НОВИЙ ЗАПОВІТ
ЧЕРЕЗ СЕКУНДУ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Нам, людям, дуже легко жити так, ніби ми будемо на землі вічно. Час від часу ми стикаємося зі смертю, коли помирає друг чи кохана людина, але суть повсякденного життя така, що нам легко ігнорувати реальність смерті та певність нашого існування поза могилою. І тому нам важливо звернутися саме до Біблії, щоб дізнатися, що станеться з кожним із нас уже через секунду після смерті.
Біблія навчає, що люди є складними створіннями. Ми маємо тіло, яке складається з фізичних елементів, взятих із «пороху земного» (Буття 2:7). Оживляє це фізичне тіло життєва сила або життєвий принцип, який ми маємо спільно з тваринним світом (хоча в розповіді про створення світу в Книзі Буття, схоже, проведено різницю між тваринами та людиною щодо безпосереднього джерела цього життєвого принципу; див. Буття 1:20–21, 24). У будь-якому випадку, Святе Письмо також навчає, що люди відрізняються від тварин тим, що мають також духовний вимір, який виходить за межі фізичного тіла і життя на землі.
Уже під час зачаття Бог вкладає в кожну людину дух, який робить її унікальною особистістю. У Захарії 12:1 зазначено, що Бог «створив дух людини в ній». Наш дух робить кожного з нас окремою сутністю, особою, яка переживе фізичну смерть і житиме в безсмерті протягом усієї вічності.
Читаючи Біблію, ми дізнаємося, що кожна людина має свідомий дух, який зрештою залишає тіло й існує окремо від нього в духовній сфері. Наприклад, у Буття 35:18 сказано: «Сталося ж: коли покидала її душа, бо вона вмирала…». Автор 1 Царів записав, як пророк Ілля молився: «Господи, Боже мій, нехай же повернеться душа цього хлопчини до нього. І Господь… повернув душу хлопчини до нього і він ожив» (17:21–22). У Псалмі 85:13 сказано: «Ти визволив мою душу з найглибшого аду».
Біблія визначає «смерть» як «відокремлення», а не як «зникнення». Фізична смерть настає, коли дух залишає тіло. У Якова 2:26 написано, що «тіло без духа мертве». Іншими словами, відокремлення духу від тіла призводить до фізичної смерті. З іншого боку, духовна смерть передбачає відділення від Бога через гріх. Отже, «смерть» включає ідею відокремлення, а не зникнення чи небуття.
Чітке зображення існування після смерті можна побачити в Луки 16:19–31. Дехто вважає цей текст Святого Письма притчею, але це не так, оскільки ця історія не містить звичайних ознак образного дискурсу. До того ж у жодній іншій притчі не згадуються імена справжніх людей, як у цьому уривку. Однак навіть якщо цей уривок і є притчею, притча – не казка. Біблійні притчі наводять паралелі з життєвими ситуаціями, з яких можна винести основний урок істини. Вони спираються на реальність і загальні знання людей про реальне земне існування та справжні умови, щоб підкреслити духовну думку. Зверніть увагу на такі деталі тексту Луки 16:19–31:
Про обидвох чоловіків сказано, що вони померли.
Куди б не потрапив Лазар після смерті, туди його перенесли ангели.
Багатого поховали.
Багатий був у аді.
Багатий мучився у полум’ї.
Багатий міг побачити і впізнати Лазаря та Авраама.
Авраам назвав минуле існування багатого чоловіка «твоє життя».
Авраам чітко дав зрозуміти, що не можна змінити місце, де опинився.
Брати багатого чоловіка все ще жили в домі його батька.
Закон Мойсея все ще був чинним.
Благання багатого чоловіка послати Лазаря до його живих родичів вимагало повернення Лазаря «з мертвих» (вірш 30) і «воскресіння з мертвих» (вірш 31).
Слово, перекладене як «ад» у Луки 16:23, є грецьким словом гадес, і його не слід плутати зі словом геєна, яке зустрічається в Новому Заповіті 12 разів і стосується місця вічного, нескінченного покарання – «вогняного озера», куди будуть вкинуті сатана, його ангели та всі нечестиві люди після другого пришестя Ісуса та остаточного суду. Отже, геєна – це пекло. З іншого боку, слово гадес зустрічається в Новому Заповіті 10 разів і завжди стосується невидимого царства мертвих – вмістилища безтілесних духів, де всі померлі очікують повернення Господа, коли наші духи возз’єднаються з нашими воскреслими тілами (1 Коринтян 15:35–54).
