СТАРИЙ ЗАПОВІТ
Вступ до КНИГИ ПСАЛМІВ
Псалми – це збірка гімнів єврейського народу, що містить 150 пісень, плачів і прославлянь, написаних різними авторами. Як вважається, 73 псалма були написані Давидом, 2 псалма – Соломоном, по 12 псалмів написали Асаф і сини Корея, і по 1 псалму – Еман, Етан і Мойсей. Більшість з них були написані в Х столітті до нашої ери, за часів Давида і Соломона. За своїм жанром псалми належать до єврейської поезії та складають одну з шести книг Старого Заповіту, відомих як література мудрості. Єврейська поезія характеризується ритмом слів і тонів і паралельністю, а не метричним розміром (наголошеними складами) чи римою, як у західній поезії. Її головною особливістю є паралельність, у якій рядки паралельні одне одному, висловлюючи синонімічну, протилежну або комплексну думку.
Зміст
Оскільки книга є збіркою різноманітних псалмів, написаних різними авторами, вона в цілому не має загальної структури чи теми (крім вислову хвали чи мудрості). Разом із цим книга демонструє різні організаційні особливості; її можна розділити на п’ять частин, кожна з яких має власну тему для славослов’я:
Книга І (1 – 41)
Славослов’я, 40:14
Книга II (41 – 71)
Славослов’я, 71:18–19
Книга III (72 – 88)
Славослов’я, 88:53
Книга IV (89 – 105)
Славослов’я, 105:48
Книга V (106 – 150)
Славослов’я, 150:1–6
Псалми також можна розподілити за змістом:
Плач / прохання (індивідуальні та спільні, Псалми 3; 43)
Подяка / хвала (Псалми 29; 64)
Вирази довіри до Бога (Псалом 4)
Гімни про Боже царювання (Псалом 46)
Царські / про Єрусалим (Псалом 46)
Повчальні / мудрість (Псалом 36)
Псалми можна класифікувати й за загальними темами:
Месіанські (Псалом 2)
Творіння (Псалом 8)
Вихід (Псалом 77)
Покаяння / прощення (Псалом 6)
Прокляття (Псалом 34)
Паломницькі (Псалом 119)
Переможні (Псалом 17)
Незважаючи на різноманітність тем і труднощі з визначенням головної теми Книги Псалмів, нас має вражати той факт, що Бог гідний хвали, прославлення та поклоніння. І цілком природно, що Божі діти часто виражатимуть своє щире поклоніння Йому в усіх сферах і обставинах життя.
Особливі міркування
Можливо, більше, ніж будь-які інші натхненні тексти, псалми дають можливість вивільнити емоції, які сколихнули в людській душі життєві обставини. Псалми дають нам змогу закликати до Бога – або через власні проблеми, або з бажання прославити Його та поклонитися Йому. За задумом псалом можна співати або читати. Деякі псалми написані з точки зору окремої людини (Псалом 29), тоді як інші написані «від імені» спільноти в цілому (Псалом 125). Терміни, вказівки та назви (додані пізніше) включають: «музична пауза (або «села», зустрічається 71 раз); «диригентові» (зустрічається в 55 псалмах і вважається збіркою, призначеною спеціально для музичного керівника); «пісня при підході до храму» (або «пісня сходження», використовується для посилання на Псалми 119 – 133, що становлять гімни вірян, які йшли до Єрусалиму на святкування трьох щорічних старозавітних свят).
КНИГА ПСАЛМІВ
[1:2] У сучасному світі швидкісних комунікацій ми повинні протистояти спокусі ставитися до Біблії як до останнього електронного листування. Ми поспіхом читаємо смс-повідомлення і відповідаємо на них. Ми спілкуємося «на ходу» і швидко читаємо все – від новин до електронної пошти. На жаль, до Біблії часто ставляться так само. Але на відміну від багатьох видів повсякденної інформації, яку ми часто недбало читаємо, Біблію потрібно читати уважно, наполегливо й методично. Оскільки «усе Писання Богонатхненне» (2 Тимофія 3:16), ми не можемо задовольнятися його скороченою версією. Ми повинні «постаратися… наставляти на принципи істини» (2 Тимофія 2:15).
Божественні, біблійні істини не слід сприймати легковажно. Їх треба розглядати через призму життя і смерті, раю і пекла. Ми не можемо просто пробігтися по основним положенням вчення, викладеним у Святому Письмі, лише час від часу розмірковуючи над істиною та помилкою, добром і злом. Благословення приходять до людини, «яка дивиться на досконалий закон свободи і перебуває в ньому» (Якова 1:25). Подібно до того як споживання та перетравлення їжі є двома різними функціями, читання Слова Божого та роздуми над ним також є різними заняттями. Ефективне, вдумливе вивчення Біблії не є рівнозначним швидкому прочитанню улюбленого вірша з Біблії раз на тиждень. Подібно до шляхетних верейців, які «прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджували Писання» (Дії 17:11), християни повинні постійно і з радістю «зростати в благодаті й пізнанні Господа і Спасителя Ісуса Христа» (2 Петра 3:18).
[1:6] Термін «знати» (євр. йяда, гр. ґіноско) або одна з його похідних форм (наприклад, знав, відомий) вживається у Святому Письмі у різний спосіб. Тут натхненний автор зауважив, що Бог «знає» (тобто Він схвалює або Йому до вподоби) дорогу праведних, на відміну від дороги нечестивих, які загинуть.
[2:7] Відповідно до Своїх цілей, Святий Дух може надати пророцтву багаторазове застосування. У цьому месіанському псалмі Бог сказав: «Ти Мій Син; Я сьогодні Тебе породив». У Новому Заповіті це твердження застосовано до Христа в різних значеннях. По перше, воно демонструє той факт, що Христос є вищим за ангелів, оскільки Отець ніколи не казав жодній ангельській істоті: «Ти є Мій Син, Я нині породив Тебе» (Євреїв 1:5). [Цю істину було б добре засвоїти «Свідкам Єгови» (які стверджують, що Христос був створеним ангелом)]. По-друге, Павло застосовує Псалом 2:7 до воскресіння Христа з мертвих, стверджуючи, що «Бог виконав її для нас, їхніх дітей, воскресивши Ісуса, як і написано в другому псалмі: Ти – Мій Син…» (Дії 13:33). Звичайно, завдяки Своєму воскресінню Ісус був настановлений Сином Божим у силі (Римлян 1:4). Отже, Псалом 2 було доцільно застосувати до воскресіння Господа. По-третє, на основі Псалма 2 автор Послання до євреїв доводить, що Христос не Сам Себе прославив, щоб бути нашим первосвящеником; радше, така роль була зумовлена Його стосунками з Богом як Його Сина (Євреїв 5:5). Дивовижно, але Святий Дух, Який надихнув автора на написання оригінального псалма, напевно мав на увазі всі ці різні застосування, про що свідчить Його спрямовування авторів книг Нового Заповіту в їх використанні натхненої Ним фрази.
