СТАРИЙ ЗАПОВІТ
ЧИ БОГ АМОРАЛЬНИЙ, ДОПУСКАЮЧИ ВБИВСТВО НЕВИННИХ ДІТЕЙ?
Багато сучасних атеїстів звинувачують Бога Біблії в аморальності. Однією з головних причин цього є згадки (насамперед, у Старому Заповіті) про те, що Бог відповідальний за вбивство людей. Тож, оскільки Бог убивав або наказував убивати людей, Він має бути аморальним. Як правило, аргументи атеїстів проти Бога починаються з загальних заяв про всі Божі дії чи накази, які спричинили чиюсь смерть. Проте, коли починається розгляд цих заяв, атеїсти мусять негайно конкретизувати свої аргументи. Тож, навіть атеїсти змушені визнати, що деякі вбивства можуть бути виправданими. Чи могло бути так, що деякі дії Бога були спрямовані проти людей, які вчинили злочини, гідні смерті? Один відомий атеїст якось сказав, що навіть просте дотримання певних вірувань може бути законною причиною для страти деяких людей. Майже всі атеїсти визнають, що певні злочини, такі як серійні вбивства, крадіжка або жорстоке поводження з дітьми, заслуговують на певні види покарання. Не всі вони погоджуються з тим, що смертна кара може бути доцільною в цих випадках, але вони стверджують, що певний вид покарання є прийнятним.
Як тільки атеїстична спільнота визнає, що порушники певних законів повинні бути покарані, залишається лише вирішити, як саме вони мають бути покарані. Таким чином, атеїсти змушені визнати, що поняття справедливості й концепція покарання дають відповідь на їхні звинувачення проти вбивства людей Богом. Тому атеїсти змушені змінити свою аргументацію, щоб обговорювати лише вбивство невинних людей.
Таким чином їхні аргументи трансформуються з твердження «Бог аморальний, тому що Він убивав людей» на «Бог аморальний, тому що Він убивав невинних людей». Оскільки атеїсти справедливо вважають невинними немовлят, цей аргумент далі трансформується в таку добре резюмував цей аргумент так: «Можливо, дехто з цих людей був винен у вчиненні військових злочинів. І, можливо, хтось із них був справедливо винен… у вчиненні якихось злочинів. Але діти? Ембріони?»
Отже, важливо зазначити, що велика кількість випадків, коли Бог спричинив або наказав чиюсь смерть у Біблії, були прикладами божественного покарання дорослих, які були «справедливо винними» у злочинах, які вимагають покарання. Наприклад, після того як Мойсей перерахував безліч збочених звичаїв, яких ізраїльтянам було наказано уникати, він сказав: «Не осквернюйтеся всім цим, бо всім цим осквернилися народи, які Я проганяю з-перед вашого обличчя; земля осквернилася, і Я відплатив їй за її неправедність, – і земля виблюла тих, що мешкали на ній» (Левіт 18:24–25).
При цьому слід також визнати, що не всі люди, яких Бог убив, були винні в таких злочинах. У Біблії дійсно задокументовано кілька випадків, коли Бог спричинив або наказав вбити невинних дітей: потоп (Буття 7), смерть первістків у Єгипті (Вихід 12:29–30), знищення мідіянців (Числа 31) і амалікійців (1 Самуїла 15) тощо. На підставі цих прикладів атеїсти стверджують, що Бог не може бути моральним, оскільки Він вбиває невинних дітей. А потім вони наполягають на тому, що сучасний атеїзм ніколи б не схвалив такого, і тому атеїзм є морально вищим за біблійного Бога.
АТЕЇЗМ НЕ БАЧИТЬ ПРОБЛЕМИ У ВБИВСТВІ НЕВИННИХ ДІТЕЙ
Проте ближчий розгляд атеїстичної моралі швидко показує, що атеїсти не вважають морально неправильним убивство всіх невинних дітей. На думку атеїстичної спільноти, аборт вважається вповні моральним. Один атеїст навіть сказав, що аборт – це «благословення». Одним із аргументів, які використовують атеїсти для виправдання цієї практики, є ідея, що до людей не слід ставитися інакше, ніж до тварин, оскільки люди самі по собі не що інше, як тварини. За їхньою логікою, те, що ембріон є «людським», не є підставою надавати йому особливий статус. Річард Докінз писав: «На ранньому етапі розвитку ембріон має чуття і схожість пуголовка».
Інший відомий атеїст зазначив: «Якщо вас турбують страждання у цьому всесвіті, вбивство мухи має створити для вас більші моральні труднощі, ніж убивство триденного людського ембріона». Далі він заявив: «Якщо вас турбують людські страждання, аборт має стояти в самому низу вашого списку турбот». А також: «Багато з нас вважають людські ембріони в першому триместрі більш-менш схожими на кроликів; приписування їм певних відчуттів щастя та страждань не надає їм повноцінного статусу в нашій моральній спільноті». Багато представників атеїстичної спільноти стверджують, що ненароджені діти не є справжніми «людьми», і тому їхнє убивство не є еквівалентом вбивству людини. Іронічно, що атеїсти запевняють нас у тому, що Бог не може вважатися моральним, спричинивши смерть ненародженого людського «плоду», і все ж основна частина атеїстичної спільноти наполегливо стверджує, що цей плід є моральним еквівалентом кролика! Як атеїсти можуть звинувачувати Бога в аморальності та претендувати на вищу мораль, коли у них самих немає моральних проблем із вбивством немовлят?
У відповідь обвинувачі Бога намагаються провести різницю між «плодом» в утробі матері та вже народженою дитиною. Однак ця різниця була фактично знищена одним із них самих. За визнанням багатьох представників атеїстичної спільноти, Пітер Сінгер є одним із провідних етиків світу. Він визнає, що ненароджена і народжена дитина морально рівні. Але чи це визнання змушує його зробити висновок, що аборти потрібно припинити? Ні. Навпаки, він вважає, що у нас має бути можливість вбивати і дітей, які вже народилися. У своєму розділі під назвою «Виправдання дітовбивства» він робить висновок, що немовлята є «замінними». Що він під цим має на увазі? Він зазначає, що якщо мати вирішила, що у неї буде двоє дітей, а друга дитина народилася з гемофілією, то цього немовляти можна позбутися і замінити його іншою дитиною, не порушуючи жодного морально-етичного кодексу. Він пояснив: «Тому, якщо вбивство немовляти, хворого на гемофілію, не має негативного впливу на інших, то відповідно до загального підсумку, було б правильно вбити його. Загальний підсумок розглядає немовлят як замінних».
Далі він стверджує, що багато хто в суспільстві був би приголомшений вбивством немовляти з інвалідністю, як-от гемофілія, але, на його думку, без вагомої причини. Адже це робиться регулярно перед народженням, коли мати робить аборт ненародженої дитини після виявлення у неї якогось розладу. Він заявив:
Коли смерть настає до народження, замінність дітей не суперечить загальноприйнятим моральним переконанням. Відома інвалідність плоду загально вважається підставою для аборту. Проте, обговорюючи питання аборту, ми кажемо, що народження не є морально значущою розділовою лінією. Я не розумію, як можна відстоювати точку зору, що плід може бути «замінений» до народження, а новонароджені немовлята не можуть.
Крім того, він запропонував дати батькам певний час після народження дитини, щоб вирішити, чи хочуть вони вбити цю дитину чи ні. Він писав: «Якби новонароджені немовлята інваліди не мали права на життя до, скажімо, тижня або місяця після народження, це дозволило б батькам, проконсультувавшись зі своїми лікарями, мати більш поінформований вибір на основі набагато більших знань про стан немовляти, ніж було можливо до народження». Цікаво, чому він визначає час в один тиждень або один місяць. Чому б просто не сказати, що з моральної точки зору батьки мають право вбивати своїх дітей в один рік чи у п’ять років? Сінгер завершує розділ про дітовбивство такими словами: «Однак головний принцип зрозуміло: з моральної точки зору вбивство дитини-інваліда не еквівалентно вбивству людини. Дуже часто це зовсім не є неправильним».
Отже, зрозуміло, що атеїзм не має моральних проблем із вбивством усіх невинних дітей, а лише тих, яких він вважає «гідними» жити. Але як взагалі можна винести моральне судження про те, які діти «гідні» жити? Багато атеїстів вважають, що для цього слід враховувати розумові здібності дитини, фізичні вади чи інші критерії.