Згідно Луки 16, в гадесі (аду) є два відділення: одне називається «лоном Авраама» (що просто означає «біля» або «в присутності» Авраама, Івана 1:18), а інше описане як полум’я, що мучить. Будь-який інший уривок у Новому Заповіті, який стосується аду, узгоджується з цим описом проміжного царства мертвих, де померлі очікують воскресіння та суду.
Наприклад, на хресті Ісус сказав розбійнику: «Сьогодні ти будеш зі Мною в раю» (Луки 23:43). Слово «рай» походить з перської мови й означає «сад» або «парк». Куди саме того дня потрапили Ісус і розбійник? Точно не до місця зникнення! Зникнення не було б «раєм»! Вони також не зійшли в могилу разом. Розбійника не поклали в гробницю разом з Ісусом, і гробниця точно не була б «раєм». Ісус також не пішов на небо, оскільки після Свого воскресіння Він запевнив Марію, що Він ще не зійшов до Отця (Івана 20:17). То де ж «рай»? Куди поділися Ісус і розбійник після смерті на хресті? Де був Ісус протягом тих трьох днів між Своєю смертю і воскресінням?
Апостол Петро дав відповідь на це запитання у своїй проповіді на день П’ятидесятниці, коли процитував Псалом 15, де сказано, що Бог не залишить душу Христа в аді й не дозволить Йому зазнати тління (Дії 2:27). Таким чином, поки тіло Христа було покладено в гробницю на три дні, дух Христа пішов у гадес. Петро стверджував, що Давид, який написав 15-й Псалом, не мав на увазі себе. Звідки ми знаємо? Тіло Давида все ще було в гробниці (Дії 2:29), але його дух все ще перебував у царстві мертвих, гадесі, тому що Петро також сказав, що Давид ще не вознісся на небо (Дії 2:34). Дії 2 самі по собі доводять, що людина після смерті не потрапляє прямо на небо чи в пекло, і що людина не зникає, не перестає існувати чи впадає у небуття.
Раніше Ісус передбачив, що Його смерть і потрапляння до гадесу не завадять Йому здійснити Свої божественні цілі. У Євангелії від Матвія 16:18 записані слова Ісуса: «…на цій скелі Я збудую Свою Церкву, і брами аду не переможуть її». Іншими словами, хоч Він і помре на хресті, хоч Його тіло й буде покладено в гробницю, і хоч Його дух зійде в ад, брами аду не завадять Йому повернутися звідти (Дії 2:24), тобто воскреснути, а потім встановити Своє Царство через кілька днів (Дії 2).
Саме через Свою смерть і подальший відхід із аду Ісус «знищив того, хто має владу смерті, тобто диявола» (Євреїв 2:14; 1 Коринтян 15:26, 54–57). Особиста перемога Ісуса над смертю та царством смерті пояснює, чому Він міг проголосити: «…і Живий. І був Я мертвий, і ось Я живий навіки-віків. Я маю ключі від смерті й від аду» (Об’явлення 1:18).
У той час як Ісус, розбійник і Лазар пішли до райської частини аду (гадесу), багатий пішов до тієї його частини, де були муки та полум’я. Імовірно, це та сама частина аду, про яку йдеться в 2 Петра 2:4, куди Бог вкинув ангелів, які згрішили. Петро використав тут слово тартарос, або Тартар, який описується як «кайдани темряви», де ці ангели «зберігаються на суд». У паралельному тексті в Юди 6 про цих ангелів сказано, що вони «не зберегли свого початкового стану, але покинули своє житло» і тепер «затримані у вічних кайданах під темрявою для суду великого дня». Цю частину аду ймовірно мав на увазі Мойсей, посилаючись на гнів Божий, який запалав і «палатиме аж до шеолу внизу» (Второзаконня 32:22) – де шеол є єврейським еквівалентом грецького гадесу.
Зверніть увагу, що станеться з цим проміжним вмістилищем духів. В Об’явлення 20, починаючи з 11 вірша, нам представлена картина останнього суду перед великим білим престолом Бога. Там будуть усі, хто коли-небудь жив. У 14-му вірші сказано, що «смерть і ад» будуть вкинуті у вогняне озеро. Це означає, що ад буде вкинуто в пекло. Невидиме царство мертвих, де свідомі духи перебувають до суду, виконає свою мету, і всі люди, які коли-небудь жили, будуть відправлені в одне з двох місць: небеса або пекло.