2:9 aЗа масоретським текстом і Таргумом; в Септуаґінті, сирійських перекладах і Вульгаті – пануватимеш (пор. Об’явлення 2:27).
2:12 aВ Септуаґінті та Вульгаті – прийміть покарання; в Таргумі – прийміть наставляння.
bВ Септуаґінті – Господь.
[3:3] Помітка «музична пауза» (євр. села) зустрічається в Книзі Псалмів 71 раз. Хоча точне значення цього терміну невідоме, зазвичай вважається, що це тип нотного запису, доданий пізніше.
4:4 aВ багатьох єврейських манускриптах, Септуаґінті, Таргумі та Вульгаті – зробив чудовим.
5:назва aЄвр. негілот
[5:6–7] Як можна узгодити ці вірші з тими уривками Писання, в яких ідеться про Божу любов до цього світу (Івана 3:16; Римлян 5:8)? Одна ймовірна можливість полягає в тому, що Давид використав тут мовний зворот, відомий як метонімія. («Фігура мови, за допомогою якої одне слово вживається замість іншого, до якого воно має певне відношення»). Метонімія може бути «причиною», коли діюча особа може зазначатися замість того, що нею зроблено. Прикладом такого вживання метонімії може бути Луки 16:29, де ім’я Мойсей логічно вживається для позначення його писань, оскільки він був «причиною» їх написання.
Якщо застосувати ту саму фігуру мови до уривків про те, що Бог «ненавидить грішників», можна побачити, що слово «грішник» ставиться замість слова «гріх». Таким чином, коли Бог каже, що Він ненавидить «фальшивого свідка, що дихає брехнею» (Приповісті 6:19), то якщо тут використовується метонімія, це потрібно розуміти так, що Бог ненавидить брехню, а того, хто дихає брехнею (причина), вказано замість цієї брехні (наслідок). Більш чітко цей принцип можна побачити в інших контекстах. У Приповістях 6:17 сказано, що Бог ненавидить «обманливий язик». Чи означає це, що Бог ненавидить фактичний язик – м’язовий орган тіла? Ні. Це означає, що Бог ненавидить гріх, який може вчинити язик. Примітно, що хоча майже ніхто не припустить, що Бог ненавидить фізичні язики чи ноги, які ведуть до гріха, вони наполягають на тому, що Бог ненавидить справжніх грішників, а не гріх, скоєний ними.
Вивчаючи Біблію, дуже важливо пам’ятати, що автори її книг часто використовували образні мовні звороти. Коли ми приймаємо ідею, що Бог ненавидить гріх, але любить грішників, фігура мови, відома як метонімія, усуває всяку плутанину. Так само, як Бог не ненавидить фізичні ноги чи язики, Він не ненавидить грішників. Ці іменники використовуються замість того, що вони спричиняють – гріха.
[5:8] Хоча тимчасовий намет (2 Самуїла 7:2) був зовсім іншою будівлею, ніж храм, який Соломон побудував в Єрусалимі, Бог використовував деякі однакові назви для обох споруд. Обидві були названі «домом Божим» (Суддів 18:31; 2 Хронік 4:11) і «Господнім домом» (Вихід 23:19; 1 Самуїла 1:7; 1 Царів 6:1, 37). Подібним чином обидві називалися «храмом» (хейкал) Божим. Подібно до того, як жінка може носити однакове прізвище як до, так і після одруження (оскільки її дівоче прізвище співпадає з її новим прізвищем у шлюбі), місце перебування Господнього ковчегу іноді називали Божим «храмом» і до того, як в Єрусалимі було збудовано храм Соломона (1 Самуїла 3:3; Псалом 64:5).
[5:10] Більш докладно про псалми, які містять прокляття, і те, чому атеїсти і скептики не можуть раціонально використовувати їх для спростування божественного походження Біблії, дивіться у статті «Псалми прокляття» на стор. 349.
6:назва aЄвр. шемініт
[6:1] Шостий псалом довгий час вважався першим із семи покаянних псалмів, які виражають великий сум і каяття за скоєний гріх. Хоча в цьому псалмі, який, цілком імовірно, був написаний царем Давидом (як зазначено в надписі), може не міститися висловів, які б явно вказували на каяття (таких як «я визнаю», «я згрішив», «моє беззаконня» тощо) – на відміну від інших покаянних псалмів, – це, тим не менш, псалом покаяння. Його автор смиренно наближається до Всевишнього, уповаючи на Його милосердя й доброту і визнаючи власний жалюгідний стан.
Хоча дуже надихає читати про віру та покаянний дух натхненного автора Псалма 6, ще важливіше те, що ми дізнаємося про Бога, Якого він благає. Господь Бог не є далеким, черствим і жорстоким тираном, яким його зображують невірні. Навпаки, Він є Богом, Якому Його діти можуть довіритися навіть у найтемніші й найважчі часи свого життя, знаючи, що вони можуть завжди покластися на Нього.
У своїй «занепокоєній» або «стривоженій» душі (6:4) псалмоспівець визнав, що його страждання були результатом його гріхів і Божого покарання за них. Подібно до того, як батько виправляє і карає своїх дітей, яких він дуже любить, так і Бог виправляє тих, кого Він любить. Святе Письмо неодноразово свідчить про цю істину (Второзаконня 8:5; Приповісті 3:12; Євреїв 12:7–11). Безумовно, автор псалму був вдячний Богові за Його науку, яка спонукала його глибше розмірковувати над своїми помилками та Божим милосердям. І тим не менш, це покарання було надзвичайно неприємним і болісним (прочитайте Євреїв 12:11). Не слід вважати вигуки псалмоспівця неблагоговійними – він не визнавав себе невинним і не кричав про несправедливість. Він просто відчував великі фізичні та душевні страждання і благав про Божу милість. Покладаючись на Боже «милосердя» (6:5) і усвідомлюючи власний жалюгідний стан, автор благав Всемогутнього не карати його у «гніві» та «обуренні» (вірш 2), і запитував, «доки ще» йому доведеться терпіти такі тяжкі страждання (вірш 4). І дійсно, незалежно від того, чи ми зазнаємо виправданого покарання (як псалмоспівець), чи долаємо труднощі, які мають на меті зробити Божих дітей сильнішими, досконалішими та більш рішучими слідувати за Учителем (Псалом 65:10–12; Второзаконня 8:2–5; 1 Петра 1:6–7), чи проходимо через більш незрозумілий тип страждань (як у житті Йова), усі Божі діти повинні благати Отця про благодать і милість, як це робив псалмоспівець.
