Від Івана (5: Докази і апологетика)

ВІРА, ДОКАЗИ ТА ДОСТОВІРНІ СВІДЧЕННЯ

Декого може здивувати, що Хома був не єдиним «учнем, який сумнівався» у воскресінні Ісуса. Пам’ятаєте, що сталося, коли Марія Магдалина, якій першій явився Ісус, пішла розповісти апостолам про порожню гробницю та воскресіння Ісуса? Та апостоли, «дізнавшись, що Він живий і що вона бачила Його, не повірили» (Марка 16:11). За словами Луки, слова Марії Магдалини та жінок, які були разом з нею, здалися апостолам «вигадкою» (24:11). Пізніше, коли двоє учнів, які прямували в Емаус, розповіли апостолам про те, як Ісус явився їм дорогою до села, апостоли «і їм не повірили» (Марка 16:13). Коли Ісус нарешті Сам з’явився апостолам (не враховуючи Хому) у вечір Свого воскресіння (Івана 20:19), Він запитав їх, чому вони сумнівалися (Луки 24:38) і «докоряв їм за невірство і твердосердя, тому що не повірили тим, які побачили Його воскреслого» (Марка 16:14). Потім, коли Ісус знову з’явився апостолам через вісім днів, коли серед них був і Хома, Ісус наказав йому «не бути невіруючим, але віруючим» (Івана 20:27).

Учні, які були найближчими до Ісуса під час Його земного служіння, спочатку сумнівалися в Його воскресінні, і Ісус справедливо докорив їм за таку невіру. Хоча багато хто з нас також могли б бути винними в таких самих сумнівах, все ж апостоли повинні були повірити свідченню Марії Магдалини, щойно вона розповіла їм про порожню гробницю та воскреслого Спасителя. Однак віруючі сьогодні не повинні тлумачити докори Ісуса за невіру як заохочення сприймати християнство як релігію, засновану на емоціях і доброму самопочутті, для якої докази або недоступні, або непотрібні.

ДОКАЗИ

Оскільки Біблія неодноразово наголошує, що віра християн ґрунтується на істині, розумі, знанні та доказах (Римлян 1:20; Псалом 18:2–5; Івана 5:31–47; Дії 1:3; 26:25), у декого виникає питання, чому Ісус дорікав апостолам за те, що вони сумнівалися в Його воскресінні до того, як побачили Його живим (Марка 16:14; пор. Луки 24:38). Чи очікував Ісус, що Його апостоли повірять у Його воскресіння без доказів? І чому Ісус сказав Хомі: «Блаженні ті, які не бачили, а повірили» (Івана 20:29)? Чи Ісус хвалив неперевірену, мінливу віру? Справа в тому, що Ісус не докорив ані Хомі, ані будь-кому з апостолів за їх бажання отримати докази Його воскресіння. Однак Він справедливо докорив їм за те, що вони сумнівалися в достовірних доказах, які вони вже отримали, і вимагали більше доказів, ніж було необхідно, щоб мати тверду віру у воскреслого Спасителя.

Пророцтва
Той самий Чоловік, якого Петро визнав «Христом, Сином Бога Живого» (Матвія 16:16); той самий Чоловік, Який воскресив Лазаря з мертвих у присутності апостолів (Івана 11:43–44); той самий Чоловік, свідками преображення Якого вони були (Матвія 17:5–9); той самий Чоловік, Який на їхніх очах творив багато дивовижних чудес (Івана 20:30); той самий Чоловік, Який передрік, що Петро тричі зречеться Його (Матвія 26:34, 75); той самий Чоловік, Який точно провістив Свою зраду, бичування та розп’яття (Матвія 20:18–19) – цей самий Чоловік неодноразово пророкував про Своє воскресіння, передвіщаючи навіть день, коли це станеться (Івана 2:19; Матвія 12:40; 17:22–23; 20:18–19; 26:32). Пророцтва Ісуса про Його воскресіння з мертвих на третій день були настільки добре відомі, що про них знали навіть Його вороги. По суті, «зібралися первосвященики та фарисеї до Пилата і кажуть: Пане, ми пригадали, що той обманщик сказав ще за життя: Через три дні Я воскресну! Тож накажи стерегти гробницю до третього дня, щоби часом Його учні, прийшовши вночі, не викрали Його» (Матвія 27:62–64).

