НОВИЙ ЗАПОВІТ
ЖІНКА, СПІЙМАНА В ПЕРЕЛЮБІ
Однією з історій Біблії, яку найчастіше викривляють, неправильно тлумачать і застосовують, є розповідь про жінку, спійману в перелюбі, записана в Євангелії від Івана 8:1–11. На основі цієї історії багато хто наполягає на тому, що Бог не надто вдається до «формальностей», коли справа доходить до чіткого дотримання Його законів. Більшість християн взагалі пішла ще далі у своєму тлумаченні цієї історії, так що перестала зважати на її контекст і тому неправильно вживати ремарку Ісуса: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь!» (вірш 7). Таким чином, пересічна людина прийшла до думки, що Ісус проявляв терпимість і прощення настільки, що взагалі звільнив жінку від обмежень біблійного закону, просто відкинувши її гріх і дарувавши їй безумовну свободу та прощення, хоча закон і вимагав її смерті (Левіт 20:10).
Чи й справді Ісус відкинув чіткі вимоги закону Мойсея, щоби проявити милосердя, благодать і прощення? Ретельне вивчення цього тексту надає принаймні три ідеї, які прояснюють цей уривок. По-перше, постанови закону Мойсея передбачали, що людина може бути страчена лише за наявності двох чи більше свідків її злочину (Второзаконня 19:15). Одного свідка було недостатньо, щоби санкціонувати смертну кару (Второзаконня 17:6). Як видно з історії, цю жінку було «схоплено в перелюбі» (вірш 4), але нічого не сказано про свідка чи свідків цієї події. Можливо, був лише один свідок, що робило страту незаконною.
По-друге, навіть якщо гріх жінки і могли підтвердити двоє або більше свідків, старозавітний закон так само чітко вимагав страти як жінки, так і чоловіка (Второзаконня 22:22). То де ж був чоловік? Натовп обвинувачів повністю обійшов цю важливу особливість Божого закону, тим самим показавши, що ця сфабрикована ситуація явно не відповідала зазначеним Мойсеєм передумовам для застосування смертної кари. Дотримання закону Мойсея в цьому випадку фактично означало відпустити жінку.
Третім аспектом, який ліберальні тлумачи не помічають стосовно цього уривка, є точне значення фрази Ісуса: «Хто з вас без гріха…». Якщо сприймати це твердження як загальну заборону осуджувати, дисциплінувати або карати грішного, нерозкаяного християнина, то цей уривок прямо суперечить безлічі інших уривків (Римлян 16:17; 1 Коринтян 5; Галатів 6:1; 2 Солунян 3:6, 14; Тита 3:10; 2 Івана 9–11). Ісус не лише часто виголошував суд різним людям під час Свого земного життя (Матвія 15:14; 23; Івана 8:44, 55; 9:41), але й наказував Своїм послідовникам робити те саме (Івана 7:24). Апостол Петро міг бути дуже прямим в оцінці духовного стану людей (Дії 8:23). Апостол Павло докоряв коринтянам за бездіяльність щодо їхнього брата, який жив у блуді: «Хіба ви не судите внутрішніх?... Вилучіть з-поміж себе лихого!» (1 Коринтян 5:12–13). Очевидно, що Павло вимагав від християн судження (точної оцінки стосовно) морального стану свого брата-християнина. Навіть у знайомому тексті, який часто наводять як дозвіл проявляти поблажливість («Не судіть, щоб і вас не судили», Матвія 7:1), Ісус напучує учнів: «…а тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Матвія 7:5). Нинішнє загальнокультурне прославлення «політики неосудження» явно не узгоджується з біблійним вченням.
Отже, Ісус не міг пропонувати загальну заборону на вживання належних заходів щодо гріхів наших ближніх. Тоді що означали Його слова? Що ще могло відбуватися в тій ситуації, що повністю припиняло, підривало та усувало шалену рішучість обвинувачів жінки, які скористалися нею як приводом у спробі загнати Ісуса у кут? Що в словах Ісуса мало силу зупинити їх – так що їхній галас замовк, і вони зрештою почали «відходити один за одним, починаючи зі старших» (вірш 9)?
