Буття (5: справжній вік Землі)

ЧИ ДОВОДЯТЬ МЕТОДИ ДАТУВАННЯ «СТАРОЇ» ЗЕМЛІ, ЩО ЗЕМЛЯ СТАРА?

Якщо Земля молода та їй лише кілька тисяч років, як вказує Біблія (див. Спеціальний розділ на стор. 86), то чому загальноприйняті методи датування, як-от радіометричне датування, шарування кернів льоду та датування за кільцями дерев показують, що Землі мільярди років? Ключем до розуміння розбіжностей між загальноприйнятими методами датування та Святим Письмом є розгляд припущень, які лежать в основі цих методів.

НЕОБҐРУНТОВАНЕ ПРИПУЩЕННЯ 1: УНІФОРМІЗМ

Перш за все, потрібно зрозуміти, що таке уніформізм, або однаковість, оскільки саме на ньому ґрунтується будь-який еволюційній метод датування, що передбачає «стару» Землю. Відповідно до словника наукових і технічних термінів Макгроу-Хілла, «уніформізм» –

це концепція, згідно з якою сьогодення є ключем до минулого; принцип, згідно з яким сучасні геологічні процеси відбувалися однаково регулярно і з однаковою інтенсивністю протягом геологічного часу, і що події геологічного минулого можна пояснити за допомогою явищ, які спостерігаються сьогодні.

Чи розумно припустити, що всі або навіть більшість «подій геологічного минулого можна пояснити за допомогою явищ, які спостерігаються сьогодні»? Як взагалі можна таке стверджувати? Як можна знати, чи не сталася якась катастрофічна подія, можливо, лише один раз в історії та яка, наприклад, повністю змінила геологічні пласти? За іронією долі, все більше і більше геологів визнають, що такі події насправді відіграли певну роль в історії Землі, і все ж помилкові припущення уніформізму так і не були відкинуті. Натомість ідея «катастрофізму», яку підтримують креаціоністи, допускає такі явища і робить набагато більш розумні припущення при інтерпретації геологічних доказів.

Швидке закам’яніння
Як один із прикладів впливу катастрофічних подій на геологічні явища, розглянемо наукові відкриття щодо швидкого закам’яніння. Протягом багатьох років вважалося, що закам’яніння є однорідним процесом, для завершення якого потрібні мільйони років. Однак у 2004 році п’ять японських вчених опублікували в журналі Sedimentary Geology дослідження, яке поставило під сумнів це припущення. Команда досліджувала насичену мінералами кислу воду з кратеру вулкана Татеяма в центральній Японії, яка переливається через край вулкана як водоспад. На шляху течії цієї води впало дерево. Дивовижність відкриття полягала в тому, що дерево вкрилося діоксидом кремнію (тобто, закам’яніло) лише за 36 років, поки вода текла через те дерево.

Для подальшого дослідження цього явища вчені прикріпили шматки дерева до дроту та помістили їх у потік води з водоспаду. Лише через сім років дерево перетворилося на камінь – закам’яніло діоксидом кремнію. Закам’яніння деревини відбулося і через вулканічну активність поблизу. Використовуючи скануючий електронний мікроскоп, дослідники виявили, що закам’яніння діоксидом кремнію відбувається так само, як і закам’яніння деревини у вулканічному попелі поблизу вулкана204. Уже одне це відкриття повністю суперечить припущенню уніформізму, і можна навести ще багато інших. З іншого боку, катастрофізм пропонує набагато розумніше тлумачення, оскільки він допускає катастрофічні події, такі як вулканічна активність, метеорити та повені.

Сотні тисяч років, задокументовані в кернах льоду?
Як приклад еволюційних методів датування віку Землі, які виходять з уніформістських припущень, розглянемо аналіз керну льоду. Щороку в Гренландії та Антарктиді накопичується помітний шар криги. Стверджується, що керни льоду свідчать про накопичення льоду на полюсах протягом сотень тисяч років. Як Землі може бути всього лише 6 – 10 000 років, якщо було виявлено накопичення льоду, відповідне сотнями тисяч років?

Як і у випадку з іншими методами еволюційного датування, еволюціоністи базують своє датування (за підрахунком шарів льоду) на помилкових припущеннях одноманітності, тобто, що в далекому минулому сезонні умови були такими ж, як і зараз. Проте існують докази, які вказують на те, що багаторічні «шари», які вважаються однорічними за унфіормістським датуванням, можуть утворюватися протягом одного року. Ці субрічні шари можуть бути результатом окремих штормів або циклічних погодних умов, які нагадують річні шари.

Вчені-креаціоністи стверджують, що умови потопу призвели до льодовикового періоду після потопу з неспокійною погодою приблизно до 2000 року до н.е. Протягом льодовикового періоду щорічно могли закладатися множинні «шари» (навіть до 1000 уніфірмістських «шарів» за один рік). Таким чином, фактичні річні шари протягом наступних кількох століть після потопу були б набагато товщі й містили в собі по кілька шарів, які еволюціоністи рахували б як окремі роки.

Як додаткове підтвердження цієї можливості, сьогодні є докази того, що шари льоду можуть утворюватися швидко і бути набагато товщими, ніж передбачають уніформісти. У 1988 році в Гренландії під майже 80-метровою товщею льоду були виявлені літаки часів Другої світової війни. Це свідчить про те, що навіть у наш час, хоча річний шар льоду в Гренландії становить менше 30 см, в середньому понад 1,5 м льоду утворювалося над літаками щороку протягом 46 років там, де вони були знайдені. Тож, уніформітарний аналіз за кернами льоду в кращому випадку є ненадійним.

Чи доводить дендрохронологія, що Земля «стара»?
Стверджується, що аналіз за деревними кільцями із перехресним датуванням по живих і мертвих деревах дав хронологію дерев, яка простягається в минуле більше ніж на 8000 років. Як Земля може бути такою молодою, як стверджує Біблія, якщо фізичні докази свідчать про те, що вона старша?

По-перше, цілком можливо (хоча малоймовірно), що Землі від 8 до 10 000 років, якщо взяти до уваги певні особливості Буття 11 (див. примітку 70 на стор. 870). Таким чином, історія деревних кілець менше 10 000 років не обов’язково становить потенційну проблему для позиції про молоду Землю.

Проте, якщо ми припустимо, що Землі менше 8000 років, пояснення є доречним. Знову ж таки, проблема з використанням аналізу за деревними кільцями для доказу «старості» Землі випливає з припущень уніформізму, згідно з якими одне кільце дерева обов’язково відповідає одному року. Це було б розумним припущенням у більшості обставин сьогодні. Проте дані вказують на те, що за незвичайних погодних умов до річних кілець можуть додаватися підрічні кільця. Льодовиковий період, який настав після потопу, як передбачають креаціоністи, міг створити належні умови для формування таких підрічних кілець.

Інше можливе пояснення надає розгляд важливого передбачення біблійної концепції творіння, а саме концепція зрілого творіння (тобто, що Бог створив всесвіт уже повністю функціональним згідно Його запланованих цілей, див. Спеціальний розділ на стор. 71). На відміну від припущення уніформізму, чи можливо, що найстаріші дерева не росли природним шляхом, як це відбувається сьогодні, а вже були створені з віковими «кільцями», починаючи з третього дня? Звісно, ми не можемо знати цього напевно, але розум і одкровення можуть пролити світло на цю тему.

Для того щоб у Адама та Єви була необхідна їжа для підтримки свого життя (очевидно, спочатку вегетаріанська, див. Буття 1:29), і щоби Божий наказ їсти плоди з певних дерев у Саду мав сенс (Буття 2:16), цілком зрозуміло, що на шостий день ці дерева були вже повністю дорослими, приносили плоди і навіть потенційно мали річні кільця. Загальний опис Мойсеєм дій Бога в рослинному царстві в Саду задокументовано в Буття 2:9 просто як «Господь Бог виростив із землі всякі дерева». Очевидно, що цей процес був прискорений під час тижня творіння.

У деяких людей це може викликати занепокоєння. Якщо мета річних кілець – визначити вік дерева, чи не було б оманливим для Бога створювати дерева вже з кільцями, коли вони не були достатньо дорослими, щоб їх наростити? У чому був сенс створювати дерева з кільцями, як не для того, щоб надати фальшивого вигляду віку?

Загальновідомо, що основне призначення деревних кілець сьогодні – визначити вік дерева. Однак те, як люди сьогодні використовують інформацію, яку надають деревні кільця, дуже відрізняється від їх призначення та функції для самого дерева, як це задумав Бог. Уважніший погляд на кільце дерева показує, що темне кільце, яке ми зазвичай називаємо «деревним кільцем», є більш щільним і допомагає дереву міцніти. У міру того, як дерево зростає, рік за роком до нього додається більше кілець, надаючи йому більше міцності та стійкості. Отже, якщо Бог створив цілком зріле доросле дерево, можна було б очікувати, що Він створить його з достатньою кількістю кілець для міцності, а не для того, щоб Адам подумав, що Земля насправді старша, ніж здається. Зрештою, як можна обґрунтовано звинуватити Бога в тому, що Він намагався ввести нас в оману щодо віку Землі, якщо в Буття 1 Він через Мойсея сказав нам, що саме Він зробив і скільки Йому для цього знадобилося часу?

Чи доводить світло віддалених зірок «старість» Землі?
Типовий аргумент на користь «старого» всесвіту полягає в тому, що можливість бачити світло від зірок, які знаходяться на відстані мільярдів світлових років від нас, доводить, що всесвіту мільярди років, оскільки знадобилися мільярди років, щоби це світло досягло Землі. Знову ж таки, уніформістське припущення є ключовим для розуміння світла зірок. Якщо світло зірок не завжди досягало Землі «нормальним» шляхом, який спостерігається сьогодні, то воно не доводить існування «старого» всесвіту. Креаціоністи запропонували кілька розумних пояснень віддаленого зоряного світла, включаючи непостійну швидкість світла, Конвенцію про анізотропну синхронність, «зріле» світло та швидкий процес творіння, виходячи з того, що уніформістське припущення про поширення зоряного світла є помилковим.

НЕОБҐРУНТОВАНІ ПРИПУЩЕННЯ 2, 3 і 4: ОСНОВИ РАДІОІЗОТОПНИХ МЕТОДІВ ДАТУВАННЯ

Відповідно до другого закону термодинаміки, всесвіт зношується. У нас закінчується корисна енергія. Сама матерія руйнується. Різні радіоактивні елементи з часом розпадаються на інші елементи, і, здається, сьогодні швидкість розпаду відбувається постійно. Вчені можуть з неймовірною точністю виміряти швидкість, з якою батьківські ізотопи розпадаються на дочірні. Ця здатність є дивовижним технологічним досягненням, якому немає рівних у відомій історії людства. Однак виникає серйозне питання стосовно того, що геологи-еволюціоністи роблять з інформацією, яку вони отримують на основі цього процесу. Використовуючи відомі показники швидкості розпаду елементів, які вони вивчають, ці геологи намагаються застосувати ці принципи для визначення віку того чи іншому зразка.

Хоча на перший погляд ця процедура може здатися розумною, така практика має значні проблеми. Чим старшим вважається зразок, тим менш точною є методика датування та постійно зростає величина похибки. Вчені знають про цей факт, тому що для визначення віку одного й того самого зразка часто використовуються різні методи датування, і в результаті неминуче виникає абсолютно різні показники віку, які часто відрізняються на мільйони років. Тому розумно зробити висновок, що основною причиною цієї розбіжності є вплив нереалістичних припущень, які ініціюють процес екстраполяції віку. За іронією долі, геологи-еволюціоністи самі визнають, що «несправдження» припущень – «не рідкість».

Одне з головних припущень, на яких ґрунтуються методи радіометричного датування, полягає в тому, що, хоча зараз у зразку можуть бути присутніми різні дочірні елементи, передбачається, що їх не було на початку його розпаду. Іншими словами, ця методика датування передбачає, що той чи інший зразок породи спочатку повністю складався з батьківського елемента. Але як можна обґрунтувати припущення щодо початкових умов процесу розпаду зразка, особливо якщо початок його розпаду відбувся сотні чи тисячі (або, на думку еволюціоністів, мільйони чи мільярди) років тому? Хіба не можливо і навіть імовірно, що зразок породи від початку міг складатися з кількох елементів, які змішалися разом під час якогось геологічного явища до того, як почалися процеси розпаду цієї породи? Хіба також не можливо, що Бог з початку створив різні гірські породи зі вмістом більш ніж одного дочірнього елемента, тому що було корисно мати ці елементи вже готовими, аніж чекати, поки вони з’являться внаслідок процесів розпаду? Як взагалі можна рішуче стверджувати, що будь-який зразок спочатку складався лише з батьківських елементів? Дослідження фактичних речових доказів довели, що це припущення є помилковим, якщо його можна перевірити.