Чому ж Ісус дорікав Своїм апостолам за невіру після Його воскресіння? Чи Він хотів, щоб вони простодушно вірили всьому, що колись від когось почули? («Простодушний вірить усякому слову, а кмітливий зважає на свої кроки», Приповісті 14:15). Зовсім ні. Ісус мав повне право докоряти Своїм апостолам за невіру насамперед тому, що вони відмовлялися вірити Його Слову (Римлян 10:17). Вони бачили, як Він воскрешає мертвих. Вони були свідками Його праведного життя. Вони чули Його послідовні слова Істини, включаючи й неодноразові та точні пророцтва щодо різних питань, включаючи Його зраду, арешт, бичування та розп’яття. Вони мали всі логічні підстави вірити пророцтвам Ісуса про Його воскресіння. Все, що вони бачили і чули від Ісуса, було чистим, правильним і правдивим. Однак, замість того щоб чекати на воскреслого Викупителя в неділю вранці, така ідея здалася їм «вигадкою» (Лука 24:11). Замість того щоб подорожувати до Галилеї в пошуках живого Господа, як тільки зійшло сонце на третій день (Матвія 26:32), вони залишалися в Єрусалимі за зачиненими дверима «зі страху перед юдеями» (Івана 20:19).

Ісус хотів, щоб Його учні зрозуміли Його смерть і воскресіння. Він сказав їм: «Вкладіть до своїх вух такі слова: Людський Син має бути переданий у руки людей!» (Луки 9:44). Він бажав, щоб у них була щира та сильна віра, що ґрунтується на доказах. На жаль, страх, вкорінені уявлення про Месію та Його Царство та духовна сліпота (Луки 9:45; 2 Коринтян 4:4) спочатку заважали апостолам повірити у Його воскресіння.

Достовірні свідчення
Коли Ісус сказав Хомі: «Блаженні ті, які не бачили, а повірили» (Івана 20:29), чи виправдовував Він легковажну віру? Чи пропагував Він ідею релігії, яка керується емоціями та сприяє гарному самопочуттю? Чи повинні ми очікувати від християн, що живуть через 2000 років після воскресіння Христа, розумної віри у воскреслого Спасителя? Якщо Ісус ніколи не являвся нам, на відміну від Хоми та решти апостолів, як у нас взагалі може бути віра, заснована на фактах?

Той самий Бог, Який справедливо очікує, що люди дослідять наявні докази й дізнаються про Нього, навіть не маючи змоги буквально побачити Його, також очікує, що люди дослідять факти, які вказують на воскреслого Викупителя, навіть не маючи можливості особисто побачити Його воскресіння. Люди не вірять у Бога, тому що не можуть побачити Його або покласти Його під мікроскоп і дослідити. Сьогодні ніхто не може довести, що Він існує, доторкнувшись до Нього. Ми не можемо побачити Бога і довести Його справжню сутність за допомогою своїх п’яти органів чуття (Івана 4:24; Луки 24:39). Однак у нас є купа надійних доказів, які свідчать про існування Бога. Самé існування кінцевої матерії свідчить про надприродного, нескінченного, вічного Творця. Нескінченні приклади дизайну у всесвіті свідчать про великого Архітектора. Закони науки свідчать про існування Бога. Додаткову інформацію про існування Бога дивіться в Спеціальному розділі на стор. 356.

Розумна віра у воскресіння Ісуса також ґрунтується на численних достовірних свідченнях. Подібно до того як достовірні свідчення (а не знання «з перших рук») змусили мільярди людей цілком справедливо повірити в те, що Олександр Македонський, Наполеон і Джордж Вашингтон були реальними людьми, мільйони християн дійшли логічного висновку, що Ісус воскрес із мертвих. Свідчення очевидців про воскресіння Христа, яким вже майже дві тисячі років, існують у найбільш історично точній і задокументованій стародавній книзі у світі – Новому Заповіті. Ця подія була передбачена і провіщена в Старому Заповіті (Псалом 17:11; Йони 1:17 – 2:10; Матвія 12:40). І хоча були вжиті дуже серйозні запобіжні заходи, щоб мертве тіло Ісуса залишалося похованим у гробниці (Матвія 27:62–66), вона виявилася порожньою саме в той день, коли Він і обіцяв воскреснути. Тіло Христа так і не було знайдено (хоча скептики першого століття, і особливо нерозкаяні євреї, які віддали Його на смерть, безперечно хотіли б пред’явити мертве тіло Ісуса раннім християнам).

