ВСТУП ДО БУТТЯ

Буття є книгою початків, тому що в ній йдеться про початок багатьох аспектів створеного порядку: початок існування всесвіту; людського роду та історії людства; шлюбу, дому і сім'ї; гріха; єврейського народу; Божого плану відкуплення. Але у Самого Бога не було початку, оскільки Він є вічною Вищою Сутністю, Яка існує сама по собі.

Зміст

1—2
- Створення світу.
3—4
- У світ входить гріх.
5
- Родоводи.
6—9
- Потоп.
10
- Родоводи.
11
- Вавилонська вежа.
12—25
- Авраам:
  - Його покликання (12)
  - Небіж Лот (13—14);
  - Заповіт (15);
  - Ізмаїл (16);
  - Обрізання (17);
  - Содом і Гоморра (18—19);
  - Абімелек (20);
  - Народження та принесення в жертву Ісаака (21—22);
  - Смерть Сарри (23);
  - Шлюб Ісаака (24);
  - Смерть Авраама та народження Якова та Ісава (25).
26—36
- Ісаак та його сини:
  - Абімелек (26);
  - Благословення Якова (27);
  - Втеча до Месопотамії та сни (28);
  - Шлюб з Лією та Рахіль, процвітання (29—30);
  - Повернення до Ханаану та зустріч з Ісавом (31—33);
  - Винищення Шекему (34);
  - Поновлення заповіту та смерть Ісаака та Рахиль (35);
  - Родовід Ісава (36).
37—60
- Йосиф.

Головна тема

Книга Буття надає нам дуже критичне розуміння того, хто ми є, як ми опинилися тут і чому ми тут. Бог створив нас за Своїм образом, і тому Він має бути центром, метою та сенсом нашого життя. Таким чином Книга Буття дає нам перспективу, скеровує нас до правильного і послідовного сприйняття життя. Через прихід гріха у наш світ, Буття також готує нас до розуміння необхідності спокути та прощення. Йосиф є прообразом Христа. Бог починає розкривати Свій грандіозний план спасіння людства в найдавніших месіанських пророцтвах (3:15; 12:3; 49:10).

КНИГА БУТТЯ: МІФ ЧИ ІСТОРІЯ?

У теологічних колах «міфом» вважається традиційна, небуквальна історія, яка стосується певної культури та відображує її світогляд. Така історія служить засобом передачі певної істини, хоча й не обов’язково є історично правдивою. Деякі люди сприймають біблійні описи раю, пекла, демонів, злих духів і сатани як символи з більш глибоким значенням, а не як такі, що реально існують. Багато богословів, а тепер і багато американців, наполягають на тому, що Біблія є документом донаукової ери, в якому багато помилок, які супроводжували прагнення давніх людей до знань. Разом із початком ери сучасних наукових відкриттів і просвіти з’явилася й поширена тенденція компрометувати біблійний текст Буття 1 – 11, класифікуючи його як міф або образну, а не буквальну історію.

НОВИЙ ЗАПОВІТ ДОВОДИТЬ БУКВАЛЬНІСТЬ ОПОВІДАННЯ КНИГИ БУТТЯ

Якби у нас не було інших засобів визначити, чи є оповідання Книги Буття міфічним чи історичним, для цього було б достатньо самого лише Нового Заповіту. Залежно від засобів підрахунку наявного матеріалу, в Новому Заповіті міститься принаймні 60 відсилок на Буття 1 11 і понад 100 відсилок на всю книгу1. Ісус і автори новозавітних книг послідовно трактували написане в Книзі Буття як буквальну історію. По суті, кожен автор книг Нового Завіту посилається на Книгу Буття, і майже кожна книга Нового Заповіту містить такі посилання. Таке сприйняття оповідання Буття свідчить про те, що ці автори вважали записані в ній події фактичними, а не міфічним або легендарним фольклором, який містив лише корисні уроки.

Ісус

Розгляньмо приклади відсилок на Книгу Буття, зроблених Ісусом:

Він вказав на основу інституту шлюбу, цитуючи Буття 1:27 і 2:24 як історичний прецедент і доказ того, що розлучення з будь-яких причин є неприйнятним для Бога (Матвія 19:4–5; Марка 10:6–8). Невже б Він намагався засновувати інститут шлюбу на казках?
Ісус згадав Авеля як реальну особу, чия кров була пролита внаслідок його праведної поведінки – доля, яка спіткала й багатьох інших історичних персонажів в історії людства (Матвія 23:35). Якщо Авель не був реальною людиною, то те саме можна сказати й про Захарію, сина Варахії, якого, за словами Ісуса, євреї «вбили між храмом і жертовником» – а це вже є зазначенням фактичного місця.
Ісус оголосив сатану «душогубом від самого початку» та батьком неправди, посилаючись на гріхопадіння (Івана 8:44; Буття 3:4,19; пор. Римлян 5:12; 1 Івана 3:8).
Ісус посилався на писання Мойсея як на справжнє відображення історичних подій (Івана 5:46–47).
Ісус говорив про «дні Ноя» та потоп як про реальну історичну подію, яка має багато паралелей із майбутнім приходом Сина Людського в ракурсі того, як люди будуть розпоряджатися своїм часом (Матвія 24:37–39).
Ісус порівняв Капернаум із Содомом, кажучи: «…бо коли би чудеса, що сталися в тобі, відбулися в Содомі, він існував би донині. Тож кажу вам, що землі Содомській легше буде в день суду, ніж тобі» (Матвія 11:23–24). Содом мав бути справжнім містом, щоб він міг «існувати донині» і щоб йому було легше в день суду (пор. Матвія 10:15).
У родоводі фізичного походження Ісуса можна ідентифікувати фактичних історичних осіб, які жили в першому столітті, аж до осіб, названих ще в Книзі Буття, включаючи Авраама, Ісаака, Якова, Юду та Тамару (Матвія 1:1–2), а також Адама, Шета, Еноха та Ноя (Луки 3:36–37).

Павло
Подібним чином і Павло розглядав осіб, місця та події, згадані в Книзі Буття, як історично реальні. Ось деякі приклади його згадки про них:

Він процитував Буття 1:3, щоби зазначити, що Бог повелів світлу засяяти з темряви (2 Коринтян 4:6).
Цитуючи Буття 2:7, Павло сказав, що Адам був першою людиною на Землі (1 Коринтян 15:45).
Він стверджував, що Адам був створений із пороху земного (1 Коринтян 15:47) – як і написано в Книзі Буття.
Він зазначив, що жінка походить «від» (ek – із) чоловіка (1 Коринтян 11:8,12), посилаючись на той факт, що Єва була буквально взята з тіла Адама.
Павло процитував Буття 2:24 на підтвердження того, що чоловік і жінка «стають одним тілом» (1 Коринтян 6:16), порівнюючи шлюб із Церквою (Ефесян 5:31).
Адам був такою ж реальною історичною особою, як Христос і Мойсей; через нього гріх увійшов у світ, внаслідок чого смерть панувала протягом історичного періоду «від Адама до Мойсея» (Римлян 5:14–15).
Павло назвав Адама та Єву на ім’я, зазначивши, що Адам був створений раніше за Єву, а також, що Єва піддалася обману (1 Тимофію 2:13–14), який стався через «змія» (2 Коринтян 11:3).
Павло стверджував, що Божественність і якості Бога є очевидними «від створення світу» (Римлян 1:20).
Павло сказав, що Ісус виконав обітниці, дані «батькам», тобто Аврааму, Ісааку та Якову (Римлян 15:8).
Павло цитує обіцянку, яку Бог дав Аврааму щодо народження Саррою Ісаака (Римлян 9:9), а також згадує Якова, Ісава та Ревеку на ім’я (вірші 9–10).

Петро
Петро також підтримав історичність оповідання Книги Буття:

Він посилався на створення світу «з води та водою» з Буття 1:2, 6–7, 9 (2 Петра 3:5).
Він розглядав потоп як реальну історичну подію, згадуючи Ноя на ім’я та зазначаючи, що масштаби потопу були глобальними, і що лише вісім людей спаслися від нього (1 Петра 3:20; 2 Петра 2:5; 3:6).
Петро вірив в історичність Лота і в те, що Бог насправді «спопелив» міста Содом і Гоморру, щоб «дати їх як приклад для майбутніх безбожників». Ця подія також служить наочним прикладом того, що Бог «вміє рятувати побожних від спокус» (2 Петра 2:6–9). Якби цей інцидент не був історичним, він не міг би створювати жодну логічну паралель.
Петро також зазначив фактичні, історичні стосунки між Саррою та Авраамом (1 Петра 3:6).