7:назва aЄвр. шіґґайон
7:7 aВ Септуаґінті – о, Господи, Боже мій; в масоретському тексті, Таргумі та Вульгаті – встань за мене на суд, який Ти призначив.
8:назва aЄвр. аль ґіттіт
[8:4] Християни ХХІ століття іноді можуть занадто мало думати про Боже творіння, а отже, і надто мало думати про Бога. Ми можемо настільки захопитися собою – своїм розкладом, роботою, технологіями, позакласними заняттями тощо, що можемо не бачити зірок і не відчувати запаху троянд. Можливо, більше, ніж будь-коли, сучасній людині не вистачає «простих речей» в житті, які можуть спонукати її постійно розмірковувати про велич Творця. Звичайно, для християн немає нічого важливішого за роздуми над Словом Божим (Псалом 1:2), але на додачу до Божого особливого одкровення (Його Слова) ми повинні зважати на те, як дивовижне одкровення Бога в природі свідчить про Його безмежну силу, розум і турботу.
Святе Письмо неодноразово вказує на Боже творіння як доказ Його величі. З часів Йова, Ноя і аж до Адама людина дізналася багато чудового про Бога, розмірковуючи над Його дивовижним творінням. Апостол Павло писав: «Його невидиме – Його вічна сила і Божественність – від створення світу через творіння стає зрозумілим» (Римлян 1:20).
Мабуть, жодна інша книга Біблії не веде до глибших роздумів про велич Бога, ніж Псалми. Але, що цікаво, часто саме ця натхненна книга звертає увагу людини на Боже творіння. Наприклад, у Псалмі 8, автор прославляє піднесене ім’я Господа, Який здійняв Свою славу «понад небеса», «заснував» місяць, зорі, людину і навіть «польових тварин, небесних птахів і морських риб, що носяться морськими глибинами». Який висновок зробив псалмоспівець? «Господи, Боже наш! Яке величне Твоє Ім’я на всій землі!» (вірш 10). Одна з причин, чому людство має «боятися Господа і сповнитися страхом перед Ним» (32:8), полягає в тому, що «Господнім словом створені небеса і духом Його уст – уся їхня сила… Адже Він сказав – і сталося, Він звелів – і було створене» (32:6, 9).
Згадайте кульмінаційний момент Книги Йова, коли Бог промовив до патріарха крізь бурю. Замість того щоб викласти Йову точні причини його серйозних страждань, Бог говорив йому про Своє творіння. Починаючи з Йова 38:39 і впродовж наступних трьох розділів, Бог говорив Йову про кількох різних тварин, включаючи лева, яструба, бегемота та левіафана. З усього того, що Бог міг би сказати Йову, Він присвятив близько 77 віршів розповіді про деяких зі Своїх створінь. Він вирішив запевнити Йова у Своїй всемогутній, всезнаючій, вищій природі, привернувши його увагу до деяких зі Своїх чудових створінь.
Пророк Ісая також написав про те, що йому було дозволено побачити видіння Бога на Його престолі. У Його присутності були ангели, які вигукували одне до одного: «Святий, святий, святий Господь Саваот!» (Ісаї 6:3). На чому ґрунтується ця хвала? Що має спонукати нас поклонятися Богові? Ісая відкрив нам один із стовпів Божої хвали вже в наступному рядку: «Уся земля наповнена Його славою!» (6:3).
Дійсно, краса, пишність і задум Божого творіння повинні наближати нас до Творця. Його відбиток у творінні має спонукати нас благоговіти перед Ним і схиляти перед Ним коліна в поклонінні Йому. Він має спонукати нас розповідати іншим про Нього – за словами псалмоспівця, «звіщати між народами Його славу, серед усіх племен – дивовижні Його діла. Бо великий Господь і гідний найвищої хвали» (95:3–4).
8:5 aЄвр. Елохім, Бог; в Септуаґінті, сирійських перекладах, Таргумі та єврейській традиції – ангелів.
9:назва aЄвр. Мут Лаббен
9:17 aЄвр. хіґґайон
10:7 aАбо праведні споглядають Його обличчя
12:назва aЄвр. шемініт
МОРАЛЬ ВИМАГАЄ
МОРАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВЦЯ
Якщо існують об’єктивні моральні цінності, то і Бог існує. Об’єктивні моральні цінності, такі як добро і зло, справедливість і несправедливість, дійсно існують. Отже, Бог існує.
Чому люди зазвичай вважають деякі дії «правильними», а деякі – «неправильними» незалежно від їхньої суб’єктивної думки? Чому більшість людей вважає, що «неправильно» або «негідно», коли дорослий мучить невинну дитину просто заради розваги? Або коли чоловік побив і зґвалтував добру, невинну жінку? Або коли батьки народжують дітей, щоби щодня протягом їхнього життя чинити над ними сексуальне насильство? Тому що, як зазначив еволюціоніст Едвард Слінгерленд, люди мають метафізичні права, які становлять «реальність, яка виходить за межі того, що можна сприйняти органами чуття» – і «покладаються на моральні цінності». Більшість людей, і навіть багато атеїстів, фактично визнали існування реального та об’єктивного добра і зла.
Хоча об’єктивна мораль може виходити за межи наукового методу, кожна розумна людина може знати, що деякі речі є самі по собі добрими, а інші – поганими. Ентоні Флю та Уоллес Метсон, два провідних філософи-атеїсти ХХ століття, недвозначно визнали існування об’єктивної моралі в своїх дебатах із філософом-теїстом Томасом Б. Ворреном у 1970-х роках. Атеїст Майкл Р’юз у своїй книзі «На захист дарвінізму» визнав, що «людина, яка вважає морально прийнятним ґвалтувати маленьких дітей, так само помиляється, як і людина, яка каже, що 2 + 2 = 5». Філософи Френсіс Беквіт і Грегорі Кукл добре зауважили: «Ті, хто заперечує очевидні моральні правила, вважає вбивство та зґвалтування морально нешкідливими, боягузтво – чеснотою, а жорстокість – не пороком, не просто мають інше сприйняття моралі; з ними явно щось не так».
Більшість раціонально мислячих людей не просто вважають, що зґвалтування та жорстоке поводження з дітьми можуть бути неправильними; вони є неправильними самі по собі. Подібно до того, як два плюс два насправді є чотири, кожна розумна людина може знати, що деякі речі є об’єктивно добрими, а інші – об’єктивно поганими. Однак за розумною логікою, об’єктивне добро і зло можуть існувати лише за наявності реальної, об’єктивної точки відліку. Якщо якась дія (наприклад, зґвалтування) підпадає під законну критику як морально неправильна, то має існувати об’єктивний стандарт – «якийсь "вищий закон, який виходить за межі провінційного та тимчасового" та відрізняється від конкретного морального кодексу і має визнаний обов’язковий характер».