Колись налякані та недовірливі учні швидко перетворилися на сміливих, впевнених християн, які страждали та зрештою померли за свою непохитну віру та вчення про воскреслого Господа. Сотні ранніх християн змогли засвідчити, що на власні очі бачили Ісуса після Його воскресіння (1 Коринтян 15:5–8). Десятки тисяч колись скептично налаштованих євреїв, не останнім з яких був Савл із Тарса, дослідили докази, залишили юдаїзм і визнали Ісуса Христа Сином Божим (Дії 2:41, 47; 4:4; 5:14; 6:7; 21:20). Більше того, ті самі євреї змінили свій день поклоніння Богу з суботи на неділю (Дії 20:7; 1 Коринтян 16:1–2). Як і докази існування Бога чи натхненності Біблії, в основі міцної віри лежать сукупні докази воскресіння Христа, які ґрунтуються на достовірних свідченнях.

ВИСНОВОК

Після Свого воскресіння Ісус справедливо дорікав Своїм апостолам. Вони повинні були повірити Марії Магдалині, тому що вона була надійним свідком і сказала не більше, ніж те, про що раніше багато разів говорив Сам Син Божий – що Він воскресне на третій день після Своєї смерті. Більше того, благословення, про яке Ісус казав апостолу Хомі («Блаженні ті, які не бачили, а повірили», Івана 20:29), не було схваленням сліпої віри, заснованої на емоційних почуттях, але послана Небом підтримка для правдивих, достовірних доказів, які спонукають відкритого шукача істини визнати Його «Господом і Богом».

21:3 aNU-текст опускає тут же.

АПОЛОГЕТИКА І РІСТ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ

Сказати, що Церква першого століття зростала й розвивалася, було б суттєвим применшенням. Рання Церква не просто зростала; вона буквально вибухнула у світ і продовжувала швидко множитися впродовж багатьох років. Близько 3000 душ підкорилися євангелію того самого дня, коли в Єрусалимі народилася Церква майже 2000 років тому (Дії 2:41). «Господь же додавав до них щодня тих, які спасалися» (2:47). Попри всі спроби придушити проповідь доброї звістки Христа та зростання Його Церкви, «багато з тих, які чули слово, повірили; кількість таких людей сягала п’яти тисяч» (Дії 4:4). «Віруючих у Господа множилося – багато чоловіків та жінок» (Дії 5:14). В Єрусалимі «кількість учнів… дуже множилася; і серед священиків дуже багато були слухняними вірі» (Дії 6:7). У Самарії «натовпи людей прислухалися до того, що говорив Пилип» (Дії 8:6), і «охрестилися і чоловіки, і жінки» (Дії 8:12). Дійсно, «Церкви у всій Юдеї, Галілеї та Самарії… зростали» (Дії 9:31, НПУ).

Після навернення у віру Павло приніс євангеліє до Килікії, де молоді церкви «зміцнювалися у вірі та щодня кількісно зростали» (Дії 16:5). Пізніше «усі, які жили в Азії, почули Господнє Слово, – юдеї і греки» (19:10). Навіть вороги Павла засвідчили, що «майже по всій Азії цей Павло переконав і відвернув багатьох людей» від ідолопоклонства (Дії 19:26). Павло та його супутники також принесли євангеліє до Європи, де до них приєдналося «дуже багато побожних греків і чимало шляхетних жінок» (Дії 17:4). А повернувшись до Єрусалиму після своєї третьої місіонерської подорожі, апостол Павло дізнався, що «тисячі юдеїв» увірували в Ісуса (Дії 21:20). Тобто менш ніж за 30 років Господня Церква зросла до багатьох десятків тисяч християн.

ПРИЧИНИ ЗРОСТАННЯ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ

Чисельність ранньої Церкви різко зросла за відносно короткий проміжок часу з різних причин. По-перше, Церква Христа була заснована не просто «будь-коли» в історії. «Ще перед вічними часами» Бог задумав спасти світ через Ісуса Христа (2 Тимофія 1:9). Згідно з цим задумом, Ісус мав прийти у світ і Його Церква мала бути заснована в особливий і конкретний момент часу в історії людства, який Бог вибрав і передбачив. Отже, «коли прийшла повнота часу» (Галатів 4:4), Ісус прийшов на землю і заснував Свою Церкву. Таким чином, швидко зростаюча рання Церква не мала стати дивиною.