Більшість коментаторів припускають, що Він присоромив їх, змусивши їх усвідомити, що «ніхто не ідеальний і всі ми грішні». Але цю різношерсту групу людей – з їхньою сумнозвісною жорстокістю, про яку неодноразово згадується в Писанні, – не зупинили б прості слова типу: «Залиште цю бідолашну жінку, адже ніхто з нас не ідеальний, і всі ми робили у своєму житті речі, якими ми не пишаємося». Ці бездушні книжники та фарисеї мали нахабство не зважати на належний судовий розгляд її «справи», а натомість принизили її, силоміць притягнувши її до Ісуса й зробивши з неї публічне видовище. Імовірно навіть у супроводі групи прибічників, вони жорстоко виставили жінку на осуд «всього народу» (вірш 2), який прийшов послухати вчення Ісуса. Тож навряд чи прості слова Ісуса про те, що «ніхто не ідеальний», могли знеохотити їх у досягненні своєї мети.
Тож чим можна пояснити цю загадкову обставину? Ісус висловив саме ту думку, яку Павло доніс до жорстокосердих, лицемірних євреїв у Римі: «Тому немає оправдання тобі, будь-яка людино, котра осуджуєш, – бо в чому осуджуєш іншого, в тому сама себе осуджуєш, адже робиш те саме, що осуджуєш» (Римлян 2:1). Павло особливо конкретизував те саме питання, з яким мав справу Ісус: «Кажеш не робити перелюбу, а сам чиниш перелюб?» (вірш 22). Іншими словами, жодна людина не має права «показувати пальцем» на гріх іншої людини, якщо сама замішана в подібному гріху. Знову ж таки, як раніше проголосив Ісус: «Лицеміре, спочатку вийми колоду зі свого ока, а тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Матвія 7:5). Зрештою, саме «духовний» брат чи сестра мають право навертати «на шлях праведний» тих, хто згрішив (Галатів 6:1). Отже, у контексті цієї історії, Ісус знав, у чому були винні обвинувачі жінки. (Не виключено, що чоловік, з яким та жінка вчинила перелюб, був у змові з обвинувачами). Ісус зміг уколоти їх совість почуттям провини, змусивши їх усвідомити, що Він знав, що вони також були винними. У старозавітному законі було чітко сказано, що свідки злочину мали першими кидати каміння на винуватого (Второзаконня 17:7). Однак якщо очевидців не було або вони не були належними свідками, смертна кара не могла бути законно застосована. Ісус прямо вказував на той факт, що ці свідки не мали права вважатися такими, оскільки самі згрішили у своєму поводженні з цією жінкою і тому заслуговували на те, щоб і проти них були висунуті подібні звинувачення. Вони були налякані усвідомленням того, що Ісусу було відомо про їхню нерозсудливість, і це змусило їх замовкнути.
Зверніть увагу й на те, що після відходу обвинувачів Ісус поставив формальне юридичне запитання: «Жінко, де вони, [ті, хто звинувачував тебе]? Ніхто тебе не осудив?», або «Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив?» (вірш 10, переклад І. Огієнка). Ісус перевірив відсутність обвинувачів жінки, тому що закон Мойсея вимагав присутності очевидців злочину, перш ніж можна було встановити факт провини та винести вирок. Жінка підтвердила: «Ніхто, Господи» (вірш 11). Тоді Ісус сказав: «Я тебе також не засуджую…». Значення цього твердження полягало в тому, що якщо двоє або більше свідків її гріха не змогли або не захотіли засвідчити факт її переступу, тоді її не можна було притягти до юридичної відповідальності, оскільки й Сам Ісус не був очевидцем її вчинку. Зазвичай слова Ісуса «Я тебе також не засуджую» тлумачать так, що Ісус був гнучким, толерантним і не бажав критикувати інших або засуджувати їхні гріховні дії. Проте Біблія заперечує таке мислення майже на кожній сторінці. Ісус просто зазначав той факт, що жінці вдалося уникнути засудження за законом через «формальності». Але при цьому Він сказав (використовуючи сучасну мову): «Тобі краще припинити це. Цього разу тобі пощастило, але ти маєш припинити свою гріховну поведінку!» Ісус не засудив жінку за законом, адже не мав для цього підстав, але Він безсумнівно засудив її гріховні дії.