Коли атеїсти визнають будь-що морально неправильним, виникає запитання: як вони можуть логічно називати щось жахливим, жалюгідним, поганим або нечестивим? Відповідно до принципів атеїзму, людина є лише матерією в русі. За їх теоріями людство еволюціонувало з каміння та слизу протягом мільярдів років. Але хто коли-небудь говорить про «неправильні породи», «моральні мінерали» або «занепалі хімікати»? Люди не говорять ні про морально розбещених ослів, ні про злих слонів, ні про аморальних мавп. Свиней не карають за аморальну поведінку, коли вони їдять своїх дитинчат. Варани Комодо не занепалі, тому що 10% їх раціону складається з молодих варанів Комодо. Косатки не винні у вбивствах. Самців не судять за зґвалтування, якщо здається, що вони примусово злягаються з самками. Собаки не є розбещеними через те, що вкрали кістку іншої собаки.
Той факт, що люди навіть розмірковують про мораль, свідчить про величезну прірву між людиною і тваринами. Навіть атеїсти-еволюціоністи визнали, що мораль притаманна лише людям. Джордж Гейлорд Сімпсон, один із найвідоміших еволюціоністів-атеїстів ХХ сторіччя, визнавав, що «добро і зло, правильне і неправильне, поняття, несуттєві в природі, окрім як з людської точки зору, стають реальними й невідкладними ознаками всього космосу з точки зору моралі, тому що мораль притаманна лише людині». Атеїсти визнають, що люди (навіть «атеїсти») мають «власне вроджене почуття моралі». Жодна раціональна людина не визнає цього щодо тварин. Саме «люди», а не тварини, «покладаються на моральні цінності».
Моральний аргумент існування Бога викриває атеїзм як жорстоку філософію, яка суперечить сама собі, якою вона і є насправді. Тож атеїсти повинні або відкинути правдивість першої передумови морального аргументу («Якщо існують об’єктивні моральні цінності, то і Бог існує») і всупереч логіці прийняти необґрунтовану ідею, що об’єктивна мораль якимось чином виникла з каменів і рептилій, або вони повинні відкинути другу передумову аргументу («об’єктивні моральні цінності існують») і прийняти вкрай огидну ідею про те, що геноцид, зґвалтування, вбивство, крадіжки, жорстоке поводження з дітьми тощо ніколи не можна засуджувати як об’єктивно «неправильні». Більше того, якби атеїзм був істинним, люди ніколи не могли б бути покарані за такі аморальні дії, оскільки для цього не існувало б «жодних моральних чи етичних законів».
Якщо Бога не існує, то не існує й об’єктивних підстав вважати одні речі правильними, а інші – неправильними. Розум вимагає, що об’єктивне добро і зло можуть існувати лише за наявності реальної, об’єктивної точки відліку поза цим світом природи. Єдиною розумною відповіддю на існування об’єктивного морального закону для людей є надприродний, моральний Законодавець.
Для тих, хто відмовляється пізнати Бога (Римлян 1:28), життя назавжди буде наповнене суперечливою, нерозумною, нелюдською брехнею атеїстичної еволюції. Дійсно, «безумний у своєму серці сказав: Нема Бога» (Псалом 13:1а). Коли атеїсти фактично дотримуються своєї безбожної та байдужої філософії, вони знімають фальшивий чарівний фасад атеїзму та виявляють його таким, яким він насправді є, за словами псалмоспівця, – розтлінним і огидним, де ніхто не робить добра (Псалом 13:1б). З іншого боку, коли теїсти слідують за доказами існування Творця (див. Псалом 18:2–5), вони знаходять доброго і милосердного Бога (Псалом 99:5; Марка 10:18), Який вимагає, щоб Його слухняні послідовники «робили добро всім» (Галатів 6:10).
[15:10] У день П’ятидесятниці (Дії 2:27) натхненний апостол Петро процитував Псалом 15 і застосував цей уривок до Христа, кажучи: «… Він [Ісус] не залишиться в аді, і тіло Його не побачить тління» (Дії 2:31). Дійсно, Псалом 15:10 є ще одним месіанським пророцтвом.
17:14 aЗа масоретським текстом, Таргумом і Вульгатою; деякі єврейські манускрипти опускають град і палаючий жар.
[17:41–43] Докладніше про псалми, які містять прокляття, і чому атеїсти і скептики не можуть раціонально використовувати їх для спростування божественного походження Біблії, дивіться стор. 349.
18:5 aВ Септуаґінті, сирійських перекладах і Вульгаті – звук; в Таргумі – справа.
[18:2–5] Зазвичай християни не намагаються довести існування Бога невіруючим, читаючи уривок у Біблії. Зрештою, атеїсти не вірять, що Біблія дана нам Богом. Однак було б дуже доречно поділитися з атеїстами текстом із Псалма 18:2–5. За допомогою цих віршів можна показати комусь, що Біблія говорить не лише про те, що Бог існує, але й надає зрозумілий аргумент на користь Його існування.
Бог через Свого слугу Давида сказав нам, що ми можемо дивитися на небеса, досліджувати їх і дійти правильного висновку: у чогось настільки величного, прекрасного та добре спроектованого має бути Творець. День у день, ніч у ніч небо і земля свідчать, що «Той, Хто збудував усе, є Бог» (Євреїв 3:4). «Немає мови, немає слів» жодної зрілої людини на землі, яка не могла б зрозуміти цю істину. Люди можуть свідомо вирішити не вірити в це, але «по всій землі пішло відлуння» доказів з небес про Творця.
Як можна пояснити той факт, що Земля знаходиться на потрібній відстані від Сонця, щоб на ній могло існувати життя? Як Місяць потрапив у потрібне місце в космосі, щоб допомогти контролювати рух земних океанів? Чому Сонце, Місяць, Земля та зірки рухаються по передбачуваним орбітам? Справа в тому, що через свій дивовижний дизайн «небозвід сповіщає про творіння Його [Божих] рук». Незліченна кількість зірок на нічному небі свідчить про велич Бога. Неосяжні розміри небес проголошують Його славу.
Причина, чому «безумний у своєму серці сказав: Нема Бога» (Псалом 13:1), полягає в тому, що Бог завжди давав людині адекватні докази Свого існування. На жаль, нерозумна людина відкидає ці докази.
21:назва aЄвр. Айєлет Хашахар
21:9 aУ Вульгаті – він покладав надію; в Септуаґінті – він довіряв; в Таргумі – він славив.
21:17 aЗа деякими єврейськими манускриптами, Септуаґінтою, Вульгатою і сирійськими перекладами; в масоретському тексті – як лев.