І все ж люди мають свободу волі. Просто тому, що Бог передбачив зростання чисельності перших християн у всьому світі, не означає, що Він позбавив їх здатності відкидати євангеліє або ділитися ним з іншими (навіть якщо вони спочатку йому корилися). Рання Церква зростала вражаюче швидко, тому що апостоли, проповідники євангелія та ранні християни сміливо й постійно навчали та проповідували Слово Боже. Число християн неухильно збільшувалося, тому що пріоритетом для них було вічне спасіння душі, а не матеріальні блага й тимчасові, земні справи. Незважаючи на ворожі утиски з боку сучасників, бідність і переслідування, рання Церква зростала, тому що так багато учнів (індивідуально та колективно) віддано розповідати світові, що Спаситель, обіцяний Месія, помер і воскрес із мертвих, і тепер «наказує всім людям скрізь каятися» (Дії 17:30). Вони були віддані молитві та проповіді євангелія, і їх неможливо було зупинити. Насправді, лише смерть могла завадити багатьом першим християнам поширювати добру звістку про Ісуса. Так склалося, що саме смерть Степана та велике гоніння, яке обрушилося на церкву в Єрусалимі, фактично сприяли поширенню євангелія в Юдеї, Самарії, Фінікії, Кіпрі та багатьох інших місцях по всьому світу (Дії 8:1–4; 11:19–20).

ОСНОВНИЙ ФАКТОР РОСТУ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ, ПРО ЯКИЙ ЧАСТО ЗАБУВАЮТЬ

Царство Христа в першому столітті й справді дуже швидко росло через низку вагомих причин (які християни кожного покоління повинні відтворювати у своїй роботі для Господа). Тим не менш, одна з причин швидкого зростання та розповсюдження ранньої Церкви часто ігнорується в сучасному поверхневому релігійному середовищі, яке більш схильне до відчуттів, ніж до слів: а саме відданість християн першого століття апологетиці.

Що таке апологетика?
Слово «апологетика» походить від грецького слова апологія, що означає «захист». Бог не хоче, щоб християни виправдовувалися за свою вірність Господу. Натомість, як проголосив апостол Петро, «Господа Христа освячуйте у ваших серцях і будьте завжди готові дати відповідь (апологіан) кожному, хто запитує вас про вашу надію, але з лагідністю та страхом» (1 Петра 3:15–16). Апологетика може стосуватися практично будь-якої теми, але найчастіше вона виникає в контексті християнської віри. Бог очікує від християн спроможності надати зовнішній захист своєї внутрішньої надії. Він хоче, щоб Його народ не брався за меч, намагаючись поширити християнство за допомогою війни, а йшов уперед із «пізнанням» і «словом істини» (2 Коринтян 6:6–7). Учні Христа прагнуть «руйнувати задуми та всяку гордість, що повстає проти Божого пізнання; … підпорядковувати кожний задум на послух Христові» (2 Коринтян 10:5). Бог бажає, щоби дії християн були засновані на Істині, яку можна чесно та логічно захистити, а не на фальшивій доктрині, керованій емоціями, яку вони наївно прийняли від нечесних людей.

Звісно, ранні християни були сповнені емоцій. Вони з радістю свідчили про те, що довгоочікуваний Месія не так давно прийшов у світ і встановив Своє духовне Царство. Вони каялися у своїх гріхах (Дії 2:37; 8:24). Вони з любов’ю жертвували своїми матеріальними статками, щоб допомогти більш нужденним серед них (Дії 4:32–37). Вони непокоїлися через безпеку своїх братів, які відкрито проповідували перед ворогами (Дії 21:12). Вони раділи, «що за Ім’я Господа [Ісуса] удостоїлися прийняти зневагу» (Дії 5:41) і мужньо продовжували проповідувати «Боже Царство і з усією відвагою безборонно навчати про Господа Ісуса Христа» (Дії 28:31). Але зрештою, які б почуття їх не переповнювали, які б емоції вони не відчували, не вони були рушійною силою їхньої вірності Ісусу Христу. Рання Церква зростала у вірі та чисельності не тому, що їх об’єднувала релігія, орієнтована більше на почуття, ніж на доктрину, а тому, що вони щиро вірили в Істину (Івана 8:21–36), яку вони з радістю поширювали та відстоювали.

ДІЇ 1 – ВСТУП ЛУКИ

Лука, лікар і натхненний автор Книги Дії, з самого початку своєї короткої історії перших 30 років існування Господньої Церкви задає «захисний» тон свого оповідання. У першому реченні Він нагадує про свій попередній твір (Євангеліє), де він записав те, що Ісус робив і чого навчав. А вже в наступному реченні він коротко, але обґрунтовано представив один важливий доказ, який буде неодноразово повторюватися в його другій книзі (Дії) і який лежить в основі доброї звістки: воскресіння Христа з мертвих. І як саме Лука коротко передав інформацію про воскресіння Христа – як просто неперевірену «надію»? Або він зробив емоційний заклик, використовуючи красномовні слова? Зовсім ні. З самого початку Лука задав апологетичний тон для Книги Дії.