Друге припущення, на якому базуються методи радіометричного датування, полягає в тому, що кількість батьківських і дочірніх ізотопів у зразку не змінювалася під час процесу розпаду нічим, крім самого радіоактивного розпаду. Отже, згідно з цим припущенням досліджуваний зразок знаходиться ніби в закритій системі. Іншими словами, на кількість елементів, присутніх у зразку, ніколи не впливали зовнішні чинники. Але наскільки ймовірно, що за тисячі років геологічних процесів (або за еволюційними теоріями, за мільйони років) потоки лави, повені, зсуви, діяльність метеоритів тощо не вплинули на кількість різних елементів у зразку?

Знову ж таки, геологи-еволюціоністи визнають, що це припущення часто не витримує критики і насправді є «досить поширеним». Пропонувати ідею про замкнуту систему зразка, який вважається дуже старим, є необачним, необґрунтованим припущенням, (1) коли є чіткі докази того, що закрита система не може бути гарантована, і (2) коли насправді існують переконливі докази того, що стародавню Землю сколихнула глобальна катастрофа, яка, безсумнівно, порушила б припущення про «замкнуту систему» (див. Спеціальний розділ на стор. 99) і створила надзвичайно складну геологічну історію.

Третє припущення таких методів датування полягає в тому, що відповідно до уніформістських принципів швидкість ядерного розпаду вимірюваних елементів весь час залишалася постійною. Хоча інші припущення можуть здатися неприйнятними, проблема з цим припущенням може виявитися не такою очевидною на перший погляд. Можна було б очікувати, що швидкість розпаду різних елементів буде незмінною – як наукові закони. Однак останні дослідження ставлять під сумнів це припущення. Результати дослідження, проведеного групою вчених (відомою як RATE), які були представлені на Міжнародній конференції з креаціонізму в 2003 році, свідчать про те, що швидкість ядерного розпаду не завжди була постійною. Команда RATE досліджувала декілька кристалів циркону, датованих експертами еволюціоністами за допомогою урано-свинцевого методу в 1,5 мільярда років, за умови постійної швидкості ядерного розпаду. Побічним продуктом розпаду урану на свинець є гелій. Аналіз вмісту кристалів показав наявність великої кількості атомів гелію. Однак, якби ті кристали були такими старими, як припускають методи датування, від гелію не повинно було залишитися й сліду, оскільки відомо, що атоми гелію крихітні, легкі, не реактивні та здатні легко виходити з кристалічної структури. Наявність гелію та вуглецю-14 показала, що породи насправді були набагато молодшими (від 4000 до 14 000 років), ніж визначено методами датування. Оскільки ці циркони були взяті з граніту докембрійського фундаменту Землі, наслідком знахідки є те, що вся Земля може бути не старшою за 4000 – 14 000 років. Результати датування кристалів показують, що радіоактивний розпад тривалістю 1,5 мільярда років, виходячи з уніформістського припущення про постійну швидкість розпаду, відбувся лише за кілька тисяч років. Як таке можливо? Як можна поєднати ці дві методики датування? Лише розуміючи, що в минулому швидкість розпаду урану на свинець повинна була бути іншою – набагато вищою.

ІНШІ ПРИПУЩЕННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З РАДІОВУГЛЕЦЕВИМ ДАТУВАННЯМ

Існують інші припущення, пов’язані з процесом радіовуглецевого датування, за яким визначають вік об’єктів, що містять вуглець (тобто тих, які колись були живими, як-от кістка чи дерево). У двох словах, якщо людина припускає, що Біблія неправдива, можна використати радіовуглецеве датування, щоб «показати» це. Якщо людина припускає, що Біблія правдива, то радіовуглецеве датування узгоджується з біблійним описом.

Точніше кажучи, натураліст або атеїст часто припускають, що Землі мільярди років і що уніформізм загалом переважає. Хоча й допускаються незначні коригування цієї теорії, атеїст також зазвичай припускає, що не було значних і масштабних змін у співвідношенні С-14 до вуглецю в атмосфері (14C/C; наразі приблизно одна частина на трильйон) принаймні протягом останніх кількох сотень тисяч років.

Натомість з християнської точки зору Біблія чітко говорить про те, що Земля була створена кілька тисяч років тому. Крім того, протягом останніх 5000 років земної історії стався глобальний потоп. Невідомий розподіл і концентрація С-14 наприкінці тижня творіння, у поєднанні з можливістю значних (на два порядки) змін концентрації С-14, викликаних видаленням вуглецю з біосфери під час потопу, унеможливлюють оцінку концентрації С-14 в атмосфері протягом кількох століть після потопу. Додаткова складність полягає у змінах у магнітному полі Землі, магнітному полі Сонця, потоку космічних променів, які досягають атмосфери Землі, та інших факторах, які можуть різко вплинути на швидкість утворення С-14.

Для оцінки віку зразка, що містить вуглець, використовується стандартне рівняння C = Co (e λt), де C – поточна виміряна концентрація вуглецю-14 (14C); Co – концентрація 14C на момент (передбачуваної) смерті організму; e – основа натуральних логарифмів (2,71828); λ становить 0,6931, поділений на період напіврозпаду 14C; а t – час. Вирішивши рівняння для часу (враховуючи поточний період напіврозпаду 14C у 5730 років), можна отримати t = ln(C/Co)/ 0,000121, де «t» – це час у роках з моменту смерті джерела вуглецю у зразку.

Важливість припущень, які лежать в основі датування зразка, можна продемонструвати наступним чином. Припустимо, знайдено зразок, концентрація С-14 в якому складає 2% від сьогоднішньої. Використовуючи типові атеїстичні припущення, наведені вище, вік зразку буде розраховано як t = ln(0,02)/-,000121 = 32 330 років. Натомість, якщо виходити з послідовних біблійних припущень, визначений вік буде істотно іншим. Наприклад, якщо виходити з розумного припущення щодо потенційних наслідків потопу (наприклад, що ближче до часу потопу Co становив 1/30 від сьогоднішнього), то ті самі виміряні дані дадуть вік t = ln(0,02/0,0333)/-,000121 = 4210 років.

З того самого виміряного співвідношення 14C/C можна або зробити атеїстичні припущення та отримати дату, несумісну з біблійною шкалою часу, або зробити біблійно-послідовні припущення та отримати біблійно-послідовну дату. Ті самі вимірювані дані дають небіблійну дату в 32 330 років, якщо вважати Біблію помилковою (тобто, що не було потопу і відносно недавнього творіння), і біблійно-послідовну дату в 4 210 років, якщо врахувати можливі наслідки хоча б однієї біблійної події.

Окрім потопу, є багато інших факторів, які можуть вплинути на концентрацію Co в артефактах, створених ближче до часу потопу. Наприклад, було визначено, що загальна енергія магнітного поля Землі з часом зменшується. Магнітне поле захищає Землю від космічних променів, які утворюють С-14 в земній атмосфері. Чим сильніше магнітне поле, тим менше космічних променів потрапляє в атмосферу Землі і тим менше утворюється С-14. Таким чином, сильніше магнітне поле в минулому могло призвести до того, що об’єкти, датовані радіовуглецевим способом (на основі атеїстичних припущень), мають обчислений вік старший за реальний. Також неможливо визначити, скільки (і якщо) С-14 було присутнє в оригінальному творінні, і якщо С-14 був присутній, як він був спочатку розподілений.

З біблійної точки зору, потоп був відносно недавньою фізичною подією, яка мала значний вплив на співвідношення 14C/C. Таким чином, вплив припущень на зразки, створені більш ніж через кілька століть після потопу, значно зменшується. Як тільки співвідношення 14C/C встигло стабілізуватися після потопу, і біблійні, і атеїстичні моделі використовуватимуть одне й те саме припущення щодо його початкових умов, тобто, що співвідношення 14C/C було приблизно таким самим, що й сьогодні.

Біблійні та світські письмові записи загалом узгоджуються, а коли є розбіжності, робиться припущення щодо того, якому джерелу вірити. Для дуже старих об’єктів деякі археологічні методи датування (включно зі стилями кераміки, шарами поховання тощо) видають дати, що не відповідають біблійній шкалі часу. Однак більшість із цих методів у кінцевому підсумку відкалібровано під радіовуглецеве датування. Якщо дати за С-14 неправильні (через хибні припущення щодо початкового співвідношення 14C/C), то методи датування, відкалібровані за цими датами, також будуть неправильними. Були також спроби використати шаблони деревних кілець для калібрування, але на них також впливають ці припущення, особливо якщо брати до уваги потенціал зростання деревних підрічних кілець після потопу та концепцію зрілого творіння, як обговорювалося вище.

ВИСНОВОК

Еволюціоністи не соромляться відкрито визнавати припущення, властиві еволюційним методам датування, оскільки без цих припущень не було б способу датувати вік Землі чи чогось на ній за допомогою науки. У світлі цього стандартна практика геологів сьогодні полягає в тому, щоб «робити все, що можна, з тим, що є». Однак, якщо, виходячи зі спостережуваних доказів, припущення щодо такого датування є явно нереалістичними, щоб встановити точну дату будь чого, чи не слід вважати ці методи датування недостовірними або навіть відмовитися від них, якщо докази ведуть саме до цього? Немає сенсу ігнорувати проблеми, що існують, і приймати еволюцію як факт разом із її пропозицією «глибокого» часу, заснованою на таких помилкових доказах. Наскільки науковим є використання таких методів датування попри впевненість, що вони не забезпечать точності при датуванні дуже старих зразків? По правді кажучи, через наслідки катастрофічної діяльності на Землі протягом століть, єдиний надійний спосіб визначити вік Землі та її елементів – через божественне одкровення.

[11:26] Намагаючись захистити сувору хронологію біблійних родоводів, деякі люди не беруть до уваги те, що певні єврейські фрази мають ширше значення, ніж можна передати мовами перекладу. Одна з таких фраз кілька разів зустрічається в Буття 11. У цьому розділі ми дізнаємося про різних месіанських предків, які прожили певний вік і народили синів. Наприклад, у вірші 16 сказано: «Ебер прожив тридцять чотири роки – і породив Пелеґа». Пізніше ми читаємо, що «Нахор прожив двадцять дев’ять років – і породив Тераха» (11:24). Сини, перелічені в цьому розділі, зазвичай вважаються первістками, але докази вказують на те, що це не завжди так, оскільки не завжди простежувався зв’язок між батьком і первістком.

Багато хто припускає, що оскільки в Буття 11:26 написано: «Терах прожив сімдесят років – і породив Аврама, Нахора й Гарана», що Аврам був первістком Тераха і народився, коли Терахові було 70 років. Однак правда в тому, що Авраам народився лише через 60 років після цього. У своїй майстерній проповіді (Дії 7) Степан заявив, що Авраам перебрався в Палестину «після смерті свого батька [Тераха]» (7:4). Але якщо Тераху було 205 років, коли він помер (Буття 11:32), а Авраам вийшов з Харану, коли йому було 75 (Буття 12:4), тоді Тераху було 130, а не 70, коли Авраам народився. У світлі цієї інформації стає зрозуміло, що Мойсей наголошував на тому, коли у Тераха почали народжуватися сини, найважливішим з яких був Аврам через його важливий зв’язок із Христом.

Щоб не склалося враження, що це поодинокий випадок (де згаданий син не був первістком), розглянемо інший приклад. У Буття 5:32 говориться: «І мав Ной п’ятсот років – і породив Ной Сима, Хама та Яфета». Подібно до ситуації, коли Терах породив Авраама, Нахора та Гарана, тут ми читаємо, що у віці 500 років Ной породив Сима, Хама та Яфета. Чи був Сим первістком? Чи були троє синів Ноя трійнею? Чи Сим був згаданий першим через його місце в месіанському родоводі? Докази свідчать про те, що Сим не був первістком, а народився через два роки. Розгляньте наступні уривки:

• «Ной же мав шістсот років – і настав водний потоп на землі» (Буття 7:6).

• «І сталося на шістсот першому році, першого дня першого місяця: зійшла вода з землі. Тож розібрав Ной покрівлю ковчега, і поглянув, – аж ось підсохла поверхня землі» (Буття 8:13).

• «Симові було сто років, коли породив Арпахшада, – через два роки після потопу» (Буття 11:10).