Послання до євреїв
Автор Послання до євреїв ґрунтує всі свої аргументи на історичності Книги Буття та старозавітної системи:

Його цитата зі 101-го псалма містить і той факт, що як Бог створив небо та землю, так вони і загинуть (1:10). Обидва факти вимагають буквальної історичності.
Посилаючись на той факт, що Бог «закінчив» Свою творчу діяльність – прямий натяк на Буття 2:1, – автор далі цитує Буття 2:2, щоб звернути увагу на буквальне припинення Божих дій на сьомий день тижня (4:3–4; пор. вірш 10 – «як Бог від своїх»).
Порівняння Христа з Мелхиседеком (Буття 14:18) на відміну від Аарона вимагає, щоб вони обидва були реальними історичними особами (5:1–10; 6:20; 7:1–21).
Божа обіцянка Аврааму в Буття 22:17 була буквальною обіцянкою, даною буквальній людині (6:13–14).
Бог створив всесвіт своїм «Словом» (11:3) – так само, як і зазначено в Книзі Буття про порядок створення світу («І сказав Бог …»).
11-й розділ Послання до євреїв є справжнім з’ясуванням «хто є хто» серед осіб, історичність яких передбачається в Книзі Буття: Каїн і Авель (вірш 4), Енох (вірш 5), Ной (вірш 7), Авраам (вірші 8–10), Сарра (вірші 11–12, яка буквально мала безліч нащадків), Ісаак (вірші 17–20), Яків (вірші 20–21) і Йосиф (вірш 22).
Ісав продав своє первородство за їжу (12:16). • Пролита кров Авеля так само історично реальна, як і пролита кров Христа (12:24).

Інші автори книг Нового Заповіту
Інші автори виявляють таку ж повагу до справжнього викладення історії в Книзі Буття. Яків посилається на принесення Авраамом Ісаака в жертву (2:21). Юда згадує Каїна, Еноха та Содом і Гоморру (вірші 7, 11, 14). Іван зазначає, що Каїн убив свого брата через власні гріховні дії (1 Івана 3:12). Навіть Книга Об’явлення, хоч і дуже образна, все ж містить численні відсилки на Книгу Буття, що свідчить про розуміння історичності цієї книги (наприклад, 5:5; 10:6; 20:2; 22:2). Припускати, що Книга Буття насправді є збіркою цікавих байок, міфів, фольклору, популярних анекдотів та історій, а не справжнім історичним оповіданням, означає припускати, що християнське вчення вкорінене в казках і вигаданих історіях і залежить від них. І дійсно, якщо події, описані в Книзі Буття, не відбулися в історії, то автори книг Нового Заповіту – і Сам Ісус – або помилялися, або казали відверту неправду, оскільки вони, безсумнівно, вважали події Книги Буття історично правдивими.

ЛІНГВІСТИЧНІ ДОКАЗИ ІСТОРИЧНОСТІ ПОДІЙ КНИГИ БУТТЯ

На додаток до натхненних посилань на Книгу Буття в Новому Заповіті як на справжній опис історичних подій, можна також просто дослідити літературний жанр Книги Буття. Багато-хто в наш час наполягає на тому, що оповідання Книги Буття не слід розглядати як буквальну історію, оскільки вона написана в поетичній формі і не є буквальним описом реальних подій. Але таке твердження саме по собі є лінгвістичним нонсенсом. Писемну мову, будь то людську чи Божу, можна визначити за її жанром. Можна визначити використання автором лінгвістичних елементів і витягти передбачуване значення з використаних слів. Іншими словами, хоча 50 розділів Книги Буття й містять образну мову, як і вся Біблія, все ж можна легко відрізнити буквальне значення слів від переносного.

Написано цілі томи про людське спілкування, про те, як функціонує людська мова та як витягти значення з написаних текстів. Було написано багато книг, які детально роз’яснюють принципи герменевтики – процесу інтерпретації мови. Ці томи містять очевидні, легко зрозумілі правила та алгоритми виявлення образної мови. Встановити напевно, чи належить Книга Буття і, зокрема, розповідь про створення світу, до поетичної, оспівувальної чи міфологічної літератури, не складно.

Чи містить Буття 1 якусь образну мову? Звичайно. Але при цьому там не міститься нічого, що робить його основний зміст небуквальним. Наприклад, слово «обличчя» в Буття 1:2, яке насправді є множиною в івриті (пах-нім – «обличчя»), є ідіоматичним прикладом плеоназму, форми підсилення, коли використовується більше слів, ніж граматично потрібно: «Над безоднею лежала темрява». Іменник «безодня» (який сам по собі є образним терміном на позначення моря або океану) підсилюється або підкреслюється за допомогою другого, зайвого іменника «обличчя». Замість простого вислову «над безоднею лежала темрява», додавання слова «обличчя» (буквально «над обличчями безодні лежала темрява») робить це твердження «набагато більш переконливим і рішучим»2. Використання слова «побачив» у Буття 1:4, 10, 12, 18, 21, 25 є фігурою мови, відомою як антропопатея, коли людські атрибути приписуються Богові, зокрема в цих віршах – людські дії3. Вираз у 1:9,10, «хай з’явиться суша» (в оригіналі – «хай з’явиться сухе») – це фігура мови, відома як антимерея, коли одна частина мови замінюється на іншу, у цьому випадку – іменник на прикметник. «Сухе» у цих віршах передбачає «суху землю»4. У Буття 1:11 використаний поліптотон, коли та сама частина мови повторюється в інших формах, зокрема, дієслово «сіяти» повторюється за допомогою спорідненого іменника «насіння»: «Хай зростить земля лугові трави, що розсівають насіння»5. Іншими словами, Бог створив рослинність спроможною сіяти насіння, а не у формі насіння, що протистоїть еволюційній теорії та підкреслює миттєвий характер творіння. Дійсно, ця образна мова свідчить про буквальний характер тижня творіння.

Отже, Буття 1 (і, можливо, кожен інший розділ Біблії) дійсно містить образну мову, як і наша повсякденна мова. Але цю мову можна виявити, розрізнити та розшифрувати – і це не обов’язково означає, що надану за її допомогою загальну інформацію не слід сприймати буквально. Жодні формулювання, використані в Буття 1, навіть не натякають на те, що описані в ньому події були уявними, а не історично-реальними. Просто візьміть свою Біблію, відкрийте 1-й розділ Книги Буття та зверніть увагу на те, скільки вживаних у ній термінів мають очевидне, незаперечно буквальне значення – зокрема, «земля», «темрява», «Дух Божий», «води», «світло», «день», «ніч», «вечір», «ранок», «перший», «моря», «трава», «насіння», «фрукти», «дерево», «пори року», «роки», «зірки», «птахи», «риба», «худоба» і т. д. Відрізнити образну мову від буквальної не так вже й складно!

ПІДТВЕРДЖЕННЯ З ІНШИХ ТЕКСТІВ БІБЛІЇ

Якби події, описані в Книзі Буття, не повинні були сприйматися як буквальна історія, можна було б очікувати, що решта Біблії дасть певні вказівки щодо цього. Проте, навпаки, кілька уривків, розкиданих від Старого до Нового Заповіту, описують події таким чином, що їхня історичність передбачається. Візьмемо, наприклад, конкретні вірші про створення Богом всесвіту. З Буття 1 стає чітко зрозуміло, що Бог словом викликав все до існування, а не скористався якимось довготривалим натуралістичним процесом. При викладенні очевидно реальних історичних подій, про які свідчить буквальний контекст Святого Письма, Мойсей повідомляє ізраїльтянам, що зібралися біля підніжжя гори Синай:

Пам’ятай суботній день, щоб його святити. Шість днів працюй і роби всі свої діла, а сьомий день – субота – Господу, Богові твоєму. Не робитимеш жодного діла – ні ти, ні твій син, ні твоя дочка, ні твій раб, ні твоя рабиня; ні твій віл, ні твій осел, ні твоя худоба, ні твій чужинець, який живе у твоїх поселеннях. Адже за шість днів Господь створив небо, землю, море і все, що в них, і сьомого дня Він спочив. Тому поблагословив Господь день суботній і освятив його (Вихід 20:8–11).

Жоден ізраїльтянин, який слухав цю промову, ніколи б не подумав, що Бог створював всесвіт протягом мільйонів і мільярдів років. Можна було безпомилково встановити співвідношення між днями, які маються на увазі в Буття 1, і шестиденним робочим тижнем, встановленим для людей згідно закону Мойсея, і зрозуміти це не інакше, як буквально.

Інший приклад можна побачити в Псалмі 32, який написано стандартним єврейським метричним розміром, але передає буквальну істину. Говорячи про творчу силу Бога, Давид заявив:

Господнім словом створені небеса і духом Його уст – уся їхня сила. Він згромаджує води моря, наче сіно в копицю і безодню складає у сховища. Нехай уся земля боїться Господа, хай сповняться страхом перед Ним усі мешканці світу. Адже Він сказав – і сталося, Він звелів – і було створене (Псалом 32:6–9).

Образні елементи цього поетичного уривка можна побачити в словах «дух» і «уста» – фізичні атрибути, які буквально не можуть характеризувати Бога, Який є «духом» (Івана 4:24; пор. Луки 24:39). Але той аспект, що Бог словом викликав фізичний світ до існування, є буквальним, так само як і випадки, коли Бог буквально, голосом промовляв до людей протягом історії (наприклад, Буття 12:1 і далі; 22:12; Вихід 3:4 і далі; Матвія 3:17; 17:5).

Ще один приклад можна побачити у заклику автора псалму до неживого творіння хвалити Бога:

Алилуя. Хваліть Господа з небес, хваліть Його на висотах! Хваліть Його, усі Його ангели. Хваліть Його, усі Його сили. Хваліть Його, сонце й місяцю. Хваліть Його, всі яскраві зірки. Хваліть Його, небеса небес і води, що над небесами (Псалом 148:1–4).