Ісус продемонстрував глибоку й непохитну повагу до керівної краси та сили закону, який Він створив разом з Отцем. Ісус єдиний досконало дотримувався цього закону. Він ніколи не намагався ані виправдовувати його порушення людьми, ані применшувати обов’язкове та авторитетне застосування приписів закону до них. Будь-яке тлумачення будь-якого уривка, яке зображує Ісуса порушником Божого закону, щоб пробачити або пристосуватись до «обставин» людини, є хибним тлумаченням, як і приписування закону другорядного статусу (Второзаконня 6:24; 10:13; Псалом 18:8–12; Римлян 7:12). Будь-яке тлумачення будь-якого уривка, яке суперечить вченню інших чітких уривків, також є хибним. Ісус не симпатизував поблажливому мисленню сучасних ліберальних богословів, які пом’якшують доктринальні положення та обов’язковий характер закону в ім’я «благодаті», «свободи» чи «співчуття».
[8:58] Мусульмани не баряться визнавати, що вони теж вірять в Ісуса. Це правда. Зрештою, в Корані про Ісуса кілька разів згадано в сприятливому світлі (Сура 3:45–51; 5:110; 21:91). Але ці заяви вводять в оману, оскільки не відображають безнадійного протиріччя між християнством і ісламом стосовно найважливішого твердження новозавітного християнства: божественності Христа. У цьому питанні іслам і християнство, Біблія і Коран, ніколи не можуть дійти згоди. Ця розбіжність має таке важливе значення та величину, що робить цю невблаганну несумісність постійною.
Хоча в Корані про Ісуса схвально говориться як про Божого пророка, у ньому різко засуджується божественність Христа. Наприклад, розглянемо Суру 18:1–5:
Хвала Аллаху, Який послав Писання Своєму рабу і не допустив у ньому кривди... і щоб він застеріг тих, які кажуть: «Аллах узяв Собі сина». Ні вони, ні їхні батьки не мають знання про це. Страшне те слово, що виходить із їхніх уст. Вони говорять лише брехню.
Прочитайте також Суру 19:88–93:
Вони кажуть: «Милостивий узяв Собі сина». Цим ви робите жахливе злодіяння. Небо готове розколотися, земля готова розкритися, а гори готові розсипатися на порох від того, що вони приписують Милостивому сина. Не личить Милостивому мати сина! Кожен, хто на небесах і на землі, з’явиться до Милостивого тільки як раб.
Або Суру 23:91:
Аллах не взяв Собі сина, і немає поряд з Ним іншого бога (також 25:2).
Ці посилання демонструють, що Коран зображує Ісуса як просту людину – пророка, як Мохаммед, – якого створив Бог, як і всіх інших істот (Сура 5:75; 42:9, 13, 21). Дійсно, при порівнянні Ісуса з іншими пророками (Авраамом, Ізмаїлом, Ісааком і Яковом), Коран стверджує: «Ми не робимо різниці між ними» (Сура 2:136; 3:84). Хоча Коран, здається, приймає ідею незайманого зачаття (Сура 21:91), але приписувати Ісусу божественну природу або присвоювати рівний статус із Богом означає вимовляти «страшне слово» та «говорити лише брехню»!
У визнанні божественності, особистості та викупної ролі Христа й полягає головний конфлікт між ісламом і християнством. Якщо Христос є саме тим, ким Його представляє Біблія, то іслам і Коран є абсолютними вигадками. Якщо Христос є таким, яким Його представляє Коран, тоді християнство є безпідставним і блюзнірським. У цьому питанні ці дві релігії ніколи не зможуть досягти гармонії. Але Новий Заповіт дуже чітко і ясно стверджує: серцем, головним принципом і душею християнської релігії є вірність Ісусу Христу як Богу, Господу та Спасителю (Матвія 16:13–19). Ісус назвав Себе «Я Є» зі Старого Заповіту (Івана 8:58; пор. 20:28–31). Апостол Павло рішуче стверджував щодо Ісуса:
Він – образ невидимого Бога, первородний усього творіння. В Ньому створене все, що на небі й на землі, – видиме й невидиме, – чи престоли, чи панування, чи начала, чи влади, – все через Нього і для Нього створене. Він – раніш усього, і все існує в Ньому… Адже в Ньому тілесно перебуває вся повнота Божества (Колосян 1:15–17; 2:9).