«Адже всі ми маємо з’явитися перед судовим престолом Христа, щоб кожний одержав згідно з тим, що в тілі робив: добро чи зло» (2 Коринтян 5:10). «І так, як призначено людям один раз померти, а потім суд…» (Євреїв 9:27). «Не дивуйтеся цьому, бо надходить час, коли всі, хто в могилах, почують Його голос; і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, – у воскресіння суду» (Івана 5:28–29). Павло також згадував про день, «коли з’явиться з неба Господь Ісус з ангелами Своєї сили, в полум’яному вогні, що дає відплату тим, хто Бога не знає і не слухається Євангелія Господа нашого Ісуса. Вони приймуть покарання, вічну погибель від Господньої присутності та від слави Його могутності» (2 Солунян 1:7–9).
Подивіться уважно на слово «вічну». Чи існує людський дух поза фізичною смертю та могилою у свідомому стані? Чи після смерті душа перестає існувати і впадає в «небуття»? Чи згасає свідомість людини? Чи знищується душа після смерті? Садукеї заперечували існування духовної сфери, безсмертя душі, не вірячи «ні в ангела, ні в духа» (Дії 23:8). Сьогодні є релігійні групи, які навчають того ж самого.
У Луки 20 Ісус показав хибність такого мислення, зауваживши, що коли Мойсей був біля палаючого куща (Вихід 3), Бог проголосив Себе Богом Авраама, Ісаака та Якова. На той час тіла цих трьох патріархів були в могилі вже сотні років. Проте Ісус підсумував: «Бог же не є Богом мертвих, а живих» (Луки 20:38). Це доводить, що Авраам, Ісаак і Яків, хоча і були відокремлені від своїх фізичних тіл, все ще існували. Вони не зникли. Одного дня, під час воскресіння, вони возз’єднаються зі своїми тілами.
Обидві розповіді, про багача і Лазаря в Луки 16, і про розбійника на хресті в Луки 23:43, доводять, що свідоме існування триває і після смерті тіла. У Євреїв 12:23 згадується про «духів праведників, які досягли досконалості», що є посиланням на померлих святих, які залишалися вірними Богові протягом свого земного життя, а після смерті перейшли в духовний світ. Цей уривок не має сенсу, якщо під «духами» розуміти вітер або подих людини. Ці люди були схожі на Степана, який, коли життя вибивалося камінням з його тіла, сказав Господу, Якого він міг бачити на небесах: «Господи Ісусе, прийми дух мій» (Дії 7:59). Якщо «дух» – це просто життєва сила, яка згасає в той момент, коли покидає тіло, тоді Степан говорив через незнання, вважаючи, що він мав дух, який міг прийняти Ісус.
Який висновок слід зробити з цих уривків Святого Письма? Бог дає людям земне життя, щоб підготувати їхні духи до вічного життя. Коли людина помирає, її тіло зітліває в могилі, а її свідомий дух потрапляє в царство мертвих (гадес), де очікує остаточного суду. Під час другого пришестя Христа всі духи вийдуть із аду й воскреснуть у безсмертних тілах. Тоді всі постануть перед Богом на суд, де їм буде оголошено вічний вирок, і будуть відправлені на небеса чи в пекло навіки. Уважно прислухайтесь до натхненних слів апостола Петра: «Коли все це таким чином буде знищене, то якими треба бути у святому житті й у побожності вам, котрі чекаєте й прагнете приходу Божого дня, під час якого небо, охоплене полум’ям, зникне, а розжарені стихії розплавляться?... Отож, коли все це розпадеться, то якими маєте бути ви у святості та благочесті, щоб чекати та прискорювати прихід дня Божого через що небеса розпадуться у вогні, а стихії розтануть у гарячому жарі? ... Тож ви, любі, заздалегідь знаючи про це, стережіться, щоб не були ви зведені оманою безбожних і не відступили від своєї непохитності, але зростайте в благодаті й пізнанні нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Йому слава і нині, й у день вічний! Амінь» (2 Петра 3:11–12, 17–18).
17:21 aУ NU-тексті – там або тут.
17:23 aУ NU-тексті – там або тут.
17:36 aNU-текст і M-текст опускають вірш 36.
18:20 aВихід 20:12–16; Второзаконня 5:16–20
19:5 aNU-текст опускає побачив його.
[18:35–43] Дивіться коментарі до Матвія 20:29–34.
19:13 aМіна (гр. мна, євр. міна) була еквівалентом тримісячного заробітку.