Однак, якщо все знає лише Бог, то тільки Він міг би краще за всіх знати про всі наслідки вбивства немовлят. Чи могло бути так, що всі немовлята, народжені амаликійцями, мали дегенеративні генетичні захворювання або були інфіковані ЗПСШ, які передалися їм від їхніх розпутних матерів? Чи могло статися так, що первістки в Єгипті чи син Авраама Ісаак мали певні ушкодження мозку, невиліковний рак, гемофілію тощо? Атеїстична спільнота не може звинувачувати Бога в аморальному вбивстві немовлят і дітей, коли самі атеїсти вважають деякі випадки вбивства немовлят прийнятними.
Знову ж таки, аргументи атеїстів мають бути додатково конкретизовані. Тож, їх аргументація змінилася від: «Бог аморальний, тому що Він убивав людей» до «Бог аморальний, тому що Він убивав невинних немовлят» і далі до: «Бог аморальний, тому що Він убивав невинних немовлят, які, на нашу думку, не заслуговували б на смерть відповідно до встановлених нами критеріїв». Зрештою, атеїстична позиція полягає в тому, що саме атеїсти, а не Бог, мають вирішувати, коли смерть невинної дитини є прийнятною.
АТЕЇЗМ ЗАБИРАЄ У НЕВИННИХ ДІТЕЙ «ВСЕ, ЩО Є»
Як і у випадку більшості логічно помилкових переконань, аргументи атеїстів часто обертаються проти них самих. Так вийшло і з їх нападами на Божу мораль. Нібито Бог є аморальним, бо вбиває невинних дітей. Але при цьому самі атеїсти вважають смерть деяких невинних дітей допустимою. Чи означає це, що ми просто дійшли до того моменту, коли і атеїстична, і теїстична мораль є однаково моральною чи аморальною? Звісно ні.
Однією з головних відмінностей між атеїстичною та біблійною позицією в цьому питанні є те, щó поставлено на карту з втратою фізичного життя. Згідно з атеїстичною концепцією, фізичне життя – це все, що є в будь-якого живого організму. Один атеїст заявив: «Оскільки це єдине життя, яке є у нас, атеїстів, то кожне наше рішення має вирішальне значення, і ми відповідальні за свої дії вже тепер». Він також заявив, що життя «дорогоцінне. Воно швидкоплинне. Воно яскраве і вразливе. Це розриває серце. Його можна загубити. Воно буде втрачене. Але ми існуємо зараз. Ми турботливі, розумні тварини і можемо цінувати своє коротке життя».
Оскільки атеїсти не вірять у безсмертну душу чи будь-який тип життя після смерті, то для них це коротке фізичне існування є підсумком життя людини. Якщо це так, то коли атеїсти свідомо виступають за вбивство невинних немовлят, вони забирають у цих немовлят усе, що у них є – усе їхнє існування. Вони зробили себе суверенними суддями, які мають право забирати життя у своїх побратимів, яке, на їхню думку, є всім, що є у людини. Якщо якась позиція й аморальна, то атеїстична. На відміну від неї, біблійна позиція не є такою, що й буде показано далі.
ФІЗИЧНЕ ЖИТТЯ – НЕ «ВСЕ, ЩО Є»
Атеїзм сам загнав себе в пастку, стверджуючи, що смерть невинних дітей є морально допустимою, навіть якщо ця смерть призводить до втрати всього, що у них є. Проте біблійна позиція не потрапляє в таку моральну пастку, оскільки визнає, що фізичне життя не є загальним підсумком людського існування. Хоча Біблія неодноразово визнає життя як привілей, який може бути скасований Богом, Творцем життя, вона також демонструє той факт, що смерть не є втратою всього і може навіть принести благо тому, хто вмирає. Біблія навчає, що кожна людина має душу, яка житиме вічно й після закінчення фізичного життя на цій землі (Матвія 25:46). Біблія наголошує на тому факті, що безсмертна душа кожної людини є набагато більшою цінністю, ніж її фізичне життя. Ісус Христос сказав: «Яка користь людині, коли вона весь світ здобуде, а свою душу занапастить? Або що дасть людина взамін за свою душу?» (Матвія 16:26).
Хоча скептики можуть заперечувати це і вважати відповідь з Біблії неприйнятною, їхні заперечення неспроможні з однієї основної причини: скептики самі використали Біблію для формулювання власних аргументів. Звідки ми взагалі дізнаємося, що Господь і справді вбивав або наказував вбивати немовлят? З Біблії. Де ж тоді ми маємо шукати відповідь на цю нібито моральну проблему? Логічно, що в Біблії. Якщо проблема сформульована на підставі Біблії, то Біблії слід дати можливість пояснити, що малося на увазі. Поки скептики використовують Біблію для формулювання проблем, ми можемо використовувати Біблію для вирішення цих проблем. Одним з головних аспектів біблійного рішення цієї проблеми є те, що кожна людина має безсмертну душу, яка існуватиме ще довго після закінчення цього фізичного життя.
ФІЗИЧНА СМЕРТЬ – ЦЕ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОГАНО
Пам’ятаючи про цінність душі, розглянемо кілька віршів, які доводять, що фізична смерть не обов’язково є злом. Перебуваючи у в’язниці, апостол Павло написав послання християнам у Филипах, щоб підбадьорити їх. Це послання сповнене надії, але в ньому також містяться деякі дуже доречні коментарі щодо того, як Павло і Бог сприймали смерть. Зокрема, Павло написав: «Адже для мене життя – це Христос, а смерть – це надбання. Та якщо життя в тілі – це для мене плід діл, тоді я не знаю, що вибрати. Те й друге вабить мене: маю бажання звільнитися і бути з Христом, бо це набагато краще» (Филип’ян 1:21–23).
Павло, вірний християнин, вважав смерть бажаним гостем. Фактично, він сказав, що кінець його фізичного життя на землі буде «набагато кращим», ніж продовження життя. Адже для Павла, як і для будь-якого вірного християнина, кінець фізичного життя є не втратою, а надбанням. Це стосується й невинних дітей, оскільки вони в безпеці й після смерті потрапляють до раю. (Дивіться коментарі до Матвія 18:3 на стор. 511).
Інші вірші в Біблії свідчать про те, що втрата фізичного життя не обов’язково погана. Пророк Ісая написав: «Гине праведний, і ніхто не приймає цього до серця, тож праведні мужі забираються, і ніхто не розуміє, що праведного забрано від присутності неправедності. Він відходить до миру, вони спочиватимуть на своїх ліжках – ті, хто правильно ходить» (Ісаї 57:1 2). Ісая розумів, що люди неправильно сприйматимуть смерть праведних. Він прямо заявив, що таке хибне уявлення про смерть було зумовлено тим, що більшість людей не замислюються над тим фактом, що коли праведна або невинна людина помирає, вона «забирається від присутності неправедності» і «відходить до миру».
Псалмоспівець написав: «Дорогоцінна перед Господом смерть праведних Його» (Псалом 115:6). Смерть – це не завжди погано. Насправді, Біблія показує, що смерть може бути великим надбанням, коли праведна людина забирається від зла і відходить до миру і спокою. Бог сприймає смерть Своїх вірних послідовників як дорогоцінність. Скептики помиляються, звинувачуючи Бога у нечесті через те, що Він позбавив життя невинних немовлят. Вони відмовляються визнавати реальність безсмертної душі. Замість того, щоб вважати смерть невинних дітей злом, треба визнати, що для них смерть часто є благословенням, коли їх забрано від життя, сповненого труднощів і злого впливу грішного суспільства, і вони відходять у рай миру та спокою. Для того щоб мати законні підстави для звинувачень Бога в жорстокості, скептики повинні довести, що немає безсмертної душі, і що фізичне життя є єдиною реальністю, але ні те, ні інше вони довести не можуть. Неспроможність прийняти реальність душі та духовної сфери завжди призводить до викривленого уявлення про природу Бога. «Гине праведний… і ніхто не розуміє, що праведного забрано від присутності неправедності».
Тоді можна запитати, хто є моральним: атеїст, який не вбачає проблем у схваленні смерті невинних дітей, водночас розуміючи, що він забирає в них єдине життя, яке вони мають, чи всезнаючий Бог, Який забирає у дитини фізичне життя, яке Він їй дав, в обмін на вічне блаженне життя?
ЧОМУ Б НЕ ВБИТИ ВСІХ ХРИСТИЯН І ДІТЕЙ?