Здається, ці вірші припускають, що Сим народився, коли Ною було 502 роки, а не 500. Порівняння інформації з Буття 11:10 та 10:22 може свідчити про те, що син Сима Арпахшад також не був первістком у його родині. Ймовірно, Сим, Арпахшад та інші згадуються першими з тієї ж причини, що й Авраам – тому що вони є месіанськими предками, а не тому, що вони були первородними синами своїх батьків. Цікаво, що численні інші месіанські предки, такі як Шет, Ісаак, Яків, Юда та Перец, також не були первістками. То чи був Мойсей нечесним, коли записував ці родоводи? Звісно ні. Ми повинні пам’ятати, що

рік народження першого сина, відомий у Старому Заповіті як «початок сили», був важливим роком у житті ізраїльтянина (Буття 49:3; Второзаконня 21:17; Псалом 77:51 і Псалом 104:36). Саме цей рік… а не рік народження чергової месіанської ланки, наводиться в кожному випадку в Буття 11.

Так само, як Буття 5:32 не навчає, що Ною було 500 років, коли народився Сим, Буття 11:26 не навчає, що Авраам народився, коли Тераху було 70. Цей вірш, безсумнівно, означає, що у Тераха почали народжуватися діти у віці 70 років, а не те, що всі троє його дітей народилися у цьому віці. Те, що Авраам, Нахор і Гаран не були трійнею, очевидно з інших фактів, згаданих у Книзі Буття. Враховуючи той факт, що дружина Нахора була дочкою Гарана (11:29), а онука Нахора (Ревека, 22:23; 24:15) вийшла заміж за сина Авраама (Ісаака, 24:67), стає ще більш зрозумілим, що означає Буття 11:26 і що не означає. Авраам згадується першим в 11:26 через його більшу важливість. Саме через його насіння всі народи землі будуть благословенні (12:3; 22:18). Ті, хто стверджує, що Дії 7:4 суперечать твердженням, які містяться в Буття 11 і 12, просто неправильно розуміють текст, не беручи до уваги те, що певні єврейські фрази мають ширше значення, ніж можна передати мовами перекладу.

12:6 аЄвр. Алон Морех

[12:6] Ви коли-небудь замислювалися над тим, чому, якщо Мойсей написав П’ятикнижжя, у Буття 12:6 і 13:7 написано (посилаючись на часи Авраама): «А жили тоді на цій землі ханаанці». Якщо ханаанці жили в Ханаані за днів Мойсея, чому Мойсей написав, що вони жили на цій землі тоді (за днів Авраама)? Чи не матимуть ці вірші більшого сенсу, якщо ми розуміємо, що вони написані в той час, коли ханаанців було вигнано з землі Ханаану (через сотні років після смерті Мойсея)? На думку кількох критиків, саме це й мається на увазі у цих віршах. Імовірно, Мойсей не міг бути їх автором, інакше це не мало б сенсу для його безпосередньої аудиторії.

Фраза «А жили тоді на цій землі ханаанці» не обов’язково вказує на часи після Мойсея, коли ханаанців уже не було в Ханаані. Якщо уважно читати ці уривки, беручи до уваги контекст і значимість події, коли Авраам покинув свою батьківщину і прибув до нової місцевості, яку одного дня оселятимуть його нащадки, можна буде легко зрозуміти, що дана фраза стосується цієї обіцяної землі (12:7). Слова «тоді на цій землі» просто вказують на те, «що земля, в яку прийшов Аврам, не була безлюдною і нічийною; так що Аврам не міг відразу ж вважати її своєю і заволодіти нею, а міг лише з вірою блукати в ній, як у чужій землі (Євреїв 11:9)». Імовірно, ханаанців згадано як мешканців тієї землі, коли туди прийшов Авраам, щоб «показати силу його віри в дану обітницю». Таке пояснення не містить ані протиріччя, ані абсурду.

12:9 аЄвр. Неґеб

[12:10] За словами вчених, єгипетські піраміди в Гізі були зведені близько 4600 років тому. Якщо потоп стався близько 4400 років тому, це означає, що піраміди були зведені незадовго до потопу та пережили його, що буде надзвичайно малоймовірно.

Хоча приблизною датою настання потопу загалом прийнято вважати 2400 рік до н.е., хронологія Буття 11 допускає розширення цього періоду на кілька сотень років (див. примітку 70). Також треба мати на увазі, що методи датування, які використовуються для визначення віку стародавніх матеріалів, такі як радіовуглецеве датування та аналіз за деревними кільцями, ґрунтуються на припущеннях уніформізму. Ці методи були б недійсними, якщо стався всесвітній катастрофічний потоп, за яким настав спричинений ним льодовиковий період. Якщо потоп дійсно стався, і швидкість ядерного розпаду була прискорена під час і після нього на деякий час (а під час льодовикового періоду формувалися підрічні кільця дерев), як стверджують багато креаціоністів, то всі дати, встановлені приблизно до 1 000 – 1 500 років до н.е., були б завищені, створюючи видимість віку, що перевищує їхній справжній вік.

Крім того, при дослідженні шарів гірських порід, які утворюють континенти, на яких ми живемо, майже немає сумніву, що кембрійські шари – початок палеозойської ери – символізують початок біблійного потопу. Шари гірських порід, відповідні до палеозойської та мезозойської ери, складаються з осадових порід, які були відкладені під час потопу. Над тими шарами знаходяться породи кайнозойської ери, які відклалися після потопу. Піраміди Гізи були побудовані в період, відповідний кайнозойським шарам (протягом еоценового періоду), які були відкладені після потопу. Це означає, що піраміди Гізи були побудовані лише після потопу. Дата їх будівництва була завищена скоріше за все через уніформістські схеми датування.

12:13 аБукв. Моя душа
13:1 аЄвр. Неґев
[13:7] Див. коментарі до Буття 12:6 щодо тверджень, що Мойсей не був автором Книги Буття. Також Спеціальні розділи на стор. 113, 141, 145.
13:15 аБукв. насіння, і так протягом всієї книги
13:18 аЄвр. Алон Мамре
14:1 аЄвр. гойїм
14:9 аЄвр. гойїм

[14:12] На думку деяких скептиків, Лот не може логічно вважатися і «племінником», і «братом» Авраама одночасно. Оскільки в Буття 14:12 сказано, що Лот був «сином Аврамового брата», а в Буття 14:14 і 14:16 сказано, що Лот був «братом» Аврама (або Авраама, Буття 17:5), скептики стверджують, що автор Книги Буття помилився.

По правді кажучи, існує просте і зрозуміле рішення цієї проблеми. У Бутті 14:12 вживано єврейський термін бен ахі, щоб вказати, що Лот буквально був «сином брата» Авраама. Лот був сином Гарана, а отже, племінником Авраама (Буття 11:27; 12:5). У той самий час, Лот також був братом Авраама (євр. ахів) – але не в буквальному сенсі, як ми використовуємо це слово сьогодні, а в тому сенсі, що вони були родичами. Тож, скептики мають спочатку довести, що термін «брат» (ах) використовувався в Біблії тільки на позначення чийогось брата в складі родини, щоби їх аргумент був переконливим, а це неможливо. Хоча основне значення цього слова – брат (див. Буття 4:2), єврейське слово «брат» з’являється близько 629 разів в різних значеннях у Старому Заповіті.

• Незалежно від того, чи мають двоє чоловіків одну матір і одного батька, тільки спільного батька або матір, термін «брат» використовується для опису їхніх стосунків (пор. Буття 37:14; 42:3–4; Суддів 8:19).

• Ще один нюанс: члени одного племені називаються «братами» (аха) у 2 Царів 19:12.

• Ізраїльтяни названі «братами» Мойсея (Вихід 2:11, пор. Дії 3:22; Євреїв 7:5). Як зазначено в Біблійному словнику А.Р. Фоссета, ізраїльтяни часто «розрізняли "брата" як ізраїльтянина за походженням, а "ближнього" – як прозеліта, і не допускали застосування ні того, ні іншого терміну до язичників».

• У розпал своїх страждань Йов говорив про своїх друзів (Еліфаза, Білдада і Цофара) як про «братів» (аха).

• У Новому Заповіті термін «брат(и)» (грец. адельфос) неодноразово використовується для позначення стосунків між християнами як дітьми Божими (1 Коринтян 5:11; 6:6; 7:12; Филип’ян 2:25; та ін.).

Скептики, які стверджують, що Буття 14:12 і 14:14 суперечать одне одному і ставлять під сумнів безпомилковість Святого Письма, винні в хибному тлумаченні біблійних текстів. Якщо підходити до тлумачення Писання неупереджено, кожна вказівка в тексті приводить до висновку, що термін «брат» має найрізноманітніші семантичні відтінки.

14:13 аЄвр. Алон Мамре

[14:14] Згідно з цим розділом, племінник Авраама Лот потрапив у полон до східних царів. У тексті сказано, що Авраам переслідував викрадачів «аж до Дана». Деякі автори стверджують, що це місто не називалося «Дан» до часів суддів (Суддів 18:29), і тому цей розділ Книги Буття має бути датований саме тим часом. Чи є таке твердження правильним?

Авторство Мойсея не повинно відкидатися на такій хиткій основі. Існує кілька способів вирішення цієї уявної складності.

(1) Можливо, що така назва була дана під впливом натхнення в очікуванні пізніших історичних подій. Хоча таке тлумачення не користується популярністю, хто може абсолютно точно довести, що воно є хибним? Чи завжди потрібно виключати надприродне з божественних письмен?

(2) Дехто стверджує, що назва «Дан» була у вжитку вже за часів Авраама, але пізніше сидонці, до рук яких потрапило місто, назвали його Лаїш (Суддів 18). Таким чином, припускають, що за часів суддів воно знову отримало свою первісну назву.

(3) Інша думка полягає в тому, що на відміну від Лаїша-Дана існував інший «Дан» (можливо, він згаданий у 2 Царів 24:6; 1 Царів 15:20; пор. 2 Хронік 16:4), який знаходився біля витоків Йордану. Отже, «найімовірніше, що Дан, згаданий у Буття 14:14, був фінікійським містом, яке вже існувало за часів Авраама, або, принаймні, в епоху Мойсея». Розповідь, в якій згадано Дан, «має всі ознаки давності і точності, у зв’язку з чим помилкове припущення, що Авраама переслідував царів до Дана, який був названий так лише п’ять або вісім століть потому, не можна сприймати».

Аргументи проти Мойсеєвого авторства Книги Буття не мають серйозного підґрунтя в світлі наявних доказів щодо цього тексту. Примітно, що з цим погоджуються навіть деякі з найбільш ліберальних богословів.

[14:18] У тексті сказано, що священик Мелхиседек був «без батька, без матері, без родоводу» (Євреїв 7:1–3). Як таке можливо? Археологія багато разів була джерелом корисної інформації для дослідників Біблії. Вона допомагала прояснити деякі уривки, які дотепер могли бути дещо незрозумілими. Крім того, ця наука часто підтверджувала, що біблійні письмена несуть на собі відбиток справжньої історії.

Після того, як Авраам оселився в Хеброні, а його племінник Лот розбив свій намет поблизу Содому, об’єднане військо месопотамських царів вторглося в регіон Содому і Гоморри і захопило численних бранців, серед яких був і Лот. Книга Буття розповідає, що коли Авраам почув про цю трагедію, він разом із 318 слугами зі свого дому переслідував вороже військо, що прямувало на схід. Патріарх напав на поганське військо і врятував свого племінника, захопивши при цьому чималу здобич (Буття 14:1 і далі). Однак виникли сумніви щодо точності деяких деталей цього біблійного оповідання.

По-перше, була піддана сумніву історичність імен протиборчих царів (Амрафел, Кедорлаомер, Аріок і Тидал). Однак, на основі месопотамських написів було продемонстровано, що ці імена були поширені в регіоні Тигру/Євфрату і вони не є вигаданими. Навіть було показано, що ім’я «Авраам» не було новим у тому давньому середовищі. Біблія є напрочуд точною в деталях.

По-друге, деякі критики стверджували, що за часів Авраама не існувало шляху для походу на схід, тому оповідь Мойсея є помилковою. Однак археологічні знахідки ще раз підтвердили точність біблійної оповіді.

Повертаючись додому після перемоги над східними царями, Авраам зустрів таємничого Мелхиседека, «царя Салиму» (Єрусалиму), який був одночасно і царем, і священиком. Авраам заплатив монарху «десятину» і у зворот отримав від нього благословення. Новий Заповіт проголошує Мелхиседека символом нашого царя і священика Ісуса Христа (Євреїв 7:15). Але автор Послання до євреїв робить цікаву заяву щодо Мелхиседека. Він каже, що стародавній правитель був «без батька, без матері, без родоводу» (7:3).

Археологія знову пролила світло на цей загадковий вислів «без батька, без матері…». А.Х. Сайс, професор ассиріології в Оксфорді, звернув увагу на напис у знаменитих табличках Тель ель-Амарни (знайдених у 1887 році в Єгипті). Ці таблички описують умови життя в Сирії та Палестині близько 1400-1360 років до нашої ери.