[19:28–36] На думку багатьох скептиків, Матвій неправильно зрозумів пророцтво Захарії про те, що Месія в’їде в Єрусалим на ослі, і його розповідь про цю подію суперечить тому, що написали про це Марк, Лука та Іван. За оповіданням Матвія, Ісус сказав Своїм учням привести і ослицю, і осля (Матвія 21:1–9). Скептики швидко вказують на те, що інші автори Євангелій згадують лише про «осля», яке привели учні і на якому потім їхав Ісус. Лука записав, що Ісус сказав двом учням, що вони знайдуть «прив’язане осля, на яке ніхто з людей ніколи не сідав» (19:30). Потім учні відв’язали «осля» й накинули на нього свою одіж (Луки 19:29–38, див. також Марка 11:4, 7 та Івана 12:12–16). А розповідь Матвія нібито суперечить іншим трьом оповіданням, оскільки він згадує ослицю та осля, тоді як інші три автори згадують лише осля.
Щоб узгодити ці розповіді між собою та показати, що протиріччя насправді не існує, спершу зауважте, що ні Марк, ні Лука, ні Іван не зазначили, що до Ісуса привели лише одного осла або що лише один осел подорожував до Єрусалиму з Ісусом. Автори Євангелій просто згадали про одного осла (осля). Вони ніколи не заперечували, що була ще й ослиця (мати того осля). Те, що Марк, Лука та Іван згадують про одне осля, не означає, що їх не могло бути двоє. Якщо до вас додому в четвер увечері прийшли двоє друзів, Джо і Боб, а наступного дня на роботі ви розповіли колезі, що Джо був у вас у гостях в четвер (і з якоїсь причини ви не згадали про Боба), чи означає це, що ви збрехали? Звісно ні. Ви просто сказали, що Джо був у вас вдома. Так само, коли Марк, Лука та Іван написали, що до Ісуса привели осля, Матвій лише доповнив те, що записали інші автори.
Розгляньмо інші частини історії, які були доповнені одним або декількома авторами синоптичних Євангелій.
У той час як Матвій записав, що Ісус із учнями пішли до Витфагії, Марк і Лука зазначили як Витфагію, так і Витанію.
Марк і Лука вказали, що на осля, якого вони привели до Христа, ніколи ніхто не сідав. Матвій опускає цю інформацію.
Матвій був єдиним автором Євангелія, який включив до свого оповідання пророцтво Захарії.
Марк і Лука включили до оповідань питання, яке власники осляти поставили учням, коли вони пішли взяти його для Ісуса. Матвій не включив цю інформацію у своє оповідання.
Як бачимо, протягом цієї історії (і решти Євангелій, якщо на те пішло), автори послідовно доповнювали розповіді один одного. Такого доповнення слід очікувати лише від незалежних авторів, деякі з яких були очевидцями цих подій. Цілком імовірно, що Матвій був більш конкретним у зазначенні кількості ослів, оскільки міг бути очевидцем в’їзду Ісуса в Єрусалим. (Майте на увазі, що Матвій був одним із дванадцяти апостолів, а Марк і Лука – ні).
По-друге, щодо звинувачення Матвія в тому, що він нібито неправильно зрозумів пророцтво Захарії й тому написав не про одного, а про двох ослів, перш за все слід зазначити, що в пророцтві Захарії насправді згадуються два осли (хоча Цар в’їхав у Єрусалим лише на одному). Пророк написав: «Ось твій цар приходить до тебе… він лагідний, – їздить на молодому жереб’яті і осляті, сині ослиці» (Захарії 9:9). У цьому вірші Захарія використав єврейську поетичну паралельність (врівноваження думок у послідовних поетичних рядках). Терміни жереб’я, осля та син ослиці вказують на одну й ту саму тварину – молодого осла, на якому Цар (Ісус) мав їхати верхи до Єрусалиму (Марка 11:7). Цікаво, що хоча те осля мало дуже важливе значення, Захарія також зазначив, що воно було «сином ослиці». Можна було б припустити, що Захарія просто стверджував очевидне, коли згадував про існування матері осляти. Однак, якщо взяти до уваги розповідь Матвія про цю подію, в ній висвітлюється та «невловима» ослиця з пророцтва Захарії (9:9). І осля, і ослицю привели до Христа на Оливну гору, і вони обидва здійснили подорож до Єрусалиму. Оскільки на осляті ніколи не їздили верхи і навіть не сиділи на ньому (як стверджують Марк і Лука), його залежність від матері цілком зрозуміла (як і натякає Матвій). Подорож до Єрусалиму посеред безлічі людей, які з усіх боків оточували Ісуса та ослів (Матвія 21:8–9), очевидно, була б набагато легшою для осляти, якби його матір-ослицю вели поруч тією самою дорогою.