Лука зазначив, що Ісус «постав живий перед ними [апостолами], з багатьма доказами, з’являючись їм упродовж сорока днів...» (Дії 1:3). Зверніть увагу на твердження Луки, що Ісус «постав» (парестасен), або «представив Себе» живим. Мертве тіло Ісуса не було викрадено та поховано в іншому місці. Він не втік із гробниці, залишивши всіх у сумнівах щодо Свого можливого воскресіння. Він «представив» або «з’явив» (НПУ) Себе. Лука використав це слово у книзі 13 разів, у тому числі й розповідаючи про те, як Петро, після того як Бог воскресив Сарну з мертвих, «покликав святих і вдовиць і поставив її перед ними живою» (Дії 9:41). Він довів їм, що вона не була мертва. Подібним чином і колись бездиханне тіло Господа воскресло з мертвих, а потім, протягом наступних 40 днів, Ісус неодноразово являвся апостолам живим, надаючи їм «багато доказів».

Ісус не пропонував Своїм апостолам туманних, підсвідомих послань, щоб переконати їх у Своєму воскресінні. Він не давав їм почути просто шепіт вітру. Лука прямо зазначає, що Ісус надав «багато доказів» (поллоіс текманріоіс). Згідно з коментарем Данкера, Арндта і Ґінґріха, текманріоіс – це «те, що робить щось відомим у переконливий і вирішальний спосіб». Ісус не просто «трохи підтвердив» Своє воскресіння; Він навів багато переконливих доказів Свого воскресіння з мертвих.

Отже, на що саме вказує Лука? Безсумнівно, на деякі з тих самих доказів, які він навів у своїй «першій книзі» (і які автори інших Євангелій наводили у своїх оповіданнях). Протягом 40 днів Свого перебування на землі після Свого воскресіння і до Свого вознесіння, Ісус являвся кільком людям у різний час, у тому числі одного разу більш ніж 500 учням одночасно (1 Коринтян 15:5 8). Коли Він з’явився апостолам, Він показав їм Свої пробиті руки та ноги та закликав їх «доторкнутися» до Нього й «подивитися», що Він не був просто духом, «бо дух тіла й костей не має», на відміну від Ісуса (Луки 24:39). Ще одним фізичним доказом тілесного воскресіння Ісуса «з тілом і кістками» стало те, що Він їв з апостолами (Луки 24:41–43). (Якщо ви хочете довести комусь, що є справжніми, фізичними істотами, споживання справжньої їжі в його присутності, безсумнівно, буде відповідним підтвердженням цього). Нарешті, Головний Учитель навчав їх Писання (Луки 24:44–49). Дійсно, як засвідчив Лука, Ісус представив апологію – Він «постав живий перед ними, з багатьма доказами, з’являючись їм упродовж сорока днів і розповідаючи про Царство Боже» (Дії 1:3).

ДІЇ 2 – ЗАХИСТ ПЕТРА НА ДЕНЬ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ

У першу П’ятидесятницю після смерті, поховання та воскресіння Ісуса Петро стояв перед тисячами євреїв і міркував з ними про те, як вони могли стати послідовниками нещодавно розіп’ятого нащадка Давида. Зауважте, що його проповідь не була емоційним закликом до його слухачів «покаятися… і охреститися» (Дії 2:38). Ні, на противагу безладним бурмотінням п’яних (Дії 2:15), Петро засвідчив, що чудесна спроможність апостолів розмовляти мовами, яких вони ніколи не вивчали (2:6, 8, 11), свідками чого було все зібрання, було виконанням пророцтва Йоіла, виголошеного ним за 800 років до цієї події. Крім того, Петро нагадав зібранню, що Бог «засвідчив» чудеса, які творив Ісус, коли жив серед них. Тобто Бог дав докази божественного походження, послання та місії Христа, які люди могли побачити та прийняти обґрунтоване, раціональне рішення щодо Нього.

Люди, які зібралися в Єрусалимі на день П’ятидесятниці, знали, що Ісуса було «вбито» не так давно (Дії 2:23), але на відміну від гробниці царя Давида, гробниця Ісуса була порожньою лише через три дні. На відміну від тіла Давида, яке побачило тління, мертве тіло Христа воскресло і ніколи не побачить тління. Зауважте, що Петро закликав зібрання оцінити докази воскресіння Ісуса, які включали порожню гробницю (Дії 2:24, 29–32), справдження написаного в Псалмі 15:8–11 (Дії 2:25–31) і розповіді свідків, які стояли перед ними й засвідчували, що вони дійсно бачили воскреслого Спасителя (Дії 2:32).