Ось чудовий приклад образної мови. Очевидно, що сонце, місяць, зірки та води не можуть буквально вголос прославляти Бога. Проте, як Боже творіння, вони є відображенням свого Творця. Вони виявляють властивості, які свідчать про їх божественне походження (пор. Псалом 18:2 і далі). Отже, наступний вірш проголошує: «Хай хвалять Господнє Ім’я, бо Він наказав – і вони з’явилися» (вірш 5). Ось іще один прямий доказ точності враження, яке створює розповідь Книги Буття про те, що Бог буквально промовив всесвіт до існування, попри те, що ця істина виражена образною мовою.

Ми повинні завжди пам’ятати, що Біблія не схожа на жодну іншу книгу. Вона відображає своє божественне походження через притаманні їй властивості. Вона не розголошує своє божественне послання в стерильному вакуумі, де той чи інший автор викладає високі ідеали, і не надає перелік етичних повелінь і заборон. Радше, через Біблію Бог передає своє послання людству протягом всієї його історії6. Ми дізнаємося про початок існування всесвіту, людського роду, а потім перед нами розгортається послідовне історичне оповідання, яке проводить нас через майже 4000 років історії людства, кульмінацією якої став особистий візит Бога на Землю. Це все історія! І її явно потрібно розуміти буквально.

ВИСНОВОК

Книга Буття пояснює виникнення всесвіту, гріховність людства, катастрофу всесвітнього потопу та змішення мов у Вавилоні. Як не дивно, вона лежить в основі антропології, біології, астрономії, геології та безлічі інших дисциплін. Критично-важливі доктрини, які впливають на все людство, ґрунтуються на подіях, описаних у Книзі Буття, включаючи необхідність одягатися (людську скромність) і те, чому ми організовуємо своє життя за семиденним тижнем. У ній також розглядаються основи й більш важливих доктрин, які стосуються вічності, – зокрема, чому люди грішать, чому люди вмирають і чому Ісус повинен був померти на хресті. Сам сенс людського існування також з’ясовується через вивчення Книги Буття.

Уважно прочитайте твердження Чарльза Дарвіна з його автобіографії щодо зміни, яка відбулася в його мисленні та призвела до його віри в еволюцію: «На той час я поступово прийшов до висновку, що Старому Заповіту з його явно фальшивим викладенням історії світу та приписуванням Богові почуттів мстивого тирана, можна було довіряти не більше, ніж священним книгам індуїстів чи будь-яким варварським віруванням»7. Коли ставиться під сумнів буквальний, історичний характер оповідання Книги Буття з її критично-важливим вченням про походження всього сущого, це серйозно підриває цілісність усієї Біблії. Результатом наполегливого чіпляння за теорію еволюції – теїстичну чи будь-яку іншу – і впертого наполягання на поверхневому, знеціненому тлумаченні Книги Буття може стати лише безсила релігія.

Любімо Бога. Любімо Його Слово. Захищаймо його від усіх спроб зруйнувати його цілісність і послання. Вникаймо в його зміст так, ніби від нього залежить наше життя, життя наших сімей і оточення. Бо це справді так.

КНИГА БУТТЯ

[1:1] Понад століття вчені визнавали, що всі природні явища у всесвіті можна віднести до взаємодії п’яти основних проявів, або «маніфестацій». У 1882 році англійський філософ, біолог і соціолог, видатний теоретик класичної ліберальної політики вікторіанської епохи і переконаний еволюціоніст Герберт Спенсер визнав «схожість і відмінність між явищами..., які розділяються на маніфестації..., а далі на простір і час, матерію, рух і силу…». У праці «Основні начала» у розділі «Простір, час, матерія, рух і сила» він писав: «Ці способи згуртованості, за яких незмінно представлені їх прояви, і які є незмінно відтвореними, ми називаємо … простір і час, … матерія та рух [дія]». «Хоча простір, час, матерія та рух, очевидно, надають всі необхідні інтелектуальні дані, проте психологічний аналіз … показує нам, що вони або походять від дії Сили, або є абстрагованими від неї». Отже, час, сила, дія, простір і матерія є п’ятьма проявами всіх наукових явищ.

Ця фундаментальна для розуміння науки істина була сформульована агностиком у ХІХ столітті, і все ж ці головні принципи були сформульовані в першому вірші Біблії кілька тисячоліть тому. «На початку [час] створив [дія] Бог [сила] небо [простір] та землю [матерія]». Справді дивовижно, що саме відомий апостол агностицизму мав словесно сформулювати це наукове відкриття, яке надає значної ваги твердженню про те, що можна знати, що Бог існує і що Біблія є Його натхненним Словом. Крім того, надзвичайно іронічно, що саме той чоловік, від якого Чарльз Дарвін взяв фразу «виживання сильніших», несвідомо знайшов докази, які підтверджують натхненність першого розділу Книги Буття – того самого. що розповідає правду про походження людини. У Дії 14:17 слушно сказано: «Проте Він не переставав свідчити про Себе, творячи добро…».

1:2 Слова, виділені курсивом, були додані для ясності. Їх немає в оригінальних єврейських або арамейських текстах.

[1:3–5] Цей текст вказує на те, що Бог створив світло в перший день тижня творіння. Однак лише на четвертий день Він створив сонце, місяць і зірки. Але як на початку могло бути світло ще до створення сонця?

Перш за все слід зазначити, що яким би не було це світло, Бог відділив його від темряви, а потім визначив їх як «день» і «ніч» на основі різниці між ними (вірші 4–5). Мойсей наголошує, що «вечір і ранок» були визначені наприкінці того першого дня, хоча сонце ще не було створене. Очевидно, світло було спрямованим і постійним, як світло сонця, та давало можливість мати світлий період удень і темний період уночі, оскільки обертання Землі навколо своєї осі також давало можливість для настання вечору та ранку. Як зазначив один богослов, «"світло" з Буття 1:3, очевидно, випромінювалося з "фіксованого" відносно землі джерела, оскільки воно сприяло переходу від темного періоду дня до світлого, коли новостворена куля оберталася навколо своєї осі». З цим погоджується Генрі Морріс: «Таке циклічне встановлення світло-темрява чітко означає, що Земля відтепер оберталася навколо своєї осі і що на одній її стороні було джерело світла, яке відповідало сонцю, хоча воно ще не було створене (Буття 1:16)».

Деякі люди стверджують, що це світло мало духовну природу. Однак таке твердження погано узгоджується з рештою оповідання розділу. Як духовне світло можна розділити на дні та ночі, про які йдеться в решті 1-го розділу Буття при описі Божої діяльності в кожен із днів тижня творіння?

Хоча колись вважалося, що «світло» за своєю суттю є субстанцією або стихією, тепер ми розуміємо, що воно є просто результатом перебування матерії в певному стані. Адам Кларк, Спенс і Екселл зазначають, що слово, яке позначає «світло» в Буття 1, в інших місцях Біблії вживається для позначення вогню (Ісаї 31:9; Єзекіїла 5:2), сонця (Йова 31:26), блискавки (Йова 37:3), і навіть спеки (Ісаї 44:16). З цього Кларк зробив висновок, «що це могло бути якесь інтенсивне або приховане тепло, яке в основному і мається на увазі в оригінальному слові».

Немає сумніву в тому, що коли в перший день була створена Земля, можливо, з неушкодженою мантією, світло (і тепло) існували б відразу через природу магми в ній. Також варто пам’ятати, що «світло» має широкий спектр, який значно перевищує діапазон зору людини. Генрі Морріс зауважив: «Очевидно, що передусім [у Буття 1:3] мається на увазі видиме світло, оскільки воно було протилежне темряві. У той же час наявність хвиль видимого світла обов’язково передбачає весь електромагнітний спектр. За хвилями видимого світла знаходиться ультрафіолетове світло та всі інші короткохвильові випромінювання з одного боку, та інфрачервоне світло та інші довгохвильові феномени – з іншого»15. Джон Морріс зазначив:

Насправді існує багато джерел світла окрім сонця. Існує також багато типів світла, а не тільки видиме світло. До короткохвильового світла належать ультрафіолетове та рентгенівське випромінювання тощо. До довгохвильового світла належать інфрачервоне випромінювання, радіохвилі тощо. Світло утворюється в процесі тертя, горіння, численних хімічних реакцій, а також ядерних реакцій поділу та синтезу атомів, які, як ми вважаємо, відбуваються в Сонці. У Бога було багато варіантів для досягнення своїх цілей. Для світла автоматично не потрібне сонце.

Підсумок: хоча ми знаємо, що спектр світла та тепло (ентропія) були створені в перший день, у тексті просто недостатньо інформації, щоб зрозуміти природу фіксованого спрямованого джерела світла, яке давало можливість розділити ніч і день протягом перших трьох днів творіння. Як би там не було, у біблійному описі подій першого тижня творіння не може вбачатися жодне стійке протиріччя.