[21:19] Оскільки старозавітні Писання вже були написані до 400 року до н.е., і оскільки відомо, що робота над Септуаґінтою (грецьким перекладом Старого Заповіту) була завершена приблизно в 250 році до н.е., пророцтва із Псалмів передували приходу Ісуса Христа у світ на багато століть. І все ж на священних сторінках Книги Псалмів надано безліч доволі детальних тверджень стосовно конкретних подій, які відбулися в земному житті Христа. Ці подробиці свідчать про натхненність Біблії.
Наприклад, Давид написав цей псалом у Х столітті до нашої ери. Безсумнівно, це месіанський псалом, що рясніє деталями, які передвіщають обставини смерті Месії. У вірші 19 псалмоспівець цитує Його просту заяву: «Ділять вони мій одяг між собою і за мій плащ кидають жереб». Усі четверо натхненних євангелістів Нового Заповіту першого століття (Матвій, Марк, Лука та Іван) включили ці деталі у свої оповідання про розп’яття Христа (Матвія 27:35; Марка 15:24; Луки 23:34; Івана 19:23–24).
Матвій і Лука просто стверджують, що воїни біля хреста поділили одяг Ісуса між собою, кидаючи за нього жереб, а Марк додав, «хто що візьме». За описом Івана (у 19:23), воїни змогли вирішити, хто з них візьме який із тих чотирьох предметів одягу і без жереба. Якщо вони змогли домовитися, що кожний з них візьме по одному предмету одягу на кожного, навіщо їм тоді було кидати жереб? Саме Іван дає додаткове роз’яснення:
А воїни, розіп’явши Ісуса, взяли Його одяг і розділили його на чотири частини, кожному воїнові по частині, а також хитон. Хитон був не шитий, а весь згори тканий. Тож міркували між собою: Не роздираймо його, але киньмо жереб на нього, – кому припаде. Це щоби збулося Писання, яке гласить: Розділили Мій одяг між собою і за Мій плащ кидали жереб. Воїни так і робили (Івана 19:23–24).
Хитон не можна були поділити; він не був схожий на решту одягу, і, швидше за все, був набагато цінніший. Він був цільним і безшовним, тож мав стати нагородою лише одного воїна, а не бути розірваним на чотири частини. Тому вони погодилися кинути жереб, щоб вирішити, кому він дістанеться.
Ці безіменні римські воїни, яким того дня «випало» виконувати обов’язок розп’яття саме над засудженим Ісусом із Назарету, Якому того дня «випало» одягти той безшовний хитон, діяли виключно з власних міркувань. Вони не були євреями і, безсумнівно, не були знайомі з єврейськими Писаннями. Вони не були під впливом жодних зовнішніх таємничих сил, які могли заволодіти їхнім розумом і змусити їх несвідомо виконати пророцтво. І жоден учень не прошепотів їм на вухо такий наказ. І все ж слова, написані царем Давидом за тисячоліття до того, було втілено в життя з неймовірною точністю – слова, які на перший погляд могли суперечити одне одному: одяг мав бути розділений на окремі частини, але на нього кинули жереб. Римські воїни мимоволі виконали передбачення стародавнього Писання в тому, що для них було не більш ніж простими, випадковими, незначними діями, які супроводжували виконання їхнього військового обов’язку, підкріпленими їх жадібним бажанням отримати користь від своєї жертви, придбавши Його матеріальні блага.
Але це ще не все. Доктрина про Богонатхненність є многогранною і при поступовому розгляданні кожної грані можна відкривати додаткові чудеса. Іван повідомляє, що предмет одягу, через який римські воїни змушені були кидати жереб, щоб визначити, кому він належатиме, був «не шитий, а весь згори тканий». Навіщо згадувати цю деталь? Яке значення може мати така, здавалося б, дрібниця? Щоби зрозуміти можливе пояснення, потрібно заглибитися в біблійне вчення. Оскільки автор Біблії – Бог, їй притаманна глибина, нехарактерна для авторів-людей. Це вказує на те, що її Автор не був обмежений плином часу або нездатністю передбачити чи скерувати майбутні події. Такі якості співрозмірні з природою божества.
У 1500 році до н.е. Бог дав ізраїльтянам закон Мойсея з положеннями заповіту, які керуватимуть ізраїльським народом протягом його існування як нації. Цей закон містив також положення про первосвященика, першим з яких був Аарон, брат Мойсея, призначений Самим Богом (Вихід 28). У День викуплення (йом кіппур) лише він один мав право увійти до Святого Святих у наметі зустрічі/храмі, щоб звершити викуплення за себе та весь народ (Левіт 16). Біблійна типологія – ще один справжній доказ натхненності Біблії – зображує Ісуса як нашого Первосвященика (Євреїв 3:1; 4:14; 9:11). Ісус виконує для християн дуже унікальні функції, паралельні функціям первосвященика, які критично необхідні, якщо ми хочемо бути спасенними і жити вічно з Богом на небесах. Серед предметів одягу, визначених Богом для первосвященика, була майстерно виткана «лляна одіж» (Вихід 28:39). Згідно Йосипа Флавія, ця «одіж» була безшовною: «Цей одяг не складався з двох частин і не був зшитий на плечах і боках, а був одним довгим одягом, витканим таким чином, щоб мати отвір для шиї; не навскіс, а з проділом по грудях і спині».
Випадковість? Можливо. Тим не менш, Іван свідомо відзначив цю деталь. І римські воїни кинули жереб на безшовний хитон Месії, який непомітно вказував на те, що Він був Той, хто має викупити світ Своєї смертю на хресті. Поводження з одягом Ісуса Христа під час Його розп’яття демонструє натхненність Біблії та божественне походження християнської релігії.
21:28 aЗа масоретським текстом, Септуаґінтою і Таргумом; у Вульгаті, арабських і сирійських перекладах – Йому.
22:6 aЗа Септуаґінтою, сирійськими перекладами, Таргумом і Вульгатою; в масоретському тексті – повернуся.
27:8 aЗа масоретським текстом і Таргумом; в Септуаґінті, Вульгаті та сирійських перекладах – сила Його народу.
29:4 aЗа Кере і Таргумом; в Кетібі, Септуаґінті, сирійських перекладах і Вульгаті – від тих, хто сходить у могилу.
31:назва aЄвр. масхіл
[31:9] На відміну від тварин, люди мають Богом дану здатність досліджувати Боже вчення (вірш 8), розуміти його, а потім вирішувати підкорятися йому. Бог завжди давав людям право приймати власні рішення. Він не створив їх роботами, які не мають вибору, і ніколи не примушував їх корися Йому.
[32:6–9] Однією з головних причин шанувати Господа є те, що Він є всемогутнім Творцем всесвіту, який Він створив, просто промовивши його до існування. Для цього не було потрібно ані великого вибуху, ані мільярдів років еволюції. Натомість «Він сказав – і сталося, Він звелів – і було створене». Біблія послідовно й однаково представляє походження всесвіту на своїх сторінках: Буття 1:3, 6, 9, 11, 14, 20, 24, 26; Вихід 20:11; Псалом 148:5; Євреїв 11:3. Дивіться також статті на стор. 47 і 63.
