Навчальна Біблія
СТАРИЙ ЗАПОВІТ

Вихід (1: вступ і про Єгипет)

Complete & Continue Next Lesson Learn More

Вступ до Книги ВИХІД

Книга, чия назва означає «вихід» або «вирушання», оповідає про подорож ізраїльського народу з єгипетської неволі до обіцяного краю. У ній описано Божі стосунки з нащадками Авраама через призначеного Ним вождя, Мойсея. Кінцева мета Бога в цих стосунках – ввести народ у землю, яку Він обіцяв дати нащадкам Авраама. Оповідання книги розділено на три теми: в Єгипті (1 – 12), подорож до Синаю (12 – 18) і біля Синаю (19 – 40).

Зміст‍ ‍

  • 1-12 — підготовка до виходу з Єгипту

    • Посилення гніту в Єгипті (1); народження Мойсея (2); покликання і місія Мойсея (3 – 4);

    • протистояння фараонові (5 – 7); кари та втеча (7 – 12)

  • 12 — Вихід розпочато

  • 13 — Посвята Богові всіх первородних; Божий провід через вогняний стовп/хмару

  • 14 — Перехід через Червоне море

  • 15 — Переможна пісня

  • 15-17 — Прояви невдоволення

    • Гірка вода (15); їжа (16); вода (17)

  • 17 — Війна з Абімелеком

  • 18 — Порада Мойсеєві щодо відповідальності лідера

  • 19 — Відданість завіту

  • 20 — Десять заповідей

  • 21-23 — Різні цивільні обов’язки і постанови щодо міжособистісних стосунків

  • 23 — Дотримання суботи, свят, зобов’язань

  • 24 — Затвердження завіту і одкровення Божої слави

  • 25-31 — Підготовка до зведення намету зустрічі

  • 32-34 — Золотий телець

  • 35-40 — Зведення намету зустрічі

Головна тема‍ ‍

Істинне звільнення від кайданів та обмежень, які обтяжують наше життя, може дати лише єдиний Бог всесвіту. Це звільнення дає нам змогу служити Йому згідно з постановами, які Він відкрив нам. Він є рішенням і протиотрутою від життєвих труднощів. Він є нашим «виходом», шляхом до втечі.

Книга Вихід оповідає про народження нації, початок її існування як національного утворення під проводом Бога – теократії – із кодексом законів, який має керувати нею в поклонінні та повсякденному житті. У цьому оповіданні Бог виступає як Бог одкровення. Він відкриває Себе людям і пропонує керувати їхньою поведінкою. Він відкриває Себе як Того, Хто контролює хід історії (розділ 1), чиє ім’я – «Я є Той, Хто Є», Вічне Теперішнє (3:14). Він викупляє (6:6; 15:13), але також судить Свій народ (4:14; 20:5; 32:27–28) і тих поза Ізраїлем, які відкидають Його (розділи 7 – 12). Він дотримується Своїх завітних зобов’язань (19:5) і живе серед Свого народу (29:45), хоча Він виходить за межі цього всесвіту (33:20).

ВИХІД

1:5 aУ сувоях Мертвого моря і Септуаґінті – сімдесят п’ять (пор. Дії 7:14).
1:22 aВ Самарійському П’ятикнижжі, Септуаґінті й Таргумі додано у євреїв.
2:10 aБукв. Витягнутий

[2:11–12] Чи був Мойсей винним у вбивстві, як записано в Книзі Вихід 2:11–12 і, отже, заслуговував на смерть згідно з чинним на той час патріархальним законом (Буття 9:6)? Чи виявив Бог упереджену прихильність до Мойсея, не покаравши його за цей вчинок, на відміну від інших випадків (напр., Числа 20:12)?

Хоча «пролиття крові» виправдовувало застосування смертної кари за часів патріархів, проте на відміну від закону Мойсея, нам не надано подробиць того, як і коли мала відбуватися страта. Якщо припустити, що життя людей у патріархальний період регулювалося кодексом законів, подібним до закону Мойсея, тоді для виголошення смертного вироку необхідно було б мати принаймні двох свідків події (Второзаконня 19:15; 17:6), чого у випадку з Мойсеєм очевидно не було, а також докази того, що кровопролиття було навмисним (Вихід 21:12–14), що також не є певним у цьому випадку. У нас просто немає достатніх доказів, щоби точно знати, чи заслуговував Мойсей на страту за патріархальним законом.

Чи виявив Бог упередженість або прихильність до Мойсея в цьому випадку, не вимагавши його страти або особисто не здійснивши її? Безперечно, Біблія описує Бога неупередженим2. Тож, якби звинувачення Бога в упередженості в цьому випадку можна було б довести, це б спростувало існування Бога, яким Його описано в Святому Письмі. Однак, знову ж таки, навіть незрозуміло, чи Мойсей заслуговував на страту, адже надано недостатньо інформації. Проте, навіть якщо Мойсей і був винним у навмисному вбивстві та заслуговував на смерть, зі Святого Письма ясно, що навіть коли Бог знав про тих, хто вчинив злочини, що вимагали смертної кари, Він рідко втручався, щоби покарати їх особисто. Як правило, Він залишав дотримання Своїх заповідей людству (як Він це робить і сьогодні).

Ті випадки, коли Бог вирішував втрутитися в людські справи та діяти особисто, були зумовлені не проявами фаворитизму, а конкретними, логічними причинами, про які в більшості випадків могла б знати лише всезнаюча Істота. Бог може встановити загальне правило, якого люди повинні дотримуватися, коли судитимуть одне одного та застосовуватимуть покарання в міру своїх обмежених можливостей (наприклад, страту). Оскільки Бог всезнаючий і досконало знає серця людей і далекосяжні наслідки будь-якого покарання чи рішення, Він може особисто вибрати інше покарання (або відстрочити виконання призначеного людьми покарання) на користь конкретної особи, суспільства чи всього світу, весь час знаючи, що «день розплати» так чи інакше настане. Якщо Бог вирішує стратити когось негайно і безпосередньо, відкласти покарання, дозволити це зробити комусь іншому або навіть взагалі не допустити його, це не обов’язково означатиме, що Він виявляє упередженість, доки ті, хто заслуговують на покарання, отримають справедливу кару в якийсь момент – навіть після своєї смерті. Як сказано в Біблії, покаранням за непокору Божим заповідям (гріх) є духовна смерть (Римлян 6:23) – відокремлення від Бога (Ісаї 59:1–2) і вічна погибель від Господньої присутності (2 Солунян 1:9). Це покарання отримають ті, хто відкине Божий припис щодо отримання прощення, навіть якщо до цього вони й уникнуть фізичного покарання за свої злочини. Коли ми розуміємо, що будь-яке земне покарання – це ніщо в порівнянні з нескінченною тривалістю вічності, то стає очевидним, що в кінцевому підсумку має значення лише покарання, яке ще нікому навіть не було призначено – аж до Судного дня. Тоді Бог втрутиться і неупереджено виголосить вирок духовної смертної кари для всіх, хто так і не покаявся у своїх гріхах і залишився поза Христом. А до того часу Він дозволяє людству вирішувати, підкорятися Його приписам чи ні, і водночас діє через Своє провидіння, щоби здійснити Свою загальну волю.

2:22 aБукв. Захожий тут

[3:1] Імена часом можуть бути досить заплутаними. Учителька може бути спантеличеною в перший день занять, коли бачить, що половина її учнів не відразу реагує, коли вона називає їхні імена при перекличці. Причиною цього може бути те, що діти звикли чути, як їх називають іменами, відмінними від тих, які вказані в шкільних документах. Тренер може не відразу зрозуміти, про якого гравця команди суперника йдеться, оскільки його команда називає його на прізвисько. Мільйони людей протягом тисячоліть мали не одне ім’я, і більшість сучасних людей розуміють, що люди часто мають кілька імен.

Читаючи Біблію, також потрібно пам’ятати, що люди в давнину також часто мали не одне ім’я. Це допоможе правильно зрозуміти різні уривки, які можуть здаватися дещо неясними. Вивчаючи Книгу Буття, варто пам’ятати, що ім’я Аврама було змінено на Авраам (Буття 17:5), а ім’я Якова – на Ізраїль (Буття 32:28). Пізніше, коли Йосиф жив у Єгипті, «дав фараон Йосифові ім’я Цофнат-Панеах» (Буття 41:45). Багато інших осіб, згаданих у Біблії, також були відомі під кількома іменами. Тесть Мойсея був відомий і як Реуїл, і як Їтро (Вихід 2:18; 3:1). Гедеон отримав ім’я Єруббаал, тому що зруйнував жертовник Баала в Офрі (Суддів 6:32; 7:1; 8:29, 35). Фараон Нехо змінив ім’я старшого сина царя Йосії, Еліякима, на Єгоякім (2 Царів 23:34). Апостола Петра іноді називають Петром, Симоном Петром, Симоном і Кифою (Матвія 14:28; 16:16; 17:25; Івана 1:42; 1 Коринтян 1:12). А Савла називають Павлом (Дії 13:9).