Кілька табличок з Тель-ель-Амарни – це листи, написані фараону Ебед-тобом, царем Уру Салима [Єрусалима], який благає допомогти йому здолати своїх ворогів. Він розповідає фараонові, що він не такий, як інші єгипетські намісники в Палестині, адже не отримав корону у спадок від батька чи матері; вона була дарована йому «Могутнім Царем.... ».

Отже, спостерігаючи схожість виразів, ми доходимо висновку, що царство/священство Мелхиседека не було засновано на родоводі; він отримав своє призначення безпосередньо від Самого Бога. Дійсно, як стверджує Святе Письмо, це було призначення «від Бога Всевишнього» (Буття 14:18). Відповідно, за аналогією, ми змушені стверджувати, що нинішнє царювання та священство нашого Господа є прямим божественним управлінням. Ми вдячні археології за цю допомогу в розумінні того, що в іншому випадку могло б сприйматися як незрозуміле посилання.

16:14 аБукв. Криниця Того, Хто живе і бачить мене

[17:17] Чому Авраам вважав власну спроможність народити сина у віці 100 років чимось неймовірним (Буття 17:1, 17), коли його власному батькові було 130 років, коли у нього народився Авраам? (Див. коментар до Буття 11:26). Допитливі та старанні дослідники Біблії хочуть знати, чому апостол Павло описав тіло Авраама як «змертвіле», оскільки він «мав уже сто років», (Римлян 4:19; пор. Євреїв 11:12), якщо Авраам народився, коли його батькові було 130 років? Чому Авраама так вразила думка про те, що сторічний чоловік може народити сина?

По-перше, згадаймо, що Авраам вочевидь не вважав неможливим народити дитину від Агар у 85 років (Буття 16). Насправді, наполягаючи на шлюбі Авраама зі своєю служницею, Сарра виявляла впевненість у його здатності дати життя спадкоємцю. У наш час дуже рідко можна почути, щоб у чоловіка віком за сімдесят народжувалися діти. Але в Авраама перший син народився у 86 років. Хоча за часів Авраама тривалість життя людини не була такою, як колись (наприклад, Ной народив синів у віці 500 років, 5:32), все ж люди жили довше, ніж сьогодні. Тож ми не мусимо порівнювати вік тих, хто народжував дітей тисячі років тому, з сьогоднішніми мірками.

Ще одна деталь життя Авраама, яку часто не беруть до уваги, стосується того, що у нього було більше дітей, ніж Ізмаїл та Ісаак. Насправді він отримав ще шістьох спадкоємців через жінку на ім’я Кетура, з якою він одружився після смерті Сарри (Буття 25:1–6; пор. 1 Хронік 1:32). Оскільки про Кетуру згадується вже після смерті Сарри, можна логічно припустити, що діти, яких вона народила Аврааму, з’явилися на світ вже після народження Ісаака. У Буття 23:1 2 сказано, що «вік Сарри був сто двадцять сім років і померла» вона. Після розповіді про одруження Ісаака з Ревекою, записаної в Буття 24, далі в тексті сказано: «І відтак взяв собі Авраам жінку на ім’я Кетура. Вона йому народила Зімрана, Йокшана, Мадана, Мідіяна, Їшбака і Шуаха» (25:1–2). Якщо розуміти ці події в хронологічному порядку, це означає, що Авраамові було більше 140 років, коли Кетура народила йому шістьох синів. [Авраам був на 10 років старший за Сарру (17:17), а отже, коли вона померла у віці 127 років, Аврааму було б 137. Крім того, оскільки Ісаак народився, коли Авраамові було 100 років, і він (Ісаак) одружився з Ревекою у віці 40 років (25:20), то Авраамові було щонайменше 140 років, коли він одружився з Кетурою].

Однак слід визнати, що тільки тому, що події, пов’язані з одруженням Авраама з Кетурою, записані після смерті Сарри, це не обов’язково означає, що все відбувалося саме в такому порядку. У Біблії є події та історії, які записані не в хронологічному порядку (пор. Буття 10 і 11; Матвія 4:1–11 та Луки 4:1–13). Як зазначають Кейл і Деліч, «ніде не сказано, що Авраам взяв Кетуру за дружину лише після смерті Сарри. Це лише висновок, який випливає з того факту, що про це не згадується до того часу; до того ж вважається само собою зрозумілим, що історія написана в строго хронологічному порядку». З цим твердженням погоджується Адам Кларк: «Нам не сказано, коли Авраам взяв Кетуру за дружину; це навіть могло статися ще за життя Сарри». На думку деяких, «це мало статися за багато років до смерті Сарри, оскільки наведено імена кількох синів». Тим не менш, виходячи з фразування Буття 25:1 і того факту, що ні Кетура, ні будь-хто з її синів не згадуються до цього часу, здається більш імовірним, що Авраам взяв Кетуру за дружину вже після смерті Сарри. Але, навіть якщо це було й під час його шлюбу з Саррою, йому все одно було б близько (якщо не більше) ста років. Чому? Тому що через багато років після входу в землю Ханаанську у віці 75 років Авраам був «бездітним» (Буття 15:2–3). Ізмаїл, перша дитина Авраама, народився у нього лише у 86 років. За найкращим сценарієм, (для тих, хто вважає, що ці шість синів народилися у Авраама ще за життя Сарри), Кетура народила Зімрана, Йокшана, Мадана, Мідіяна, Їшбака і Шуаха вже після того, як Аврааму було 86 років. Отже, навіть за найскромнішими підрахунками, Аврааму в той час було більше дев’яноста років, коли у нього все ще народжувалися сини.

І остання деталь, яку мало хто враховував стосовно віку Авраама, коли народився Ісаак, – скільки років було онуку Авраама, Якову, коли у нього народився Йосиф. Згідно з Буття 47:9, Якову було 130 років, коли він перебрався до Єгипту (пор. 47:28) наприкінці другого року голоду (45:6, 11). Йосифу було 30 років, коли він постав перед фараоном дев’ятьма роками раніше, на початку семи років достатку (41:46). Таким чином, наприкінці другого року голоду (коли Яків прибув до Єгипту, у віці 130 років) Йосифу було б 39 років. Це означає, що Якову був 91 рік, коли народився Йосиф.

Якщо Якову був 91 рік, коли народився Йосиф («син його старості», 37:3), то цікаво дізнатися, скільки йому було років, коли народився його молодший син Веніямин. Для цього потрібно почати підрахунки з зобов’язання, даного Яковом Лавану у Падан-Арамі (Буття 31:38), яке розтяглося на 20 років. Перші сім років, коли Яків служив Лавану в Падан-Арамі, він не був одружений і не мав дітей (29:18–20). Після його «одруження» з Лією та Рахиль, текст вказує на те, що всі сини Якова, окрім Веніямина, народилися протягом наступних кількох років (Буття 29:30 – 30:25). Саме після народження Йосифа розпочалися останні шість років служіння Якова в Падан-Арамі (30:25; 31:38, 41). Відомо, що Веніямин був більш ніж на шість років молодший за Йосифа, оскільки він народився через деякий час після того, як Яків припинив працювати на Лавана. Дванадцятий син народився у Якова лише після того, як він: 1) покинув Падан-Арам (31:18); 2) перейшов річку (Євфрат, 31:21); 3) зустрівся зі своїм братом Ісавом біля Пеніела (32:22, 31; 33:2); 4) побудував дім у Суккоті (33:17); 5) отаборився перед Шекемом (33:18) і 6) побудував жертовник Богові у Бет-Елі (35:1–19). Очевидно, що між розлукою Якова з Лаваном у Падан-Арамі та народженням Веніямина біля Вифлеєму пройшло чимало часу. Коментатори вважають, що Веніямин був на 13-14 років молодший за Йосифа. Насправді, якщо Веніямин був хоча б на десять років молодший за Йосифа (а мало хто з коментаторів припускає, що між ними було менше 10 років), це означало б, що Якову був 101 рік, коли в нього народився Веніямин. Той факт, що Яків все ще міг народжувати дітей у 100 років (без жодних ознак чуда), підтримує припущення, що його прадід Терах (який народив Авраама на 260 років раніше), міг народити Авраама у 130 років.

З огляду на це, виникає очевидне питання, чому Аврааму знадобилося особливе чудо, щоб стати батьком у віці лише 100 років. Кілька факторів можуть пояснити, чому Авраам був дещо спантеличений ідеєю мати дитину у такому віці. По-перше, цілком імовірно, що в Буття 17:17 акцент робиться на фізичному стані Авраама в цей період його життя, а не на його реальному віці. Цілком можливо, що здоров’я Авраама вже почало погіршуватися. Це було б не дивно, враховуючи той факт, що його син Ісаак також відчував серйозні проблеми зі здоров’ям приблизно за 44 роки до своєї смерті (Буття 27:1). [Примітка: оскільки Ісаак був на 60 років старший за Якова (25:26), і оскільки Якову був майже 91 рік, коли народився Йосиф (як зазначалося вище), Ісааку могло бути близько 151 року, коли народився Йосиф. Оскільки Йосиф народився після того, як Яків прожив у Падан-Арамі близько 14 років, то Ісааку в Буття 27:1 мало бути не більше 137 років]. У Авраама, як і в Ісаака, також могло бути слабке здоров’я в 100 років, хоча він і проживе ще 75 років. Враховуючи те, що його батько зачав його в 130 років, а його онук народив дитину в 100 років, заяву Авраама про те, що йому було 100 років, коли йому було обіцяно Ісаака, швидше за все, слід тлумачити у світлі його фізичного стану на той час, а не його фактичного віку.

Навіть сьогодні чоловіки посилаються на вік, коли описують свій фізичний стан. Наприклад, коли 45-річних чоловіків запитують, чи могли б вони грати у вищій бейсбольній лізі у своєму нинішньому віці, більшість із них часто відповідають: «Я занадто старий, щоб грати в бейсбол». Але чи означає це, що це неможиво? Очевидно, що ні, адже Нолан Райан все ще кидав швидкі «кручені» м’ячі, коли йому було майже 45. Рікі Хендерсон продовжував робити хоум-рани у 42 роки. Майкл Джордан продовжував грати у професійний баскетбол у віці 39 років. Тож, навіть якщо ми знаємо, що певні люди нашого віку (або й старші) все ще можуть щось робити, ми часто використовуємо свій вік для опису нашого фізичного стану. Очевидно, що чудо, яке Всевишній вчинив з Авраамом, стосувалося чогось більшого, ніж просто вік. Чудо полягало не в тому, що Він просто зробив можливим для 100-річного чоловіка народити дитину (адже це робили й інші як до, так і після того, як у Авраама народився Ісаак), а в тому, що Він чудесним чином наділив його новою життєвою і репродуктивною енергією для народження обіцяного сина.

Ще одна причина, чому Авраам міг бути спантеличений обітницею про сина (Буття 17:17), була пов’язана з фізичним станом його дружини. У Буття 18:11 сказано: «…і те, що звичайно буває в жінок, припинилося в Сарри» (18:11). У міру того, як старіло тіло Сарри, зникала і її здатність зачати дитину. «З людської точки зору, для жінки стає неможливо народити дитину через тривалий час після настання менопаузи». З огляду на це один з найяскравіших богословів ХІХ століття Джей У. Макгарві зробив висновок: «Недовірливість Авраама … стосувалася головним чином Сарри». Авраам знав, що для того, щоб вона зачала дитину, потрібне чудо (див. Євреїв 11:11).

Третя причина здивування Авраама, коли він почув Божу обіцянку про сина, який народиться від Сарри, могла значною мірою стосуватися того, що в його наложниці Аґар більше не було дітей протягом 13 років після народження Ізмаїла. Хоча багато хто відкидає цей варіант, тому що Аґар «стала зневажати» Сарру після того, як зачала Ізмаїла (16:4), нічого не сказано про почуття Сарри до Аґар протягом 13 років після народження Ізмаїла і до народження Ісаака. Цілком вірогідно, що Авраам продовжував «входити до неї» протягом цього часу. У такому разі здивування Авраама, коли він почув обітницю Господа про сина (Буття 17:17), могло бути пов’язане (принаймні частково) з тим, що він не міг мати дітей від Аґар протягом останніх 13 років.

Правда полягає в тому, що Тераху було 130 років, коли в нього народився Авраам. Це відомо з простого додавання (див. коментар до Буття 11:26). Але це жодним чином не суперечить твердженню Авраама в Буття 17:17. Те, що Авраам вважав неймовірним народження сина у віці 100 років, слід розуміти в світлі іншої інформації, наведеної в Книзі Буття.