Як тільки атеїсти змушені визнати, що фактично виступають за вбивство немовлят, і якщо життя після смерті існує, то дії Бога, записані в біблійному оповіданні, будуть вважатися моральними, тоді вони знову, востаннє, змінюють свій аргумент. Якщо смерть може бути, а іноді й є, кращою для невинної дитини чи для християнина, чому б не вбити всіх дітей і не стратити всіх християн, як тільки вони вийдуть із вод хрещення? Атеїсти стверджують, що якщо ми кажемо, що для деяких смерть може бути кращим варіантом, то ця позиція передбачає морально абсурдну ідею про те, що ми повинні вбити кожну людину, якій смерть принесе користь.
Перш ніж перейти до розгляду цього нового аргументу, слід зазначити, що ми розібралися з попереднім. Ми показали, що атеїсти не можуть справедливо звинувачувати Бога в тому, що Він аморально чинить із невинними дітьми. Оскільки атака атеїзму проти характеру Бога на цьому фронті зазнала невдачі, вони змінили свій маневр і тепер звинувачують послідовників Бога в тому, що вони не доводять свою віру про користь смерті до її нібито логічного кінця – вбивства всіх, кому вона могла б принести користь. Такі твердження атеїстів ґрунтуються на їх переконанні в тому, що люди мають право вбивати тих, кого вони вважають «замінними». Звичайно, атеїзм ґрунтує це судження не на тому, що певні немовлята чи інші невинні люди отримають від цього користь, а на тому, що суспільство в цілому виграє за рахунок тих, кого вбивають. Знову ж таки зауважте, що Бог має бути аморальним, тому що Він «згрішив», забравши життя невинних дітей, у той час як атеїзм взагалі не хвилює доля цих невинних дітей, а лише суспільство, частиною якого вони є.
По правді кажучи, атеїзм передбачає, що як тільки певна категорія людей – ненароджені діти, хворі на гемофілію чи дорослі з ушкодженнями мозку тощо – оцінюється як «замінні», люди мають моральне право, а іноді й обов’язок, винищити їх. Атеїсти дорікають християнам за те, що вони не йдуть до кінця у своїх переконаннях, на думку атеїстів. Якщо певні люди отримають користь від смерті, або все суспільство виграє від смерті певних людей, тоді, як стверджують атеїсти, ми повинні бути готові вбити всіх, хто підпадає під цю категорію. Якщо ж ми не хочемо цього зробити, тоді атеїсти таврують нашу віру як морально абсурдну. Проте той факт, що смерть приносить користь деяким людям, не може служити підставою для заяв, що ми маємо право вбивати всіх, кому, на нашу думку, це принесе користь.
ЧОГО НЕ ЗНАЮТЬ ЛЮДИ
Однією з дуже важливих причин, чому не можна вбити всіх тих людей, які, на нашу думку, можуть отримати користь від смерті, є те, що ми не знаємо всіх наслідків таких дій. Чи може бути так, що людські судження про те, хто має право жити чи померти, були б хибними через обмежені знання про наслідки? Звичайно. Припустимо, що дитина, хвора на гемофілію, має розум, який би винайшов ліки від раку. Або якщо людина із пошкодженням мозку, яку атеїстична спільнота вирішила знищити, змогла б одужати, якби їй дали жити?
Знову ж таки, теїсти могли би просто стверджувати, що лише Бог має право санкціонувати смерть, оскільки лише Він знає всі наслідки таких дій. Атеїстична спільнота може спробувати заперечити це, але атеїзм абсолютно не може сперечатися з тим, що якщо Бог дійсно знає все, то тільки Він і має право прийняти справді моральне рішення. Використовуючи хід міркувань атеїстів, можна сказати, що коли Божі дії не узгоджуються з тими, які відстоює атеїстична спільнота, Бог може просто відповісти їм, сказавши: «Ось чого ви не знаєте…».
Крім того, люди не можуть точно знати про всі добрі речі, які могли б зробити християни та діти, які залишаться жити, навіть якщо смерть була б кращим варіантом для них особисто. Саме це мав на увазі апостол Павло, коли написав, що для нього краще померти і бути з Господом, але християнам потрібніше, щоб він залишився жити і допомагав їм (Филип’ян 1:22–25). Не вистачить книг, щоб описати незліченні прояви доброчинності, організацію роботи лікарень, дитячих будинків і столових, запровадження гуманітарних програм і освітні заходи, які були проведені християнами. Важливо розуміти, що впевнений християнський приклад є одним із найцінніших інструментів, які Бог використовує, щоб привести людей до Себе. Ісус зазначив, що коли християни дотримуються Його вчення, інші бачать їхні добрі справи та прославляють Бога (Матвія 5:13–16). Крім того, життя дітей надає світові приклади чистоти та невинності, які варто наслідувати (Матвія 18:1–5). Хоча смерть дійсно може бути кращим виходом для християн і дітей, але вірно і те, що їхнє життя справляє ефект закваски для всього людського суспільства.
ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА САНКЦІОНУВАННЯ
Уже одного того факту, що тільки Бог знає всі наслідки всіх дій, достатньо, щоб розуміти, що лише Він має владу в питаннях людського життя та смерті. Однак Його всезнання – не єдина ознака, яка дає Йому цю владу. Той факт, що все фізичне життя походить від Бога, дає Йому право вирішувати, коли і як це фізичне життя має підтримуватися. Автор Книги Екклезіаста так сказав про людську смерть: «І порох повернеться в землю, як був, а дух повернеться до Бога, Який його дав» (12:7). Апостол Павло сміливо проголосив афінцям-язичникам, що в Бозі «ми живемо, рухаємося та існуємо» (Дії 17:28). Якщо Бог дає життя всім людям, то тільки Він має право сказати, коли це життя досягне своєї мети або за яких обставин воно може бути відібрано.
На додаток до того факту, що Бог дає життя і, отже, має владу забрати його, Він також має владу повернути його, якщо захоче. У всій Біблії ми читаємо про випадки, коли Бог вирішив повернути життя померлим, і найбільш ретельно задокументованим прикладом цього є воскресіння Ісуса Христа. Дивіться Спеціальний розділ на стор. 642.
По суті, Авраам натякнув на цей факт, збираючись принести в жертву Ісаака. Наблизившись до місця, призначеного для жертвоприношення, Авраам залишив своїх слуг трохи далі від гори і сказав їм: «Залишайтеся тут з ослом, ми з хлопцем підемо туди. Поклонившись, ми повернемося до вас» (Буття 22:5). Зверніть увагу, що Авраам використав займенник множини «ми», вказуючи на те, що вони з Ісааком повернуться разом. Новий Заповіт допомагає нам зрозуміти хід думок Авраама. У Посланні до євреїв 11:17–19 читаємо: «Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого… Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих» (переклад І. Огієнка). Оскільки це Бог дає фізичне життя всім і оскільки Він може воскресити людей із мертвих, то будь-яке звинувачення Його в несправедливості, яке не бере до уваги ці факти, не може бути правомірним.
ВИСНОВОК
Очевидно, що атеїзм не має підстав для нападків на Божий характер. Атеїсти стверджують, що люблячий Бог не повинен вбивати невинних немовлят. Але ті самі атеїсти заявляють, що вбивство невинних немовлят може бути благословенням за «правильних» обставин. Атеїсти стверджують, що Бог чинить аморально, позбавляючи невинних дітей життя. Однак атеїсти вважають, що можна позбавляти невинних дітей життя, навіть якщо це означає, що їх буде позбавлено усього їх існування. Натомість згідно з біблійною концепцією, коли діти помирають, вони забираються від життя, сповненого болю та страждань, і входять у життя вічного щастя.
Атеїсти претендують на право визначати, які діти повинні жити, а які – померти, але ж розуміння наслідків таких рішень виходить далеко за межі їхніх людських можливостей. Тільки всезнаючий Бог може бачити всі пов’язані з цим наслідки. Атеїсти стверджують, що людське життя може бути відібрано іншими людьми виключно на основі міркувань про користь для суспільства та інших релятивістських ідей. Згідно біблійної позиції, це Бог дає життя, і тільки Він має владу і право вирішувати, коли це життя досягне своєї мети. Насправді саме атеїстична концепція у питаннях життя і смерті виявляється справді аморальною.
13:19 aБуття 50:25
14:25 aВ Самарійському П’ятикнижжі, Септуаґінті та сирійських перекладах – зв’язав
15:23 aБукв. Гірка
16:31 aБукв. Що? (пор. з Вихід 16:15)
17:7 aБукв. Спокушені bБукв. Суперечка
17:15 aЄвр. ЙХВХ Ніссі
18:3 aПорівняйте з Вихід 2:22
18:4 aБукв. Мій Бог – помічник
18:12 aЗа Таргумом, Вульгатою та сирійськими перекладами; в масоретському тексті та Септуаґінті – взяв, щоби принести.