Слід звернути увагу й на те, що автори біблійних оповідань часто використовували різні імена, посилаючись на ту саму особу, оскільки розуміння цього може допомогти прояснити певні уявні протиріччя. Наприклад, читаючи Матвія 1:9, у когось може виникнути питання, чому Матвій називає Уззію батьком Йотама, тоді як у 2 Царів 15:1–7 і 1 Хронік 3:12 батьком Йотама названо Азарію. Відповідь на це питання полягає в тому, що обидва імені стосуються однієї людини. У тому самому розділі (2 Царів 15) батько Йотама названий як Азарією (15:7), так і Уззією (15:32). Імена різні, але вони стосуються однієї особи (пор. 2 Хронік 26:1–23; Ісаї 1:1). На незліченну кількість біблійних запитань можна отримати логічну відповідь, просто визнавши, що стародавні люди часто були такими ж гнучкими у даванні імен, як і люди в ХХІ столітті.

[3:13–14] Скептики запитують: «Навіть якщо Бог і справді існує, як можна знати, який саме Бог існує?» Це слушне запитання. Класичні аргументи на користь існування Бога – космологічний, телеологічний, моральний тощо (див. стор. 356) – доводять існування Бога, але вони прямо не доводять, що це є саме той Бог, про Якого розповідає Біблія. Чому цим Богом не міг бути Аллах, Будда чи Вішну?

Хоча існують різні способи визначити, який Бог є істинним, найпряміший шлях до цього буде таким. Можна очікувати, що якби Творець забажав спілкуватися з нами через певне джерело інформації, Він очевидно сказав би нам, що Він є Автором цього джерела. Однак дуже небагато таких джерел містять твердження про їх «походження» від Творця, що значно звужує список. Але як можна визначити, які з цих джерел – якщо такі є, – походять від Бога?

“Людині властиво помилятися”, але всезнаюча, всемогутня Істота не помиляється. Якщо книга має ознаки, які доводять її божественність – понад людські можливості створити щось подібне – тоді ця книга від Бога. Якщо книга містить помилки та протиріччя, вона не походить від всезнаючої істоти, а від людини, якій властиво помилятися. Коли цей лакмусовий папірець застосувати до так званих священних книг людства, виявляється, що лише Біблія має божественні ознаки, такі як досконала єдність, стислість і об’єктивність оповідання, опущення деякої інформації, наукове передбачення, провісні пророцтва та ідеальна точність – чи то при описі історичних подій, чи то при наданні географічних деталей. Для того щоби слідувати за Богом, не потрібна «сліпа віра». Радше, потрібно дійти правильного висновку на основі наявних доказів. Бог каже: «І будете шукати Мене, і знайдете, бо шукатимете Мене всім вашим серцем» (Єремії 29:13). Ми можемо «знати, що Господь [Сущій] є Бог» (Псалом 99:3). Дивіться стор. 12, 788, щоб дізнатися більше про божественні ознаки Біблії.

[3:21–22] Численні уривки Святого Письма навчають, що красти – це гріх. Однією з десяти заповідей, які Бог дав Ізраїлю, було: «Не крастимеш» (20:15). Апостол Павло писав християнам у Коринті, що злодії «не успадкують Божого Царства» (1 Коринтян 6:9–11). Отже, Бог явно вважає крадіжку гріхом. Проте скептики стверджують, що Біблія непослідовна щодо того, як у ній викладено вчення про крадіжку. Як приклад вони наводять Вихід 3:21–22 та 12:35 36 і кажуть, що грабіж або крадіжка є прийнятними для Бога і Він навіть наказує це робити. Проте чесне вивчення цих уривків показує, що ніякого протиріччя немає. Вихід 3:22 містить повторне підтвердження пророцтва, зробленого за багато століть до того, коли Бог сказав Аврааму: «…твої потомки будуть чужинцями – житимуть не на власній землі; вони служитимуть їм, і їх гнобитимуть чотириста років. Та над народом, якому будуть рабами [Єгиптом], Я здійсню суд. І після того вийдуть з великим майном» (Буття 15:13–14).

Крім того, треба чесно визнати, що «оббирання» ізраїльтянами єгиптян не можна порівняти з насильницьким пограбуванням. У самому тексті описується, як саме ізраїльтяни «обібрали» єгиптян. Бог наказав Мойсею: «Та цьому народові [ізраїльтянам] Я дам милість в очах єгиптян… кожна жінка попросить у своєї сусідки та своєї співмешканки…» (3:21–22). Коли нарешті настав час виходу, у тексті сказано: «І сини Ізраїля зробили за словом Мойсея: випросили в єгиптян посуд срібний та посуд золотий і одяг. Господь дав милістьСвоєму народові в очах єгиптян, і ті дали їм; тож вони пограбували єгиптян» (Вихід 12:35–36).

Фактично, ізраїльтяни просто випросили в єгиптян різні предмети, які єгиптяни їм самі дали. «Пограбування», про яке йдеться у Книзі Вихід, було просто отриманням того, про що просили ізраїльтяни. Але припустимо на мить, що ізраїльтяни таки «пограбували» єгиптян (за Божим наказом), тобто, силою захопили те, чим володіли єгиптяни. Чи було б це несправедливим? Звісно ні, оскільки Бог Сам визнав, що ізраїльтяни багато років були рабами єгиптян. [Примітка: нащадки Якова (Ізраїль) жили в Єгипті кілька століть. Протягом цього часу єгиптяни «гнобили» їх і «безжалісно змушували важко працювати» (1:11, 13). Фараон «зробив їхнє життя гірким важкою працею» (1:14) і, побачивши неухильне зростання кількості ізраїльтян, навіть наказав убивати кожного народженого у них сина (1:22). Насправді «грабунок», який стався наприкінці перебування Ізраїлю в Єгипті (навіть якщо він і відбувся за наказом Бога), був досить невеликою компенсацією ізраїльтянам за багато років їх важкої рабської праці на єгиптян].

4:9 aТобто, з Нілу

[4:24–26] Після того як Бог Сам покликав Мойсея визволити ізраїльтян з єгипетської неволі, чому в цьому уривку сказано, що Бог «намагався вбити його»? Справа в тому, що в тексті нічого не сказано про це. Однак, проаналізувавши пов’язані з цим події, можна дійти розумного висновку. Мойсей вирушав до Єгипту як представник Бога і Його завіту з ізраїльтянами, який вперше був укладений з Авраамом. Бог запечатав цей священний завіт заповіддю про обрізання кожної дитини чоловічої статі (Буття 17:10–14). Мойсей знехтував обрізанням свого сина і тим самим порушив цю заповідь. Чому він це зробив? Знову ж таки, в тексті про це не сказано. Однак, цікаво те, що Ціппора, його дружина-мідіянка, обрізала свого сина, кинула його крайню плоть до ніг Мойсея і сказала: «Ти для мене наречений крові» (Вихід 4:26). Можливо, Ціппора, дотримуючись мідіянських звичаїв, переконала Мойсея не послухатися Бога й не обрізати їхнього сина. Це пояснило б, чому Бог виступив проти Мойсея і чому Ціппора втрутилася в цю ситуацію.

[6:2–3] Декого дивує, чому в Біблії сказано, що Авраам, Ісаак і Яків не знали Бога під ім’ям Господь, тоді як у Книзі Буття зазначено, що вони знали це ім’я. Після того як Мойсей вперше представ перед фараона й передав йому Божий наказ звільнити ізраїльтян з рабства, Бог запевнив Мойсея, що ізраїльтяни будуть звільнені й додав: «Я – Господь! Я з’являвся Авраамові, Ісаакові та Якову як Бог Всемогутній, але зі Своїм іменем – Господь – Я не об’явився їм» (6:2–3). Труднощі з цим висловом у Біблії полягають у тому, що ім’я «Господь» (єврейське Яхве; перекладене ГОСПОДЬ у більшості сучасних версій) з’являється приблизно 160 разів у Книзі Буття. Крім того, слово «Господь» або «Єгова» вживається понад 100 разів, починаючи з 12-го розділу і до кінця Книги Буття (де в основному йдеться про родини Авраама, Ісаака та Якова).

Після того як Бог дав Аврааму барана для жертвоприношення (замість його сина Ісаака) на горі Морія, у Буття 22:14 сказано: «І дав Авраам тому місцю назву: Господь бачить [ЙХВХ Їре], що й до сьогодні говориться: На горі Господь стане видимим». Багато років потому Ісаак запитав свого сина Якова (який обманював свого батька, сподіваючись отримати благословення): «Як це ти так швидко знайшов [впольовану дичину], мій сину? Той же відказав: Бо послав мені Господь, Бог твій» (Буття 27:20). То як Бог міг сказати Мойсеєві, що «зі Своїм іменем – Господь – Я не об’явився їм» (6:3), якщо Авраам, Ісаак і Яків добре знали ім’я Господь і навіть використовували його у своїх розмовах? Чи Бог неправдомовець? Чи Біблія суперечить сама собі з цього приводу? Як можна вирішити це питання?

Не можна заперечувати той факт, що Авраам, Ісаак і Яків знали ім’я Бога Господь (Яхве, Єгова) [див. Буття 15:7; 22:14; 24:35, 40, 42, 48, 50, 51, 56; 26:22; 27:20; 49:18]. Як писав один біблеїст, «у Книзі Буття... ім’я Яхве представлене таким чином, що повністю виключає припущення, що воно вживається в ракурсі його майбутнього застосування, або чогось іншого, крім правильного опису події та фактичного застосування цього поняття». Виходячи з того, скільки разів слово Яхве з’являлося перед його використанням у Вихід 6:3, і різних способів його використання, включно зі складеними іменами, які мають певні значення (наприклад, ЙХВХ Їре, що означає «Господь стане видимим»), нерозумно стверджувати, що патріархи в Книзі Буття не знали імені Яхве. Тож яка відповідь на цю ймовірну проблему?