[1:6] Багато дискусій точилося навколо значення терміну «небозвід» («твердь») (євр. ракія; «простір») у Буття 1:6, 7, 8, 14, 15, 17, 20. Слово «твердь» створює враження, ніби Мойсей мав на увазі суцільний купол, який оточує Землю, через що скептики стверджували, ніби Біблія віддавна просуває помилкові вірування.

Однак слово «твердь» є не стільки перекладом оригінального єврейського слова, скільки транслітерацією слова firmamentum, використаного в латинській Вульгаті, яке було перекладом грецького слова стереома, використаного як еквівалент єврейського слова ракія в Септуаґінті. На ненатхненних перекладачів Септуаґінти, які робили переклад єврейського Писання для єгипетського фараона, вочевидь вплинуло загальноприйняте на той час у Єгипті вірування, що небо – це кам’яне склепіння. Однак єврейське слово ракія не передбачає такого трактування. Радше, воно стосується чогось, що було розтягнуте або розплющене, як-от метал. Ідея полягає в тому, що на другий день Бог розділив води Землі: Він відокремив їх одна від одної та перемістив одну частину над Землею і створив те, що утримує ці води окремо – подібно до того, що робила б тверда речовина.

Потім Бог визначив ракія як «небо» (шамаїм). Проте євреї використовували слово шамаїм трьома різними способами – як і Бог через Своїх натхненних промовців. Воно могло означати небо або атмосферу, де літають птахи і збираються хмари (Єремії 4:25; Матвія 6:26). Воно могло означати космічний простір, де розташовані зірки (Буття 1:14–15; Псалом 18:5, 7; Ісаї 13:10), а також місце, де живе Бог (Псалом 2:4; Євреїв 9:24). Про яке небо йдеться визначає контекст. У цьому випадку визначення неба, про яке йдеться, вплине на визначення води, яку Бог відокремив від нього.

Типове тлумачення слів ракія та «небо» у Буття 1:6 зводиться до того, що Бог створив небо на другий день, відокремивши водяну пару в небі (хмари) від рідкої води. Таке тлумачення підтримує більшість коментаторів і перекладачів біблійних текстів. Різні вчені-креаціоністи висунули теорію, що води над небозводом не були самим небом, а скоріше утворювали водяний полог, схожий на бульбашку, яка лопнула під час потопу. Ідея доволі приваблива, оскільки створений внаслідок цього парниковий ефект теоретично допомагає пояснити, наприклад, довготривалість життя патріархів, про яких ідеться в Буття 5. Хоча ця теорія має свої переваги, її недоліки викликали серйозну критику через те, що парниковий ефект, спричинений таким пологом, був би надто суворим, на що вказує моделювання цієї теорії. Якщо постійну сонячного світла та тепла не зменшити до 1/4 її нинішнього значення, вода на Землі закипіла б і життя було б знищене. Крім того, хоча й міг бути якійсь навіс, особливості теорії пологу, які зробили її такою привабливою, можна пояснити іншими способами.

Інші вчені, які досліджують творіння, припустили, що тут ідеться про небо в його другому значенні, і тоді слово ракія стосується космічного простору, оскільки зірки були розміщені на «небі», яке створив Бог (вірш 17), а про птахів, створених на п’ятий день, сказано, що вони мали літати «понад землею у небесних просторах», а не в «небі» (вірш 20). Це тлумачення означало б, що води над ракія були б водами десь на околиці всесвіту, що також допомагає пояснити, чому зірки, здається рухаються назовні, ніби їх тягне якесь віддалене джерело гравітації.

Незалежно від значення слова ракія, Біблія не підтримує та не підсилює стародавні помилкові вірування людства. Біблія завжди є виключно точною у всіх своїх наукових відсилках.

[1:9–12] Див. коментарі до Буття 2:8–9 щодо так званої хронологічної невідповідності.
[1:14] Див. коментарі до Буття 1:3–5 щодо появи світла до створення Сонця.
Також див. Спеціальний розділ на стор. 118 щодо світла далеких зірок та віку Землі.

[1:14] У контексті Буття 1:1 звучать твердження, що Сонце, Місяць та інші позаземні сутності були створені «на початку», а не на четвертий день тижня творіння. Стверджується, що на четвертий день Божа діяльність була зведена до «запуску годинника» для визначення «пори року, днів та років». Але проблема цієї аргументації полягає в тому, що вона суперечить тому, що говорить Біблія.

Звичайно, «[н]а початку створив Бог небо та землю» (Буття 1:1). Але згідно з віршами 14–19, лише пізніше Бог створив Сонце, Місяць і зірки. Бог не лише «розташував» (євр. натан) Сонце, Місяць і зірки в їх точних місцях на небі на четвертий день творіння, але саме в цей день Бог буквально «створив» (євр. асах) ці небесні тіла. Подібно до того, як Бог спочатку створив землю й моря без мешканців тваринного світу (яких Він створив пізніше, на п’ятий і шостий дні творіння), «на початку» було створено «небо», а на четвертий день «на небозводі» були створені небесні воїнства, які зараз їх населяють (Буття 1:14).

Поміркуймо також про те, як Бог створив світло в перший день творіння, кажучи: «Нехай буде світло» (1:3). На четвертий день Бог проголосив: «Нехай постануть світила на небозводі... і сталося так» (1:14–15). У перший день Бог створив внутрішнє світло; на четвертий день Він створив певні генератори світла. Майте на увазі, що «Отець світла» (Якова 1:17), Який Сам є «світлом» (1 Івана 1:5), міг легко створити світло без попереднього створення Сонця, Місяця та зірок. Подібно до того, як Бог міг створити плодоносне дерево на третій день, не потребуючи для цього насіння, Він вповні міг створити світло надприродним чином у перший день, не потребуючи для цього «звичайних» носіїв світла (які згодом були створені на четвертий день). Знов-таки, у Святому Письмі немає вказівок на те, що генератори цього світла були створені ще до четвертого дня.

Однак припустимо, що створення неба «на початку» включало і створення Сонця, Місяця та зірок (які, згідно Буття 1:14–19, були створені на четвертий день). Немає жодних підстав для спроб приведення цієї інформації у відповідність еволюційній шкалі часу, стверджуючи, що цей «початок» відбувся за мільярди років до шести днів творіння. Чому? Тому що Бог сказав: «Адже за шість днів Господь створив небо, землю, море і все, що в них, і сьомого дня Він спочив» (Вихід 20:11). Тобто, і небо, і все, що на ньому, було створено під час шестиденного творіння.

Тож, справді, в перший день Бог створив «небо», а в четвертий день – Сонце, Місяць і зірки. І все було створено протягом шести днів творіння. Жоден біблійний уривок, який розглядається «за принципами істини» (2 Тимофія 2:15), не приведе до іншого висновку.

[1:20] Чи є у тварин душа? І якщо так, чи їхня душа така ж, як у людини? Тобто, чи вона така ж безсмертна і чи опиниться вона зрештою або в раю, або в пеклі?

Слово «душа» походить від низки різних слів, які зустрічаються у Старому та Новому Заповітах, і вживається в Біблії на позначення різних понять. По-перше, воно використовується як синонім живої людини. Коли на день П’ятидесятниці народилася Господня Церква, Лука повідомляє, що «приєдналися до них зо три тисячі душ» (Дії 2:41). Приповісті 19:2 застерігають, що «недобре, коли душа без знання». У цих випадках маються на увазі реальні люди – індивідуально чи колективно.

По-друге, слово «душа» може використовуватися для опису фізичної форми життя, яку мають і люди, і тварини, і яка припиняє існувати після смерті. Браун, Драйвер і Бріггс у «Єврейському та англійському лексиконі Старого Завіту» зазначили, що слово «душа» (євр. нефеш) часто вживається в значенні «принцип життя». У Буття 1:20, 24, 30 Бог говорить про нефеш хайя, що буквально означає «дихаючі душі» або «дихаюче життя» (часто перекладається як «живі істоти» або просто «життя», пор. Левіт 11:10). Автор Книги Приповістей зауважив щодо тварин: «Праведний знає і про життя (нефеш) своєї худоби» (12:10). Тому дослідник івриту Г’юго Маккорд запропонував таке пояснення:

Потім перекладачі зрозуміли, що перше значення нефеш – це «дихання», і тому Буття 1:20, 24, 30 і Буття 2:7 узгоджуються між собою у розумінні того, що Мойсей каже про людей і тварин: вони всі «дихають». Тож, на думку перекладачів, здатність дихати у поєднанні з хайя, у значенні «бути живим», у випадку тварин було б добре перекласти як «живі істоти», а у випадку людини – як «жива душа».

По-третє, слово «душа» може використовуватися на позначення чогось безсмертного – того, що ніколи не вмирає. Оповідаючи про смерть Рахилі під час народження сина, Мойсей писав: «Сталося ж: коли покидала її душа, бо вона вмирала…» (Буття 35:18). Коли Ілля був у домі вдови в Сарепті, син тієї жінки помер. Але Ілля «закликав до Господа і сказав... нехай же повернеться душа цього хлопчини до нього» (1 Царів 17:21; пор. Ісаї 38:17). Кілька століть потому Сам Господь застерігав: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Матвія 10:28; пор. Об’явлення 6:9). Кожен із цих уривків чітко навчає, що у людини є душа, яка житиме й після смерті тіла.