Головним аспектом проблеми, яку скептики вбачають в оповіданнях євангелістів про в’їзд Ісуса в Єрусалим, є те, як Він міг їхати на двох ослах одночасно. Оскільки в Матвія 21:7 сказано: «…привели ослицю та осля, поклали на них одяг, і Він сів на них», дехто дійшов висновку, що Матвій мав на меті представити Ісуса таким собі трюкачем, який прямує до Єрусалиму більше як блазень, ніж цар. Такі міркування абсурдні. Матвій міг мати на увазі, що Ісус їхав верхи на осляті, а ослиця йшла поряд з ними. Замість того щоб сказати: «Він їхав на одному ослі, а іншого вів із Собою», автор просто написав, що Він «на них» в’їхав у Єрусалим. Якби власник коней сказав своїй дружині, що він щойно приїхав на конях додому з сусіднього міста, ніхто б не звинуватив його в тому, що він буквально їхав на обох конях одночасно. Він просто повідомив свою дружину, що приїхав додому на одному коні, а інший біг поруч або позаду нього.
Друге можливе вирішення цієї «проблеми» полягає в тому, що Ісус дійсно їздив верхи на обох ослах, але в різний час. Незважаючи на те, що комусь ця можливість здається малоймовірною, ні пророцтво Захарії, ні євангельські оповідання не виключають цього. Можливо, тріумфальна хода, що почалася на південно-східному схилі Оливної гори поблизу Витфагії та Витанії виявилася надто виснажливою для осляти. Захарія провістив, що Ісус поїде верхи на осляті (9:9), що Він і зробив. Він також легко міг проїхати частину шляху на ослиці.
Можливо, більш вірогідною відповіддю на запитання, як Ісус міг сидіти «на них» (ослах) під час Своєї подорожі до Єрусалиму є те, що в другому випадку слова «на них» в Матвія 21:7 можуть взагалі не стосуватися ослів. Знавець грецької мови А.Т. Робертсон вважав, що друге «на них» (грецьке аутон) відноситься до одягу, який учні поклали на ослів, а не до самих ослів. Коментуючи Матвія 21:7, він сказав: «Одяг, який поклали на тварин, був верхнім одягом (хуматія). Ісус "сів" (епікатісен) на одяг». Але скептики відкидають таке тлумачення. Коли в кінці Матвія 21:7 вони читають слова «на них», вони вважають, що вони відноситься до попереднього «них» (тобто ослів). Критики також звертаються до інших синоптичних оповідань (де Ісус сидів на «ньому» – осляті) і роблять висновок, що Матвій, як Марк і Лука, безперечно мав на увазі, що Ісус сидів на ослах, а не лише на одежі учнів (яка була на ослах). Однак критики не беруть до уваги, що в грецькій мові порядок слів у Матвія відрізняється від порядку слів у Марка та Луки. У той час як в оповіданнях Марка і Луки учні поклали свій одяг на осля, порядок слів у Матвія такий: «вони поклали на ослів одяг». В Новому перекладі Біблії українською (НПУ) надано більш буквальний переклад цього вірша. Там зазначено, що учні «привели ослицю й осля, поклали на них свій одяг, і Він сів верхи». Коли Матвій писав, що Ісус сів «на них», він вповні міг мати на увазі, що це «їх» стосується одягу, а не ослів. Якщо одяг учнів було покладено на обох ослів (як і вказав Матвій), а потім Ісус сів на осля, можна було б логічно зробити висновок, що Ісус сів на одяг (який був покладений на осля).
Одним із основоположних принципів майже будь-якого дослідження чи розслідування є принцип «невинний, доки вину не буде доведено». Будь-яку особу чи історичний документ слід вважати внутрішньо послідовними, доки не буде переконливо і остаточно доведено, що вони суперечливі. Цього підходу дотримувалися при розгляді літературних творів впродовж історії, і він є досі прийнятий у більшості сфер життя. Загальноприйнятим способом критики будь-якого стародавнього твору є припущення про невинуватість, а не провину. Якщо ми віримо, що Біблія невинна, доки не буде доведено її вину, тоді будь-якої можливої відповіді має бути достатньо, щоб зняти звинувачення в помилці. (Однак цей принцип передбачає надання не будь-якої відповіді взагалі, а будь-якої можливої відповіді). Коли при вивченні Біблії деякі уривки можуть видатися суперечливими на перший погляд, не обов’язково знаходити точні пояснення, щоб показати їх істинність. Потрібно лише показати можливий варіант узгодження між уривками, які здаються суперечливими, щоби зняти тиск звинувачень у наявності протирічь. За цим принципом відбувається судочинство, трактування різноманітних історичних творів, а також вирішуються повсякденні ситуації. Тому буде справедливо, якщо ми застосуємо такий саме принцип і до Біблії, вичерпавши пошуки можливої гармонії між уривками, перш ніж оголосити одну чи більше розповідей неправдивими.