Фрази «пізнати ім’я Господа» або просто «пізнати Господа» часто означають більше, ніж просте усвідомлення Його імені та існування. Поняття «знати» (від євр. йяда) часто означає вчитися на досвіді. У Біблії сказано, що коли Самуїл був ще малим, він «служив перед Господом» (1 Самуїла 2:18; 3:1) і «був добрий і перед Господом, і перед людьми» (2:26). Однак пізніше зазначено, що він «ще не пізнав голосу Господа, і ще не відкрилося йому Господнє слово» (1 Самуїла 3:7, переклад І. Огієнка). У певному сенсі Самуїл «пізнав» Господа ще змалку, але починаючи з подій, записаних у 1 Самуїла 3:7, його стосунки з Богом змінилися. З того моменту він почав отримувати прямі одкровення від Бога (1 Самуїла 3:11–14; 8:7–10, 22; 9:15 17; 16:1–3). Порівнюючи ці нові стосунки з Богом зі своїм попереднім досвідом і знанням про Нього, автор 1 Самуїла міг з повним правом сказати, що раніше він «ще не пізнав Господа» (3:7).

Фраза «пізнати, що я – Господь» (або «пізнати ім’я Господа») зустрічається в Старому Заповіті принаймні 26 разів, і «в кожному випадку це означає дізнатися на власному досвіді, що Бог є Яхве». Лише в Книзі Вихід слово «пізнати» (йяда) з’являється п’ять разів стосовно Господа (Яхве), і «в кожному випадку це передбачає досвідчене знання як особистості, так і сили Яхве. У кожному випадку знання про Яхве пов’язане з якоюсь Його дією чи вчинком, які певним чином розкривають як Його особу, так і силу»5. Наприклад, у тому самому уривку, який викликав стільки критики, Бог сказав: «і візьму Я вас Собі за народ, і буду вам Богом, і ви пізнаєте, що Я – Господь, Бог ваш, Який вивів вас з-під гніту єгиптян» (Вихід 6:7). Пізніше, після того як Бог наслав на єгиптян десять кар (Вихід 7:14 – 12:30), розділив Червоне море (Вихід 14) і перетворив гірку воду на солодку (Вихід 15:22–25), Він сказав Мойсею: «Я почув нарікання синів Ізраїля. Скажи їм, промовляючи: Під вечір їстимете м’ясо, а вранці насититеся хлібом. І пізнаєте, що Я – Господь, Бог ваш» (Вихід 16:12). Через кілька тижнів після цього Бог сказав Мойсеєві на горі Синай: «І пізнають, що Я – Господь, їхній Бог, Який вивів їх з єгипетської землі, аби поселитися серед них. Я Господь – їхній Бог» ( Вихід 29:46). Чи ізраїльтяни на той час не знали, ким був Господь, Яхве? Без сумніву, вони це знали. Ці вірші просто вказують на те, що їм потрібно було краще познати Бога на власному досвіді.

Зауважте також, що пророкував Ісая через кілька століть після Мойсея:

А тепер що Мені тут? Слово Господа: Тому що даром забрано Мій народ, його володарі кричать! Слово Господнє: Постійно увесь день хулиться Моє Ім’я. Через це Мій народ пізнає Моє Ім’я, тому у той день Я є Той, Хто говорить: Ось Я (Ісаї 52:5–6).

Понад 100 років потому, після того як євреї потрапили у вавилонський полон, Бог через пророка Єремію передрік їхнє повернення до Юди: «Через це ось Я об’являю їм у цей раз, об’явлю їм Мою руку і Мою силу, і взнають, що Моє Ім’я – Господь» (Єремії 16:21). Чи з цих тверджень випливає, що Ізраїль та Юда не знали ім’я Бога (Яхве) до цього моменту їхньої історії? Звісно ні. Очевидно, під виразом «знати (або не знати) ім’я Господа» мається на увазі щось інше. Насправді, ми маємо справу з єврейською ідіомою, яка «загалом означає знання про якийсь конкретний вчинок чи властивість Яхве через їх прояв у Його взаємодії з людьми».

На перший погляд може здатися, що Вихід 6:3 суперечить тому, що в Книзі Буття сказано про знання Господа патріархами. Однак, розуміння смислу єврейської ідіоми «знати» (і, зокрема, «знати» чиєсь ім’я), яке часто означає більше, ніж просто знання про когось або щось, допомагає усунути труднощі. Авраам, Ісаак і Яків знали Бога як Творця і суверенного Правителя всесвіту. Але повне значення імені Господа стане відомим лише через століття, коли Бог виконав обіцянки, дані цим патріархам, і визволив ізраїльський народ з єгипетської неволі.

6:3 aЄвр. ЙХВХ, традиційно Яхве (Єгова)
6:15 aВ Числа 26:12 – Немуїл

[6:20] Більш ніж в одному переліку «розбіжностей у Біблії» зустрічається твердження про те, що автори біблійних текстів помилилися у своєму вченні про інцест. У Левіт 18:6 30, 20:11–12 і Второзаконня 27:20–23 написано, що статеві стосунки між близькими родичами і членами сім’ї є гріхом і караються смертю. Однак інші уривки вказують на те, що Бог терпів інцест серед Свого народу і навіть благословляв тих, хто мав такі стосунки. У цьому уривку батько Мойсея, Амрам, «взяв собі за дружину свою тітку Йохевед» (6:20; див. також Левіт 20:19). Авраам одружився з Саррою, своєю зведеною сестрою (Буття 20:12), син Авраама Ісаак одружився з Ревекою, своєю троюрідною сестрою (Буття 22:20–23; 24:4, 15), а Яків, онук Авраама, одружився зі своїми двоюрідними сестрами Рахиль та Лією (Буття 24:29; 29:15–30). Критики стверджують, що такі уривки є суперечливими. То чи дійсно автори книг Біблії були непослідовними, коли торкалися теми інцесту?

По-перше, якщо Святе Письмо згадує про благочестивих людей, таких як Авраам або хтось із його праведних нащадків, які робили щось, що Бог заборонив деінде, це ще не означає, що автори книг Біблії суперечили одне одному. Христос був єдиною досконалою людиною (2 Коринтян 5:21). Хоча Ной, Авраам, Мойсей та інші вважалися вірними Богу (Євреїв 11:7–29), вони іноді не підкорялися Його волі (Числа 20:1–12). Бог ніколи не благословляв їхній непослух, лише їхню вірність. Взяти хоча би блудницю Рахаб. Хоча Бог не виправдовував її розпусти, вона «оправдалася з діл, прийнявши розвідників і вивівши їх іншою дорогою» (Якова 2:25). «Вірою блудниця Рахаб, прийнявши з миром розвідників, не загинула з невірними» (Євреїв 11:31). Те, що Бог у Своєму милосерді пощадив Рахаб при знищенні Єрихону, не означає, що Бог потурав її колишній розпусті. Подібним чином те, що автори книг Біблії згадують певну подію (наприклад, одруження Амрама зі своєю тіткою), не засуджуючи її, не обов’язково означає, що вони потурають їй.

По-друге, для виявлення справжнього протиріччя треба розглядати події, які належать до того самого часового проміжку. Засуджувати Томаса Джефферсона за несплату федерального податку на прибуток було б недоречним, оскільки за його життя в Сполучених Штатах не було встановлено такого податку. Так само помилково звинувачувати деяких праведних людей у порушенні Божого закону до встановлення цього закону. Перша вказівка на те, що Бог забороняє кровозмішувальні шлюби, з’явилася лише після того, як ізраїльтяни вийшли з Єгипту (коли Мойсею було вже 80 років, Вихід 7:7). До Мойсеєвого закону люди могли законно одружуватися з близькими родичами. Дійсно, Бог благословив Авраама (Буття 12:1–3), коли він був одружений із Саррою, своєю зведеною сестрою. Більше того, при створенні Адама, першої людини (1 Коринтян 15:45), і Єви, «матері всіх живих» (Буття 3:20), мається на увазі, що їхні безпосередні нащадки одружувалися один з одним і народжували дітей. Крім того, після великого потопу всю Землю знову заселили нащадки Ноя, трьох його синів та їхніх дружин (Буття 9:1). Таким чином, на початку Бог допускав інцест.

Однак коли Бог створив Адама і Єву, їхні геноми були «чистими» – без дефектів. Подвоєння хромосом не спричинило б дефектів, які спостерігаються сьогодні. Після того як Адам і Єва були вигнані з Едемського саду, позбавлені «цілющого ефекту» дерева життя і мали жити на «проклятій» землі (Буття 3:14–19), їхні тіла та геноми почали страждати від наслідків ентропії. Всесвіт і все, що в ньому, «старіє, як одяг» – поступово розкладається (Псалом 101:26–27). Ультрафіолетове випромінювання та інші види радіації (особливо радіація від потопу), а також інші мутагени та помилки реплікації ДНК збільшили накопичення мутацій у геномі людини. Після більш ніж двох тисячоліть генетичної ентропії, до часів Мойсея інцест був би небезпечною практикою через кількість таких мутацій у геномі людини.

Закони щодо кровозмішення були дані в епоху Мойсея. Ті, хто жив до або після цього періоду (Колосян 2:14), були зв’язані його постановами не більше, ніж іншими наказами Мойсея (наприклад, утриманням від споживання свинини, Левіт 11:7). Не дивлячись на це, оскільки «з часів Мойсея генетичні розлади тепер навіть більш поширені, …утримуватися від шлюбів з близькими родичами сьогодні навіть важливіше. Християнство увесь час гарантувало перенесення таких правил у сучасне законодавство».