Тому постає запитання: чи можна правомірно вживати слово «душа» стосовно тварин? Перше визначення очевидно не може застосовуватися до тварин, оскільки вони не є людьми. Але друге визначення, безперечно, стосуватиметься і тварин також. Порівняйте наступні уривки. У Псалмі 77:50 ми знаходимо приклад використання слова «душа» у значенні «життя», коли автор, говорячи про народ Єгипту (який марно намагався перешкодити ізраїльтянам вийти з рабства у їх країні), зазначив, що Бог «не пощадив їхніх душ від смерті, – їхнє життя передав пошесті». У цьому випадку слово «душа» (євр. нефеш) використовується для позначення фізичного життя людей. Але в Буття 1:20, 24 вживається ідентичне єврейське слово для опису тварин як «живих істот» (євр. нефеш хайя). У цьому сенсі дійсно можна правомірно казати, що тварини мають «душі», оскільки в цьому випадку слово «душа» означає лише фізичне життя.

Але чи можна застосувати до тварин третє визначення слова «душа»? Чи є у тварин безсмертні душі, які одного дня населятимуть рай чи пекло? Людині було наказано «володіти» землею і «панувати над рибами морськими, і птахами небесними, – над усім живим, що рухається по землі» (Буття 1:28). Єврейське слово кабаш на позначення цього «володіння» описується як «попирати», «підкоряти» тощо. Те саме слово вживається в Числа 32:22, 29 і в Ісуса Навина 18:1 на позначення приборкання та утихомирення ворогів Ізраїлю.

«Переважна влада» людини над творінням, включаючи й тваринний світ, була досить яскраво проілюстрована однією заповіддю, якою Бог дозволив їй вбивати та вживати тварин у їжу (Буття 9:3–4). Проте цікаво, що в цьому самому контексті Бог конкретно заборонив ненавмисне вбивство людей, «бо за образом Божим створив Він людину» (Буття 9:5–6). Якщо людина «споріднена» з тваринами в тому, що тварини також мають безсмертну душу, то чому Бог дозволив би їй вбивати своїх родичів, чиї душі нічим не відрізняються від її власної? Як прокоментував це Ніл Прайор, «тварини також мають руах [єврейське слово, що означає «дихання» або «життя»] (Буття 6:17). Вбивство тих, хто має руах або нефеш, не обов’язково буде вважатися вбивством; інакше тварин не можна було би приносити в жертву або забивати». Божа заборона на вбивство залишалася чинною і до часів Нового Заповіту (Матвія 19:18). Однак водночас Бог розширив перелік тварин, яких люди могли вбивати та їсти (Дії 10:9–14). Чому люди не могли вбивати інших людей, але могли вбивати тварин? Очевидна відповідь полягає в тому, що тварини не були створені «за образом Божим».

Хоча часом Біблія й використовує ті самі терміни для позначення життєвого принципу або сили, які діють і в людях, і в тваринах (наприклад, Буття 7:22), і хоча ці терміни і можуть використовуватися для позначення безсмертної душі людини (Екклезіаста 12:7; Матвія 10:28), автори біблійних текстів ніколи не вживали їх для позначення безсмертної душі тварин. Тільки людина була створена «за образом і подобою Божою» (Буття 1:26–27), чого не можна сказати про тварин. Боже Слово ніде не вказує на те, що тварини були створені за образом Божим.

Але чи є у тварин душа? Так, можна сказати, що у тварин є душа, якщо під цим розуміти лише фізичну життєву силу, яку мають усі живі істоти, коли в Біблії задуються представники тваринного світу. Але якщо під словом «душа» розуміти безсмертну душу, яка одного дня житиме в раю чи пеклі, тоді не можна казати, що у тварин є душа. Це єдиний висновок, який можна зробити, виходячи з учення Слова Божого стосовно цієї теми.

[1:21] Атеїсти та натуралісти повинні відстоювати думку, що життя може виникнути і виникло з не-життя, незважаючи на відсутність доказів такої теорії та наявність доказів проти неї. Таким чином, віра в абіогенез (як і атеїзм або натуралізм) є ірраціональною, сліпою «вірою». Якщо в природі живе виникає лише з живого, за законом біогенезу, тоді життя повинно було зародитися поза природою. За біблійною концепцією творіння саме так і сталося: Бог створив «кожну душу живих тварин» (вірш 21). Він «Сам дає всім життя, дихання й усе» (Дії 17:25; 1 Тимофія 6:13). Створення світу в біблійному викладенні завжди узгоджується з науковими доказами, а в багатьох випадках (як, наприклад, біогенез) навіть передбачає те, що згодом підтверджують наукові докази.

ЧИ ДОПУСКАЄ ОПОВІДАННЯ КНИГИ БУТТЯ МІЛЬЯРДИ РОКІВ?

У світлі сучасних наукових теорій, таких як теорія великого вибуху і теорія еволюції Дарвіна, з їх необхідно-великими проміжками часу, багато віруючих в істинність Біблії опинилися під тиском поступитися прямим розумінням оповідання Буття 1–11, щоби узгодити його з такими теоріями. Таким чином, фрази з 1-го розділу Книги Буття отримали нове тлумачення, і в тексті почали шукати місця, куди можна було би втиснути мільярди років еволюційних «періодів», щоби гармонізувати Біблію з сучасною уніформістською геологією та/або біологічною еволюцією. Але чи допускає біблійний текст такі маніпуляції?

ТЕОРІЯ РОЗРИВУ

Одним із прикладів такого гармонійного узгодження між сучасною еволюційною «наукою» та біблійною вірою є так звана «теорія розриву». Хоча існує багато версій цієї ідеї, кожна з них припускає, що 1-й розділ Книги Буття містить прогалину або навіть кілька прогалин – «розривів», які можна заповнити мільярдами років часу. Хоча біблійний текст не вимагає таких прогалин і навіть не натякає на них, прихильники теорії розриву наполягають, що цього вимагає наука. Іншими словами, вони дозволяють хвосту виляти собакою, дозволяючи «науці» домінувати над простим біблійним вченням.

Звичайно, для теїстів, які приймають біблійну розповідь про створення світу, багато чого поставлено на карту. Якщо теорія розриву правильна, тоді біблійну оповідь потрібно узгодити з нею. Оскільки будь-кому, хто має здоровий глузд і Біблію, було б важко прийняти теорію розриву, спираючись лише на оповідь Книги Буття, теоретики «розриву» часто переносять цю дискусію в таємничий світ єврейської лінгвістики. Граючи на невігластві пересічного читача Біблії (і часто виявляючи своє власне), прихильники теорії розриву наполягають на тому, що єврейська термінологія робить цю теорію можливою.

Є два основні лінгвістичні аргументи, які наводяться на користь теорії розриву. Перший стосується розуміння терміну бара в Буття 1 у значенні «створити» (з нічого), а асах – як «відновити» (пізніше). Творіння за способом бара знаменує собою початковий етап творіння, коли Бог привів світ у рух Своїм повелінням. Інтерпретуючи єврейській текст у такий спосіб, прихильники теорії розриву вважають, що можуть пояснити вік Землі в мільярди років без шкоди для суттєвої цілісності оповіді Буття. За їх логікою, спершу настає етап творіння-бара (Буття 1:1), а через століття або навіть мільярди років настає етап творіння-асах («шість днів творіння», Буття 1:2 і далі). На жаль, прихильники теорії розриву зосереджують свої інтерпретації єврейського тексту головним чином на Буття 1 і Вихід 20:11 (взяті ними як доказ стадії творіння-асах). Однак, якби вони прочитали всю єврейську Біблію, вони б зрозуміли, що їхня аргументація є лінгвістично неспроможною, що й буде продемонстровано далі.

Другий аргумент прихильників теорії розриву стосується граматики Буття 1:2, яка, на їх думку, передбачає розрив. В основному, виходячи з єврейської лінгвістики, наводяться три аргументи: (1) єврейське слово вав є розділовим і таким чином передбачає переривання в оповіді після того, що сказано в Буття 1:1. Це переривання натякає на хронологічний «розрив»; (2) форму дієслова «був» (хайєтах) слід перекладати як «став», що натякає на новий початок за межами творіння-бара в Буття 1:1; і (3) слова, які традиційно перекладаються як «порожня і запустіла» (тоху ва-воху), означають виродження початкового творіння, і тому далі йде його відтворення. Ми почнемо обговорення та оцінку цих єврейських лінгвістичних аргументів з вирішення питання щодо понять бара та асах, а потім звернемося конкретно до граматики тексту Буття 1:2. У ході цього аналізу буде показано, що теорії розриву бракує лінгвістичних доказів.

бара = створив

асах = зробив

СЛОВНИК ТВОРІННЯ

У Книзі Буття використовується не менше чотирьох термінів для опису процесу творіння. Найвідомішими з них є бара («творити») і асах («робити»), хоча також зустрічаються ятсар («формувати») і банах («будувати»). Чоловіка було «сформовано», або «зліплено» (ятсар) із пороху земного (Буття 2:7–8), а жінку – «побудовано» (банах) із чоловіка (Буття 2:22). Однак основну увагу було зосереджено навколо термінів бара та асах, які найчастіше зустрічаються у стосуються дуже різних етапів творіння, які відстоять одне від одного на мільярди років. Ми побачимо, що хоча ця теорія видається привабливою на макрорівні, єврейська термінологія просто не витримує тягаря доказів, який накладають на неї прихильники теорії розриву.