32:7 aВ Септуаґінті, Таргумі і Вульгаті – в сосуд.
33:8 aАбо Ангел
34:5 aАбо Ангел
ПСАЛМИ ПРОКЛЯТТЯ
Критики Біблії, які ставлять під сумнів її Богонатхненність, наполягають на тому, що «псалми прокляття» є доказом того, що їх автори – звичайні люди. Наприклад, у Псалмі 17:41–43 написано: «Ти показав мені спини моїх ворогів, – я вигубив тих, хто мене ненавидить… Рознесу їх, як порох на вітрі, вирівняю їх, наче глину на дорогах». У Псалмі 34:1–8 читаємо:
Господи, вчини суд над тими, що судяться зі мною, побори тих, що воюють зі мною. Візьми зброю та щит і підіймись мені на допомогу. Схопи списа і виступи проти тих, що мене переслідують… Хай посоромляться й зазнають стиду ті, що дошукуються моєї душі, хай обернуться назад і покриються ганьбою ті, що виношують проти мене зло. Нехай стануть вони як полова, що її розносить вітер, хай прожене їх Господній ангел. Нехай їхня дорога покриється темрявою і стане ховзькою, хай ангел Господній їх переслідує… Хай прийде на нього знищення, про яке не знає, нехай схопить його капкан, який сам прикрив, хай попадеться в нього собі на загибель.
А в Псалмі 54:16 – «Хай найде на них смерть, хай живими зійдуть в шеол…»
Критики Біблії стверджують, що такі псалми є доказом того, що Біблія не є натхненою Богом, аргументуючи це тим, що в них повно ненависті, мстивості та взагалі нехристиянського духу. Вони кажуть, що така «мова ненависті» доводить, що автори Псалмів не могли бути натхнені Богом і що єврейський Бог є таким самим кровожерливим племінним божеством, як і решта язичницьких ідолів, вигаданих звичайними людьми. Такі самі звинувачення лунають і на адресу всього Нового Заповіту, адже в ньому наводяться цитати зі словами прокляття зі Старого Заповіту у схвальному ключі.
Більше того, в Новому Заповіті містяться і власні «прокляття», які можна порівняти зі старозавітними. Так, апостол Павло написав: «Олександр, коваль, накоїв мені багато лиха; [нехай] Господь віддасть йому за його вчинками. Остерігайся його й ти, бо надто противиться нашим словам!» (2 Тимофія 4:14–15). Коли Павла притягли на суд єврейської влади, він постраждав, коли «первосвященик Ананій наказав своїм прислужникам бити його в уста. Тоді Павло сказав йому: Бог тебе битиме, стіно побілена! Ти ж сидиш, щоб судити мене за Законом, а наказуєш, переступаючи Закон, бити мене!» (Дії 23:2–3). Такі саркастичні вигуки Павла також можна побачити в його заклику до юдаїстів бути кастрованими (Галатів 5:12), і в його зауваженнях до коринтян:
Адже вони – лжеапостоли, робітники лукаві, які видають себе за апостолів Христа. І не дивно, бо сам сатана видає себе за ангела світла. Тому не є щось надзвичайне, коли і його слуги видають себе за служителів праведності: їхній кінець буде за їхніми вчинками… Тому що будучи мудрими, ви радо зносите безумних (2 Коринтян 11:13–15, 19).
Чи такі біблійні уривки є недоречними, недобрими, нехристиянськими та ненависницькими? Чи Біблія суперечить сама собі в цьому питанні? Чи псалми прокляття компрометують натхненність авторів біблійних текстів? Як треба розуміти цю уявну невідповідність? Розгляньмо наступні сім пояснень.
ПРОРОЦТВА, ОСОБИСТІ ПОЧУТТЯ І ПОЕЗІЯ
По-перше, деякі з цих псалмів є просто пророчими: автор лише проголошує, на що заслуговують вороги Бога і що насправді спіткає їх, не передаючи при цьому власних бажань. По-друге, в деяких із цих псалмів можуть бути виражені почуття тих, хто буде мститися ворогам Бога, – армій, які Бог використає для покарання нечестивих. По-третє, потрібно розуміти, що єврейській поезії притаманні дещо екстравагантні, перебільшені, пристрасні та мальовничі вислови, які не потрібно сприймати буквально. Східна думка часто висловлювалася такими словами й мовними зворотами, які західна свідомість могла сприймати як неповагу, хоча насправді промовець не був зневажливим (наприклад, коли Ісус звернувся до Марії «жінко», Івана 2:4).
ГРІХ – ЦЕ ДІЙСНО ПОГАНО
Хоча перші три пояснення є доволі слушними, четверте, більш актуальне пояснення стосується того факту, що більшість людей не усвідомлюють усієї огидності й тяжкості гріха та потреби всіляко засуджувати його. У наш час, коли просте твердження про те, що певний вчинок є гріховним, вважається «мовою ненависті», «зловмисництвом» і «нетерпимістю», більшості людей стає все важче усвідомити огидність гріха. Але людям абсолютно необхідно привчати, формувати та приводили свої моральні почуття у відповідність до Божих приписів. Вони повинні «плекати в собі ті самі думки, що й у Христі Ісусі», щоб мати збалансовану і правильну оцінку та ставлення до кожної людської дії. Правильна оцінка духовної реальності вимагає, щоб ми «ненавиділи зло» (Римлян 12:9) і «всяку дорогу неправди» (Псалом 118:104). Ми повинні мати таку саму справедливу відразу до всього духовно огидного та шкідливого, що й Бог.
Випадок з ізраїльтянами в Пеорі є належним прикладом того, яка приблизно може бути належна і справедлива реакція на гріх. Коли Пінхас прослідував за розпусною парою в намет і одним ударом простромив їх обох списом, Божа оцінка його дій вбачається в таких словах:
Пінхас, син Елеазара, сина Аарона-священика, зупинив Мій гнів від ізраїльських синів, коли Я дійсно виявив ревнощі до них, і Я у Своїх ревнощах не вигубив ізраїльських синів. Таким чином скажи: Ось Я даю йому Мій завіт миру! І буде для нього і для його нащадків після нього завіт вічного священства – за те, що він виявив ревність за свого Бога і звершив викуплення за ізраїлевих синів! (Числа 25:11–13).
Одна з головних причин, чому атеїстів і їм подібних непокоять псалми прокляття, полягає в тому, що вони виходять із власних хибних уявлень про природу нескінченного, вічного Бога, який є досконалим у всіх Своїх проявах. Якщо такий Бог існує (а Він існує), то такі псалми схоплюють суть досконалої любові в гармонії з досконалою справедливістю. Ця думка підводить нас до п’ятого пояснення.