ХТО ЗРОБИВ СЕРЦЕ ФАРАОНА ЗАКАМ’ЯНІЛИМ?

Намагаючись знайти розбіжності в Біблії, скептики висунули аргумент, що Бог жорстко повівся з фараоном, не давши йому можливості вільно виявляти свою волю та змусивши його чинити опір вимогам Мойсея дозволити ізраїльтянам вийти з Єгипту. Їхня аргументація зосереджуються на віршах про закам’яніння серця фараона (Вихід 7:3, 13; 9:12; 10:1, 20, 27; 11:10; 14:4, 8), на основі чого вони стверджують, що Бог Біблії несправедливий і жорстокий.

У відповідь на ці твердження скептиків кальвіністи просто заявляють, що Бог може робити все, що забажає, і що люди не мають права сумніватися в Ньому. Оскільки кальвінізм значною мірою домінував у протестантському середовищі протягом останніх п’яти століть, більшість скептиків просто відкинули християнство як абсурдну релігію й радо прийняли атеїзм. На це кальвіністи заявили: «Хай буде так! Тепер це ваша проблема!».

Твердження кальвінізму про те, що Бог довільно (тобто зі Своїх суверенних причин) відкидає деяких людей або відхиляє їхнє вільне волевиявлення, змусило деяких людей взагалі відкинути Бога, адже досконалий Бог, Який є безкінечним у всіх Своїх ознаках, включаючи справедливість, чесність і неупередженість, ніколи б не діяв таким чином. Бог не може бути справедливим і при цьому несправедливо відкидати деяких людей. Бог не може бути досконалим і водночас поводитися нечестиво. Навіть найзапекліший грішник, який неодноразово кривдив свою совість і притупив свою духовну чутливість, може зрозуміти принцип справедливості, навіть якщо він сам і не ставиться до людей справедливо.

Читаючи Книгу Вихід, більшість людей мусять визнати, що вони були принаймні трохи вражені, коли вперше прочитали про те, що Бог зробив серце фараона закам’янілим, а потім покарав його за ту жорстокість. Розбираючись із цими звинуваченнями, треба зробити три чіткі заяви щодо закам’яніння серця фараона. По-перше, у тексті сказано, що Бог зробив серце фараона закам’янілим (або непоступливим, 7:3; 9:12; 10:1, 20, 27; 11:10; 14:4, 8), а також серця єгиптян (14:17). По-друге, сказано, що фараон сам зробив своє серце закам’янілим (8:15, 28; 9:34), не бажав підкоритися (10:3) і був непоступливим (13:15). По-третє, коли в тексті йдеться про непоступливість фараона, використано пасивний стан, без зазначення того, хто саме зробив його серце закам’янілим (7:13, 14, 22; 8:15; 9:7, 34). У зв’язку з цим виникають такі запитання: 1) Чи Бог робив серце фараона непоступливим в одних випадках, а сам фараон – в інших? 2) Чи лише Бог робив серце фараона непоступливим, а згадки про те, що фараон «зробив своє серце нечуйним» просто описували результат того, що Бог змусив його чинити так проти його власної волі? 3) Чи всі три наведені вище заяви насправді є паралельними виразами, які означають те саме? 4) Чи ці три заяви відрізняються одна від одної за своїм значенням, але кожна з них є правдивою? Чи Бог Біблії є несправедливим і жорстоким?

Два пояснення цих заяв стосовно фразеології у Книзі Вихід вповні правдоподібно та достатньо доводять хибність тлумачень як скептиків, так і кальвіністів. Обидва пояснення стосуються того факту, що кожній мові притаманний власний спосіб використання певних слів і фраз, які можуть здатися дивними людині, яка не знає цієї мови. Наприклад, хтось може сказати, що людина «втратила голову» від кохання. Чи треба думати, що вона і справді загубила десь свою голову? Звісно ні! Ми розуміємо такий приклад образного мовлення. Або про якогось начальника можна сказати, що він керує «залізною рукою»; але це не означає, що в нього і справді залізні руки. Більшість людей зрозуміли б цей фразеологізм. Так само і в біблійних мовах були свої фразеологізми, розмовні слова, семітизми та властиві їм вживання слів, які були зрозумілі людям, знайомим із цими мовами.

У своїй поважній книзі про біблійні фігури мови Е. В. Буллінгер навів кілька способів вживання дієслів у єврейській і грецькій мовах, коли їх значення відрізнялося від суворо буквального розуміння. Він надав низку віршів, які показують, що в цих мовах «активні дієслова вживалися для висловлення задуму або спроби агента зробити що-небудь, навіть якщо це насправді не було зроблено». Для ілюстрації цього принципу, у Второзаконня 28:68 сказано щодо ізраїльтян: «… ви будете продаватися там своїм ворогам як раби і рабині, та не буде покупця», що перекладачі Нової версії Біблії короля Якова переклали як «ви будете виставлені на продаж», розпізнавши тут ідіому. У тексті чітко вказано, що вони не будуть продані, тому що не буде покупця, але в оригінальному тексті все одно було використано єврейське дієслово «продані». У Новому Заповіті яскравим прикладом такого вживання може бути 1 Івана 1:10, де сказано: «А коли скажемо, що ми не згрішили, то робимо Його [Бога] неправдомовним». Ніхто не може зробити Бога неправдомовним, але спроба заперечити свій гріх рівнозначна цьому, що в мові оригіналу передається активним дієсловом доконаного виду – ніби це дійсно відбулося. Отже, дієслова можуть вживатися ідіоматично і мати інше, ніж суворо буквальне значення.

Маючи це на увазі, розглянемо четвертий список ідіоматичних дієслів Буллінгера, що стосується дієслів, які «євреї вживали на позначення не самої дії, а дозволу на її виконання певним суб’єктом». Для ілюстрації цього принципу візьмемо коментар Буллінгера до Книги Вихід 4:21: «"Я ж зроблю його серце закам’янілим (тобто дозволю або терпітиму, щоб його серце закам’яніло), і не відпустить народу" – і так у решті віршів, які говорять про закам’яніння серця фараона. Як стає зрозуміло із загального використання тієї самої ідіоми в наступних уривках». Далі він навів приклад з Єремії 4:10: «"мій Володарю, Господи, справді Ти сильно обманув цей народ" – тобто, Ти допустив, щоб цей народ сильно страждав, обманутий фальшивими пророками...». Єзекіїла 14:9 також наведено як приклад такого типу вживання дієслів: «"І якщо пророк буде зведений, і скаже слово, Я, Господь, Я звів того пророка" – тобто, Я дозволив йому обдурити себе». Це пояснення беззаперечно прояснює питання про те, як Бог зробив серце фараона закам’янілим. Коли в тексті сказано, що Бог зробив серце фараона закам’янілим, це означає, що Він дозволив фараону зробити своє серце закам’янілим.

Друге не менш логічне пояснення згадок у Книзі Вихід про те, що Бог зробив серце фараона закам’янілим, полягає в тому, що вони є формою образного мовлення, відомою як «метонімія», коли одне слово вживається замість іншого. Наприклад, коли ми кажемо, що «читаємо Шекспіра», ми маємо на увазі, що читаємо його твори. Фраза «Бог зробив серце фараона закам’янілим» була б прикладом «метонімії суб’єкта» і означала б, що суб’єкт дії оголошується, але мається на увазі якась властивість чи обставина, що йому належать. Зокрема, використовуючи цю фігуру мови, «іноді кажуть, що дія була здійснена, коли просто мається на увазі, що була надана можливість для такої дії».

Біблія містить багато прикладів такої фігури мови. Апостол Іван повідомив, що Ісус «збирав та хрестив більше учнів, ніж Іван» (Івана 4:1). Насправді Ісус особисто нікого не хрестив (Івана 4:2), але Його вчення та вплив спонукали людей до цього. Ісус – суб’єкт – згадується, але мається на увазі обставина Його впливу. Його вчення було результатом того, що люди приймали хрещення. Неодноразово в 1 Царів говориться, що різні царі Ізраїлю «ходили дорогою Єробоама... який до гріха довів Ізраїля» (1 Царів 16:19, 26; 22:52). Але Єробоам не примушував до гріха ні своїх сучасників, ні наступників. Він просто подав приклад, який вони вирішили наслідувати. Кажуть, що Юда купив поле за гроші, отримані за зраду Христа (Дії 1:18). Але насправді він повернув ті гроші первосвященикам, а потім повісився. Згодом на ті криваві гроші було придбано поле (Матвія 27:5–7). За допомогою метонімії суб’єкта про Юду сказано, що він зробив те, до чого привів його вчинок. Павло застерігав християн у Римі: «Не губіть своєю їжею того, за кого помер Христос» (Римлян 14:15). Він цим мав на увазі те, що вони не повинні подавати приклад, який спонукає слабших братів робити те, що вони вважають неправильним. Павло казав християнам Коринта, що вони можуть «спасти» своє невіруюче подружжя (1 Коринтян 7:16). Він казав Тимофію, що він міг «спасти» тих, хто слухав його (1 Тимофія 4:16). В обох випадках Павло мав на увазі, що правильне навчання та правильний приклад можуть вплинути на людей, щоб вони корилися Божій волі у своєму житті.