18:1 аЄвр. Алон Мамре
18:11 аБукв. Жіночі процеси у Сарри припинилися

[18:24] Однією з найбільш обнадійливих ознак Бога є Його довготерпіння. Милосердне терпіння Всемогутнього Бога є джерелом надії та підтримки для Його викупленої, хоч і недосконалої, Церкви. Одразу після нагадування християнам у Римі про те, що Старий Заповіт був написаний «для нашого навчання, щоби через терпіння і втіху з Писання ми мали надію», Павло назвав Бога «Богом терпіння і втіхи» (Римлян 15:4–5). Протягом всього Старого Заповіту автори біблійних текстів зображували Бога як довготерпеливого (тобто, Який «довго терпить»), особливо в Його стосунках з ізраїльтянами, які постійно відкидали Його провід (Числа 13 – 14; 16; 21:4–9). Ісус і новозавітні апостоли й пророки також всіляко звеличували Боже милосердне терпіння (Римлян 2:4; 1 Петра 3:20). Апостол Петро писав: «Не бариться Господь з обітницею [другого пришестя Ісуса], хоч це деякі вважають за зволікання, але є довготерпеливий до нас, не бажаючи, аби хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття» (2 Петра 3:9).

На жаль, те, як Бога представляють у ХХІ столітті, може створити враження, що Боже довготерпіння триватиме вічно. Тим, що Бог також проявляє справедливість і відплату, часто нехтують (Євреїв 10:26–39; Римлян 12:19), тоді як надмірний акцент на Його співчутливому терпінні до грішників залишає враження, що Бог терпітиме нас вічно. Проте така концепція різко суперечить Божій волі, відкритій для нас у Святому Письмі.

Справа в тому, що одного дня Бог судитиме світ (Дії 17:30–31), і Він «відплатить тим, хто Бога не знає і не слухається Євангелія Господа нашого Ісуса. Вони приймуть покарання, вічну погибель від Господньої присутності та від слави Його могутності» (2 Солунян 1:8–9). Його довготерпіння не вічне – як зрозуміли це безбожні люди за днів Ноя. Бог відкладав знищення світу водою протягом багатьох років (можливо, навіть 120, див. Буття 6:3), поки Ной проповідував їм праведність (2 Петра 2:5). Однак згодом Боже довготерпіння закінчилося. Через століття Бог знову виявив Своє милосердя та довготерпіння, коли розмовляв з Авраамом про Содом і Гоморру. Шість разів Авраам просив Бога не знищувати Содом (Буття 18:23–33), і шість разів Бог погоджувався врятувати місто від Своєї помсти, навіть якщо в ньому знайдеться лише десять праведних людей.

Знову і знову Бог проявляв довготерпіння до грішного людства. Однак ми повинні визнати, що Боже довготерпіння до грішників зрештою закінчується. Так було за днів Ноя. Так було для Содома і Гоморри за днів Авраама. І зрештою так буде для всіх невірних, коли Ісус повернеться (2 Петра 3:10). Бог, безперечно, є довготерпеливим, але така терпимість до норовливих святих і відчужених грішників одного дня закінчиться. «Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, [коли Син Людський прийде]» (Матвія 25:13).

[19:5] У розпал зміни суспільної чутливості щодо гомосексуалізму ті, хто хоче зберегти певну «прив’язаність» до Біблії, наполягають на тому, що сама Біблія поділяє їхню точку зору про те, що одностатеві стосунки не є гріховними самі по собі. Вони стверджують, що насправді Біблія навіть схвалює гомосексуалізм так само і в тій самій мірі, що й гетеросексуальність.

На підтвердження такого трактування Святого Письма, кілька уривків отримали нове тлумачення і нові пояснення. Одним із класичних уривків, який отримав «переглянуте тлумачення», є розповідь про знищення Содому і Гоморри в Буття 19. Традиційно цей уривок сприймався як засудження гомосексуалізму. Насправді, таке розуміння було настільки загальним, що слово «содомія» увійшло до розмовної мови на позначення «будь-якої з різних форм статевого акту, який вважається неприродним або ненормальним, особливо анальний статевий акт або зоофілія»241. Тож як можна переосмислити оповідання про Содом, щоби виставити одностатеві стосунки у вигідному світлі? У спробі надати біблійну законність гомосексуалізму було запропоновано два пояснення.

НЕГОСТИННІСТЬ ЧИ ГОМОСЕКСУАЛЬНІСТЬ?

Згідно першого твердження, люди Содому були винні просто в негостинності. У тексті йдеться, що вони наполягали на тому, щоб Лот вивів до них ангельських відвідувачів, «щоб бути з ними» (або «пізнати їх», Буття 19:5). Висувається припущення, що «пізнати» означає їхній намір зустрітися, привітати або ближче познайомитися з відвідувачами. Однак контекст уривку виключає можливість такого тлумачення.

По-перше, єврейське дієслово, перекладене як «знати» (йяда), і справді має широкий діапазон значень, у тому числі й «пізнати, познайомитися». Здебільшого відтінки цього єврейського дієслова співпадають з відповідними українськими дієсловами. Однак іврит, як і інші стародавні мови, також використовував слово «пізнати» як евфемізм для позначення статевого акту (Буття 4:1; 19:8). Інші подібні семітські евфемізми включають вислови «лягти з» (2 Самуїла 11:4), «відкрити сором» (Левіт 18), «увійти до» (Буття 16:2; 38:2; Приповісті 6:29); «бути з» (Буття 20:6) і «торкатися» (1 Коринтян 7:1). До стародавніх мов, які поділяли таке образне використання слова «пізнати», належали єгипетська, аккадська та угаритська, а також сирійська, арабська, ефіопська та грецька. Коли дослідники івриту визначають слово «знати», яке вживається в Буття 19:5, вони використовують такі терміни, як «сексуальне збочення», «гомосексуальні стосунки» та «протиприродні дії».

По-друге, якщо «пізнати» означає просто «познайомитися», то чому Біблія неодноразово використовує варіанти слова «нечестивий», щоб позначити дії содомців? Лот благав: «Не чиніть зла» (Буття 19:7). Мойсей, під натхненням, уже дав Божу оцінку діям цих людей: «Люди, що жили в Содомі, були дуже лихі та грішні перед Господом» (Буття 13:13); «їхній гріх став дуже тяжкий» (Буття 18:20). Апостол Петро говорив про «розбещену поведінку беззаконних» та їхні «безбожні діла» (2 Петра 2:7–8). Але ж «знайомитися» – це не «зло»! Насправді, якби люди Содому були просто купкою доброзичливих, свідомих городян, які прагнули проявити гостинність до відвідувачів свого міста, Бог напевно похвалив би їх, а не засудив!

По-третє, якщо «знати» означає просто «пізнати (ближче)», чому Лот запропонував цим чоловікам своїх дочок? Він би не став цього робити просто для того, щоб ті чоловіки могли «познайомитися» з ними. Доньки вже були мешканками Содому і тому були «відомі» тим чоловікам. Лот пропонував своїх дочок чоловікам саме як сексуальну альтернативу: «Ось є у мене дві дочки, з яких жодна не пізнала чоловіка» (Буття 19:8). «Пізнала» тут є іншим посиланням на статевий акт. Лот посилався на їхній сексуальний статус саме з тієї причини, що тих чоловіків цікавила сексуальна непристойність. Якою би вражаючою і неприпустимою не здавалася нам готовність батька пожертвувати власними дочками в такий спосіб, це лише підтверджує той факт, що неприродна жага гомосексуалізму вважалася набагато огиднішою, ніж навіть недозволена гетеросексуальність. Крім того, богослови також зазначають, що в давнину господар мав захищати своїх гостей навіть ціною власного життя.

По-четверте, люди Содому погрожували Лоту такими словами: «Тож тепер тобі більше зла вчинимо, ніж їм» (Буття 19:9). Якби їхній намір був у тому, щоб просто «поближче познайомитися» з відвідувачами, як би вони могли «більше зла вчинити» Лоту? Чи їхня погроза означала, що вони настільки ґрунтовно «познайомляться» з Лотом, що назавжди залишатимуться з ним, так що до смерті набриднуть йому? Можливо, вони мали намір зловживати гостинністю Лота, монополізувати його дім, їсти його припаси та відмовлялися піти?

У подальших зусиллях виправдати гомосексуалізм увага була спрямована на слова Ісуса, коли Він посилав Сімдесятьох з місією. Він наказав їм під час благовісних подорожей входити в ті міста, які приймуть їх, і приймати запропоновану їм гостинність (Луки 10:7–8). Однак, якщо якесь місто не прийме їх, вони мали струсити пил зі своїх ніг на те місто (вірші 10–11). Потім Ісус проголосив: «… жителям Содома того дня буде легше, ніж тому місту» (вірш 12). Захисники та прихильники одностатевих стосунків стверджують, що Ісус просто порівнював негостинність міст, які могли зустрітися на шляху Його учнів, зі стародавнім Содомом. Вони стверджують, що негостинність міста, яке не прийме посланців Самого Христа, буде більшим злом, ніж негостинне ставлення Содома до ангельських відвідувачів.

Як уже зазначалося раніше, якщо у мешканців Содому були проблеми з «гостинністю», то їх взагалі слід було похвалити за те, що вони хотіли лише «пізнати» відвідувачів і бути гостинними до них. Насправді, це Лота треба засудити, оскільки він намагався стримати гостинні наміри місцевих мешканців на кшталт «ласкаво просимо». І слова Ісуса в Луки 10 насправді не були спрямовані проти відмови мешканців міст проявити гостинність до Його учнів. Навпаки, Він засудив їх за відмову прийняти вчення учнів. Ісус чітко визначив їхнє завдання: «Хто слухає вас, – той Мене слухає, а хто гордує вами, – Мною гордує» (Луки 10:16). Ісус поставив Содом на перше місце в списку найбільш сумнозвісних міст давнини. Він наголосив на тому факті, що, оскільки незабаром в історію увірветься епоха нового завіту і палестинські народи зможуть почути найвеличніше послання, яке коли-небудь було проповідано у світі, то відкинути Христа та євангеліє було б набагато більшим злочином, ніж той, у чому було винне найбезбожніше місто в історії людства! Те, що робили жителі Содому, було неймовірно розбещеним і огидним. Але відкинути протиотруту від гріха є найвищою образою і остаточною зневагою Бога.

Ще один аргумент, спрямований на виправдання гомосексуалізму, стосується відсилок на Содом у писаннях пророків. Ісая (3:9), Єремія (23:14) і Єзекіїл (16:49) згадували про гріховність Содому, але жоден прямо не зазначав гомосексуалізм як проблему. По суті, Єзекіїл вказав на конкретні гріхи Содому – «гордість, ситість хліба та добробут», а також небажання допомагати бідним і нужденним. Щодо цього можна припустити, що навряд чи варто дивуватися тому, що місто, яке було винне в сексуальних збоченнях, також було винним і в інших порушеннях волі Бога.

Ісая не вказав на конкретний гріх, а лише зазначив, наскільки нахабними та відкритими були содомці у своєму гріху: «Вираз їхнього обличчя свідчить проти них. А їхній гріх, як Содом, зробили явним, не скривають». Цікаво, що цей опис дуже підходить до позиції тих, хто в наш час прагне просувати гомосексуалізм. Єремія так само порівнював Юду та Содом, коли написав: «як… скріплювали руки поганців, щоб кожний не відвернувся від свого зла». Він також відзначав їх явний, непохитний, рішучий намір і надалі чинити гріх. Єзекіїл, хоча й згадує додаткові гріхи з тих, що перелічені вище, все ж неодноразово посилався на «ганебне», що відбувалося в Содомі (16:50; пор., вірші 43, 47, 51, 52, 58). Мойсей пов’язував «гидоту» з гомосексуалізмом (Левіт 18:22).

ГОМОСЕКСУАЛЬНЕ ЗГВАЛТУВАННЯ?

Друге пояснення, запропоноване для виправдання гомосексуальних стосунків, полягає в тому, що чоловіків Содому засуджували не за їхній гомосексуалізм, а за їх негостинний намір вчинити гомосексуальне зґвалтування. Прихильники цієї позиції стверджують, що зґвалтування – чи то гомосексуальне, чи то гетеросексуальне – є неправильним і заслуговує на осуд, адже не передбачає згоди. Однак таке розширення аргументів про негостинність також не виправдане контекстом. По-перше, якщо мова йде про групове зґвалтування, чому Лот запропонував своїх дочок в обмін на гостей? В обох випадках відбулося б зґвалтування. Пропозиція Лота свідчила про його занепокоєння щодо одностатевих стосунків. По-друге, жителі Содому були визнані нечестивими та винними у «дуже тяжкому» гріху ще до того, як відвідувачі взагалі прийшли до міста (Буття 18:20)!