БОГ ДОСКОНАЛИЙ
Бог праведний. Сама Його природа протилежна злу. Божий характер і сутність справедливість, доброта і свята ненависть до всього гріховного – вимагають від Нього двох дій: 1) виразити Свою любов до людей, відкупивши їхні гріхи, щоб дати їм можливість отримати прощення, і 2) потім покарати тих, хто вирішив відкинути цю любов. Оскільки люди віддалися гріху, вони втратили належну перспективу, через яку вони можуть правильно оцінити праведну природу Бога. Отже, нам бракує чіткого розуміння того, чому псалми прокляття є духовно чистими.
ПОКАРАННЯ – НЕ ЗЛО
Шосте пояснення стосується того факту, що покарання є правильним і добрим і не суперечить справжньому співчуттю. Сучасній культурі важко зрозуміти, що відплата є божественним, праведним принципом, який застосовується як до окремих осіб, так і до груп людей (наприклад, народів). Усі дані Богом закони передбачають відповідні справедливі покарання, які є корисними і правильними для застосування у випадку їх порушення. Справді, закони без покарань були б фарсом! Розгляньмо натхненний звіт літописця про правління Цідекії:
І Господь, Бог їхніх батьків, посилав до них через Своїх вісників, рано встаючи і посилаючи, бо щадив Свій народ і Своє помешкання. А вони насміхалися з Божих вісників, зі зневагою ставилися до Його слів і кепкували з Його пророків, аж доки Господній гнів не прийшов на Його народ, доки вже не було зцілення. І Він навів на них царя халдеїв, побив їхніх юнаків мечем у домі їхньої святині, не пощадив юнака, дівчини, старця і престарого, – усе передав у його руку (2 Хронік 36:15–17).
Зверніть увагу на те, що Бог «щадив» народ, посилаючи до нього Своїх вісників, які попереджали й інформували людей про те, як вони могли бути щасливими та праведними. Але вони знехтували цими настановами, що природно і справедливо викликало «Господній гнів». Той гнів проявився у вигляді ворога, який спустошив їхню землю. Ворог «не пощадив» нікого, із чого випливає, що досконале Боже співчуття не означає, що Він залишить людей без належного покарання за їхній вибір.
Цікаво, що усвідомлення цього духовного принципу є складовою частиною нашої людської природи (і це неможливо пояснити на основі натуралістичної еволюції). Насправді ми схвалюємо покарання, якщо воно застосовується належним чином – від правильного виховання дітей до заслуженого покарання масового вбивці. За схвалення покарання винних нас можна звинувачувати не більше, ніж за схвалення виправдання невинних. Бог започаткував як закони, так і належні покарання за їх порушення («прокляття закону», Галатів 3:10). Апостол Петро натякнув на доцільність покарання, коли запитав християн: «Адже яка честь, коли зазнаєте покарання за провини?» (1 Петра 2:20). Тілесне покарання за певні провини є доцільним (пор. Второзаконня 25:2; Псалом 88:33; Луки 12:47–48). Дійсно, Біблія проникливо стверджує: «Рани від побоїв – лікарство від зла, а рани приникають у закутки нутра» (Приповісті 20:30).
Природа Бога визначає гріх і покарання. Закон був даний Богом, щоб визначити злочин і справедливе покарання за нього. Чим більше наше суспільство відходить від дотримання закону та застосування покарання, тим більше воно буде охоплене злочинністю та потопатиме в анархії та кровопролитті.
Належне покарання
Коли Павло став перед судом римського прокуратора Юдеї Порція Феста, щоб дати відповідь на висунуті проти нього звинувачення, він заявив: «Якщо ж кривду або щось варте смерті я вчинив, то не відмовляюся вмерти» (Дії 25:11). Це є натхненним, мовчазним визнанням справедливості смертної кари – належного покарання за вчинок, гідний смерті. Бог завжди задіював цивільний уряд, щоби чинити відплату тим, кого треба було покарати. Як Павло пояснив християнам у Римі, «правитель [цивільний уряд] – Божий слуга, він тобі на добро. А якщо зло робиш, бійся, бо не даремно він носить меч. Він є Божим слугою, який відплачує покаранням тому, хто чинить зло» (Римлян 13:4). Для уряду «носити меч» (тобто застосувати смертну кару) є «добре» і не «даремно», тобто не є недоречним або марним. Божа воля полягає в тому, щоби тим, хто вчиняє злочини проти суспільства, чинилася протидія та належне переслідування відповідно до праведних принципів. Бог вимагає від кожної людини бути відповідальною за свої вчинки. Цей принцип неодноразово повторювався в кодексі цивільного права, який Бог дав ізраїльтянам, за допомогою фраз «його кров на ньому» (Левіт 20:9, 13, 27; Второзаконня 19:10; Єзекіїла 18:13; 33:5) і «його кров на його голові» (Ісуса Навина 2:19; 2 Самуїла 1:16; Єзекіїла 33:4; Дії 18:6).
Неправильно визначене співчуття
Значна частина суспільства була відірвана від моральних установ, які Бог дав народам для розуміння людської поведінки. Більшість людей приймають рішення щодо етики та моралі на основі особистих думок, які здебільшого ґрунтуються на їхніх емоціях і почуттях, тобто залежать від того, як їм усе здається. Тому вони неправильно визначають «співчуття». Лише Бог може визначити, що таке співчуття, та гармонізувати його зі справедливістю та покаранням. Закон Мойсея містить Боже визначення належного покарання в широкому, узагальнюючому принципі lex talionis: «Твоє око не матиме пощади. Життя за життя, око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу» (Второзаконня 19:21). Цей припис не був ані нелюбовним, ані аморальним. Він мав на меті сприяти справедливому покаранню.
Змінюючи Божі закони, вважаючи себе співчутливими та милосердними (тобто дозволяючи нашому «оку мати пощаду»), ми можемо бути винними в невиконанні та руйнуванні цілей Бога. Дійсно, багато зарозумілих політиків і суддів винні в тому, що вважають себе більш люблячими, ніж Бог. Вони переосмислюють любов як сентиментальність, суб’єктивність і «толерантність», що вимагає дозволити всім людям робити все, що їм хочеться, – без запитань і осуду. Вони не здатні або не бажають зрозуміти ідею, що Бог продовжуватиме любити кожну людину, засуджену до пекла, – так само як люблячі батьки неохоче заподіюють своїм дітям біль під час належного покарання. Справжнє співчуття не може і не виключає застосування справедливого покарання. Навпаки, щира любов радо сприймає його.