Ще один випадок метонімії суб’єкта, який тісно пов’язаний із прикладом фараона у Книзі Вихід, – це випадок навернення Лідії, продавщиці кармазину з Тиятир. У тексті сказано, що «Господь відкрив її серце» (Дії 16:14). Проте конкретним засобом, за допомогою якого Бог це зробив, була проповідь Павла. Боже Слово, виголошене через Павла, зробило її розум сприйнятливим і чутливим. Подібним чином і про Ісуса сказано, що Він проповідував язичникам, а також людям, які жили до потопу за днів Ноя (Ефесян 2:17; 1 Петра 3:19). Звичайно, Ісус не зробив ні того, ні іншого – безпосередньо. Натомість Він діяв через Павла в першому випадку і через Ноя в другому. Так само, коли пророк Натан звинуватив царя Давида в тому, що він «мечем убив Урію, хіттійця» (2 Самуїла 12:9), насправді Давид просто надіслав листа своєму воєначальнику з наказом розташувати бойові позиції таким чином, щоб Урія став більш вразливим до ворожого нападу. За допомогою метонімії суб’єкта сказано, що Давид, суб’єкт, зробив щось, що насправді він просто організував через інших людей.

У випадку з фараоном «Бог зробив серце фараона закам’янілим» у тому сенсі, що Бог створив обставини та нагоду для фараона прийняти власне рішення. Бог послав Мойсея висунути Свої вимоги перед фараоном. Мойсей лише оголосив Божі повеління. Бог навіть супроводив Своє Слово чудесами, щоб підтвердити божественне походження послання (Марка 16:20). Фараон сам вирішив протистояти вимогам Бога. З власної волі він уперто відмовлявся підкорятися Йому. Звісно, Бог дав фараонові можливість продемонструвати свою непохитність. Якби Бог не послав Мойсея, перед фараоном не постала би дилема, чи відпускати ізраїльтян. Отже, Бог, безсумнівно, був підбурювачем і ініціатором подій, але це фараон прийняв рішення чинити непокору.

Зауважте, що в дуже реальному сенсі всі чотири наступні твердження вірні: 1) Бог зробив серце фараона закам’янілим; 2) Мойсей зробив серце фараона закам’янілим; 3) слова, які сказав Мойсей, зробили серце фараона закам’янілим; 4) фараон зробив своє серце закам’янілим. Усі чотири твердження точно відображають ту саму істину з різних точок зору. У цьому сенсі Бог відповідальний за всі процеси у всесвіті, тобто Він забезпечив можливість, обставини та середовище, в якому все діє (включаючи людей). Але при цьому Він не винний у злі, яке відбувається. З огляду на просту єврейську ідіому стає зрозуміло, що Бог не зробив серце фараона закам’янілим несправедливо чи безпосередньо. Бог не дивиться на особу (Дії 10:34), Він не діє несправедливо (Псалом 32:5), і Він завжди дозволяє людям вільно виявляти свою волю (Второзаконня 30:19). Однак Бог може використовувати й неправильні, вперті рішення бунтівних грішників, щоби здійснювати Свою волю (Ісаї 10:5–11). У випадку з закам’янілим серцем фараона не можна звинувачувати Бога в несправедливості, а Біблію – у наявності протиріч. Люди були створені зі свободою вибору і несуть відповідальність за власні вчинки.

[7:10–11] Стосовно цих подій багато хто дивувався, як у заклиначів і ворожбитів Єгипту могли бути чудодійні сили, щоби відтворити те саме знамення, яке Бог дав Мойсею та Аарону. Чи й справді ті маги володіли надприродними силами, чим змогли переконати фараона, чи те, що відбулося з посохами, можна пояснити якось інакше? На жаль, біблійний текст не дає переконливої відповіді на ці запитання. Однак, є інші підказки, які можуть вказувати на те, що єгипетські заклиначі вдалися до «спритності рук», а не застосували надприродні здібності.

Єгиптяни здавна використовували змій у своїх релігійних ритуалах. На багатьох фресках, давньоєгипетських картинах і різьбленнях, а також ілюстраціях до письмових текстів зображено цю тварину разом із давньоєгипетськими заклиначами змій, магами і навіть фараонами. Фактично, на багатьох золотих саркофагах, які використовували для поховання давньоєгипетських фараонів, присутня скульптура змії, що виходить із чола царської особи. Крім того, змія зазвичай асоціюється з певними богами Стародавнього Єгипту. З огляду на цю спорідненість зі зміями, стародавні єгиптяни часто використовували їх у магічних ритуалах та інших практиках. Завдяки такому тісному зв’язку з цією істотою, вони, безумовно, стали б досить вправними у вилові, поводженні та демонстрації змій.

У серії коментарів до Старого Заповіту Джемісон, Фоссет і Браун так пояснюють випадок між Мойсеєм і Аароном і єгипетськими магами:

Сучасні маги Єгипту є наслідувачами давніх славетних заклиначів змій; особливо коли, натискаючи змії на зашийок, вони спричиняють у неї своєрідну каталепсію, яка робить її жорсткою та нерухомою, так що здається, що вона перетворюється на палицю. Маги ховають таку затверділу змію на своєму тілі, а потім через вправні жонглерські рухи дістають її з-під свого одягу, жорстку та пряму як палицю. Такий самий трюк застосували й їхні давні попередники... [І], схоже, завдяки своїм «чарам» вони успішно створили ілюзію, обманувши людські органи чуття.

Думка про те, що вправний фокусник міг використати змію таким чином, не є новою концепцією у світі фокусів. Волтер Гібсон у книзі «Таємниці магії» стверджує, що існує певний тип змії, яку можна зробити нерухомою, натиснувши їй на зашийок. Гібсон також зазначає, що для цього трюку придатний конкретний вид змії, найя хайє (або хайя), також відома як єгипетська кобра. Подібне написав і комедійний фокусник Род Робісон: «Перетворити палицю на змію, наприклад, можна доволі легко, за допомогою того самого методу, яким сучасні маги перетворюють тростину на квітку чи хустку. Я бачив трюк з перетворенням тростини на змію у виконанні фокусника Алана Расско. Повірте, це вражає».

По правді кажучи, в біблійному тексті немає нічого, що вказувало б на те, що ті маги володіли якимись надприродними здібностями. Вправність рук може легко пояснити «силу», якою володіли єгипетські маги. Та хоча маги й могли принаймні створити ілюзію, ніби вони володіють дивовижними здібностями, вони не могли протистояти силі Всемогутнього Бога. Їхні слабкі спроби імітувати чудо, здійснене Мойсеєм і Аароном, зазнали невдачі, коли Бог виявив Свою силу, змусивши посох Мойсея й Аарона пожерти всі інші жезли магів (Вихід 7:12).

[8:15] Деякі невіруючі висміювали Біблію через те, що в ній згадуються частини тіла Бога. Наприклад, рука Бога (Йова 19:21, 40:9), обличчя Бога (Йова 13:24), очі Бога (Второзаконня 11:12), вуха Бога (Псалом 129:2), уста Бога (Второзаконня 8:3), голос Бога (Йова 40:9) і навіть «перст Божий» (тут у 8:15). Уважні дослідники Біблії знають, що всі подібні вирази є прикладами пристосованої мови – антропоморфізмами, – за допомогою яких Святе Письмо дає людям можливість співвіднести дії Бога зі своїм життєвим досвідом. Біблія чітко навчає, що Бог є дух і не має фізичних атрибутів (Івана 4:24). Він не має фізичної маси. Сам Ісус сказав: «…дух тіла й костей не має, а Я, як бачите, їх маю!» (Луки 24:39; 1 Коринтян 15:50). Людям важко винайти концепцію нескінченної, вічної Істоти, яка не складається з фізичної матерії, оскільки люди обмежені простором і часом та живуть у середовищі, яке є переважно матеріальним. Тим не менш, хоча нам може бути важко повністю зрозуміти природу нефізичної істоти, сама її концепція не є ні суперечливою, ні непослідовною.

Наприклад, коли Мойсей та Аарон силою Бога навели кари на фараона та єгиптян, мудреці та ворожбити фараона зробили висновок: «Це перст Божий» (8:15). Вони просто мали на увазі, що кара була наслана Богом і страждання, які вона спричинила, були результатом дії Божої сили. Подібним чином у Біблії сказано, що перші десять заповідей, які Бог дав Мойсею на двох кам’яних скрижалях, були «написані Божим перстом» (Вихід 31:18; також Второзаконня 9:10). Іншими словами, Бог Сам надприродним чином розмістив їх на кам’яних таблицях. Ще один приклад цього типу образного мовлення можна побачити у словах псалмоспівця щодо творчої діяльності Бога: «Коли я погляну на Твої небеса – діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти заснував, – хто така людина, що пам’ятаєш про неї, або людський син, що навідуєшся до нього?» (Псалом 8:4–5). Очевидно, у Бога немає фізичних рук, і Йому не потрібно було б ними користуватися, навіть якби вони в Нього були. Як Верховний Розум, Він може створювати ex nihilo (з нічого) все, що забажає, просто захотівши, щоб це існувало.

Цю саму фігуру мови можна побачити і в Новому Заповіті. Ісус сказав: «Коли ж Я перстом Божим виганяю бісів, то Боже Царство вже прийшло до вас» (Луки 11:20). Цим Він просто мав на увазі, що Його дії мали божественну владу. Зверніть увагу на альтернативне формулювання паралельного уривку, де замість «перста Божого» в тексті сказано «Дух Божий»: «Коли ж Я Божим Духом виганяю бісів, то прийшло до вас Царство Боже» (Матвія 12:28). Очевидно, що «перст» просто стосується Божества (чи то Отця, Сина чи Святого Духа), Яке виявляє Свою присутність і силу в просторово-часовому континуумі.