бара і асах
Перш за все потрібно зазначити, що Біблія використовує багато термінів для опису творчої діяльності Бога. У Старому Заповіті можна знайти не менше 13 різних єврейських та арамейських термінів для позначення творіння! Тож богослов’я творення, яке існувало в ізраїльському народі, не зводилося просто до розрізнення між бара та асах. Насправді, ці терміни використовуються як синоніми при позначенні Божої творчої діяльності.

Навіть у самому оповідання Буття і бара, і асах вживаються разом, щоб підсумувати творчу роботу Бога: «Це опис походження неба й землі, коли вони були створені» (бара) – того дня, котрого створив (асах) Господь Бог землю і небо (Буття 2:4). Уважний читач помітить, що друга половина цього вірша пояснює та завершує першу. Тут наявний принцип, який літературознавці називають хіазмом, коли речення може бути розбито на дві або більше частин, які створюють паралельні конструкції задля досягнення більшої виразності думки. Наприклад:

Це опис походження…
А — неба й землі
Б — коли вони були створені
Б’ — того дня, котрого створив Господь Бог
А’ — землю і небо

Зауважте, що перший і останній компоненти (А і А’) перевернуті, сигналізуючи про перехрещену будову вірша, і вони також підкреслюють його синонімічний паралелізм (тобто, обидві половини передають абсолютно однакову ідею). Також зверніть увагу на паралелізм Б і Б’. Усю розповідь про створення світу можна описати обома цими єврейськими термінами. Таким чином, саме оповідання Книги Буття доводить штучність вимушеного розрізнення між термінами бара і асах, на якому наголошують прихильники теорії розриву. Але йдемо далі.

Терміни бара і асах регулярно вживаються паралельно одне одному як у Книзі Буття, так і в інших місцях єврейської Біблії.

Бог «створив» (бара) і «створив» (асах) Адама (Буття 5:1).
Бог знищить людину, яку Він «створив» (бара), разом із усіма живими істотами, тому що Він розкаявся, що «створив» (асах) їх (Буття 6:7).
Господня рука це «зробила» (асах) це, і Святий Ізраїля «створив» (бара) це (Ісаї 41:20).
Бог «створив» (бара) і «зробив» (асах) народ для Своєї слави (Ісаї 43:7).
Бог «зробив» (асах) землю і «створив» (бара) людину на ній (Ісаї 45:12).
Бог «створив» (бара) і «зробив» (асах) землю (Ісаї 45:18).
Бог «створює» (бара) дух (вітер) і «творить» (асах) ранок (Амоса 4:13).

Як можна помітити при уважному читанні Біблії, єврейська мова не робить чіткої різниці між бара і асах у розповідях, які описують творіння. Навпаки, ці терміни є взаємозамінними для позначення творіння в Старому Заповіті, і їх часто можна знайти в паралельних виразах.

Але це не означає, що бара і асах завжди виступають як синоніми. Слово бара зустрічається в Біблії 53 рази і, як правило, стосується початкового акту або початку чогось нового. Наприклад, Бог «створює щось нове» під час покарання Корея та його компанії (Числа 16:30). Він «започатковує» Ізраїль після вавилонського вигнання (Ісаї 41:20). Цей термін також позначає зміну – новий початок – у порядку речей у природі (Ісаї 65:15; Єремії 31:22).

Отже, на додаток до створення, яке завжди є «початковим актом» з боку Бога, наступне божественне втручання після створення також може бути зображене словом бара. Це пояснює, чому цим терміном можна описати створення людини: вона була новою істотою, новим початком у процесі творіння. Якби прихильники теорії розриву були праві у своїх міркуваннях, будь-яке використання терміну бара після початкового акту творіння у Книзі Буття було б недоречним. Але ми бачимо, що це явно не так.

Порівняно з цим термін асах має набагато ширший діапазон значень. Він зустрічається 2627 разів, що робить його одним із найпоширеніших дієслів у Біблії. На додаток до значення «робити», на івриті асах є стандартним дієсловом, яке означає «робити, діяти або виконувати». Воно також часто означає «дотримуватися» закону (Второзаконня 5:32), виготовляти якусь річ (1 Самуїла 8:12), «різьбити» (Єзекіїла 41:18), «творити» чудеса (Второзаконня 34:11), «заробляти» (здобувати) гроші (Второзаконня 8:17), «зробити» собі ім’я (Буття 11:4), «приготувати» обід або їжу (Суддів 6:19), «укласти» мир (Ісаї 27:5), «робити» роботу (працювати) (Рут 2:19) та багато інших можливих нюансів. Підсумовуючи, багато тих самих значень, які ми можемо надати дієсловам «робити», «працювати», «виконувати», «діяти» тощо, також можна приписати єврейському терміну асах.

У своєму основному значенні слово асах стосується створення чогось через якісь зусилля або роботу, і воно може передбачати наявність уже існуючого матеріалу, а може й ні. Тексти, що є відголосками Буття 1:1, зазвичай використовують асах замість бара (наприклад, 1 Хронік 16:26; Неемії 9:6; Псалом 32:6; Ісаї 45:12). Цей факт означає, що, хоча ці два терміни можна використовувати паралельно для опису творіння, проте один наголошує на створенні чогось нового (під час творіння чи пізніше), а інший стосується роботи, пов’язаної зі створенням чогось (чи під час творіння, чи пізніше).

Словник творіння в єврейській Біблії

Оповідання про створення світу є однією з найбільш часто обговорюваних біблійних тем у пізнішій біблійній літературі. Поезія у складі Старого Заповіту, зокрема Псалми та 40–55 розділи Книги Ісаї, багаті на термінологію творіння. Бог має права на життя Свого народу (і на цілий світ!), тому що Він є Творцем усього. Тому цілком зрозуміло, що в івриті є багато термінів для вираження одного з основних богословських принципів.

Біблійні терміни, які використовуються для позначення процесу творення представлені в таблиці вище. Як можна помітити, термінологія творіння в Біблії багата і різноманітна. Багато з цих термінів використовуються паралельно, що вказує на їхню синонімічну природу в контексті творіння. Ці терміни також показують, що ізраїльтяни розглядали Боже творіння цілісно. Бог «привів творіння до початкового існування». Бог «сформував творіння». Бог «породив» творіння (у переносному сенсі). Бог «встановив», «заснував», «придбав», «поширив» і «зробив» усе створене. Увесь спектр термінів на позначення акту або процесу виробництва в івриті застосований до опису творіння, щоби показати, що в один конкретний проміжок часу Бог створив світ, так само як в одну мить Він знищить його (2 Петра 3:10).

ГРАМАТИКА БУТТЯ 1:2

Прихильники теорії розриву наводять три граматичні особливості івриту на користь своєї позиції. Вони стверджують: (1) єврейське вав передбачає розрив у розповіді; (2) форма дієслова «була» (хайєтах) вказує на новий початок; і (3) іменники тоху ва-воху означають відтворення деградованого, попереднього творіння. Розглянемо кожен із цих аргументів по порядку.

Єврейська частка вав
По-перше, єврейська літера вав завжди стоїть перед єврейськими словами. Коли в біблійній оповіді вона додається до скороченої форми дієслова недоконаного виду, вона зазвичай функціонує як претерит (від лат. praeter, «перед» – форма простого минулого часу), щоб зв’язати дії, які зазвичай відбувалися у минулому. Функція вав полягає в тому, щоб зв’язати ці минулі дії одна з одною.

Коли вав додається до іменника, як у Буття 1:2, вона має розділову функцію і таким чином сигналізує про зміну в оповіді. Ця зміна не обов’язково означає іншу низку подій, а тим більше подій, розділених у часі мільярдами років. Приклад різкої зміни можна знайти в Буття 3:1: «Змій же був найхитріший». Хоча до цього про жодного змія не згадується, а контекст визначає повний розрив у розповіді, все ж нічого не зазначено про кількість часу, який минув від створення жінки до появи змія.

Однак іноді розділова частка вав може просто надати довідкову інформацію для пов’язаної історії (наприклад, Буття 13:13), або пояснити, що відбувається одночасно з оповіддю але в іншому місці (наприклад, Буття 37:36 – хоча це точно не позначено, але передбачається за оповіданням). **У цих випадках вав ніби надає зауваження в дужках, яке пояснює попередню інформацію**. Ми вважаємо, що саме це і наявно в Буття 1:2.

Не треба забувати, що Буття 1:1 є декларативним твердженням: «На початку створив Бог небо та землю». Оскільки надалі розповідь зосереджуватиметься на створенні землі, а не небес, наступний вірш починається останнім словом попереднього (в’ха’арец). За єврейською граматикою, використання розділової частки вав разом з іменником «земля» служить для зосередження уваги на створенні землі: «Земля ж була порожньою і запустілою». Це твердження явно базується на останньому слові попереднього вірша, оскільки подальша розповідь розкриває, як саме відбулося створення землі.