[19:30–35] Дивіться коментарі до Матвія 21:2–3.
19:38 aПсалом 117:26
19:45 aNU-текст опускає в ньому й купували.
19:46 aIсаї 56:7
bЄремії 7:11
20:5 aNU-текст і M-текст опускають ж.
20:17 aПсалом 117:22
20:19 aУ M-тексті – але вони боялися.
20:23 aNU-текст опускає Чому Мене спокушаєте?
20:30 aУ NU-тексті вірш 30 закінчується тут.
20:31 aУ NU-тексті і M-тексті – всі сім також не залишили дітей.
20:37 aВихід 3:6, 15
[20:41 і далі] Дивіться коментарі до Матвія 22:41–46.
20:43 aПсалом 109:1
21:4 aNU-текст опускає Богові.
[21:5 і далі] Докладне обговорення цього уривку дивіться у коментарях до Матвія 24.
[22:7] Відповідно до оповідань Матвія, Марка та Луки, напередодні Свого розп’яття Ісус послав учнів приготувати пасхальну вечерю та заколоти пасхальне ягня. Вони зазначають, що це було зроблено «першого дня Опрісноків», тобто 14 нісана за єврейським календарем, за день до розп’яття Ісуса (Матвія 26:17; Марка 14:12; Луки 22:7), що вказує на те, що їжа була приготовлена в четвер. Відповідно до закону Мойсея, Ісус з’їв пасхальну трапезу того вечора – в сучасному розумінні це була ніч четверга, а для євреїв – початок п’ятниці (єврейський день починався із заходом сонця). Розп’яття Ісуса відбулося пізніше у п’ятницю (той самий день, коли євреї споживали першу пасхальну трапезу), перед початком єврейської суботи у п’ятницю ввечері. [Примітка: хоча деякі вважають, що розп’яття, а отже, і пасхальна трапеза, відбулися раніше на тому тижні, тексти Марка 15:42, Луки 23:54 і Матвія 27:62 вказують, що розп’яття відбулося в п’ятницю, «яка є перед суботою», і Ісус помер, коли «надходила субота». З синоптичних оповідань стає зрозуміло, що Ісуса заарештували напередодні ввечері (тобто, у четвер увечері), коли Ісус був у Гетсиманському саду одразу після останньої вечері з учнями. Воскресіння відбулося в неділю, через «три дні», згідно з єврейською ідіоматичною хронологією часу. Дивіться коментарі до Марка 9:30–32].
Однак на перший погляд здається, ніби Іван вказує на те, що розп’яття Ісуса відбулося до початку Пасхи (Івана 13:1; 18:28; 19:14). Чи це випадок невідповідності в Біблії? По-перше, треба згадати приписи закону Мойсея щодо святкування Пасхи. Для того щоб бути нашим безгрішним (Євреїв 4:15) і бездоганним пасхальним ягням (1 Коринтян 5:7), Ісус мав досконало дотримуватися закону Мойсея. Якщо Він порушив цей закон щодо правильного святкування Пасхи, наша надія марна. Пасхальне ягня слід було заколоти на заході сонця увечері 14-го дня нісана, першого місяця єврейського календаря (Єзекіїла 45:21). Ягня слід було з’їсти тієї ж ночі з прісним хлібом (Вихід 12:6–8; Числа 28:16-17; Левіт 23:5–7), не залишаючи нічого до ранку – спаливши всі залишки (Вихід 12:10). Прісний хліб слід було їсти щодня до вечора 21-го дня місяця (Вихід 12:18). Протягом цього тижня в ізраїльському домі навіть не повинно було бути квасного хліба, інакше цих людей треба було «вигубити з ізраїльської громади» (Вихід 12:19).
Фразування Матвія, Марка та Луки майже не залишають сумнівів у тому, що апостоли закололи пасхальне ягня в четвер після обіду, тобто 14-го нісана, і що Ісус одразу з’їв пасхальну вечерю того ж вечора (уже 15-го нісана) відповідно до закону Мойсея (Матвія 26:17–21; Марка 14:12, 16–18; Луки 22:7–9). Очевидна розбіжність виникає при порівнянні різних віршів в Євангелії від Івана.