По-третє, Юда конкретизував це питання, натякнувши на гріх Содому. Він сказав, що Содом та навколишні міста «подібним до них способом чинили розпусту і ходили за іншим тілом» (Юди 7). «Чинили розпусту» – це переклад складного слова екпорнеосасай, яке поєднує в собі дієслово порнео (чинити незаконний статевий акт) з префіксом ек (поза). Приєднання прийменникового префікса вказує на інтенсифікацію дії, тобто на те, що чоловіки Содому мали «хіть, яка насичується». Вони дозволили своєму сексуальному потягу вивести їх за межі нормальної сексуальної активності. Однак це слово не передбачає сили чи примусу. «Інше» позначає «те, що не має тієї самої природи, форми, класу, типу», і тому стосується потурання пристрастям, які «суперечать природі», «відступу від законів природи в практиці нечистоти». Часті натяки богословів на «природу» цікаві з огляду на той факт, що інші тексти Святого Письма пов’язують одностатеві стосунки з тим, що є «протиприродним» (Римлян 1:26 27), тобто таким, що порушує гармонію початкового устрою світу Богом (наприклад, Буття 1:27; 2:22; Матвія 19:4–6). Підсумовуючи, Юда стверджував, що гріхом Содому були саме гомосексуальні стосунки, а не спроби гомосексуального зґвалтування.

По-четверте, сам гомосексуалізм засуджується в Святому Письмі. Наприклад, згідно закону Мойсея Бог призначив карати за гомосексуалізм смертю. Він постановив, що обидва учасники незаконних статевих стосунків мали бути страчені (Левіт 20:13). Бог не став би вимагати страти невинної жертви гомосексуального зґвалтування разом із ґвалтівником.

У сучасному суспільстві більшість схвалює гомосексуалізм як прийнятну поведінку. Тих, хто її не схвалює, звинувачують у «політичній некоректності», «нетерпимості» або «надмірній критичності» (так само, як і Лота! Буття 19:9). Проте об’єктивне, неупереджене читання Біблії невідворотно приводить до висновку, що Бог знищив Содом через гріховну практику гомосексуалізму.

[19:15] З мешканців міст, знищених Богом, спаслися лише Лот і дві його дочки (19:25 26). Поверхневе прочитання опису цієї пам’ятної події змусило деяких людей повірити і навіть відстоювати думку про те, що існує протиріччя щодо кількості дочок Лота. На початку Буття 19 ми читаємо, як Лот каже невгамовному натовпу біля свого будинку в Содому, що в нього «дві дочки, з яких жодна не пізнала чоловіка» (19:8). А далі в тексті, після того як два ангели попередили Лота, що він має покинути місто, оскільки воно буде знищене, написано, що «Лот вийшов і сказав своїм зятям, які взяли його дочок» (19:14). Наступного ранку ангели підганяли Лота, кажучи: «Вставай, бери свою дружину, обох своїх дочок, яких маєш, аби й ти не загинув разом з беззаконнями міста» (19:15). Поки патріарх зволікав, ангели «схопили його за руку, і його дружину за руку, і обох його дочок за руки, і вивели його, і поставили поза містом» (19:16). Тож, якщо у Лота було лише дві дочки, які були незайманими («не пізнали чоловіка», 19:8), то як у нього могли бути «зяті»? Це є справжнім протиріччям, чи цьому є адекватне пояснення?

Одне з можливих пояснень цієї уявної суперечності полягає в тому, що в Лота насправді було більше, ніж дві дочки. Але як це може бути, коли в тексті йдеться про Лота «і двох його дочок»? Відповідь можна знайти у вірші 15, де сказано «бери … обох своїх дочок, яких маєш [в домі]» (19:15) і яких можна протиставити іншим дочкам, які були одружені з його зятями (19:14), і, таким чином, жили поза його домом. Оскільки ангели, які спонукали Лота прискорити свій відхід, додали до опису цих дочок вислів «яких маєш», то можна припустити, що в Лота могли бути ще дочки деінде, які залишилися в Содомі та були знищені разом із зятями Лота.

Інше пояснення ґрунтується на описовій фразі «які взяли його дочок» (19:14). Слова «які взяли [за себе]» походять від єврейського слова лаках, що в різноманітних варіантах означає «брати» або «хапати». У цьому вірші це слово, очевидно стосується взяття «дружини». За словами знавця івриту Віктора Гамільтона, «використане тут єврейське слово є дієприкметником (локхій) і тому не має конкретного посилання на час. Навіть стародавні версії відрізнялися щодо того, як передавати цей дієприкметник: [латинська] Вульгата вибирала майбутній час, а LXX [Септуаґінта, перший переклад Старого Заповіту грецькою] вибирала минулий час». Цікаво, що більшість сучасних перекладів узгоджуються з єврейським істориком першого століття Йосипом Флавієм у тому, що ці чоловіки були майбутніми зятями (1:11:4). Натомість в інших перекладах про цих чоловіків зазначено як про фактичних зятів, які вже «взяли [за себе]» дочок Лота. Безсумнівно, перекладачі більш сучасних версій вважали, що «зяті» Лота були лише заручені, а не одружені з дочками Лота, коли вони покинули Содом.

Інша інформація, яка додає довіри до позиції про «майбутніх зятів», стосується того, як люди в давнину сприймали своє майбутнє подружжя. У Матвія 1 Йосиф названий «чоловіком» Марії, коли вони були тільки заручені і ще до одруження. У тексті сказано:

Коли Його [Ісуса] мати Марія була заручена з Йосифом, перш ніж вони зійшлися, виявилося, що вона мала в лоні від Духа Святого. А Йосиф, її чоловік, будучи праведним і не бажаючи її ославити, вирішив таємно відпустити її. Щойно він про це подумав, як ось Господній ангел з’явився йому уві сні, кажучи: «Йосифе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній є від Духа Святого» (Матвія 1:18–20).

Фразування цього уривка не є простим використанням «пролепсису» (присвоєння майбутньої назви опису чи події). Радше, заручини вважалися дійсним шлюбом за єврейським законом. Коли під час заручин виголошувалися шлюбні обітниці, для їх розірвання потрібно було «відпущення» або розлучення. Крім того, згідно з коментарями Йосипа Флавія про те, що Гіркан II був тестем Ірода за чотири роки до того, як він одружився з його дочкою Маріамною, в давнину заручини були достатньою основою для спорідненості.

У світлі всієї цієї інформації можна зрозуміти, що в Буття 19 немає протиріччя. Або Лот мав більше двох дочок (що також дозволяє текст), або дві незаймані дочки Лота були заручені з чоловіками, яких уже називали зятями Лота ще до укладення шлюбу з його дочками. Незалежно від того, яке пояснення є правильним, можна бути впевненими, що жодного протиріччя не існує.

19:17 аУ Септуаґінті, сирійських перекладах та Вульгаті – вони
[19:24–25] див. Спеціальний розділ на стор. 234.

[20:2] На той час, коли Авраам і Сарра подорожували до міста Ґерар на південному кордоні Ханаану (Буття 20:1; пор. 10:19), Саррі могло бути 89 років (пор. Буття 17:1, 17; 21:1–5). Проте, незважаючи на її похилий вік, у Буття 20 чітко зазначено, що Абімелек, цар Ґерару, був дуже захоплений Саррою – настільки, що він «взяв» її від Авраама, якого він вважав лише її братом. Як цар міг бути настільки враженим 90-річною жінкою? Чи захоплення Абімелека Саррою доводить, що Книга Буття – лише збірка байок?

Щоправда, якщо тлумачити цю розповідь суто з точки зору сучасної людини, вік Сарри може здатися досить дивним. Зрештою, у Сполучених Штатах середня очікувана тривалість життя жінок становить 81 рік – майже на 10 років менше, ніж вік Сарри, коли її помітив цар. Більше того, зараз ми майже не чуємо про місцевих чи національних лідерів у всьому світі, які прагнуть одружитися з 90-річними людьми. Отже, чи можна відкинути оповідання Буття 20 просто як казку? Зовсім ні.

По-перше, нам не відомий вік Абімелека. Можливо, йому й самому було близько 90 років. Якщо приблизно через 400 років 80-річний пастух (Мойсей) міг вивести сотні тисяч ізраїльтян з єгипетської неволі та бути їхнім вождем, аж поки йому не виповнилося 120 років, можливо, у 2000 році до н.е. в Ґерарі також був 100-річний цар, який захопився 89-річною жінкою. Більше того, один із найвидатніших президентів Сполучених Штатів (Рональд Рейган) очолював країну майже до 80 років. Знову ж таки, чому за тисячі років до того в Ґерарі не могло бути літнього правителя, якого приваблювала жінка, вік якої був ближчий до його власного? Якщо сьогодні 90-річні люди можуть подобатися одне одному та одружуватися, вони точно могли це зробити й 4 000 років тому.

По-друге, і що важливіше, вік людей у Біблії слід тлумачити у світлі загальної тривалості життя у певний період історії. Хоча Авраам, Сарра та Абімелек не жили так довго, як люди за часів Ноя (який прожив 950 років, Буття 9:29), Авраама відділяло від Ноя лише 10 поколінь (Буття 11:10–26). Батько Авраама помер у віці 205 років (Буття 11:32). Авраам прожив 175 років (Буття 25:7). Головне тут те, що Сарра у 89 років могла виглядати як сучасна 45-55-річна жінка. А й сьогодні є багато жінок у віці 45-55+ років, яких королі та інші світові лідери вважали б дуже привабливими.

Також, Біблія описує Сарру як «вродливу жінку» (Буття 12:11). Насправді, коли Авраам і Сарра подорожували до Єгипту, а їй тоді було близько 60 років, єгиптяни також вважали її «дуже гарною» та розхвалили перед фараоном (12:14–15). Зрозуміло, Біблія має на увазі, що наступні 25 років були добрими для Сарри, тому що, з Божої ласки, її краса не потьмяніла (або принаймні не настільки, щоб вона [як скромна жінка, 1 Петра 3:1–6] у віці 90 років не могла привернути увагу іншого царя).

[20:12] Більш ніж в одному переліку «розбіжностей у Біблії» зустрічається твердження про те, що автори біблійних текстів помилилися у своєму вченні про інцест. У Левіт 18:6 30, 20:11–12 і Второзаконня 27:20–23 написано, що статеві стосунки між близькими родичами і членами сім’ї є гріхом і караються смертю: «Жодна людина не наближатиметься ні до кого зі своїх родичів за тілом, щоб відкрити сором» (Левіт 18:6). Однак інші уривки вказують на те, що Бог терпів інцест серед Свого народу і навіть благословляв тих, хто мав такі стосунки. Авраам одружився з Саррою, своєю зведеною сестрою (Буття 20:12; пор. Буття 17:15–16; 22:17), син Авраама Ісаак одружився з Ревекою, своєю троюрідною сестрою (Буття 22:20–23; 24:4,15), а Яків, онук Авраама, одружився зі своїми двоюрідними сестрами Рахиль та Лією (Буття 24:29; 29:15–30). Навіть батько Мойсея, Амрам, «взяв собі за дружину свою тітку Йохевед» (Вихід 6:20; пор. Левіт 20:19). Критики стверджують, що такі уривки є суперечливими. То чи дійсно автори книг Біблії були непослідовними, коли торкалися теми інцесту?

По-перше, треба визнати, що просто тому, що Святе Письмо згадує про благочестивих людей, таких як Авраам або хтось із його праведних нащадків, які робили щось, що Бог заборонив деінде, це не означає, що автори книг Біблії суперечили одне одному. Христос був єдиною досконалою людиною (2 Коринтян 5:21). Хоча Ной, Авраам, Мойсей та інші вважалися вірними Богу (Євреїв 11:7–29), вони іноді не підкорялися Його волі (наприклад, Числа 20:1–12). Бог ніколи не благословляв їхній непослух, лише їхню вірність. Взяти хоча би блудницю Рахаб. Хоча Бог не виправдовував її розпусти, вона «оправдалася з діл, прийнявши розвідників і вивівши їх іншою дорогою» (Якова 2:25). «Вірою блудниця Рахаб, прийнявши з миром розвідників, не загинула з невірними» (Євреїв 11:31). Те, що Бог у Своєму милосерді пощадив Рахаб при знищенні Єрихону, не означає, що Бог потурав її колишнім сексуальним гріхам. Подібним чином те, що автори книг Біблії згадують певну подію (наприклад, одруження Амрама зі своєю тіткою), не засуджуючи її, не обов’язково означає, що вони потурають їй.

По-друге, для виявлення справжнього протиріччя треба розглядати події, що належать до того самого часового проміжку. Засуджувати Томаса Джефферсона за несплату федерального податку на прибуток було б недоречним, оскільки за його життя в Сполучених Штатах не було встановлено такого податку. Так само помилково звинувачувати деяких праведних людей у порушенні Божого закону до встановлення цього закону. Перша вказівка на те, що Бог забороняє кровозмішувальні шлюби, з’явилася лише після того, як ізраїльтяни вийшли з Єгипту (коли Мойсею було вже 80 років, Вихід 7:7). До Мойсеєвого закону люди могли законно одружуватися з близькими родичами. Дійсно, Бог благословив Авраама (Буття 12:1–3), коли він був одружений із Саррою, своєю зведеною сестрою. Більше того, при створенні Адама, першої людини (1 Коринтян 15:45), і Єви, «матері всіх живих» (Буття 3:20), мається на увазі, що їхні безпосередні нащадки одружувалися один з одним і народжували дітей (див. коментарі до Буття 4:17). Крім того, після великого потопу всю землю знову заселили нащадки Ноя, трьох його синів та їхніх дружин (Буття 9:1). Таким чином, на початку Бог допускав інцест.