19:18 aВ Септуаґінті – весь народ.
[20:5] Читаючи Біблію, можна часто натрапити на тексти, які викликають здивування. І є люди, які перекручують ці спочатку незрозумілі тексти собі «на власну погибель» (як зазначено в 2 Петра 3:16). Однією з таких ідей, якими зловживали, є нібито протиріччя між тим, як Бог чинить із дітьми грішників. Скептики наполягають на тому, що в Біблії є розбіжності щодо цього питання. Вони порівнюють твердження тут у 20:5 з Єзекіїла 18:20, де сказано: «А душа, що згрішила, помре. А син не візьме неправедність батька, ані батько не візьме неправедність сина. Праведність праведного буде на ньому, і беззаконня беззаконного буде на ньому». Вони вважають, що ці два уривки надають суперечливу інформацію щодо того, як Бог чинить із дітьми грішників.
Чи існує правомірна суперечність між цими текстами? Або, якщо поставити запитання інакше: «Чи можливо, що обидва твердження є правдивими?» Справа в тому, що обидва твердження дійсно можуть бути правдивими і при цьому не суперечити одне одному. Існує різниця між тим, щоби нести провину батьків, і тим, щоби страждати від негативних фізичних і емоційних наслідків через провини батьків.
Часто буває так, що діти нечестивих людей страшенно страждають. Іноді ці діти страждають через те, що батьки чинять над ними фізичне чи емоційне насильство (що є прямим порушенням Святого Письма; прочитайте Матвія 7:12; Колосян 3:21). В інших випадках діти страждають через безвідповідальну поведінку своїх батьків. Наприклад, батько, залежний від азартних ігор, витрачає свою зарплату на них замість того, щоби піклуватися про свою сім’ю. В результаті його діти страждають від голоду, ганьби та злиднів.
Проте, хоча діти грішних батьків часто страждають від фізичних наслідків їх дій, вони не успадковують гріхи своїх батьків. Книга Єремії містить цікаві коментарі на цю тему. В Єремії 16:1–6 Бог наказав пророку не брати собі дружину та не мати дітей у землі Ізраїлю, пояснивши Свої міркування так: «Бо так говорить Господь про синів і про дочок, що народилися в цьому місці... Хворобливою смертю помруть, не будуть оплакані й не будуть поховані. Навозом будуть на поверхні землі» (16:3–4). Чому так мало статися? У вірші 11 сказано: «Тому що ваші батьки Мене залишили, – слово Господа». Однак у наступному вірші говориться: «А ви чинили зло понад ваших батьків...».
Ці ізраїльтяни страждали через гріхи своїх батьків – і через свої власні гріхи. Їхні діти загинули жахливою смертю. Скептики швидко хапаються за цей факт і заявляють, що кожен раз, коли гинуть невинні діти, це є пародією на справедливість, чого люблячий Бог ніколи б не допустив. Чи іноді діти гинуть жахливою смертю через неправильні рішення батьків? Абсолютно. Ізраїльтяни прийняли практику приносити своїх дітей в жертву фальшивому богу на ім’я Баал (Єремії 19:5).
Таким чином, беззаконня батьків може спіткати їхніх дітей у вигляді фізичних страждань. Але чи несуть ті діти провину за ці гріхи? Зовсім ні! Єзекіїл написав: «А душа, що згрішила, помре. А син не візьме неправедність батька, ані батько не візьме неправедність сина» (18:20). Зверніть увагу на слова душа і неправедність (провина). Чи Біблія навіть натякає на те, що дитина винна, скажімо, в ідолопоклонстві через те, що її батьки були ідолопоклонниками? Ні (прочитайте Матвія 18:3–5; Луки 18:16–17). Нести провину за гріх – це зовсім інше, ніж страждати від фізичних наслідків вчинків інших. Як це часто буває, скептики просто сплутали ці два аспекти і угледіли біблійну суперечність там, де її насправді не існує.
[20:11] Біблійні докази на спростування концепції «старої» Землі дивіться на стор. 47.
[20:13] В Десяти заповідях засуджується вбивство, але в інших місцях (наприклад, Вихід 32:17) Бог наказує ізраїльтянам вбивати певних людей. Чи це приклад біблійної суперечності? Зовсім ні. Біблійні заборони щодо вбивств абсолютно узгоджуються одна з одною і з принципами справедливості, і їх не можна використовувати як доказ проти Бога Біблії.
Деякі люди неправильно розуміють наказ не вбивати у Десяти заповідях як загальне твердження, яке включає уникання будь-якого виду вбивства. Проте потрібно взяти до уваги, що лише через один розділ, у Книзі Вихід 21:12–17, зазначені кілька наказів щодо застосування смертної кари для тих, хто, зокрема, навмисно вб’є іншу людину через злий намір, хто викраде людину, щоб продати її, або хто проклинає батька чи матір. (Дивіться також Спеціальний розділ на стор. 213). Ті, хто вперше почув ці заповіді, розуміли, що заповідь «не вбиватимеш» не означала, що будь-яке вбивство було неправильним, включаючи смертну кару. Вони розуміли, що певні роз’яснення, детально описані в решті закону, накладали певні обмеження та виправдання на поняття «вбивати». Скептики змушують нас повірити, що автор Книги Вихід був настільки неосвіченим, що не помітив суперечливих тверджень, які наведені менш ніж через однин розділ після виголошення Десяти заповідей. Однак така ідея просто сміхотворна в світлі надзвичайної точності та проникливості старозавітних приписів, які регулювали життя єврейської громади протягом майже 1500 років, і багато з яких стали основою для правових кодексів сучасних націй. Тому припускати, що перші читачі Старого Заповіту були настільки тупі, що прийняли суперечливі твердження, викладені менше, ніж за один розділ один від одного, вражаюче. Якщо робиться твердження про вбивство, а потім у кількох віршах це твердження пояснюється, то не можна правомірно заявляти, що це оригінальне твердження включає в себе всі види вбивства.
Єдиний правильний спосіб визначити значення слова з кількома значеннями – подивитися на контекст. А контекст Вихід 20:13 та інших наказів уникати «вбивства» чітко визначає, що деякі види вбивств, такі як умисне вбивство, заборонені, тоді як інші типи вбивств, наприклад, смертна кара, застосована урядом як покарання за певні злочини, є допустимими.
Якщо ми кажемо: «Вбивати людину неправильно», а потім: «Для поліцейського вбивати людину не завжди неправильно», чи суперечать ці два твердження одне одному? Ні – якщо в першому випадку ми маємо на увазі навмисне, передбачуване вбивство зі злого наміру, а в другому – що поліцейський може застрелити людину, якщо та стріляла в нього, тримала заручників під дулом пістолета тощо. Так і біблійні твердження про вбивство, навмисне вбивство та смертну кару не суперечать один одному.
Окрім цієї уявної суперечності, багато невіруючих також стверджують, що це несправедливо, коли Бог має вирішувати, в яких випадках вбивство виправдано, а в яких – ні. Вони заявляють, що люди повинні мати таке саме право вирішувати, кому жити, а кому помирати, що й Бог. Тому, кажуть вони, Бог не може визначати, чи виправдано вбивство, якщо люди не мають такого права – до Бога мають застосовуватися ті самі правила, що й до всіх людей. Однак атеїсти постійно ігнорують концепцію авторитетного права. Не всі мають однакові повноваження застосовувати покарання. Хоча злодій і може заслуговувати на 10 років ув’язнення, але будь-яка людина не може схопити цього злодія, замкнути його у своєму підвалі на десять років і вважатися моральною. Тільки держава має право судити злодія, визнати його винним і засудити до ув’язнення. Дружинник або охоронець не може увірватися до в’язниці та вбити всіх ув’язнених у камері смертників, навіть якщо вони засуджені до смертної кари. Чому? Тому що не має дозволу вбивати цих людей. Бог має владу над життям і смертю, тому що Він дає життя, і Йому відомі всі думки тих, хто вчиняє злочини, і всі наслідки покарання, яке Він застосовує. Тому твердження атеїстів про те, що Бог і люди мають однакову прерогативу в питаннях життя і смерті, є логічно помилковим.
Якщо розглядати біблійні приписи щодо вбивства в їх контексті, то вони гармонійно узгоджуються між собою. З цього контексту легко визначити, що певні види вбивства, як-от умисне вбивство зі злого наміру, заборонені. А от смертна кара, яку виконують у межах відповідної влади, явно не обговорюється в біблійних приписах, які забороняють «вбивства».