Три тисячі людей, які підкорилися євангелію в день П’ятидесятниці, переконали не красиві слова, фальшиві чудеса чи вмілі емоційні заклики. Вони «розчулилися серцем», почувши проповідь, засновану на доводах розуму та одкровення. Вони відреагували на проповідь, сповнену розумної аргументації та правильного застосування Святого Письма. Вони відгукнулися на апологію Христа, християнську апологетику.

АПОЛОГЕТИКА І ПРОПОВІДЬ ПАВЛА В КНИЗІ ДІЇ

Як Павло прилюдно та приватно проголошував Слово Боже? Що він казав людям? Як він проповідував євангеліє своїм слухачам? Чи був він схожий на багатьох сучасних (теле)проповідників, яким до вподоби розважати аудиторію яскравими постановками, спрямованими на отримання емоційного відгуку? Чи він без зупину пропагував потребу в релігії для гарного самопочуття по типу звичайних груп психологічної підтримки, які б допомогли людям пройти крізь життєві випробування та потрапити на небеса? Що Бог зробив через Павла, завдяки чому так багато людей у першому столітті почули євангеліє і стали відданими слугами в Царстві Божому?

Християнам не потрібно губитися в здогадках щодо того, що робив Павло. Натхненна Книга Дії розповідає про роботу та вчення Павла докладніше, ніж про будь-кого іншого в ранній Церкві. Просто прочитайте Дії, і ви побачите, що з того часу як Павло став християнином і до кінця книги (28:30–31) він виголошував раціональні, добре аргументовані й засновані на правді проповіді, які спонукали до роздумів, «доводячи, що Він [Ісус] є Христос» (Дії 9:22). Павло наводив докази, які приводили чесних людей до логічного висновку, що Ісус дійсно є обіцяним, провіщеним Месією: Спасителем людства.

Хоча в цій статті не буде зроблено вичерпного огляду всієї діяльності Павла як благовісника, розглянемо дещо з того, що Лука записав про проповіді Павла лише під час його другої та третьої місіонерських подорожей. Зверніть увагу на слова, які сам Павло використовував у своїх проповідях і які записав Лука, один із його супутників (Дії 16:10–16), описуючи роботу Павла.

Солунь
Після заснування церкви у Филипах і наказу несправедливих і боягузливих воєвод покинути місто (Дії 16:11–40), Павло прийшов у Солунь і в суботу увійшов до єврейської синагоги (що було його звичаєм, 17:2). Там він «диспутував з ними щодо Писання, пояснюючи й доводячи, що Христос мав постраждати й воскреснути з мертвих і що Той Ісус, Якого я вам проповідую, – запевняв він, – є Христос» (Дії 17:2–3).

На відміну від заздрісних, невіруючих ворогів Павла, які вдалися до залякування і насильства, підбурили натовп і спричинили хаос у місті (Дії 17:5–9), євангеліє Христа, яке проповідував Павло і яке змінювало життя людей, містило факти, які він пояснював і демонстрував, використовуючи писання Старого Заповіту та історичні факти життя Христа. Ті, кого наведені докази переконали стати послідовниками Христа 2000 років тому в Солуні, відгукнулися на почуту Істину та на справедливе й розумне її тлумачення.

Верея
Верейці були відкритими й чесними дослідниками. Замість того щоб негайно відкинути вчення Павла через певну упередженість, або навпаки, наївно повірити всьому, що вони почули без серйозного дослідження, верейці «були шляхетніші від тих, які в Солуні. Вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є» (Дії 17:11). На відміну від багатьох заздрісних, вороже налаштованих євреїв Солуня верейці мали благороднішу вдачу і завзято слухали вчення Павла і Сили, щодня перевіряючи або досліджуючи (анакріно) Писання Старого Заповіту. Грецьке слово анакріно означає «займатися ретельним вивченням питання»; «допитуватися, досліджувати». І справді, подібно до того, як Пилат «допитав» (анакріно) Ісуса і не знайшов у Ньому вини щодо того, в чому Його звинувачували (Луки 23:14), верейці щодня досліджували Святе Письмо, щоб упевнитися, що те, про що проповідував Павло, було правдою.