В Івана 13:1–2 сказано: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що настала Його година перейти з цього світу до Отця, виявив любов до Своїх, – тих, які у світі, – до кінця полюбив їх. Під час вечері, як диявол уже вкинув у серце Юди Іскаріотського, сина Симона, видати Його…». Пряме прочитання цього уривка залишає враження, що остання вечеря, яку учні їли разом з Ісусом, була не пасхальною трапезою, а вечерею «перед святом Пасхи», ніби святкування Пасхи почалося наступного дня. Це суперечило б чітким твердженням у синоптичних Євангеліях і означало б, що або остання вечеря насправді не була пасхальною трапезою, або що Ісус святкував Пасху раніше – в інший день, ніж було наказано Богом. По правді кажучи, уявне протиріччя в цьому випадку легко розвіяти, якщо зрозуміти, що фраза «під час вечері» правильно перекладена:
поки «подавали їжу» (NIV), «готували... або продовжували» (Івана 13:2) або
«поки вони вечеряли» або
«поки готувалася вечеря, або Він був на вечері».
У контексті оповідання перший вірш Івана 13 є перехідним і служить підсумком і завершенням попередньої частини оповіді Івана (про події, що відбулися «перед святом Пасхи»), та підводить до наступного критичного розділу його Євангелія, який охоплює наступні сім розділів (цілу третину), оповідаючи про останні події життя Ісуса. З другого вірша починається нова розповідь про пасхальні події, які почалися «під час» пасхальної вечері. Незалежний переклад шановного вченого-біблеїста Г’юго Маккорда передає картину, зображену Іваном: «Перед святом Пасхи Ісус знав, що настав час Йому покинути цей світ і піти до Отця. Він полюбив своїх у світі, і полюбив їх до кінця. [Вірш 2:] Під час вечері (оскільки диявол уже вклав у серце Юди Іскаріота, Симонового сина, зрадити Його)…» (Івана 13:1–2). Зверніть увагу на природний контраст, який Іван робить між словами «перед» і «під час» щодо цієї важливої вечері.
Але як щодо Івана 18:28? «А Ісуса повели від Каяфи у преторій. Був уже ранок, тому вони не ввійшли до преторію, щоб не опоганитися, але щоб могли їсти пасху». Схоже, цей вірш вказує на те, що євреї ще не їли пасхальної трапези, що знову залишає враження, що або святкування Пасхи ще не почалося, або що євреї не встигли з’їсти її в належний час, що дуже малоймовірно. Однак ближчий погляд на те, як слово «Пасха» вживається в Біблії, і особливо Іваном, проливає світло на цей уривок. Робертсон зазначає, що
зовсім не певно, що фраза «їсти Пасху» означає просто пасхальну вечерю... Слово «Пасха» вживається в Новому Заповіті в трьох значеннях: пасхальна вечеря, пасхальне ягня або свято Пасхи. Окрім цього випадку, це слово вживається в Євангелії від Івана вісім разів, і в кожному разі мається на увазі саме свято Пасхи. Таким чином, ми можемо справедливо зробити висновок, що саме використання цього слова Іваном, а не авторами синоптичних Євангелій, повинно визначати його значення.
Згадаймо, що свято Пасхи тривало сім днів, а не лише одну ніч, коли треба було заколоти та з’їсти ягня (Вихід 12:6–20). Пасхальний тиждень розпочався напередодні ввечері святковою трапезою, за якою слідували трапези в наступні дні. Тому євреї не хотіли осквернитися перед наступною трапезою пасхального тижня.
Далі, вірш, який викликає, мабуть, найбільше критики щодо біблійної розповіді про день розп’яття, це Івана 19:14. Перед самим розп’яттям, після бичування Ісуса і знущань римських воїнів над Ним, Пилат знову вивів Ісуса до євреїв. «Був то ж день Приготовлення Пасхи, година була близько шостої. І він каже юдеям: Ось ваш Цар!» (переклад І. Огієнка). Дехто стверджує, що день приготування до Пасхи має означати день перед святом, коли було забито пасхального ягня. Знову ж таки, це означало б, що вечеря, яку Ісус їв напередодні ввечері зі Своїми учнями, насправді не була пасхальною трапезою, таким чином вказуючи на те, що існує розбіжність між оповіданням Івана та іншими Євангеліями.Однак фраза «день Приготовлення Пасхи» стосується дня приготування до суботи, який припадає на п’ятницю пасхального тижня. Матвій, Марк і Лука, які чітко зазначають, що Ісуса було схоплено і розп’ято після пасхальної трапези, також стверджують, що днем розп’яття Ісуса був «день Приготування». Вони просто пояснюють у контексті, що застосовують цей опис до дня приготування до суботи (Матвія 27:62). Відразу після смерті Ісуса Лука поєднує день Приготування з суботою, зазначивши: «День той був Приготування, і наставала субота» (Луки 23:54, переклад І. Огієнка). Марк іще чіткіше визначає вживання цього слова: «А коли настав вечір, через те, що було Приготовлення, цебто перед суботою» (15:42, переклад І. Огієнка). Робертсон зазначає, що Іван також використовував «день Приготування» у поєднанні з суботою. «Іван так вживає це слово в двох інших уривках (19:31, 42), і в обох ідеться про поспішність дій під час Приготування, тому що наближалася субота».