Лінгвісти, які присвятили життя вивченню біблійних мов, відкриттю їх лінгвістичних тонкощів, образних особливостей та ідіоматичних виразів, вже давно визнають саме цей мовний зворот. Наприклад, Е. В. Буллінгер назвав його «антропопатея» і визначив як «приписування людських пристрастей, дій або якостей Богові». Він присвятив кілька сторінок, щоб проілюструвати цю фігуру мови. У своїх коментарях стосовно саме «перста» Божого він написав: «Перст приписується Богові, щоб позначити прояв Його формотворчої сили, а також пряму та безпосередню дію Бога». Коли використовуються такі фігури мови, вони просто дають нам своєрідну «систему координат» для розуміння дій Бога.

8:19 aБукв. встановлю викуп (пор. Вихід 9:4 та 11:7)

[9:6–19] Після того як фараона було повідомлено про Божий намір знищити худобу єгиптян, якщо він відмовиться дозволити ізраїльтянам покинути країну, «наступного дня … вся худоба єгиптян вимерла, а з тварин Ізраїлевих синів не пропало нічого» (9:6). Дехто ставить під сумнів достовірність цього твердження з огляду на пізніші коментарі щодо залишків худоби в Єгипті. Перед сьомою карою Мойсей попереджав фараона: «Тепер, пошли позаганяти свою худобу, і все те, що належить тобі, на рівнині. Тому що всі люди й тварини, які перебуватимуть на рівнині й не будуть відведені під накриття, – упаде на них град, і вони загинуть» (Вихід 9:19). Крім того, останньою карою, яку Бог наслав на Єгипет, була смерть первістків – людей і худоби (Вихід 12:29). Звідки у єгиптян була худоба, якщо вся вона вимерла під час п’ятої кари? Чи ці біблійні твердження суперечать одне одному?

По-перше, слід визнати, що слово «все» доволі часто вживається в Святому Письмі (як і в наш час) у значенні «більша частина» або «все певної категорії», і не обов’язково означає «все» в абсолютному сенсі. Раніше в Книзі Вихід Мойсей записав, що після першої кари «всі єгиптяни копали біля ріки за водою, щоб напитися» (Вихід 7:24). Але жодна розумна, справедлива людина не вважає, що під словом «всі» Мойсей мав на увазі буквально кожного єгиптянина, включаючи немовлят, інвалідів, людей похилого віку тощо, які копали землю в пошуках води. Мойсей вжив слово «усі» у відносному сенсі. Коли в Святому Письмі сказано, що «Абшалом увійшов до наложниць свого батька перед очима всього Ізраїля» (2 Самуїла 16:22), натхненний автор не мав на увазі, що буквально кожен ізраїльтянин був свідком цієї події, а те, що дії Абшалома були публічними й очевидними для будь-кого. Коли Лука написав, що до Ісуса підходили «всі митники та грішники» (15:1), він не мав намір повідомити, що кожен митник і грішник у світі (або навіть в якійсь одній місцевості) зібралися навколо Ісуса. Він просто цим повідомляв, що дуже багато збирачів податків і грішників приходили побачити Ісуса.

Подібним чином і в наш час слово «всі» часто використовується в переносному сенсі. Наприклад, можна сказати, що «всі погляди» були спрямовані на актора. Це просто означає, що більшість людей у театрі дивилися на актора, але не всі, і точно не всі люди у світі. Або згадаймо вислів «усім відомо» – звісно, тут не маються на увазі буквально всі люди у світі. Тож у Книзі Вихід 9:6 Мойсей просто міг використати мовний зворот, поширений як у стародавні часи, так і сьогодні.

По-друге, уважне вивчення 9-го розділу Книги Вихід показує, що Бог насправді прояснив, яка єгипетська худоба загине. Бог наказав Мойсеєві сказати фараонові: «Якщо ти відмовишся відпустити, але будеш його і надалі затримувати, то ось, Господня рука буде на твоїй худобі, яка на рівнинах: на конях, на ослах, на верблюдах, на волах і на вівцях» (вірші 2–3). Тож, не тільки поняття «всі» часто вживається у відносному сенсі, але й у самому уривку, який нібито є ненадійним, Бог конкретно зазначив, що йдеться про худобу, «яка на рівнинах». Безсумнівно, багато коней, волів тощо могли бути у стійлах і уникли смерті, включаючи бойових коней фараона (Вихід 14:6–7).

По-третє, після п’ятої кари та до наступних кар, фараон міг почати поповнювати поголів’я худоби Єгипту, купуючи або конфіскуючи тварин у навколишніх народів, включаючи ізраїльтян. Справа «доведення протилежного» лежить на скептиках. Зважаючи на те, наскільки докладно Мойсей записав про Божий суд над Єгиптом, дуже неприємно читати нерозсудливу критику сучасних скептиків. Як той самий автор (Мойсей), який ретельно задокументував, що 1) «єгиптяни копали біля ріки за водою, щоб напитися» після першої кари (Вихід 7:4), 2) «налетів величезний рій мошкари на палати фараона» під час четвертої кари (8:20), і 3) «пшениця і жито не були побиті», коли Бог послав град з неба, тому що «були пізні» (9:32), міг якось забути про те, що кожна корова, кінь тощо загинули під час п’ятої кари? Тут просто немає жодного доведеного протиріччя чи невідповідності.

12:40 aВ Самарійському П’ятикнижжі та Септуаґінті – в Єгипті та Ханаані

ЯК ДОВГО ІЗРАЇЛЬТЯНИ ЖИЛИ В ЄГИПТІ?

1) У Посланні до галатів 3:17 апостол Павло стверджує, що закон Мойсея (який був даний незабаром після виходу ізраїльтян з Єгипту) з’явився через 430 років після того, як Бог уклав завіт з Авраамом. Однак у Книзі Вихід 12:40–41 Мойсей заявив, що ізраїльтяни жили в Єгипті 430 років. Як обидва уривки можуть надавати правильну інформацію, якщо при простеженні біблійної хронології здається очевидним, що минуло мінімум 215 років між часом, коли Бог уклав заповіт з Авраамом, і часом, коли ізраїльтяни (через Якова) увійшли до Єгипту, таким чином створюючи враження, що минуло 645 років (215 + 430) від обітниці Аврааму до появи закону?

2) Крім того, інформація в 1 Хронік 6:1, 23:6–13 і Вихід 6:16–20 допускає максимальний період часу в 352 роки. Як тоді можна стверджувати, що ізраїльтяни жили в Єгипті 430 років?

3) Також, в Буття 15:13 Мойсей написав, що ізраїльтяни будуть «чужинцями – житимуть не на власній землі» протягом «чотириста років», і Степан використав те саме число у своїй промові в Дії 7:6, коли сказав що ізраїльтяни «будуть поневолені й гнобитимуть їх чотириста років». У чому ж правда? Як можна поєднати всі ці тексти Писання? Скільки років ізраїльтяни насправді жили в Єгипті? Давайте дослідимо відповідь на це питання.

По-перше, можна з’ясувати, що між Божою обіцянкою Аврааму та входом ізраїльтян (через родину Якова) до Єгипту минуло мінімум 215 років. Зібравши докупи кілька уривків Святого Письма, ми можемо досить легко вирахувати це число.

Далі, зі Святого Письма чітко слідує, що цей період часу обмежений не більше ніж 352 роками. Це випливає з 1 Хронік 6:1, 1 Хронік 23:6–13 і Вихід 6:16–20. Знову, як підсумок:

  1. Текст у Буття 46:11 вказує на те, що Кегат, син Левія та дід Мойсея, очевидно, народився до того, як Яків переїхав до Єгипту зі своїми синами. Якби він тоді щойно народився і якби він народив свого сина Амрама в останній день свого життя, то Амрам міг би народитися не пізніше ніж через 134 роки після входу Якова в Єгипет (якщо округлити 9 місяців вагітності до одного року), оскільки Кегат прожив лише 133 роки (Вихід 6:18).

  2. Амрам (батько Мойсея) прожив 137 років (Вихід 6:20). Якби він народив Мойсея в останній день свого життя, то Мойсей народився б не пізніше ніж через 272 роки після того, як Яків і його сини увійшли до Єгипту (133 +1 + 137 + 1 = 272).

  3. Мойсею було 80 років, коли Ізраїль вийшов з Єгипту (Вихід 7:7).

  4. Додайте ці 80 до 272, і загальна сума становитиме максимум 352 роки.

  5. Додаткову інформацію, яка розмежовує кількість років перебування ізраїльтян в Єгипті, можна отримати й незалежно від лінії Кегата, а саме від матері Мойсея, Йохевед. Біблія згадує її двічі, перший раз у Вихід 6:20: «Амрам взяв собі за дружину свою тітку Йохевед, і вона народила йому Аарона і Мойсея, а вік життя Амрама – сто тридцять сім років». Вдруге Йохевед згадується в Числа 26:59: «Ім’я Амрамової дружини – Йохевед, дочка Левія. Вона народила їх для Левія в Єгипті. Тож вона народила Амрамові Аарона, Мойсея та їхню сестру Маріям».