І якою була реакція верейців на почуте ними Слово Боже? «Багато хто з них увірував, і чимало з грецьких шляхетних жінок та чоловіків» (Дії 17:12). «Багато» людей, які постійно й ретельно досліджували Святе Письмо, дійшли висновку, що Павло проповідував істину. Зверніть увагу на цей важливий висновок: якщо верейці були чесними людьми, які серйозно досліджували вчення Павла, і все ж дійшли обґрунтованого висновку, що його слова правдиві, тоді проповідь Павла була настільки фактично обґрунтованою, що могла витримати щоденне прискіпливе дослідження на кшталт судового розгляду. Так, рання Церква зросла на родючому ґрунті відданості апостолів і новозавітних пророків проповіді та навчанню, які можна було перевірити. Справді, християнська апологетика відіграла вирішальну роль у духовному та чисельному зростанні ранньої Церкви у Вереї.

Афіни
З Вереї Павло вирушив до Афін – міста, яке було «переповнене ідолами» (Дії 17:16). Зверніть увагу, що він був емоційно обурений («спровокований», пароксюнето) цілковито ідолопоклонницьким і духовно неосвіченим містом. Його обурення не було гріховним (1 Коринтян 13:5), але праведне роздратування спонукало його проповідувати євангеліє цілком поганському народу. Цікаво, що емоційне, внутрішнє хвилювання Павла не виплеснулося в ірраціональних, емоційних висловлюваннях. Навпаки, отримавши можливість виступити перед Ареопагом, Павло виголосив майстерну апологію перед тими, хто ставив під сумнів його переконання та вчення.

Павло не почав свою промову зі старозавітних пророцтв про Месію, як він зазвичай робив при дискутуванні з євреями. Павло навіть не навів жодної прямої цитати зі Святого Письма. Чому? Тому що він знав, що цього разу його аудиторія складалася з язичницьких філософів, які майже нічого не знали про Старий Заповіт і, звичайно, не вважали його божественним і авторитетним. Отже, Павло почав з того, що греки могли впізнати, – зі згадки про жертовник з написом «Невідомому Богові» (Дії 17:23).

Про цього Бога (істинного Бога), Якого вони публічно визнавали невідомим (Дії 17:18, 23), Павло і просвітив афінян. Він виголосив серйозні істини про безглуздість ідолопоклонства, але намагався зробити це якомога необразливіше. Замість того щоб нападати на афінян як на неосвічених ідолопоклонників, Він міркував з ними про існування Бога, «Який створив світ і все, що в ньому», Який є «Господом неба і землі» і «не живе в рукотворних храмах». Він також не приймає служіння людських рук, ніби Він чогось потребує, бо Він «Сам дає всім життя, дихання і все» (Дії 17:24–25). Бог, Якому Павло служив і Якого проповідував, є всемогутнім Творцем всесвіту, і, як не дивно, усі люди є Його родом. На підтвердження своєї думки Павло навіть процитував їх власних поетів. Він хотів донести до своїх слухачів чітку думку, що справжнє Божество просто неможливо представити у витворах із золота, срібла чи каменю.

Хоча дехто висміював Павла, коли він далі став свідчити їм про воскресіння Христа (Дії 17:32), деякі були переконані його здоровими міркуваннями і «повірили», включаючи Діонисія Ареопагіта (17:34). Дійсно, прилюдна апологія Павла про вищість істинного Бога всесвіту (над рукотворними ідолами) мала позитивний вплив на тих, хто щиро шукав правду.

Ефес
Хоча під час другої місіонерської подорожі Павло лише ненадовго відвідав місто Ефес (Дії 18:19–21), під час наступної місіонерської подорожі він залишився там на три роки. Він розпочав свою роботу в цьому місті з навчання дюжини учнів Івана Хрестителя, виклавши їм «докладніше… про Божу дорогу» (Дії 18:26), що логічно призвело до того, що ці щиросерді душі «охрестилися в Ім’я Господа Ісуса» (Дії 19:1–7). Наступні три місяці Павло провів у синагозі міста, де «переконував і говорив про Царство Боже» (Дії 19:8). «Переконувати» (діалегомай), як це часто робив Павло, означає «брати участь в обміні промовами»; «розмовляти, дискутувати, сперечатися». Павло був вчителем Істини, яку він міг захищати і робив це. Він правильно навчав старозавітного Писання і точно застосовував відповідні пророцтва до Ісуса та Його Царства. Однак згодом деякі почали «опиралися і не вірили, злословлячи Господню дорогу на очах у безлічі народу» (Дії 19:9). Тому Павло вирішив відокремити учнів від таких і «викладав (діалегомай) їм щодня» в школі Тирана протягом наступних двох років, так що «усі, які жили в Азії, почули Господнє Слово, – юдеї і греки» (Дії 19:9–10).