Однак фраза «день Приготовлення Пасхи» стосується дня приготування до суботи, який припадає на п’ятницю пасхального тижня. Матвій, Марк і Лука, які чітко зазначають, що Ісуса було схоплено і розп’ято після пасхальної трапези, також стверджують, що днем розп’яття Ісуса був «день Приготування». Вони просто пояснюють у контексті, що застосовують цей опис до дня приготування до суботи (Матвія 27:62). Відразу після смерті Ісуса Лука поєднує день Приготування з суботою, зазначивши: «День той був Приготування, і наставала субота» (Луки 23:54, переклад І. Огієнка). Марк іще чіткіше визначає вживання цього слова: «А коли настав вечір, через те, що було Приготовлення, цебто перед суботою» (15:42, переклад І. Огієнка). Робертсон зазначає, що Іван також використовував «день Приготування» у поєднанні з суботою. «Іван так вживає це слово в двох інших уривках (19:31, 42), і в обох ідеться про поспішність дій під час Приготування, тому що наближалася субота»42.
Біблеїст Глісон Арчер зауважує, що в першому столітті слово, перекладене як «Приготування» (параскеві), було справжнім словом на позначення п’ятниці. «До першого століття нашої ери слово параскеві стало формальним терміном для "п’ятниці", оскільки кожна п’ятниця була днем приготування до суботи, тобто шабату. У сучасній грецькій мові "п’ятниця" означає параскеві… [Т]е, що можна було б перекласти буквально як "Приготування до Пасхи", у цьому контексті має бути перекладено як "п’ятниця пасхального тижня"». Переклад Івана 19:14 в Новій міжнародній версії Біблії допомагає усунути плутанину: «Був день приготування Пасхального тижня, близько шостої години». Тож Іван не суперечить синоптичним Євангеліям щодо дня розп’яття Ісуса.
Таким чином, як завжди буває, текст, який на перший погляд суперечить іншому біблійному тексту, насправді цілком з ним узгоджується. Дивовижно, але при подальшому вивченні та справедливому розгляді виявляється, що уявні протиріччя, висунуті проти Біблії, насправді надають ще більше доказів того, що внутрішня узгодженість Біблії є не інакше як надприродною.
22:31 aNU-текст опускає Сказав же Господь.
22:37 aІсаї 53:12
22:44 aУ NU-тексті вірші 43 і 44 поміщені в дужки через їх відсутність в оригінальному тексті.
[22:44] У цьому вірші ми читаємо, що піт Ісуса став «як краплини крові, що капали на землю». На цю особливість Христових страждань вказує лише Лука, який за фахом був лікарем. Його твори – Євангеліє та Дії апостолів – свідчать про близьке знайомство з фаховою мовою грецьких медичних шкіл Малої Азії. З чотирьох авторів Євангелій лише Лука назвав страждання Ісуса агонією («великою тривогою»). Лише Лука говорив про піт Ісуса (ідрос), вживаючи розповсюджений медичний термін. І лише Лука зазначив, що піт Ісуса містив великі краплі крові (тромбой хайматос) – захворювання, про яке згадували Арістотель і Теофраст. Грецький термін тромбой (від якого походять знайомі нам слова тромб, тромбін тощо) позначає згустки крові.
Грецьке слово хосей (як) стосується стану, а не порівняння, як зауважив грецький філолог Генрі Алфорд:
Намір євангеліста, очевидно, полягав у бажанні передати ідею, що піт був (не здавався, а був) як краплі крові; – тобто, був кольору крові, – бо так я розумію слово хосей, як просто відмінність крапель, сильно забарвлених кров’ю, від суто крові… Припустити, що лише здавалося, ніби піт був з краплями крові (чому б не з краплями чогось іншого? А якщо з кров’ю, то звідки?), означає звести нанівець силу речення та зробити вставку слова хайматос не лише зайвою, але й абсурдною.