БІБЛІЯ І РАБСТВО
Протягом тисячоліть деякі з найгірших звірств, скоєних над людьми, були пов’язані з інститутом рабства. За всю історію людства рабство не виокремлювало одну конкретну етнічну групу як єдину жертву. За часів Мойсея євреї були рабами єгиптян. Під час правління царя Давида моабійці були рабами євреїв (2 Самуїла 8:2). Олександр Македонський змусив майже весь відомий на той час світ підкоритися і служити йому. По правді кажучи, практично кожен народ, який існує сьогодні, міг би вказати на час у своїй минулій історії, коли він був жертвою рабства. Протягом багатьох років скептики виступали проти написаного Слова, заявляючи, що його про-рабовласницькі тенденції мали б навести будь-кого, хто має хоч трохи здорового глузду, на думку, що люблячий Бог не міг надихнути написання такого матеріалу. Хоча критики Біблії стверджують, що її автори схвалювали жорстоке й несправедливе рабство, вони не досліджують це питання справедливо. Справа в тому, що біблійні твердження стосовно рабства повністю узгоджуються з принципами справедливості та застосування влади, викладеними в Божому Слові.
РАБСТВО В СТАРОМУ ЗАПОВІТІ
У Євангелії від Матвія 19:3–10 розповідається, як фарисеї намагались зловити Ісуса в пастку питаннями про старозавітний закон. Вони запитали Його: «Чи дозволено чоловікові розлучитися з дружиною з будь-якої причини?» Ісус відповів, що розлучення не входило в Божий план від початку. Думаючи, що спіймали Його, фарисеї запитали: «Чому ж тоді Мойсей наказав давати жінці лист про розлучення і відпускати її?» Якщо це було прописано в старому законі, припускали вони, то така мала бути ідеальна воля Бога. Але відповідь Ісуса швидко перервала цю лінію міркування. Ісус відповів їм на це:
Мойсей через вашу жорстокість дозволив вам розлучатися з вашими дружинами, але спочатку так не було. Кажу ж вам, що кожен, хто розлучається зі своєю дружиною, – за винятком випадку, спричиненого розпустою, – і одружується з іншою, чинить перелюб, [і хто одружується з розлученою, чинить перелюб].
Позиція Ісуса була чіткою та зрозумілою: деякі практики, дозволені в Старому Заповіті, не обов’язково відображали ідеальний стан речей. Через жорстокість серця стародавнього Ізраїлю Бог допускав (і регулював) деякі практики старого закону, які Він не схвалював. Однак, роблячи це, Він поступово відкривав людству Свою божественну волю, яку повніше роз’яснив через Христа.
Багато старозавітних приписів стосовно рабства як раз належать до категорії регулювання того, що було «не ідеальним». Навіть у Старому Заповіті Бог бажав, щоб усі люди любили своїх ближніх, як самих себе (Левіт 19:18). Однак, коли Бог використовував ізраїльтян як знаряддя Своєї справедливості, щоб покарати нечестиві народи, виникали певні запитання. Наприклад, що робити з уцілілими з-поміж тих нечестивих народів? Що робити з тим, чий борг був настільки великим, що його неможливо було виплатити позичальнику? Ці та інші подібні проблеми вимагали запровадження Богом певної форми гуманних правил «рабства».
Часто критики Біблії замовчують справжню суть проблеми рабства. Вони вказують на ті вірші у Старому Заповіті, в яких ідеться про конкретні правила щодо рабства. На підставі них вони стверджують, що Біблія – це огидна книга, яка не засуджує, а навпаки виправдовує рабство. А оскільки будь-яке рабство є морально неправильним, Біблія не може походити від люблячого Бога.
Однак прихильники такої позиції не беруть до уваги той факт, що певні види рабства є морально виправданими. Наприклад, за тяжкі злочини людей часто засуджують до довічного ув’язнення, під час якого держава змушує їх робити (або не робити) певні речі. Такі люди справедливо обмежені невеликою площею і позбавлені певних свобод. Іноді держава змушує їх багато працювати, за що вони не отримують навіть мінімальної зарплати. Чи можна виправдано називати таке позбавлення волі різновидом рабства? Так, можна. Однак чи є таке позбавлення волі морально виправданим? Звичайно. Ці люди стали «рабами» держави, оскільки порушили певні закони, спрямовані на забезпечення свободи своїх співгромадян, яким вони заподіяли шкоду.
Візьміть до уваги той факт, що стародавні люди могли б сприйняти певні сучасні практики як форми «рабства». Наприклад, сотні тисяч працюючих американців майже третину кожного року працюють на уряд. Тобто уряд під загрозою штрафів і тюремного ув’язнення змушує американців щороку сплачувати податки місцевим, державним і федеральним органам влади, еквівалентні їх зарплаті за понад 100 днів. За несплату встановлених урядом податків громадяни США можуть бути притягнуті до відповідальності та ув’язнені на строк до п’яти років. А як щодо призову в армію, коли кожен 18-річний чоловік має стати на військовий облік? У випадку війни, яку уряд вважає необхідною, цих молодих людей змушують служити в армії.
Запитуючи про біблійне «рабство», потрібно розуміти, що в давнину існували різні види рабства, включаючи й такі, що нагадують певні сучасні практики, які вважаються загальноприйнятими та морально виправданими. Отже, при розгляді позиції Біблії щодо рабства треба визнати той факт, що за деяких умов рабство не обов’язково є морально ганебним інститутом.
Враховуючи це, потрібно також запитати: хто має право визначати, коли певна особа чи група осіб може бути змушена до примусової служби? Відповідь – звичайно, Бог. За часів старого завіту євреї жили в оточенні аморальних народів, які чинили відверте зло. Щоб звільнити світ від їхнього руйнівного впливу, ізраїльтяни вчиняли з ними по-різному, зокрема й примушуючи ці народи до рабства. Багато приписів щодо поводження з рабами в Старому Заповіті стосуються як окремих осіб, так і народів, які вчинили злочини, що заслуговують на смерть. Злим людям було милосердно дозволено жити, але вони були піддані рабству – на кшталт довічного ув’язнення в сучасному кримінальному судочинстві. Давайте уважніше розглянемо цю ситуацію. Господь сказав Мойсеєві наказати ізраїльтянам: «Не давай своїх дітей на служіння Молохові. І не опоганиш імені твого Бога. Я – Господь! … Не осквернюйтеся всім цим, бо всім цим осквернилися народи, які Я проганяю з-перед вашого обличчя» (Левіт 18:21, 24).
Щоб зрозуміти, про що йдеться, важливо розуміти, що означає «давати дітей на служіння Молохові» у вірші 21. Якщо коротко, це означає, що сусідні з Ізраїлем народи приносили в жертву язичницькому богу Молоху власних дітей. Вписуючи це в нашу дискусію, чи мав би Бог моральне право дозволити уряду (наприклад, ізраїльтянам) покарати тих людей, які вбивали власних дітей? На це питання потрібно відповісти ствердно. Яке покарання було б доречним для людини, яка вчинила такі жахливі злочини, як вбивство власних невинних дітей? Відповідь на це питання вирує навіть у нашому сучасному суспільстві, коли до суду потрапляють справи про вбивства дітей. Правомірні відповіді часто включають смертну кару або довічне ув’язнення з позбавленням багатьох свобод.
Як додатковий доказ у зв’язку з цим, Біблія розповідає про ситуацію, коли чоловіка спіймали під час крадіжки (Вихід 22:1–3). Злодію було наказано компенсувати вкрадене, повернувши чотири вівці та п’ять волів за кожну вкрадену худобу. Далі в тексті говориться: «…він неодмінно заплатить. Якщо ж злодій нічого не має, хай буде проданий за вкрадене» (вірш 2). Продаж у рабство часто було регульованим урядом видом покарання, заснованим на кримінальному переслідуванні. Отже, можна побачити, що морально допустимо позбавляти свободи певних людей через їхню злочинну поведінку. Багато правил щодо рабства в Старому Заповіті стосувалися людей, які заслуговували набагато гіршого.
ВЗАЄМИНОВИГІДНІ ВІДНОСИНИ
Часто «рабство» в біблійні часи більше нагадувало відносини між роботодавцем і робітником, ніж між господарем і рабом. Навіть слова, які використовуються для розмежування між наймитом і рабом, важко відокремити. Арндт і Ґінгріх зазначають, що грецьке слово дулос означає «раб», але воно також використовувалося «в більш широкому значенні» для позначення «будь-якого виду залежності». Апостоли названі дулой (множина від дулос) християн у 2 Коринтян 4:5. Христос прийняв образ дулос, як сказано в Посланні до филип’ян 2:7. Павло називав себе дулос Христа в Римлян 1:1, Филип’ян 1:1, Галатів 1:10 та багатьох інших уривках. Це поняття може описувати особу, яка певним чином, добровільно чи мимовільно, зобов’язана іншій людині. Завдяки такому широкому діапазону значень цього слова, в різних перекладах використані різні слова для передачі значення слова дулос. Використовуючи Римлян 1:1 як приклад, в українських перекладах Турконяка і Огієнка, Новому перекладі українською це слово перекладено як «раб», у той час як в Біблії короля Якова, Новому перекладі Біблії короля Якова та Американській стандартній Біблії воно перекладене як «слуга».