Здорове поєднання співчуття та справедливості насправді видно в самих псалмах прокляття. Наприклад, у Псалмі 108 Давид пояснює, що нечестиві відплатили за його любов і добро ненавистю і злом: «Замість того, щоб любити мене, нападають на мене, а я – молюся. Вони віддають мені злом за добро і ненавистю – за мою любов» (вірші 4–5). Псалом 82 поєднує заклик автора до нечестивих відчути сором і жах із бажанням, щоб вони схаменулися, перестали чинити зло і виправилися перед Богом: «Покрий їхні обличчя соромом – і вони будуть шукати Твого Імені, Господи! Нехай посоромляться і хай навіки будуть охоплені страхом, нехай вкриються ганьбою і пропадуть, – тож взнають, що Твоє Ім’я – Господь, що Ти єдиний Всевишній на всій землі» (вірші 17–19). Псалмоспівець молився навіть за своїх ворогів (34:12–14), як це повинні робити християни (Матвія 5:44). Насправді, відповідне покарання того, хто відкидає любов, є подальшим розширенням любові – любові до добра і справедливості, любові до Бога і навіть любові до нечестивих. Сучасне спотворене розуміння цих вічних принципів передбачає, що тих, хто засуджує самого сатану, слід висміювати як «нетерпимих», «нелюблячих» і винних у вживанні «мови ненависті».
Виправдання нечестивих
Та сама недуга охопила і систему кримінального правосуддя, яке перетворилося на вміння вести перемовини, коли прокурори та адвокати торгуються між собою за долю винних: прокурор прагне отримати якомога суворіше покарання для обвинувачених, а адвокат – домогтися мінімального покарання для клієнтів. Перше й головне визначення вини чи невинності відійшло на задній план. Скільки вбивць було засуджено до тюремного ув’язнення, а деяким з них навіть дозволено згодом звільнитися? Сьогодні вкрай необхідно почути слова Бога, сказані через закон Мойсея: «І не візьмете викупу за душу від убивці, на якому вина і який засуджений на смерть: він неодмінно має померти» (Числа 35:31). Система правосуддя перетворилася на мистецтво «укладання угод» зі злочинцями – ще одному вираженні отримання викупу за «душу» вбивці. Як сміє будь-який суддя чи присяжний пощадити життя людини, яку Бог вимагає стратити? Бог попередив ізраїльтян: «Будеш триматися подальше від несправедливого слова. Не вб’єш невинного чи праведного, адже Я не оправдаю винуватого» (Вихід 23:7). Бог проголошує, що Він не виправдає того, хто вбиває невинну людину. Але скільки адвокатів прагнуть виправдати своїх винних клієнтів, тим самим виправдовуючи нечестивих?
Більше століття тому, Мозес Лард прокоментував негативний вплив, який чинить на американське суспільство злочин вбивства (зазначений в Римлян 1:29) і передбачив жахливу реакцію Бога на неспроможність американського суспільства впоратися з цим злочином згідно з Його волею:
Цей злочин, згідно з Біблією, завжди повинен каратися смертю. Але в наші дні, особливо в нашій країні, це взагалі приносить із собою лише значну (хоча й дурну) славу, а не смерть. Але ми можемо бути впевнені в тому, що Бог одного дня покарає народ цієї країни страшною відплатою за поблажливість, яку вони виявляють до цього злочину. Позбавте життя того, хто навмисно і зі злим умислом позбавляє життя свого ближнього, – робіть це неодмінно, робіть це завжди, і вбивства припиняться. Якщо цього не зробити, ви породжуєте розлючений натовп; бо світ схильний думати, що вбивця, якого повісить цей натовп, є меншим злом, ніж убивця, якого звільнив корумпований суд, щоб він знову міг вбивати, коли захоче. Це патологічне і найзгубніше почуття, яке через хворобливе співчуття до вбивці забуває про те, що належить Богові, суспільству та вбитому. Воно позбавлене справедливості; не є воно також і належним виявом милосердя.
Його висновкам вторить Р. Л. Уайтсайд:
Безглуздо очікувати чогось іншого, крім збільшення кількості вбивств… Ось що може зменшити їх кількість: 1) швидке й рішуче покарання вбивці, 2) виховання у підростаючого покоління більшої поваги до людського життя та 3) навчання його глибшої пошани перед Богом і Його Словом, переконуючи молодих людей у тому, що Бог є верховним правителем, пере Яким ми відповідальні. Також, людям було б дуже корисно нагадати, що велика кількість дурних спекуляцій не скасовує реальність пекла.
ЗАСУДЖУВАТИ ЗЛО ПРАВИЛЬНО
Останнє пояснення, яке встановлює легітимність і божественне походження псалмів прокляття, стосується того, що проголошення жахливого духовного становища людини є святим, правильним і добрим (Приповісті 27:5). Нинішня «політкоректна» частина суспільства, яка, безсумнівно, бажає виправдати власні гріхи (Луки 10:29), вважає викриття неправильної поведінки «підлим», «осудливим», «нетолерантним» і «ненависним». Але духовно мисляча людина, яка прагне наслідувати дух і ставлення Бога, розуміє цінність і необхідність відвертості в засудженні поведінки, яка ставить під загрозу безпеку суспільства та душі. Ось чому Петро так різко відреагував на спробу Симона підкупити апостолів грошима. Ось чому Павло міг натхненно написати про вчителів-юдаїстів, які прагнули занепастити душі християн: «О, коли б були навіть відсічені ті, хто підбурює вас!» (Галатів 5:12, переклад І. Огієнка). І ось чому Сам Ісус виголосив «горе» книжникам і фарисеям, назвавши їх «лицемірами», «синами геєни», «сліпими проводирями», «безумними і сліпими», «побіленими гробами», «повними» лицемірства й беззаконня» і «зміями, поріддям гадючим» (Матвія 23). Прокляття мали на меті сигналізувати про надзвичайний духовний стан, коли праведна людина відчайдушно бореться за честь і репутацію Бога, намагаючись навернути непокірних до Нього. Прокляття також підбадьорюють і заспокоюють вірних, спонукаючи їх набратися мужності та продовжувати свою духовну боротьбу.
ПІДСУМОК
Усі ці пояснення вказують на той факт, що бажання падіння та відповідного покарання Божих ворогів не може бути неправильним. Ті, хто прагне побачити виконання Божої волі на землі (Матвія 6:10), бажатимуть і молитимуться, щоб Боже правосуддя здійснилося для всіх і покарання настигло тих, хто на це заслуговує. Це бажання не передбачає особистого злого умислу чи духу помсти. І дійсно, у псалмах прокляття висловлені
чиста, безкорислива ревність за честь Бога;
свята ненависть до того, що суперечить природі Бога та Його божественним цілям;
справедливе обурення – гнів без гріха (Ефесян 4:26);
бажання відстоювати праведний характер Бога;
бажання відплати тим, хто зневажає Бога;
бажання прославити Божу справедливість і доброту.