Єврейське слово «була» (хайєтах)
Другий лінгвістичний аргумент стосується слова хайєтах у Буття 1:2, яке традиційно перекладається як «був» («була»). Теоретики розриву наполягають, що це слово означає «стала». Вони стверджують, що стадія творіння-бара «стала» спустошеною пустелею, і тому стало необхідно відтворення (стадія асах). Неправильний переклад цього слова, імовірно, найбільше сприяв тому, що багато людей прийняли теорію розриву.

Перш за все потрібно визнати, що теоретики розриву мають рацію щодо єврейського дієслова хайях. Воно справді може означати «став» або «стала». Але значення будь-якого слова має визначатися його контекстом, а не довільним вибором значення із переліку можливих лексичних форм. У Буття 1:2 слід розуміти сполучне використання дієслова хайях у біблійному івриті. Спільнота знавців єврейської граматики одностайно визнає, що термін хайєтах (форма дієслова хайях у жіночому роді) у Буття 1:2 функціонує як зв’язка і таким чином просто пов’язує суб’єкт з об’єктом, не передбачаючи жодного окремого значення.

В івриті немає належного еквівалента дієслова «бути». Тому суть цього дієслова передають кілька синтаксичних наближень, які називаються зв’язками. Наприклад, цій меті можуть служити займенники ху’ («він») і хі’ («вона»), які часто перекладаються як «є». Те саме стосується і дієслова «він став» (хайях). Отже, зв’язка хайєтах у Буття 1:2 не функціонує у справжньому значенні «стала», а в сполучному значенні «була».

Загальновідомо, що «єврейське дієслово, перекладене як "була", позначає час, коли Бог почав творення. "Була" не означає, що земля довго залишалася в цьому безформному стані, або що вона стала такою після того, як була чимось іншим раніше». Цей момент визнається практично в кожному гідному перекладі єврейського тексту, починаючи з Септуаґінти (пор. латинську Вульгату та багато англійських перекладів). Тож, прихильники теорії розриву повинні знайти інше обґрунтування своєї теорії.

Слова тоху ва-воху
Два єврейські іменники тоху і боху настільки тісно пов’язані між собою, що гебраїсти повсюдно вважають їх гендіадисом (фігурою мови, коли одна думка виражається за допомогою двох лексичних одиниць). Навіть масоретська манера ставити наголос свідчить про це. В українському перекладі використана конструкція прикметник-прикметник: «порожня і запустіла» – згідно традиційному перекладу вислову тоху ва-воху. У Септуаґінті цей вислів поданий як «невидимий і незбудований» (aoratos kai akataskeuastos). У Вульгаті наявне розуміння цих термінів як синонімів «пустий і порожній» (inanis et vacua). Англійські переклади зазвичай обирають фразу «безформний і порожній». Усі ці приклади є правомірними можливими варіантами перекладу цього складного єврейського виразу.

На відміну від цього, прихильники теорії розриву стверджують, що цей вислів описує знецінення первісного творіння (наприклад, Ісаї 34:11; Єремії 4:23). Оскільки вживання цього вислову в пророчих текстах передає перехід від порядку до безладу, ці теоретики вважають, що те саме значення повинно застосовуватися й до Буття 1:2. [Примітка: таке тлумачення ними цих текстів ґрунтується на їх помилковому розумінні дієслова хайєтах]. Проте пророче послання з використанням цих слів мало бути шокуючим. Бог планував покарати Свій народ, різко перетворивши землю на стан небуття. І Він хотів не просто звести їх існування до занепаду; Він хотів скасувати його!

Термін боху зустрічається в Біблії лише тричі й завжди у сполученні з тоху (Буття 1:2; Ісаї 34:11; Єремії 4:23). Отже, не може бути сумніву в тому, що з цієї пари тоху є більш зрозумілим терміном, адже він зустрічається близько 20 разів. Він може використовуватися у прямому значенні для позначення пустелі (Второзаконня 32:10) чи покинутого міста (Ісаї 24:10), або у переносному сенсі на позначення марноти (1 Самуїла 12:21; Ісаї 40:17). Цей термін може стосуватися «пустки», але не «пустої», або «змарнованої» землі.

Один вірш допомагає нам визначити відповідне значення тоху в контексті творіння: «Бо так говорить Господь, Який створив [бара] небо, Цей Бог, Який створив [ятсар] землю і зробив [асах] її, Він її поставив [кун], не без виду зробив її, але щоб заселена була (тобто, не була порожньою [тоху]) її створив [бара]: Я Господь, і немає більше іншого!» (Ісаї 45:18). У цьому вірші не лише використовується слово тоху на позначення того, якою земля не мала бути, але й пов’язується з творінням-бара та заселенням землі.

Хоча прихильники теорії розриву мають рацію, розуміючи вислів тоху ва-воху як стан творіння, який Бог не вважав ідеальним, ніщо в цих єврейських словах не означає знецінення творіння. Радше, цей вислів передає аморфну природу Землі до того, як Бог придав їй творчу структуру. Саме так розуміли ці терміни протягом усієї історії перекладів Біблії.

У єврейському тексті 1-го розділу Книги Буття немає нічого, що вимагало би наявності проміжку часу. Насправді євреї виражали хронологічні прогалини – чи то загальні, чи то конкретні – різноманітними способами. Стосовно загальних періодів часу вони часто вживали фрази «після цього» або «після цих подій». На позначення більшого періоду часу вони могли сказати «багато днів» або щось подібне. Незважаючи на те, що ці фрази є дуже поширеними в Біблії, жодна з них не зустрічається в Буття 1. Отже, нам залишається вірити, що теоретики розриву мають відповідну кваліфікацію, щоб говорити там, де Біблія мовчить, і розуміти в особливостях івриту те, що не підтверджує жоден гебраїст, і що ніколи не застосовував жоден кваліфікований перекладач біблійних текстів. Тож, чи є теорія розриву лінгвістично життєздатною? Ні.

ТЕОРІЯ ДЕНЬ – ВІК

Креаціоністам, які тримаються гіпотези про «стару» Землю і хочуть спиратися на Біблію, потрібно знайти в Буття 1 щось, що надавало б їм божественне підтвердження їх позиції. У цьому пошуку доказів багато хто зосередився на єврейському слові «день» (йом).

Йом = «день» або «час»

Виходячи з розуміння кожного дня творіння як «епохи» часу, слово йом повинно було відповідати теорії «старої» Землі та еволюції – вагу, яку воно не в змозі витримати. Нехтуючи контекстом та іншими словами на позначення часу в Буття 1 і не зважаючи на принципи здорового глузду при лінгвістичному аналізі тексту, багато хто сліпо повірив у те, що Біблія підтримує створення «старої» Землі. Але після подальшого вивчення стає зрозуміло, що єврейське слово йом не можна використовувати як доказ створення «старої» Землі.

НЕБУКВАЛЬНЕ РОЗУМІННЯ СЛОВА ЙОМ

Багато дослідників відзначають, що термін йом у єврейській Біблії не завжди слід розуміти буквально. Це правда. Це слово може використовуватися просто для позначення часу в загальному розумінні. В англійському перекладі Біблії короля Якова фразу в Буття 39:11, де вживається це слово, перекладено так: «Сталося цього часу». Однак інші версії перекладів, у тому числі й українські, передають єврейське слово йом буквально: «Сталося ж, що одного з таких днів». То чи є переклад короля Якова неправильним? Ні. Просто в ньому сенс слова «день» передано як «час», що, хоча й не є дослівним перекладом, безперечно є прийнятним варіантом у цьому контексті.

Тут слід зазначити, що небуквальне використання слова «день» має ідеальну паралель у розмовній мові. Ми часто говоримо про «минули дні», маючи на увазі, звичайно, не послідовні добові періоди часу, які минули, а «час, який минув». Так само можна сподіватися на «кращі дні», знову ж таки маючи на увазі не буквальний період часу в майбутньому. Таке загальне використання слова «день» спонукало деяких людей вважати, що це слово в Буття 1 також слід розуміти в загальному сенсі й не потрібно сприймати як буквальні періоди часу у 24 години. Однак розуміння слова «день» у загальному сенсі абсолютно не має значення для оповідання Буття 1 (з причин, які ми розглянемо пізніше). А на цьому етапі давайте просто наголосимо, що в розповіді про створення світу слово йомдійсно вживається не буквально.

Події першого тижня підсумовується так: «Це опис походження неба й землі, коли вони були створені, – того дня [йом], котрого створив Господь Бог землю і небо» (Буття 2:4). Якщо наполягати на буквальному трактуванні цього вірша, тоді виходить, що Бог створив світ не за шість днів, а за один день! Деякі стародавні читачі оповідання Буття і справді дійшли висновку з цього вірша, що створення світу відбулося в один день, і тому Буття 1 слід розуміти не буквально (наприклад, Філон Олександрійський). Не знаючи івриту та не визнаючи небуквального використання слова «день», ці мислителі дійшли неправильних висновків.