Єврейське слово ебед схоже на грецьке дулос, оскільки його також можна перекласти як «раб» або «слуга». У Книзі Вихід 4:10 Мойсей називав себе «слугою» (ебед) Бога. Авраам назвав себе ебед-ом ангелів, які прийшли відвідати його (Буття 18:3). У Буття 39:17–19 дружина Потіфара назвала Йосифа єврейським ебед-ом, а в Буття 24:2 йдеться про старшого ебед-а в домі Авраама, який «був відповідальний за все його майно».
Цей короткий опис двох найпоширеніших термінів для позначення раба має на меті показати, що наше сучасне вживання слова «раб» зазвичай викликає в уяві образи жорстокості, несправедливості та насильницької неволі людини. Хоча такі відтінки значення також можна включити в біблійне використання цього поняття, вони не завжди супроводжують кожне вживання цього слова. Натомість часто при вживанні слова «раб» у Біблії мова йде про взаємовигідну домовленість, подібну до відносин між роботодавцем і робітником. Йов досить добре описує ці стосунки:
Якщо ж і знехтував я судом мого слуги чи моєї служниці, коли вони зі мною судилися, то що я зроблю, коли Бог підніметься? Якщо ж відвідає, то яку відповідь Йому дам? Чи не Той, Хто мене створив у лоні, створив і його? Він створив нас в однаковому лоні (Йова 31:13–15).
Очевидно, стосунки Йова з його рабами (або слугами) створили взаємоприйнятну ситуацію як для пана, так і для раба.
Для подальшої ілюстрації справжньої природи значної частини старозавітного рабства, слід розглянути стосунки Авраама з його рабом/слугою Елієзером. У Книзі Буття 15:2–3, під час своєї розмови з Богом, Авраам висловив свій біль від того, що в нього не було нащадка і спадкоємцем його багатства мав стати Елієзер із Дамаска. У 15:3 Авраам описав Елієзера як «народженого в його домі». Пізніше, у Буття 24:2 написано, що найстарший слуга Авраама (ймовірно, Елієзер) «був відповідальний за все його майно». Крім того, Авраам міг озброїти 318 навчених слуг (євр. ебед), щоб повернути Лота з полону (Буття 14:14–15). Якби стосунки між ним як господарем і його рабами/слугами не були взаємно довірливими, Авраам навряд чи став би свідомо озброювати своїх рабів.
Через взаємовигідний характер старозавітного рабства деякі раби навіть не хотіли залишати своїх панів. Припис у Второзаконня 15:16–17 стосується саме цієї ситуації:
І буде, якщо ж він скаже тобі: Не піду я від тебе, бо він полюбив тебе й твій дім, бо йому добре при тобі, то візьмеш шило й проколеш його вухо до дверей, – і він буде тобі рабом навіки. Так само вчиниш і зі своєю рабинею.
Чи вчинки та слова рабів Авраама чи ті, що містяться у Второзаконня 15, схожі на вчинки та слова замучених, пригноблених людей? Навряд чи. Скоріше, вони більше нагадують слова та дії людей, які мають взаємовигідні стосунки.
Навіть у часи нового завіту рабство часто створювало взаємовигідні стосунки як для власника, так і для раба. Але припустимо, що господар і справді жорстоко поводився зі своїми рабами в старозавітні часи, і ті раби вирішили втекти. У Второзаконня 23:15–16 Бог забороняє повертати рабів-утікачів їхнім панам:
Не видаси його господареві раба, який спасається у тебе від свого господаря. Він житиме з тобою, посеред тебе, в місці, яке собі вибере в одному з ваших поселень, де йому добре, – не гнобитимеш його.
Цей уривок є особливо показовим, оскільки він дає зрозуміти, наскільки дорого панам обходилася жорстокість до рабів. А також те, що раби могли вибирати, де і з ким вони хотіли б жити, про що свідчить фраза «в місці, яке собі вибере». Додайте до цього той факт, що викрадення людини та продаж її в рабство було злочином, який карався смертю, як зазначено у Книзі Вихід 21:16: «Коли хтось украде людину, продасть її, і срібло буде знайдене в його руці – такий неодмінно має померти». Звичайно, будь-яку паралель із рабством, яке мало місце в ранній історії Америки, можна легко спростувати.
Також зауважте, що рабство, про яке йдеться в Біблії, не мало нічого спільного з расою, кольором шкіри чи етнічним походженням людей. Хоча певні народи, в цілому, були захоплені та поневолені через їхні злі, ідолопоклонницькі практики, але їх поневолення не було зумовлено нижчістю їх нації. У Книзі Левіт 19:34 сказано: «Захожий, який перебуватиме у вас, між вами буде як корінний житель; любитимеш його, як самого себе, бо і ви були захожими в єгипетській землі. Я – Господь, ваш Бог». У Второзаконня 24:14 сказано: «Не утискатимеш убогого й нужденного наймита чи то з твоїх братів, чи то із твоїх захожих, які проживатимуть у твоїй землі, у твоїх поселеннях». І хоча певні правила стосувалися лише євреїв, які опинилися в рабстві (Второзаконня 15:12–14; Вихід 21:2), це було не тому, що вони були «вищою» расою чи нацією, а просто тому, що вони становили народ Ізраїлю (подібно до того, як особа, що народилася в країні, за своєю суттю не є менш чи більш цінною, ніж будь-яка інша особа, але громадянство цієї країни надає їй певні права і привілеї, яких не матимуть негромадяни). Второзаконня 10:17 19 добре ілюструє Божу неупередженість:
Адже Господь, ваш Бог, – Бог богів і Владика владик, – Бог великий, сильний і страшний, Який не зважає на особу, ані не бере подарунку, Який чинить суд сироті та вдові й любить захожого, щоб дати йому хліб та одяг. Тож і ви любіть захожого, адже й ви були захожими в єгипетській землі.
Новий Заповіт далі підкреслює ідею людської рівності в таких уривках, як Послання до галатів 3:28: «Немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі – одно». Слова Йова щодо його рівності з його рабом – через те, що Бог створив його раба так само, як і його самого (31:15) – є чудовим прикладом біблійної концепції про те, що всі люди мають однакову невід’ємну цінність. Ідея про те, що одна нація чи раса є вищою за іншу, не походить з Біблії. Расизм, зокрема під час рабства в Сполучених Штатах, завжди був гріхом (Дії 17:26–31).
З наведеного вище коментаря природно виникає слушне запитання щодо того, що іноді цілі народи були поневолені через своє нечестя. А як щодо дітей тих нечестивих людей? Чи вони також повинні бути рабами, страждаючи за злі вчинки своїх батьків? По-перше, треба визнати, що навіть сьогодні діти часто страждають через неправильні рішення своїх батьків. Подумайте про сумне й жалюгідне життя дитини, чий батько є алкоголіком або жорстоко поводиться з нею. Ця дитина страждатиме фізично, емоційно та матеріально. Навіть у наш час діти, народжені в бідності чи в жорстокому середовищі, часто на все життя залишаються рабами цих обставин. По-друге, давайте поставимо більш доречне запитання: чи було б краще для цієї дитини рости в країні, де закони захищали б її, або їй було б краще, щоб її «віддали на служіння Молохові»? Відповідь зрозуміла, чи не так? Коли ізраїльтяни завоювали місцеві народи, що мало статися з дітьми цих народів, які залишилися живими? Їх могли б залишити помирати, або їм могли дати будинки, їжу та роботу. Який із двох варіантів гуманніший? Знову ж таки, відповідь очевидна. Крім того, якщо б ця дитина виросла і не забажала залишатися в домі свого господаря, вона могла просто втекти і жити, де забажає (Второзаконня 23:15–16).
Розглядаючи далі ситуацію з рабами в стародавньому Ізраїлі, цікаво відзначити, що кожен раб мав Богом встановлене право на суботній відпочинок раз на тиждень. У Книзі Вихід 20:10 сказано:
А сьомий день – субота – Господу, Богові твоєму. Не робитимеш жодного діла – ні ти, ні твій син, ні твоя дочка, ні твій раб, ні твоя рабиня; ні твій віл, ні твій осел, ні твоя худоба, ні твій чужинець, який живе у твоїх поселеннях.