Дитина успадковує по 23 хромосоми від кожного зі своїх батьків. У дітей близьких родичів багато з цих хромосом дублюються, включно зі шкідливими генами, що швидко збільшує ймовірність серйозних фізичних проблем. У той час як людський геном був «чистим» в Едемському саду, до часів Мойсея – ймовірно, щонайменше через 2500 років після створення світу і через 1000 років після потопу – поступове накопичення мутацій безперечно робило кровозмішувальні стосунки небезпечними з фізичної, генетичної та психологічної точки зору. Отже, Божі повеління щодо заборони інцесту в законі Мойсея були б логічними.

Закони щодо кровозмішення були дані в епоху Мойсея. Ті, хто жив до або після цього періоду (Колосян 2:14), були зв’язані його постановами не більше, ніж іншими наказами Мойсея (наприклад, утриманням від споживання свинини, Левіт 11:7). Отже, якщо Бог не заборонив інцест протягом періоду, про який йде мова, нікого не можна звинувачувати в порушенні цього Його закону. Не дивлячись на це, оскільки зараз генетичні розлади навіть більш поширені, ніж за часів Мойсея, утримуватися від інцесту сьогодні навіть важливіше. Таким чином, «християнство» уважно поставилося до мудрості закону Мойсея та заохотило такі правила щодо інцесту в сучасному законодавстві.

20:16 аБукв. це тобі на покриття очей
21:31 аБукв. Криниця клятви або Криниця сімох

[21:32–34] Біблія стверджує, що задовго до того, як цар Давид здолав филистимського велетня Голіафа в долині Ела (1 Самуїла 17), Авраам та Ісаак час від часу контактували з народом, відомим як филистимці. Насправді сім із восьми разів, коли филистимців згадано в Буття, це пов’язано або з візитом Авраама до Абімелека, царя филистимців (21:32, 34), або з візитом Ісаака до того самого міста (Ґерару) через кілька років (26:1, 8, 14–15, 18). Критики Мойсеєвого авторства П’ятикнижжя вже деякий час вважають згадку про филистимців на такому ранньому етапі людської історії анахронізмом (тобто недоречним включенням деталей пізнішої епохи в розповідь, яка стосується патріархальної епохи). На думку скептиків, филистимці осалилися в Палестині лише за часів Мойсея. Таким чином, будь-яка згадка про перебування филистимців у Палестині до цього часу є історичною помилкою.

Як і більшість звинувачень, висунутих проти Святого Письма, твердження про те, що филистимців як народу ще не існувало за днів Авраама, ґрунтується на принаймні одному недоказовому припущенні, а саме, що филистимці за днів патріархів мали бути великою нацією, подібною до тієї, що існувала за часів об’єднаного ізраїльського царства. Проте згідно з наявними доказами таке припущення є хибним. Біблія не представляє филистимців за днів Авраама як ту саму могутню филистимську націю, яка виникне через сотні років. Абімелек, цар Ґерару, навіть побоювався Авраама (Буття 21:25). Звичайно, якби филистимці були великою нацією вже за часів патріархів, вони б не боялися однієї людини (Авраама) і кількох сотень його слуг (пор. Буття 14:14). Крім того, тут не згадано жодне з п’яти великих филистимських міст держав, які були видатними протягом періоду суддів і об’єднаного царства: Ашдод, Ашкелон, Екрон, Ґат і Газа (Ісуса Навина 13:3; 1 Самуїла 6:17). Натомість згадане лише невелике містечко, відоме як Ґерар. Тому хибно припускати, ніби Біблія представляє тут могутню филистимську цивілізацію, яка вже існувала за часів Авраама. Насправді мова йде лише про маленьке филистимське царство.

Слово «филистимці» було досить загальним терміном і означало «морський народ». Без сумніву, деякі мешканці з узбережжя Егейського моря потрапили до Палестини задовго до того, як відбулася пізніша, значно численніша міграція. Стосовно цих филистимців Ларрі Річардс зазначив:

Хоча існує загальна згода щодо того, що масове заселення узбережжя Ханаану морськими народами з Криту відбулося приблизно в 1200 році до н.е., немає підстав припускати, що поселень филистимців не існувало задовго до цього часу. За часів Авраама, як і за часів Мойсея, в Ханаані оселилися різні народи, у тому числі хети з далекої півночі. Звичайно, мореплавці, які торгували в Середземному морі, заснували свої колонії вздовж узбережжя всього його басейну за століття до Авраама. Немає підстав припускати, що серед них не було филистимців, предки яких походили з Криту.

Немає жодних археологічних доказів, які б заперечували існування різних груп «морських народів» у Ханаані задовго до прибуття їх основної частини на початку ХІІ століття до н.е. Припускати, що жодної групи филистимців не жило в Палестині за часів Авраама, тому що археологія не задокументувала їх появи приблизно до 1190 року до н.е., значить будувати аргументацію на відсутності доказів, що не має істотної ваги. Натомість найбільш імовірно, що послідовні хвилі міграції морських народів з Егейського моря до Ханаану мали місце ще за часів Авраама і продовжувалися до їх масового переміщення в ХІІ столітті до н.е.

[22:1] Див. коментарі до Якова 1:13.
[22:2] Див. Спеціальний розділ на стор. 164.

[22:2] Згідно Второзаконня 12:31, Бог забороняє приношення в жертву дітей, а в Буття 22:2 написано, що Бог наказав Аврааму принести свого сина Йому в жертву. Чи суперечать ці уривки один одному? При детальному розгляді стає очевидним, що ніяких суперечностей немає. З біблійної розповіді в Буття 22 стає очевидно, що Бог ніколи не мав на меті дозволити Аврааму вбити свого сина. Коли Авраам піднявся на вершину призначеної гори, перш ніж він убив свого сина, Бог зупинив його і показав йому барана, що заплутався в гущавині, який і був принесений в жертву замість Ісаака. Бог знав, що зупинить Авраама перед принесенням жертви, і тому ніколи не планував прийняти людську жертву в цьому випадку. Якщо Ісаака не було принесено в жертву через Боже втручання, то не можна стверджувати, що Бог прийняв людську жертву в цьому випадку. Насправді, оскільки Бог втрутився і наказав Аврааму не приносити в жертву свого сина (Буття 22:12), Авраам згрішив би, якби все одно приніс його в жертву. Тому неправомірно стверджувати, що Бог прийняв людську жертву Ісаака, коли Біблія конкретно говорить, що Він запобіг цьому.

22:5 aАбо молодий чоловік

[22:5] Скільки років було Ісааку, коли Аврааму було наказано принести його в жертву? Біблія не дає прямої відповіді на питання про вік Ісаака, коли його батько збирався принести його в жертву. Із цього ми повинні зробити висновок, що наше розуміння уривка чи його важливих моментів, які Бог хоче до нас донести, не залежать від знання його віку. Проте є деякі лінгвістичні дані, які проливають світло на це питання, вказуючи на те, що Ісаак міг бути старшим, ніж ми зазвичай думаємо; можливо, йому було більше 20 років.

В першу чергу треба звернути увагу на деталі, які допоможуть встановити хронологію. Сарра народила Ісаака у віці 90 років (Буття 17:17). Коли Ісаака відлучили від грудей, їй було щонайбільше 95 років. Вона померла у 127 років (Буття 23:1), коли Ісаку було 37 років. Після народження Ісаака події решти 21-го розділу Книги Буття (тобто вигнання Аґар та Ізмаїла та випадок з Абімелеком), а також події 22-го розділу відбувалися протягом наступних 35 років (приблизно). Зверніть увагу на вислів «багато днів» у Буття 21:34, а також «після цих подій» в 22:1. Ці відсилки вказують на те, що до принесення Ісаака в жертву минув певний час.

Далі, слова «син» і «дитина», які використовуються для позначення Ісаака (21:5, 12), є гнучким єврейським терміном, який не обов’язково стосується того, про що ми зазвичай думаємо, тобто хлопчика. Натомість він охоплює широкий діапазон значень – від немовляти (наприклад, Вихід 2:6; 2 Самуїла 12:16) до юнака (наприклад, Абшалом у 2 Самуїла 14:21; 18:5). Це слово може стосуватися навіть «слуги» (наприклад, 2 Самуїла 16:1), а також помічника (1 Царів 20:14, 15, 17, 19). Подивіться уважно на контекст уривку про Ісаака в 22:5, де на позначення слуг, які супроводжували Авраама та Ісаака (22:3, 5, 19), використано той самий термін, що й у віршах 5 і 12 для позначення Ісака. Чи було слугам, які супроводжували Авраама, від 5 до 7 років? Або вони були старші?

Крім того, Ісаак мав нести дрова для жертвоприношення (22:6). Для того щоб спалити людське тіло потрібно було достатньо дров. Чи змогла б п’яти- або семирічна дитина нести такий тягар?

Кілька коментаторів, обміркувавши це питання, оцінили вік Ісаака від 18 до 33 років. У підсумку, зібравши докупи всі наявні дані, ми робимо висновок, що Ісаак був молодим чоловіком, а не хлопчиком.

22:14 аЄвр. ЙХВХ Їре
22:23 аВ Римлян 9:10 – Ревекка
24:7 аБукв. насінню

[24:63] На думку скептиків і зростаючої кількості «богословів», той факт, що Мойсей писав про одомашнення верблюдів за часів Авраама (Буття 12:14–17; 24:63; 30:43; 37:25, 36) прямо суперечить археологічним даним і доводить, що Мойсей не міг бути автором перших п’яти книг Біблії. Стверджується, що верблюди не були одомашнені ще протягом наступного тисячоліття після Авраама.

Хоча це твердження неодноразово висловлювалося протягом минулого століття, правда в тому, що такі скептики та ліберальні теологи не можуть навести жодного переконливого археологічного доказу на його підтримку. За відсутності археологічних доказів твердження про те, що верблюдів тоді ще не існувало або вони не були одомашнені, є голослівними. [Зауважте також, що протягом багатьох років скептики стверджували, що писемність була невідома за часів Мойсея – висновок, повністю заснований на відсутності доказів. Однак тепер вони відмовилися від цієї ідеї, оскільки було знайдено докази протилежного].

Такі заяви є ще більш незрозумілими, оскільки існує кілька доказів (вже протягом деякого часу), які доводять, що верблюди були одомашнені під час (і навіть раніше) за часів Авраама (приблизно у 2000 році до н.е.). У статті, яка була надрукована в «Журналі близькосхідних досліджень» півстоліття тому, було наведено кілька прикладів єгипетських археологічних знахідок, які підтверджують приручення верблюдів. Найдавнішими доказами є глиняна голова верблюда та теракотова таблички із зображенням чоловіків, які їдуть верхи та ведуть верблюдів. Згідно зі статтею, вони обидва походять із додинастичного Єгипту – приблизно до 3150 року до н.е. Також у статті згадані три глиняні голови верблюдів і вапнякова посудина у формі лежачого верблюда – усі вони датуються періодом Першої династії Єгипту (3050–2890 роки до н.е.), кілька моделей верблюдів часів Четвертої династії (2613–2498 роки до н.е.) і петрогліф із зображенням верблюда та людини часів Шостої династії (2345–2184 роки до н.е.). Такі докази привели одного поважного єгиптолога до висновку, що «збережені докази чітко вказують на те, що свійський верблюд був відомий [в Єгипті] за 3000 років до нашої ери» – задовго до часів Авраама.

Мабуть, найбільш переконливою знахідкою на підтримку раннього приручення верблюдів у Єгипті є мотузка з верблюжого волосся, знайдена у Фаюмі (оазисі на південний захід від сучасного Каїра). Мотузку з удвоє перекрученого волосся довжиною майже в 1 метр було знайдено наприкінці 1920-х років і відправлено до Музею природної історії, де її було проаналізовано та порівняно з волоссям кількох різних тварин. Після ретельного тестування було встановлено, що це верблюже волосся, датоване (на основі аналізу культурного шару, у якому її було знайдено) Третьою або Четвертою єгипетською династією (2686–2498 роки до н.е.). У статті також було наведено кілька інших відкриттів які стосуються приблизно 2000 року до нашої ери і пізніше, на кожному з яких верблюдів було зображено як свійських тварин.