Зрозуміло, що Йохевед (яка народилася в Єгипті) була дочкою Левія та сестрою Кегата. Маючи цю інформацію, давайте «підіб’ємо підсумки». Одинадцять синів Якова народилися протягом семи років. Пам’ятаємо, що Яків сім років працював у Лабана за Рахиль, по закінченню яких Лабан обманом змусив його одружитися з Лією. Потім Яків працював ще сім років, щоб одружитися з Рахиль. Наприкінці цих других семи років він попросив Лабана дозволити йому піти разом з усіма своїми дітьми, які народилися від нього та його дружин (Буття 30:25). Оскільки Левій був третім сином Якова від Лії (відводячи приблизно по одному року для народження Рувима, Симеона та Левія), він міг бути приблизно на чотири роки старшим за Йосифа, який народився ближче до кінця семирічного періоду. Оскільки Йосифу було 39 років, коли Яків переселився до Єгипту (йому було 30 років, коли він став перед фараоном, [Буття 41:46], плюс сім років достатку, плюс ще один рік, поки голод не почав відчуватися), Левію не могло бути більше 44 або 45 років, коли він прийшов до Єгипту. Левій прожив у Єгипті 93 роки (на момент смерті його вік становив 137 років [Вихід 6:16], мінус 44 [його вік, коли він прийшов до Єгипту], що дорівнює 93 рокам). Якби Левій зачав Йохевед в останній день свого життя, тоді вона мала б народити Мойсея у віці 257 років, щоб період перебування ізраїльтян в Єгипті становив 430 років (93 роки, які Левій прожив у Єгипті, плюс 80 років життя Мойсея [Вихід 7:7], коли він прийшов до Єгипту, щоб визволити ізраїльтян: 93+80+257=430). Згадуючи той факт, що Саррі було лише 90 років на момент чудесного народження Ісаака, безглуздо припускати, що Йохевед народила Мойсея, коли вона була майже втричі старша за Сарру! Крім того, відомо, що на той час тривалість життя людей була набагато меншою, ніж 257 років, і що 430-річне перебування ізраїльтян у Єгипті не узгоджується з родоводами – ні через Кегата, ні через Йохевед.

То як тоді в усе це вписуються цифри 430 років і 400 років? Чи пробули ізраїльтяни в Єгипті 645 років? Або 430 років? Або 400 років? Або 215 років? Намагаючись дати відповіді на ці запитання, зазначимо, що ніхто ще не висунув припущення, що ізраїльтяни були в Єгипті протягом 645 років. Таку ідею неможливо підтвердити біблійними свідченнями, включаючи згадане вище часове обмеження в 352 роки, встановлене Біблією, (але не обов’язково обмежуючись ним). Проте існують дві основні точки зору щодо конкретної тривалості перебування Ізраїлю в Єгипті. Згідно першої, ізраїльтяни фактично прожили в Єгипті 430 років. Її можна знайти в більшості коментарів і книг до Старого Заповіту. Тим не менш, є чіткі докази того, що ізраїльтяни перебували в Єгипті лише 215 років, а не 430. [Ми розглянемо питання про «400 років» у Буття 15:13 і Дії 7:6 пізніше, оскільки виявляється, це взагалі окреме питання]. Отже, це друга головна точка зору щодо тривалості перебування ізраїльтян в Єгипті. Але чому ми припускаємо, що цей період становив лише половину цього часу, коли у Святому Письмі він чітко зазначений у 430 років?

Лише в одному тексті Старого Заповіту йдеться про перебування ізраїльтян у Єгипті протягом 430 років – це Вихід 12:40–41:

Час перебування синів Ізраїля, коли вони жили в Єгипті, – чотириста тридцять років. І сталося, що після чотирьохсот тридцяти літ, – саме цього дня, – вийшли всі Господні війська з єгипетської землі.

Ідея про те, що перебування ізраїльтян в Єгипті тривало лише 215 років, ґрунтується на висновку, що цей період починається з покликання Авраама та Божої обітниці йому (Буття 12:1 3) і закінчується їх виходом з Єгипту. Іншими словами, батьки (Авраам, Ісаак і Яків) жили в Ханаані протягом 215 років, а їхні нащадки жили в єгипетській неволі ще 215 років. Таким чином, загальна цифра становить 430 років, про що йдеться у Книзі Вихід 12:40–41 (і Галатів 3:17). У своєму коментарі до Книги Дій Альберт Барнс висловив це так:

Тоді постає питання, як узгодити ці тексти? Єдиним задовільним способом є припущення, що чотириста тридцять років включають весь час від покликання Авраама до виходу Ізраїлю з Єгипту.

Коментуючи Дії 7:6 у своєму коментарі до цієї натхненної книги, Г. Лео Боулс зауважив: «Павло каже, що закон прийшов через чотириста тридцять років після обітниці (Галатів 3:17); так що чотириста років, про які йдеться у Книзі Вихід 12:40, ймовірно, включали в себе й перебування патріархів у Ханаані (Буття 15:13, 14; Вихід 3:12)».

Аргументуючи 215-річний період перебування ізраїльтян у Єгипті, потрібно спочатку зрозуміти, у світлі наведеної вище інформації, що для цього є максимум 352 роки, незалежно від того, що це перебування може в себе включати. Просто немає розумного способу обійти цей факт.

По-друге, Павло у Посланні до галатів переглянув часовий елемент, пов’язаний із завітом між Богом і Авраамом (Буття 15), коли написав:

Авраамові ж та його Нащадкові були дані обітниці. Не сказано, що нащадкам, наче про багатьох, але як про одного: і твоєму Нащадкові, – Яким є Христос. Я кажу, що Завіту [про Христа], попередньо затвердженого Богом, Закон, який прийшов через чотириста тридцять років, не відкидає, аби скасувати обітницю (3:16–17).

Як було показано вище, зі Святого Письма можна досить легко підрахувати, що від покликання Авраама до переселення Якова в Єгипет минуло 215 років. Якщо проміжок часу від покликання Авраама до законоположення (яке відбулося приблизно через три місяці після виходу з Єгипту) становив 430 років (як конкретно зазначив Павло), і якщо 215 років з цього періоду минуло до того, як ізраїльтяни прийшли до Єгипту (період часу від покликання Авраама до входу Якова в землю Нілу), то залишалося б лише 215 років для перебування ізраїльтян у Єгипті – і саме цей період часу підтверджують докази.

По-третє, у Буття 15:16 було передвіщено, що ізраїльтяни повернуться до Палестини під час життя «четвертого покоління» – що й відбулося, згідно з тим, що ми читаємо в книгах Вихід 6:16–20, Числа 3:17–19; 26:57–59, 1 Хронік 6:1–3 і 23:6, 12–13 (Яків – Левій – Кегат – Амрам – Мойсей).

По-четверте, існують інші важливі історичні й текстові міркування, які необхідно дослідити при розгляді цього питання. Наприклад, у «Єврейських старожитностях» Йосип Флавій писав, що ізраїльтяни «покинули Єгипет у місяці ксантікус, на п’ятнадцятий день місяця за місячним календарем через чотириста тридцять років після того, як наш прабатько Авраам прийшов у Ханаан, але лише через двісті п’ятнадцять років після того, як Яків переселився до Єгипту». Стосовно цього Рол зазначив:

Згідно з заявами самого Йосипа Флавія, він мав доступ до дуже давніх документів, які раніше зберігалися в Єрусалимському храмі, з яких він міг почерпнути свій звіт про ранню історію Ізраїлю. Йосип Флавій жив у першому столітті нашої ери, тому його твори були написані за сотні років до масоретського тексту Танаху (єврейського Старого Заповіту), завершеному в четвертому столітті нашої ери. Якщо його оригінальні документи були справжніми, то інформація, яку він надає стосовно тривалості перебування ізраїльтян в Єгипті, походить з набагато більш раннього періоду, ніж той, який використовували масорети, створюючи свою версію історії Ізраїлю, і на кілька століть передує найдавнішій збереженій копії масоретського тексту.

У масоретському тексті Старого Заповіту (на який посилався Рол і на якому ґрунтувалися біблійні цитати, наведені вище), текст Вихід 12:40 наступний: «Час перебування синів Ізраїля, коли вони жили в Єгипті, – чотириста тридцять років». Однак, два інших надійних біблійних тексти наполегливо свідчать про те, що цей переклад є неправильним через критичний пропуск інформації. Як у Самарійському П’ятикнижжі, так і в Септуаґінті (грецькому перекладі Старого Заповіту) у Вихід 12:40 говориться наступне: «А мешкання Ізраїлевих синів та їхніх батьків, коли вони перебували в Ханаанській землі та в землі Єгипетській було 430 років». Вільям Вістон, який переклав праці Йосипа Флавія англійською мовою, включив виноску внизу сторінки, що супроводжує цитований вище коментар Йосипа Флавія щодо 215-річного перебування ізраїльтян в Єгипті, в якій написав:

Чому в нашому масоретському тексті так безпідставно скорочено цю розповідь у Вихід xii, 40, приписуючи 430 років лише переселенню ізраїльтян в Єгипет, коли навіть за масоретською хронологією в інших місцях, а також із самого прямого тексту в Самарійському П’ятикнижжі, Септуаґінті та писаннях Йосипа Флавія зрозуміло, що вони перебували в Єгипті лише половину цього часу – і що, як наслідок, інша половина їх мандрів була в землі Ханаану, перш ніж вони прийшли в Єгипет, – важко сказати.

Однак Рол припустив, що це насправді не важко сказати. Він писав:

Досить легко побачити, що сталося в проміжку часу між днями Йосипа Флавія та днями масоретів. При переписуванні оригінальних сувоїв зі священними текстами протягом наступних століть частина тексту, схожа на «і в землі Ханаанській», могла загубитися (або була відредагована). Це підтверджується грецьким перекладом Старого Заповіту (Септуаґінти або LXX), який зберігає оригінальну, повну версію уривка.