У цьому ж ключі кожен раб (і кожна рабиня) також мали право брати участь у восьмиденних урочистостях на свято Тижнів і свято Наметів (Второзаконня 16:9–17). Відпочинок, наданий у зв’язку зі святкуванням, свідчить про гуманність і справедливість Божих приписів щодо рабства в Ізраїлі. Крім того, ювілейний рік (Левіт 25:10) надавав свободу «всім, хто живе на землі» Ізраїля. [Цей припис стосувався основної частини рабів, за можливими винятками тих, що вирішили залишитися зі своїми господарями та прокололи вуха на знак свого статусу]:
Освятите цей рік, п’ятдесятий рік, і оголосите звільнення на землі всім, хто живе на ній; це буде для вас ювілеєм: повернетеся кожний до своєї власності, повернетеся кожний до своєї родини.
Безумовно, Бог милостиво дав відпочинок і свободу рабам за часів старого завіту, щоб не допустити можливих зловживань.
БОРГОВЕ РАБСТВО
Інший аспект старозавітного рабства стосувався серйозного накопичення боргів. У ті часи ізраїльтяни не мали жодного законодавства про банкрутство. То що було робити людині, яка потопала в боргах? Чи мав його позичальник просто махнути рукою і пробачити її борги? Чи буде це справедливо по відношенню до позичальника? Навряд чи. Тому багато людей потрапляли в рабство через такі борги. У Книзі Левіт 25:47–49 міститься приклад такого виду рабства:
Якщо рука захожого чи поселенця, що при тобі, буде спроможна, а твій брат, що з ним, потрапить у скруту, продасться захожому чи поселенцю, що при тобі, чи нащадкові родини захожого, то після продажу у нього буде право на викуп: один з його братів викупить його, або його дядько чи син дядька викупить його, або хтось з його родичів за тілом з його родини викупить його. Якщо ж стане спроможною його рука, він викупить сам себе.
Чи було б справедливим для суспільства дозволити людині, яка накопичила величезний борг, сплатити цей борг своєю працею? Так, було б. Однак Бог – усвідомлюючи, що в будь-якій ситуації можуть виникнути зловживання – навіть врегулював ситуацію з рабством за борги та забезпечив захист прав і привілеїв таких рабів.
ВАЖКІ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ЗАКОНИ
Слід визнати, що навіть попри всі гуманні закони про рабів/слуг, які містяться в Старому Заповіті, є певні закони, які нам, у наш час, важко зрозуміти. Наприклад:
Якщо хтось вдарить свого раба чи свою рабиню палицею, – так що помре від його руки, той має бути неодмінно покараний. Однак, коли проживе один день чи два, то не буде покараний, бо це – його гроші (Вихід 21:20–21).
По-перше, як Бог взагалі міг дозволити господарю бити свого раба? Щоб відповісти на це питання, треба згадати, ким були багато рабів у старозавітні часи. Вони були вихідцями з нечестивих, грішних народів, які потрапили до ізраїльтян через свою аморальність. Припустимо, що раб з одного з цих народів вирішив завдати своєму власникові якомога більше шкоди. Він міг би в будь-який момент втекти від свого пана й оселитися в лагіднішого господаря (Второзаконня 23:15–16). Однак припустимо, що він вирішив залишитися й обікрасти свого господаря, або навмисно зламати якісь знаряддя чи знищити його врожай. Що міг зробити господар, щоб припинити такий саботаж? Незважаючи на те, яким би жахливим це не видавалося для більшості громадян цивілізованого суспільства, в багатьох країнах все ще застосовують певні види побиття чи тілесних ушкоджень для запобігання злочинам. Коли в наші дні ув’язнений порушує правила під час ув’язнення, до нього часто потрібно застосовувати більш суворе покарання (наприклад, одиночне ув’язнення). Якби раб заслуговував на смертну кару, але йому було дозволено жити за певних умов, а потім він би не дотримувався цих умов, чи було б реально припустити, що його смертний вирок можна було б відновити? Незважаючи на те, що це здається нам суворим, припис із Книги Вихід 21:20–21 не протирічить справедливості Бога.
Насправді, при більш ретельному розгляді цього уривку стає все більше зрозумілим, що Бог у цій ситуації захищав раба. Стосовно покарання, яке мав отримати господар, побивши свого раба до смерті, Райт зауважив, що слово «покараний» у цьому випадку насправді означає «помщений», і що
в будь-якому іншому контексті [це] означало, що винна сторона сама буде засуджена до смерті від рук сім’ї своєї жертви… Природний сенс цього закону полягає в тому, що господар-вбивця мав бути страчений юридичною спільнотою від імені раба, який не мав родини, яка б помстилася за нього.
Інший біблеїст написав:
Це право захищало рабів від того, щоб вони не були забиті до смерті! Якщо це здається нам невеликим благословенням, слід пам’ятати, що за системою, яка була «в моді» в усьому язичницькому світі тієї епохи й аж до апостольських часів, Римський закон, чинний у всьому світі, передбачав у якості покарання рабів, навіть за дріб’язкові та ненавмисні порушення, ганебне для всього язичницького світу “flagellis ad mortem” (забиття до смерті) – покарання, яке зазвичай відбувалося в присутності всіх інших рабів господаря. Тут Бог передбачив, щоб рабовласник був покараний за дотримання цього язичницького звичаю.
Таким чином, Вихід 21:20–21 документує, що за певних обставин побиття раба може бути морально прийнятним покаранням. Однак цей закон також передбачав захист раба, чого не існувало в інших язичницьких народах.
У Книзі Вихід 21:26–27 наведено ще один приклад закону, який нам сьогодні важко зрозуміти як такий, що походить від праведного Бога.
Якщо хтось виб’є око свого раба чи око своєї рабині, і воно буде повністю пошкоджене, то нехай через його око відпустить на волю; і якщо виб’є зуб своєму рабові або зуб своїй рабині, – нехай через його зуб відпустить на волю.
Знову зазначимо, що фізичне покарання могло бути єдиним рішенням для бунтівного раба, якого мали б стратити. Однак замість уявної жорстокості старозавітних законів, що регулюють рабство, із цього вірша випливає один цікавий аспект, який натомість демонструє Божу турботу про рабів. У тексті сказано, що у рабів не можна вибивати очі або зуби. Однак сусідні з Ізраїлем народи не дотримувалися таких стандартів. Коли филистимці схопили Самсона, вони «вибрали йому очі, повели його до Аззи і закували його мідними оковами, і він молов у домі в’язниці» (Суддів 16:21). Також, коли вавилонці вчинили набіг на Ізраїль і захопили царя Цідекію, Навуходоносор «убив синів Цідекії в нього на очах, осліпив очі Цідекії, закував його в кайдани і відвів його у Вавилон» (2 Царів 25:7). Божі закони надавали рабам набагато більше прав, ніж вони мали серед народів, що оточували Ізраїль.
Ще одне вражаюче положення щодо рабства міститься в Книзі Левіт 19:20–22:
Якщо хтось спатиме з жінкою … а вона – рабиня, що береглася для іншого чоловіка, однак вона ще не була жодним чином викуплена, ані не була їй дарована свобода, то їм буде призначено покарання, але вони не помруть, бо та жінка ще не була звільнена. І той чоловік в жертву за свій переступ Господу приведе до входу в намет зустрічі барана жертви за переступ.
У Біблії в перекладі І. Огієнка цей припис подано так:
А чоловік, коли буде злягатися з жінкою, а вона невільниця, заручена чоловікові, а справді не була вона викуплена, або визволення не було дане їй, то нехай буде кара, але не будуть вони забиті, бо не увільнена вона. І спровадить він жертву за провину свою Господеві до входу скинії заповіту, барана жертви за провину.
Коротке порівняння цих перекладів показує, що покарання стосувалося і чоловіка, і жінки. Кейл і Деліч у своєму коментарі до П’ятикнижжя зазначили, що покарання (бичування) «стосувалося обох сторін, як видно з вислову "але вони не помруть"». Беручи до уваги цей факт, уривок, схоже, не вказує на те, що жінку слід було бичувати, а винного чоловіка – ні. Навпаки, будь-яке покарання мало бути застосоване однаково, за винятком того факту, що лише винний чоловік мав принести барана в жертву за провину.