Хоча численні в Єгипті, знахідки, пов’язані з прирученням верблюдів, не обмежуються лише африканським континентом. У своїй книзі «Стародавній Схід і Старий Заповіт» вчений Кеннет Кітчен повідомляє про кілька відкриттів, зроблених за межами Єгипту, які доводять, що верблюди вже були приручені приблизно за 2000 років до нашої ери. Було виявлено лексичні списки з Месопотамії, які свідчать про знання щодо одомашнення верблюдів ще в той час. Верблюжі кістки були знайдені серед руїн домашнього господарства в Марі, на території сучасної Сирії, яким, на думку фахівців, принаймні 4000 років. Крім того, у стародавньому місті Ніппур (розташованому на території сучасного південно-східного Іраку) було виявлено шумерський текст часів Авраама, який чітко вказує на приручення верблюдів через згадку про верблюже молоко.

Усі ці задокументовані знахідки підтверджують факт приручення верблюдів у Єгипті за багато років до часів Авраама. Проте, як добре зазначив Юнкер, скептики відмовляються визнавати будь-які з цих доказів:

Цікаво відзначити, як ідея, потрапивши в літературу, може закріпитися в традиційному науковому мисленні. Пам’ятаю, як я досліджував стародавнє місто Хама в Сирії. Читаючи звіти про розкопки (опубліковані французькою мовою), я натрапив на згадку про фігурку ІІ тисячоліття, яку археолог очевидно вважав конем, але дивний горб посередині його спини змусив подумати про верблюда. Я подивився на фотографію, і та фігурка явно зображувала верблюда! Напевно, на того вченого настільки вплинула ідея про те, що верблюдів не використовували до І тисячоліття, що коли він знайшов фігурку одного з них у ІІ тисячолітті, то був змушений назвати її конем! Це класичний приклад циклічного міркування.

Знахідки, пов’язані з прирученням верблюдів у другому тисячолітті до нашої ери, не такі поширені, порівняно з тими, що належать до першого тисячоліття. Однак це не робить доводи скептиків вагомішими. Те, що за часів Авраама верблюдів використовували не так широко, як пізніше, ще не означає, що їх зовсім не одомашнили. Текст не вказує на те, що верблюди були звичайним явищем за часів Авраама, а лише те, що вони в нього були.

Навіть без вищезгаданих археологічних знахідок (які для неупередженої людини є доказом того, що верблюди були одомашнені за часів Авраама), розумно зробити висновок, що оскільки «вид» верблюдів був відомий ще з часів творіння, немає жодних причин припускати, що істоту, настільки пристосовану до життя в напівзасушливому середовищі, не можна було знайти в таких місцях за часів Авраама і навіть раніше. Насправді, всі наявні докази ведуть до одного висновку – за часів Авраама й раніше люди вже використовували одомашнених верблюдів, хоча й не так широко, як пізніше. Уявний «анахронізм» одомашнених верблюдів за часів патріархів насправді є фактичною історичною згадкою про використання цих тварин у той час. Ті, хто відкидає цей висновок, не можуть запропонувати жодного вагомого археологічного доказу на користь своєї гіпотези. Вони просто ґрунтують свої аргументи на «мовчанні» археології, яка насправді не мовчить щодо цієї теми!

25:15 aЗа масоретським текстом.
25:25 aБукв. Волохатий
25:26 aБукв. Замісник
25:30 aБукв. Червоний
26:20 aБукв. Суперечка
26:21 aБукв. Ворожнеча
26:22 aБукв. Просторість
26:33 aБукв. Клятва або Сім
bБукв. Криниця клятви або Криниця Сімох
28:19 aБукв. Дім Бога
29:32 aБукв. Бачиш, син
29:33 aБукв. Почув
29:34 aБукв. Прихильний
29:35 aБукв. Прославлення
30:6 aБукв. Суддя
30:8 aБукв. Моя боротьба
30:11 aЗа Кере, сирійським перекладом і Таргумом; в Кетібі, Септуаґінті та Вульгаті – вдача.
bБукв. Добра вдача
30:13 aБукв. Щасливий
30:18 aБукв. Винагорода
30:20 aБукв. Оселя
30:24 aБукв. Він додасть
31:47 aБукв. арамейською Купа свідків
bБукв. євр. Купа свідків
31:49 aБукв. Сторожа
32:3 aБукв. Подвійний табір
32:29 aБукв. Князь у Бога

[32:29] У Буття 32:29 (пор. 35:10) Бог змінив ім’я Якова (що означає «замісник» або «обманщик») на Ізраїль (що означає «має силу з Богом» або «Божий борець»). Бог навіть сказав: «Та не буде твоє ім’я Яків, бо надалі твоє ім’я буде Ізраїль» (35:10). Однак натхненні Божі пророки використовували ім’я Якова ще багато разів після цього, в тому числі й відразу після згадок про зміну його імені (32:29–32; 35:14–15). Навіть коли через багато років Бог наказав патріарху піти до Єгипту, Він назвав його «Яків» (46:2). Як ці випадки вживання його імені узгоджуються з твердженням, що Якова більше не називатимуть цим іменем?

По-перше, коли Мойсей використав ім’я Якова кілька разів одразу після того, як його ім’я було змінено на Ізраїль (зокрема, вже в наступному реченні, Буття 32:30), він надав коментар щодо зміни імені Якова. Тобто він відкрив, що Боже твердження: «Та не буде твоє ім’я Яків» (32:29) не означало, що патріарха буквально ніколи більше не називатимуть «Яковом». Пригадайте, що після того, як Ісус дав Симону нове ім’я «Кифа» (Івана 1:42), Він все одно часто називав його «Симоном» (наприклад, Матвія 16:17; 17:25; Марка 14:37; Луки 22:31; Івана 21:15 17).

Отже, що мав на увазі Бог, коли повідомив онуку Авраама, що його ім’я більше не буде «Яків»? Є принаймні дві можливості. По-перше, Господь міг мати на увазі, що Якова більше не будуть визначати та впізнавати за значенням імені Яків. Замість того щоб бути брехливим братом, який витісняє інших, який збрехав своєму батькові, щоби вкрасти благословення свого брата (Буття 27:1–40), він назавжди стане відомим як «Божий борець» або той, хто «має силу з Богом». «Яків» тепер був «Ізраїлем» (навіть коли його все ще називали на ім’я, яке йому дали при народженні).

Друге розумне пояснення полягає в тому, що Господь міг мати на увазі те, що Якова більше не будуть знати лише під ім’ям Яків. Подумайте про те, що коли Єремія пророкував: «і не скажуть більше: Живе Господь, що вивів синів Ізраїля з єгипетської землі, але: Живе Господь, Який вивів синів Ізраїля з північної землі» (16:14–15), він не мав на увазі, що євреї більше ніколи не згадуватимуть про Божественне визволення Ізраїлю з Єгипту. (Зрештою, вони щороку мали святкувати Пасху, Вихід 12). Пророк Єремія мав на увазі, що євреї говоритимуть не лише про вихід із Єгипту, а й про свій (майбутній) вихід із вавилонського полону.

Розглянемо інший приклад такого фразування. Апостол Павло писав коринтянам: «Христос не послав мене хрестити» (1 Коринтян 1:17). Однак Павло цим не мав на увазі, що йому було заборонено хрестити будь-кого або що йому фактично не треба було витрачати час на хрещення людей. Павло мав на увазі, що його послали не лише хрестити. Він жодним чином не принижував важливості хрещення (пор. Римлян 6:1–11), а наголошував на тому, що його особливою метою було проповідувати євангеліє Христа (яке спонукало шукачів істини приймати водне хрещення на відпущення гріхів, незалежно від того, хто фактично хрестив їх).

Хоча ми можемо не знати напевно, чому Бог та інші люди вирішили використовувати ім’я Якова навіть після того, як його було змінено на Ізраїль, існують принаймні дві логічні можливості. Можливо, про нього більше не мали думати і звертатися до нього, виходячи з негативного значення імені Яків. Або в тій заяві малося на увазі, що відтоді його знатимуть не «просто», або не «лише» як Якова. Тобто патріарх більше не буде відомий як «Яків», а як «Ізраїль». Обидві ці можливості є цілком розумними поясненнями, особливо в світлі того факту, що подібна термінологія використовується і в інших місцях Святого Письма.

32:31 aБукв. Обличчя Бога
33:17 aБукв. Намети
33:20 aБукв. Бог, Бог Ізраїля
35:7 aБукв. Бог Дому Бога
35:8 aБукв. Теребінф плачу
[35:10] Див. коментарі до Буття 32:28.

[35:11] І християни, і атеїсти загалом припускають, що якщо «Всемогутній» Бог Біблії існує, Він може зробити все, оскільки Він представлений як всемогутній (Буття 35:11; Об’явлення 19:6). Однак це припущення є неправильним. Біблія не стверджує, що Бог може робити все і будь-що, якщо Він всемогутній. Насправді «всемогутність» не стосується і не може стосуватися того, що не піддається владі. Скептики та атеїсти вигадали запитання, які, на їхню думку, зводять нанівець саме уявлення про всемогутність, тим самим намагаючись довести, що Бога не існує. Наприклад, «Чи може Бог створити настільки великий камінь, що й Сам не зможе його підняти?».

Не дивлячись на той факт, що Бог не є фізичною Істотою і що Він створив увесь фізичний всесвіт, хоча Сам є метафізичним і трансцендентним, це питання є концептуальним абсурдом. Це все одно, що запитати: «Чи може Бог створити круглий квадрат чи квадратне коло?» Ні, не може, але не з тих причин, які мають на увазі атеїсти, – тобто, тому що Його не існує або що Він не всемогутній. А натомість тому, що питання саме по собі є суперечливим і непослідовним. Це безглузда термінологія. Замість того щоб казати, що Бог не зможе цього зробити, правильніше було б сказати, що цього взагалі не можна зробити – це більше б відповідало дійсності! Бог має безмежну силу, але ця сила розповсюджується лише на те, що можливо зробити, а не на те, що неможливо. Абсурдно говорити про те, що будь-яка сила (навіть безмежна) здатна робити те, що просто неможливо зробити. Логічні абсурди неможливо виконати, а отже, вони не підвладні силі, навіть безмежній.

Концепція «всемогутності» не означає, що всемогутня істота не має обмежень. Насправді, Біблія навіть вказує на те, чого Бог не може зробити. Наприклад, Біблія однозначно стверджує, що Бог не може казати неправду (Числа 23:19; 1 Самуїла 15:29; 2 Тимофія 2:13; Тита 1:2). Правдивість притаманна самій Його сутності. Брехливість суперечить Його божественній природі. Крім того, Бога не можна спокусити злом (Якова 1:13).

А ще Бог не може виявляти упередженості чи прихильності (Второзаконня 10:17; Римлян 2:11; Колосян 3:25; 1 Петра 1:17). Він чинить чесно, відкрито та рівноправно з усіма Своїми створіннями. Можна бути певними, що Він буде взаємодіяти з людьми так, як обіцяв. Його ставлення до нас залежить від нашої поведінки, а не етнічної приналежності чи кольору шкіри (Дії 10:34–35; 1 Самуїла 16:7).

Третій аспект, який визначає значення слова «всемогутній», стосується нездатності Бога пробачити людину, яка не покаялася і не залишила свій гріх (Ісуса Навина 24:19; Приповісті 28:13; Матвія 6:15; 18:35; Луки 13:3, 5). Якими б великими та чудовими не були милість і прощення Бога, Він не може (адже це суперечить Його святій і справедливій природі) дарувати прощення людині, яка не шукає цього прощення, виконавши для цього необхідні умови. Бог буквально безсилий дарувати прощення у будь-який інший спосіб, окрім омивання кров’ю Ісуса, коли людина кориться євангелію Христа (Римлян 1:16; 2:8; 2 Солунян 1:8; 1 Петра 4:17).

Чим більше людина вивчає Біблію, досліджуючи зображені в ній характерні ознаки Бога, тим більше її вражає 1) Богонатхненність Біблії, оскільки те, як уміло вона вирішує такі питання, не дозволяє звинуватити її у наявності протирічь, і 2) благоговіння перед безкінечністю Бога. Жоден із факторів, розглянутих у цьому коментарі, не чинить негативного впливу на реальність Божої всемогутності. Але цілком зрозуміло й те, що людина може жити так, що Бог небесний просто не зможе прийти їй на допомогу. Вкрай важливо, щоб кожна людина усвідомлювала потребу розуміти Його волю і узгоджувати з нею свою поведінку. Вкрій важливо, щоб кожна людина намагалася не ставити себе в таке становище, яке вимагатиме від Бога неможливого.

35:18 aБукв. Син моєї печалі bБукв. Син правиці
[35:18] Див. коментарі до Буття 1:20 щодо роздумів про душу.