Хоча Павло знищив нерозумну й нелогічну ідею ідолопоклонства в Афінах під час своєї другої місіонерської подорожі (Дії 17), але можливо саме під час його проповіді в Ефесі (Дії 19) був найчіткіше виражений контраст між правдивою християнською апологетикою та ірраціональністю ідолопоклонства в усій Книзі Дії. Павло провів кілька місяців у місцевій синагозі та кілька років у школі Тирана, «викладаючи» християнство. Крім того, Бог творив через Павла дивовижні чудеса як ще один доказ того, що послання апостола мало божественне походження, а не було просто вигадкою, яку пропагують у спробах стати багатими і відомими (Дії 19:11; Євреїв 2:3–4). Павло «ні від кого не жадав срібла, золота чи одягу» (Дії 20:33). Його звістка була правдивою; його захист був логічним; його наміри були чесними. Однак ефеські ідолопоклонники діяли прямо протилежно. Насправді, вони навіть не намагалися приховати своє бажання отримати земну вигоду від релігії. «Один золотар на ім’я Дмитро, який виготовляв маленькі срібні храми Артеміди, давав ремісникам чималий заробіток. Зібравши їх та інших, які цим займалися, він сказав: Мужі, ви знаєте, що наш прибуток – від цієї роботи», і, якщо Павла не змусити замовкнути, «не тільки наше ремесло прийде в занепад, але й храм великої богині Артеміди вважатимуть за ніщо і буде знищена її велич» (Дії 19:24–25, 27). У той час як Павло переконував, що «те, що зроблено руками, – то не боги» (Дії 19:26), ефесян-язичників більше хвилювали гроші та традиція, ніж правда та розум (Дії 19:25). Під владою гнівних емоцій, «у місті зчинилася колотнеча… усі, як один, кинулися до амфітеатру… та багато хто не знав, чому зібралися», однак впродовж двох годин вони «вигукували в один голос: Велика Артеміда Ефеська!» (Дії 19:29, 32, 34). Лише уявіть собі, як це – постійно вигукувати одне й те саме («мегала а Артеміс Ефесіон») протягом 120 хвилин. Чи можете ви уявити собі повторення однієї фрази сотні разів протягом 120 хвилин? Навіть невіруючий міський писар міг зрозуміти, що не було «жодної причини», якою можна було б «виправдати цей безпорядок» (Дії 19:40).

Знову ж таки, не пропустіть різкий контраст між істинним євангелієм Ісуса Христа, яке захищав Павло, і повторюваною, емоційно зарядженою нісенітницею, яку «проповідував» Дмитро і язичники. Павло «переконував і відвертав» (від ідолопоклонства до істинного і живого Бога) «багатьох людей» не тільки в Ефесі, а «майже по всій Азії» (Дії 19:26). Але він робив це без примусу чи погрози силою, не вдаючись до нечесної, безглуздої тактики (яка була характерна не лише для тодішніх ефесян, але й для багатьох сучасних фальшивих цілителів, жадібних до наживи проповідників тощо). Павло намагався переконувати відкритих, чесних людей наслідувати Господа Ісуса Христа за допомогою чітких і зрозумілих аргументів, які могли витримати найретельнішу перевірку, вірного навчання Святого Письма та щирої любові до Господа та заблудлих душ.

ВИСНОВОК

Книгу Дії апостолів можна було би правомірно назвати Книгою Дії апологетів, тому що вона оповідає про те, як апостоли та перші учні неодноразово надавали раціональний захист християнської віри. Хоча критики християнства часто заявляють, що Біблія пропагує сліпу віру, самі автори книг Біблії прямо зазначили, що вони «не йшли за хитрими вигадками, але були очевидцями Його величі» (2 Петра 1:16). Апостоли свідчили про те, «що побачили на власні очі і до чого доторкалися» (1 Івана 1:1–2). Вони наслідували приклад Господа, Який був (і є) Головним Логіком. Вони постійно наводили докази на користь християнства, промовляючи «правдиві й розумні слова» (Дії 26:25).

І який був результат? Як вплинуло на світ таке непідробне, сміливе навчання, проповідь і захист євангелія? Протягом 30 років після смерті, поховання та воскресіння Христа євангеліє було «проповідувано між усім творінням, котре є під небом» (Колосян 1:23), і багато десятків тисяч душ навернулися до Господа (Дії 21:20). Нехай Бог допоможе Своїй Церкві у ХХІ столітті мати таку ж відданість спасінню заблудлих душ і раціональному захисту Шляху Ісуса Христа, чудовим прикладом якої була рання Церква.