У своєму коментарі до П’ятикнижжя Адам Кларк надав докладні роз’яснення:

…Самарійське П’ятикнижжя, зберігши два уривки, «та їхніх батьків» та «в землі Ханаанській», які втрачені в сучасних копіях єврейського тексту, врятувало цей уривок від усякої неясності та протиріччя. Можливо, необхідно зауважити, що в александрійській копії Септуаґінти збережено той самий текст, що й в Самарійському П’ятикнижжі. Багато богословів вважають Самарійське П’ятикнижжя найточнішою копією п’яти книг Мойсея; і александрійська копія Септуаґінти також має бути визнана однією з найавтентичніших і найдавніших копій цієї версії, якими ми володіємо.

З цим погоджується Рол:

Септуаґінта вперше побачила світ за часів Птолемея I у третьому столітті до нашої ери, і її найдавніший рукопис, що зберігся до наших днів, все одно набагато старший за найдавнішу збережену копію масоретського тексту. Самарійська версія перших п’яти книг Старого Заповіту (П’ятикнижжя) також є значно давнішою, ніж масоретські тексти, і в ній також зберігається розширений переклад уривку про тривалість перебування ізраїльтян. Таким чином, три з чотирьох джерел стосовно тексту Книги Вихід стверджують, що період в чотириста тридцять років охоплює весь період від приходу Авраама в Ханаан аж до виходу Мойсея та ізраїльтян з Єгипту.

Якщо Йосип Флавій, Самарійське П’ятикнижжя та Септуаґінта передають правильний зміст цього віршу (а цьому є вагомі докази), зазначаючи, що «мешкання Ізраїлевих синів та їхніх батьків, коли вони перебували в Ханаанській землі та в землі Єгипетській було 430 років», то уявне протиріччя між текстами Вихід 12:40–41 і Галатів 3:17 щезає, і можна досить легко прийняти число в 215 років при визначенні перебування ізраїльтян в Єгипті як достовірне та відповідне до біблійного оповідання.

Але як у цю схему вписуються «400 років» з Буття 15:13 і Дії 7:6? Промовляючи до Авраама, коли патріарх мешкав у діброві Мамре в Хеброні, Господь сказав: «Неодмінно знай, що твої потомки будуть чужинцями – житимуть не на власній землі; вони служитимуть їм, і їх гнобитимуть чотириста років» (Буття 15:13). З цими словами, сказаними приблизно за два століття до входу Ізраїлю в Єгипет, Бог дозволив Своєму вірному слузі зазирнути в майбутнє своїх нащадків. Якщо до цього додати слова Степана, які він промовив, роблячи огляд історії Ізраїлю: «І сказав йому Бог, що нащадки його будуть переселенцями в чужій землі, будуть поневолені й гнобитимуть їх чотириста років» (Дії 7:6), то що можуть означати конкретно ці уривки?

Деякі автори припускають, що цифра «400 років» є лише «округленням» цифри 430 років, наведеної в Буття 15:13. Але ми вважаємо, що цьому є набагато краще пояснення, і що між цифрою «430 років» і цифрою «400 років» існує фундаментальна різниця.

Зверніть увагу, що у своїй промові Степан конкретно сказав, що Авраамові «нащадки будуть переселенцями в чужій землі». У своїй книзі «Чудеса біблійної хронології» Філіп Мауро написав:

Але, на додаток до цього періоду в 430 років, є інший період в 400 років, який також закінчився під час Виходу… Період в 430 років включає і період мешкання Аврама і Сарри в землі Ханаанській. Проте період в 400 років починається з досвіду «нащадків» Авраама. Звичайно, йдеться в першу чергу про Ісаака, адже в ньому мав назватися обіцяний «нащадок»; але цей період починається не з народження Ісаака, а з того часу, коли він був визнаний «нащадком» і «спадкоємцем» після вигнання Аґар та Ізмаїла. А це сталося під час «великої гостини», яку Авраам влаштував у день, коли Ісаака відлучили від грудей (Буття 21:8–10). Це важлива подія в анналах історії Божого народу через її глибоке духовне значення, про що свідчить і посилання на неї в Галатів 4:29, 30.

З вищезгаданих уривків Святого Письма можна вирахувати дату, коли Ісаака було відлучено від грудей, а Ізмаїла вигнано (коли Ісаак став визнаним «нащадком» і «спадкоємцем»). Адже різниця між двома періодами (400 і 430 років) складає тридцять років. Як уже було зазначено, від покликання Авраама (і Божого «завіту» з ним) до народження Ісаака минуло двадцять п’ять років. Отже, віднявши 25 від 30, ми отримуємо 5 років як вік Ісаака, коли Ізмаїла було вигнано. Тож немає потреби наводити докладніші докази щодо 400-річного періоду.

Як писав Хьонер:

На закінчення можна сказати, що від покликання Авраама до виходу ізраїльтян з Єгипту минуло 430 років. Перші 215 років вони перебували в Палестині, а останні 215 років – в Єгипті. А період в 400 років тривав від відлучення Ісаака від грудей до часу Виходу.

Однак може виникнути питання, як цифру в 215 років перебування ізраїльтян у Єгипті можна узгодити з текстами Буття 15:13 і Дії 7:6, які, схоже, вказують на те, що євреї «будуть переселенцями в чужій землі» й їх «гнобитимуть» 400 років? У своєму коментарі до Послання до галатів Девід Ліпскомб розглянув це питання:

Закон був даний Мойсеєм через чотириста тридцять років після обіцянки, даної Аврааму (Вихід 12:40). Багато хто тлумачить це так, що вони жили в Єгипті чотириста тридцять років. Але вони жили в наметах і не мали постійного мешкання під час свого перебування в Ханаані та Єгипті, а також у пустелі, починаючи від призова Авраама в Урі Халдейському до входу в Ханаан після єгипетської неволі.

У Книзі Вихід 6:4 Ханаан згадується як «земля, на якій вони жили як чужинці». Хоча вони дійсно були рабами в Єгипті протягом значного періоду часу (215 років), насправді їхнє гноблення почалося набагато раніше і тривало набагато довше, ніж ці 215 років. Можна навіть сказати, що це гноблення почалося ще за часів Ізмаїла, який був наполовину єгиптянином і глузував з Ісаака, сина обітниці (Буття 21:9). Павло згадував це погане поводження Ізмаїла з Ісааком, коли написав: «Але як тоді народжений за тілом переслідував народженого за духом…» (Галатів 4:29). Це «переслідування», очевидно, тривало й надалі, як видно з того факту, що єгиптяни вважали огидним для себе їсти разом з євреями (Буття 43:32) – навіть до того часу, коли Йосиф прийшов до влади в їхній країні. Згодом це переслідування завершилося спробою фараона знищити всіх єврейських немовлят чоловічої статі під час дитинства Мойсея (Вихід 1:15–22). Таким чином, «переселення» та «гноблення» відбувалися не лише під час єгипетського полону, а насправді почалися набагато раніше.

Проте критики ідеї про 215 років припустили, що під час другого 215-річного періоду (перебування в Єгипті) неможливо було б досягти такого приросту населення, який, очевидно, стався, коли євреї були в неволі. Менш ніж 100 людей увійшли до Єгипту, але до того часу, як вони пішли, їх налічувалося понад 2 мільйони (на основі цифр у Числа 1:46). Проте К.Г. Озанн у своїй книзі «Перші 7000 років» відповів на ці критичні зауваження.

Звичайно, стандартним запереченням проти цього тлумачення є загальний перепис чоловіків-левітів у Числа 3. У цьому розділі загальна кількість нащадків Кегата чоловічої статі «від одного місяця і старше» вказана як 8600 (вірш 28), розділених між чотирма його синами, Амрамом, Їцгаром, Хеброном і Уззіїлом. Якщо порівну розподілити цю загальну кількість між чотирма синами, в Амрама мало народитися приблизно 2150 нащадків чоловічої статі на час проведення перепису через кілька місяців після виходу з Єгипту. На перший погляд ця цифра може здатися майже неможливою, та якщо її розділити на складові, вона починає приймати більш розумні пропорції. Отже, якщо припустити, що Амрам народився через п’ятдесят п’ять років після приходу ізраїльтян до Єгипту і що сорок років становлять одне покоління, необхідно лише сім чоловіків на родину, щоб отримати цифру, яка значно перевищує бажані 2150. За такими підрахунками у Мойсея було б 7 братів (бо його самого можна не брати до уваги в цілях цього підрахунку), 49 племінників, 343 внучатих племінників і 2401 пра-внучатих племінників у межах відведеного періоду. Таким чином, загалом виходить 2800, переважна більшість з яких була б ще жива на момент виходу з Єгипту. А беручи до уваги значно подовжений період дітородіння (Йохевед було близько 70 років, коли вона народила Мойсея), практику полігамії (яка дозволила Якову мати одинадцять синів за сім років) і, перш за все, дивовижну плодючість ізраїльських жінок, на чому Біблія робить особливий наголос (пор. Буття 46.3; Вихід 1:7, 12, 19; Второзаконня 26.5), запропонований тут темп зростання не обов’язково слід вважати неймовірним.

Таким чином, якщо врахувати всю біблійну інформацію з цього питання, стає очевидним, що немає суперечності між Вихід 12:40–41 і Галатів 3:17, а також між Буття 15:13 і Дії 7:6.