Згідно Божих законів, ізраїльтяни не мали абсолютної влади над своїми рабами, про що свідчать приписи в книгах Вихід 21:20–21, 26–27 і Левіт 19:20. Вони йшли врозріз із загальноприйнятими уявленнями про рабство на Близькому Сході за часів ізраїльтян. Божі закони в Старому Заповіті не лише регулювали рабство (так що поневоленим було надано багато прав, яких вони інакше б не мали), але вони також регулювали ситуації, коли потрібно було дотримуватися принципів справедливості у випадках злочинної діяльності та боргів. Кожен припис про рабство в Старому Заповіті узгоджується з такими принципами справедливості.
РАБСТВО В НОВОМУ ЗАПОВІТІ
У Новому Заповіті ми бачимо зовсім інші приписи, що стосуються рабства. У ньому не міститься конкретних правил щодо рабства, які можна знайти в Старому Заповіті, і взагалі дуже мало говориться про його регулювання. І це становить один із головних викликів для скептиків щодо позиції Нового Заповіту щодо рабства. Якщо Новий Заповіт дійсно є книгою, натхненною люблячим Богом, чому в ньому практично нічого не сказано про рабство?
Інший виклик позиції Нового Заповіту щодо рабства зосереджений на уривках, які навчають рабів бути смиренними та слухняними своїм господарям. У Посланні до колосян 3:22 Павло наказує: «Раби, слухайтесь у всьому тілесних панів, не служіть їм про людське око, як ті, хто підлещується до людей, але в простоті серця, боячись Бога». Хоча в кількох сучасних перекладах використано слово «слуги» на початку цього вірша, але «раби» є кращим перекладом грецького слова дулой. Інші подібні тексти знаходяться в 1 Петра 2:18–20, 1 Коринтян 7:21–24 та Ефесян 6:5–9. Чи в Новому Заповіті справді нічого не сказано про засудження будь-якого рабства? І чому рабам особо наказано бути слухняними своїм господарям?
По-перше, слід визнати, що багато типів служіння або рабства, про які йдеться в Новому Заповіті, є ідентичними морально допустимим видам, які обговорювалися раніше. Наприклад, рабство в першому столітті значною мірою було зумовлено накопиченням людьми величезних боргів, через що вони були змушені ставати рабами або слугами. Так, у Нагірній проповіді Ісус сказав: «Домовляйся швидко зі своїм противником, доки ти з ним на дорозі, щоби противник не видав тебе судді, а суддя [тебе не видав] слузі й не кинули тебе до в’язниці. Запевняю тебе: не вийдеш звідти, доки не віддаси останнього кодранта» (Матвія 5:25–26). З коментарів Христа можна дізнатися, що людина в цьому тексті, яка не докладає зусиль, щоб домовитися зі своїм противником, ризикує бути кинутою у в’язницю, доки не «віддасть останнього кодранта». Ця ситуація передбачала позбавлення цієї людини особистих свобод через несплачений борг, який або спочатку належав противнику, або виник внаслідок штрафу, накладеного суддею.
У Матвія 18:21–35 Ісус розповів притчу про слугу, який був винен своєму господареві десять тисяч талантів. Талант був величезною сумою грошей, яка в наш час була б еквівалентом багатьох тисяч або мільйонів доларів. Легко могло статися так, що цей чоловік став слугою через цей величезний борг або його тримали як слугу через борг. У новозавітні часи боргове рабство все ще було реальною формою відшкодування збитків. На підставі цієї умови абсолютно не можна звинувачувати Бога в несправедливості, що Він дозволив цьому статися.
Крім того, помилково вважати, що Бог виправдовує щось лише тому, що в навколишніх віршах Він не засуджує цього негайно. Як приклад скептики наводять 1 Петра 2:8 і Ефесян 6:5 і заявляють, що Бог виправдовує жорстоке рабство, оскільки наказує слугам слухатися своїх панів. Але давайте проаналізуємо цю лінію міркування. У Матвія 5:39 Христос наставляв Своїх слухачів «не противитися злу; але якщо тебе хто вдарить у твою праву щоку, підстав йому й другу». Оскільки Ісус наказує бути добрими й підставити другу щоку, чи означає це, що Він виправдовує дії того, хто вдарив? Зовсім ні! Або коли Павло через божественне натхнення наказував своїм читачам підкорятися уряду і сплачувати податки, чи потурав він усім діям усіх урядів, яким підкорялися його читачі та сплачували податки? Звісно ні. Бог ніколи не потурав такій невиправданій поведінці будь-якої людини чи групи людей. (Дивіться також Спеціальний розділ на стор. 824).
БІБЛІЙНІ ПРИНЦИПИ ТА СКАСУВАННЯ РАБСТВА
Слід розуміти, що принципи, викладені Ісусом Христом і Його апостолами – якщо їх дотримуватися – призведуть до скасування всіх типів жорстокого поводження. Рабства взагалі не існувало б, якби всі, починаючи з першого століття, дотримувалися настанови Ісуса в Матвія 7:12: «Отже, все, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви». Не потрібно було б навіть дискутувати щодо рабства, якби світ прислухався до слів Петра: «Нарешті, всі будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, покірливі» (1 Петра 3:8).
Дійсно, вчення Господа й апостолів могло б скасували насильницьке рабство, як жодна інша система соціальних реформ. Як точно зазначив один письменник:
Ісус і апостоли не вирушили в хрестовий похід проти рабства, оскільки це було б марним і перешкодило б їх основній місії. Пріоритетом Ісуса було надання людству спасіння, а для апостолів – проголошення євангелія. Але і Ісус, і апостоли підірвали саму основу рабства, чітко давши зрозуміти, що Бог однаково любить багатих і бідних, вільних і рабів, чоловіків і жінок. Апостоли також приймали в церкву і надавали рівний статус усім віруючим, незалежно від раси, статі, національності чи соціального статусу.
Крім того, у Новому Заповіті міститься пряме засудження викрадення людей або работоргівлі. У 1 Тимофія 1:9–10 Павло написав:
…знаємо й те, що Закон не даний для праведного, але для беззаконних і нестриманих, безбожних і грішників, несправедливих і нечестивих, для тих, хто зневажає батька й матір, для вбивць, розпусників, мужоложників, викрадачів людей, неправдомовців, клятвопорушників і для всього іншого, що противиться здоровому вченню…
Інші версії передають грецьке слово андраподістаіс як «работорговців». Тому, дотримуючись припису Старого Заповіту про те, що кожен, хто викрадає та продає людину, чинить аморально, Павло, безсумнівно, розрізняв певні види рабства, які за своєю суттю були неправильними, та ті, які не були гріховними за своєю суттю.
ВИСНОВОК
Справа в тому, що певні типи рабства/служіння не тільки допустимі, але іноді необхідні для добробуту суспільства в цілому. Для того щоб засудити біблійне вчення про рабство як несправедливе, необхідно довести, що конкретні правила рабства, описані в тексті, є аморальними та несправедливими. Однак при детальному розгляді біблійна концепція рабства узгоджується з принципами справжньої справедливості. Усі встановлені положення мали на меті забезпечення справедливого ставлення до всіх залучених сторін. У багатьох випадках рабство, яке регулювалося приписами Старого Заповіту, становило взаємовигідні стосунки між слугою та господарем, подібні до стосунків робітника і роботодавця. Крім того, рабство часто замінювало смертну кару, на яку заслуговували певні народи. Накопичення боргів також змушувало багатьох вільних людей продавати свою працю і ставати рабами.
Критика скептиків щодо того, що Новий Заповіт не засуджує рабство, є неспроможною з багатьох причин. По-перше, спроба узагальнити й засудити всі види рабства не бере до уваги ситуації, пов’язані з судовим вироком, особистим боргом, договірну службу та безліч інших морально допустимих обставин. Закони про банкрутство, тюремні терміни, години громадських робіт і обов’язкові виплати за рішенням суду є морально прийнятними сучасними еквівалентами певних видів рабства, які були поширені за біблійних часів. По-друге, Ісус і автори книг Нового Заповіту завжди засуджували погане поводження з будь-якою людиною, навчаючи своїх послідовників бути добрими, люблячими та співчутливими, незалежно від того, були вони рабами чи господарями.
Крім того, потрібно пам’ятати про одну з головних тез Біблії – а саме, що кожна людина є рабом чогось. Як писав натхненний апостол Павло:
Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе як раби на послух, рабами того ви і є; кого слухаєте: або гріха – на смерть, або послуху – на праведність? Дякувати Богові, що ви були рабами гріха, але сприйняли серцем те вчення, якому віддалися. Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності (Римлян 6:16–18).