних заходів при переписуванні літер, слів і віршів (за розділами та книгами), можна було дізнатися, чи якась буква або слово були пропущені чи додані. Жодна інша група стародавніх переписувачів не є більш відомою, ніж ті, що переписували Старий Заповіт.
Хоча про переписувачів текстів Нового Заповіту відомо набагато менше, за словами Філіпа Комфорта, який написав книгу «У пошуках оригінального тексту Нового Заповіту», наявні палеографічні дані свідчать про те, що «декілька ранніх рукописів були ретельно переписані з точністю та кмітливістю…» безсумнівно «освіченими та професійними писарями». Переписувачі Нового Заповіту також дуже серйозно та обережно ставилися до переписування Святого Письма. Хоча це застереження зазвичай не застосовується до переписувачів, розглянемо слова з Об’явлення 22:18–19:
Тому що свідчу кожному, хто чує слова пророцтва, які в цій книзі: Коли хто додасть до них, то Бог накладе на нього кари, записані в цій книзі. А коли хто відійме від слів цього пророцтва, які в книзі, у того Бог забере його частку з дерева життя і зі святого міста, про які записано в цій книзі.
У другому столітті нашої ери Іреней застосував це засудження до переписувачів, які свідомо сприяли виникненню та увічненню текстових помилок у переписаних текстах. Безсумнівно, завдяки милості Божій і сумлінності переписувачів, «Тексти Нового Заповіту… не лише збереглися в більшій кількості манускриптів, ніж будь-яка інша книга античності, але й в більш неушкодженому виді, ніж будь-яка інша велика книга».
НЕМАЄ АВТОГРАФІВ? НЕ ПРОБЛЕМА.
Декому може бути цікаво, як християни можуть бути впевнені, що ми маємо Боже Слово сьогодні, коли оригінальні рукописи (так звані автографи) більше не доступні. Як можна знати Істину, якщо ця Істина міститься в копіях з копій з копій… автографів, багато з яких містять різноманітні дрібні помилки через багатократне переписування? Чи варто нам просто здатися і заявити, що спроби знайти Істину марні?
Вкрай нерозумно думати, що істину можна дізнатися лише з першоджерел. Вчитися та формувати переконання на основі достовірних копій різних письмових документів, предметів тощо є нашим способом життя. Абсурдно робити висновок, що водій не міг навчитися правильно керувати автомобілем, не маючи під рукою оригінального посібника з правил дорожнього руху, виданого багато років тому. Смішно стверджувати, що неможливо правильно виміряти довжину одного метра, не маючи під рукою стандартного еталону з Національного інституту стандартів і технологій. Навіть якби стандартний еталон метру було втрачено, для точного вимірювання довжини можна було б скористатися мільйонами копій метру, які існують сьогодні. Розглянемо також корисний приклад, використаний Макгарві стосовно автографу, який згодом було знищено.
Один джентльмен залишив великий маєток своїм нащадкам у третьому поколінні, і його не можна було ділити, доки більшість із них не досягне повноліття. Упродовж того часу серед зацікавлених сторін було розповсюджено багато копій цього заповіту, і багато з них були копіями з копій. Тим часом канцелярія, в якій зберігався оригінал, згоріла разом з усім архівом. Коли наблизився час поділу маєтку, допитливий адвокат розповсюдив серед спадкоємців звіт про те, що немає двох однакових копій заповіту. Це насторожило їх усіх і змусило стати до роботи, щоб з’ясувати правдивість інформації у звіті. Порівнявши всі копії між собою, вони виявили, що у звіті дійсно сказано правду, але при уважнішому розгляді було виявлено, що ці відмінності полягали в помилках в орфографії чи граматичній конструкції; деякі помилки стосувалися цифр, виправлених прописом, а деякі інші відмінності було важко пояснити; але при цьому в жодному з примірників ці помилки не вплинули на права спадкоємців за заповітом. У суттєвих питаннях, які складали основу заповіту, текст на всіх копіях був абсолютно однаковим. В результаті маєток було поділено із повним задоволенням усіх спадкоємців. Більше того, вони були більш упевнені, що виконали волю свого діда, ніж якби зберігся лише оригінальний примірник заповіту, адже його могло бути підроблено в інтересах одного зі спадкоємців; а численні копії, хоча й були дефектними, всі не могли бути підроблені.