Слово йом у Буття 2:4 не слід сприймати як буквальний період часу у 24 години. Те саме можна сказати і про Боже попередження щодо дерева пізнання добра і зла в Буття 2:17: «того дня [йом], коли з’їси з нього, неодмінно помреш». І знову це слово стосується загального «часу» невизначеної тривалості, а не конкретного 24-годинного «дня». А тепер головне питання: чи стосується таке небуквальне використання слова йом Буття 1?

ТЕРМІН ЙОМ В БУТТЯ 1

Слова нічого не значать поза контекстом; тож, читання речення схоже на складання головоломки. Цілісна картина з’являється лише після того, як окремі частини головоломки поставлені на свої місця. Те саме стосується і слова йом: воно може мати і буквальне, і переносне значення, залежно від контексту. Але при цьому слід звертати увагу на характерну синтаксичну особливість будови 1-го розділу Буття. Тут кожна поява слова йом супроводжується прикметником, що суттєво обмежує його значення.

Прикметники використовуються практично в кожній мові для визначення сфери застосування іменника. Можна заявити: «Жінки мудрі!» Це загальна чи абсолютна істина? Неможливо знати напевно, адже це буде загальне та неоднозначне твердження. Але якщо додати до цієї фрази прикметник «усі», щоб вийшло: «Усі жінки мудрі!», це буде абсолютна істина, яка стосується всіх жінок. Якщо сказати: «Деякі жінки мудрі!», тоді істинність першого твердження буде обмеженою лише певною категорією жінок. В єврейській мові числа мають ознаки прикметника. Оскільки кожне вживання слова «день» в Буття 1 супроводжується порядковим числівником, не можна розуміти його в загальному значенні через обмеженість сфери його застосування.

Покажемо це на прикладі. Якщо ми кажемо: «Ці дні минули так швидко», невідомо, скільки саме часу минуло. Відомо лише, що минув не один день. Але якщо сказати: «Ці п’ять днів минули так швидко», буде точно відомо, скільки днів минуло. Останній приклад є набагато кращою ілюстрацією вживання слова «день» у Буття 1. Коли в тексті зазначається «день перший», «день другий», «день третій» і так далі (Буття 1:5, 8, 13), порядковий числівник природно обмежує сферу застосування слова «день», тому єврейське йом не можна сприймати в загальному значенні «один проміжок часу», «другий проміжок часу» і так далі. Це слово необхідно розуміти відповідно до порядкового числівника, який його супроводжує і таким чином обмежує сферу його застосування.

Мойсей покладався на те, що люди, яким уперше було адресоване П’ятикнижжя, зрозуміють його намір показати, що в оповіданні про створення світу маються на увазі буквальні дні протягом 24 години кожний. Наказуючи ізраїльтянам святкувати суботній день, він написав: «Адже за шість днів Господь створив небо, землю, море і все, що в них, і сьомого дня Він спочив. Тому поблагословив Господь день суботній і освятив його» (Вихід 20:11). Ізраїль мав наслідувати приклад Бога працювати шість буквальних днів і відпочивати сьомого. Якби ті, кому були призначені писання Мойсея, розуміли дні в Буття 1 як сотні, тисячі або мільярди років, як цього бажають багато сучасних тлумачів біблійних текстів, вони могли б прожити все своє життя, так і не дотримавши жодної суботи! Але не таким був намір біблійного закону. Недотримання навіть однієї суботи вимагало страти порушника (Числа 15:32–36). Очевидно, що читачі Книги Буття повинні були розуміти тиждень творіння буквально.

ІНШІ ПОСИЛАННЯ НА ЧАС У БУТТЯ 1

Для тих, хто бажає визначати вік Землі, ґрунтуючись на Буття 1, зручно зосереджувати увагу виключно на єврейському слові «день». Однак у тих самих текстах, де вживається слово «день», є й інші посилання на час. Вони допомагають ще більше обмежити та визначити конкретне значення слова йом у цих контекстах.

Після опису творчої діяльності Бога кожного дня Біблія використовує ту саму фразу: «І був вечір, і настав ранок» (Буття 1:5, 8, 13, 19, 23, 31). Хоча єврейське слово «день» і може використовуватися в небуквальному значенні в інших контекстах, поняття «вечір» (ерев) і «ранок» (бокер) завжди вживаються в буквальному значенні. Перше зустрічається в Старому Заповіті 134 рази, а друге – близько 200 разів. Отже, наша репрезентативна вибірка достатньо вагома, щоб зробити точні висновки щодо значення цих слів.

Слова ерев і бокер також використовуються для визначення свят в ізраїльському календарі (Вихід 12:18), точного періоду ритуальної нечистоти (Левіт 11:31), регулювання часу необхідних жертвоприношень (Числа 28:23), а також для позначення точного часу історичних подій (Неемії 8:3). Таким чином, Біблія розраховує на буквальне розуміння ізраїльтянами слів «вечір» і «ранок», оскільки від цього залежить їх релігійний і світський календар. Наскільки нам відомо, у Біблії немає місця, де б слова «вечір» і «ранок» стосувалися б більш широкого періоду часу. Вони завжди мають буквальне значення – і коли вони вживаються окремо, і коли вони вживаються разом; як в однині, так і в множині. Коли ці слова вживаються разом зі словом йом, очевидний висновок полягає в тому, що мається на увазі звичайний день у 24 години (Левіт 6:13; Числа 19:19; Второзаконня 16:14).

Навіть якщо хтось наполягає на небуквальному розумінні слова йом, це пояснення не дозволяє примусово застосовувати небуквальне значення до інших посилань на час у тому самому контексті. Як довго тривав ранок першого дня? Лінгвістичне жонглювання термінами при тлумаченні Буття 1 ніколи послідовно не застосовувалося до інших контекстів Старого Заповіту. Але навіщо змушувати слова відповідати заздалегідь сформульованій теорії, яку хтось вважає за істину? Чому б не дозволити їм чітко промовляти зі свого контексту?

У будь-якій мові слова прив’язані до свого контексту. Значення біблійних слів також визначається їх використанням у реченні, абзаці, розділі та книзі, в якій вони зустрічаються. Слово йом зустрічається в багатьох контекстах у небуквальному значенні. Однак немає жодних сумнівів у тому, що в контексті Буття 1 єврейський іменник йом, який супроводжується порядковими числівниками й обмежений подальшими посиланнями на час у цьому ж контексті, слід розуміти буквально. Тому ті, хто бажає відстоювати теорію про «стару» Землю, повинні шукати докази на підтримку своєї доктрини деінде.

ІНШІ ВАЖЛИВІ МІРКУВАННЯ

Тексти Писання, які не допускають великих проміжків часу

Існують й інші теорії, які намагаються узгодити сучасну (натуралістичну) науку зі Святим Письмом і ввести додатковий час у розповідь про створення світу. Проте інші біблійні тексти поза Книгою Буття не допускають такі компроміси.

Наприклад, Ісус сказав: «Але від початку творіння Бог створив їх чоловіком і жінкою. Ось тому залишить чоловік свого батька й матір і з’єднається зі своєю дружиною, і будуть двоє одним тілом» (Марка 10:6), цитуючи розповідь Мойсея про створення, зокрема стосовно створення Адама і Єви (Буття 1:27; 2:24). Теорія розриву, теорія день – вік, теорія множинних розривів, змінена теорія розриву та інші стверджують, що минули мільярди років, перш ніж настав 6-й день тижня творіння. Якби це було так, то як Ісус міг сказати, що люди були створені чоловіком і жінкою «від початку творіння»? Чи помилявся Ісус? Відповідно до натуралістичної теорії, люди з’явилися не на самому початку, а в самому кінці «творіння». Як вважається, великий вибух стався майже 14 мільярдів років тому, а людський рід (genus homo) з’явився на сцені історії лише два-три мільйони років тому.

Так само в Луки 11:50–51 Ісус каже одному законнику, що «кров Авеля» була пролита «від створення світу». Павло в Посланні до римлян 1:20 каже, що люди бачили невидимі якості Бога «від створення світу». Знову ж таки, як можна було робити такі заяви про людей, якщо насправді їх не було й в помину до самого кінця мільярдів років еволюційного часу?

Чи були люди на землі з самого початку?

Проблеми з хронологією
3 тис. років тому 2 тис. років тому 1 тис. років тому тепер Крім того, навіть якби й можна було б додати проміжки часу в оповідання про створення світу в Буття 1, хронологія викладених в ньому подій все одно не відповідатиме еволюційній концепції. Наприклад:

У той час як згідно біблійній концепції створення Землі передувало створенню зірок, за концепцією великого вибуху наша Сонячна система почала формуватися приблизно через дев’ять мільярдів років після початку формування перших зірок.
Згідно концепції великого вибуху Земля спочатку була розплавленою масою, тоді як згідно Біблії Земля спочатку була водною масою.
Концепція великого вибуху припускає, що Сонце утворилося приблизно за 3,9 мільярда років до появи на Землі перших наземних рослин. За біблійною концепцією рослини були створені на 3-й день, а Сонце – на 4-й.
Якщо між 3-м і 4-м днями був проміжок часу (за теорією множинних розривів), або якщо кожен день тривав мільйони років (за теорією день – вік) і складався з одного тривалого періоду денного світла та одного тривалого періоду темряви, то як рослини могли би вижити без світла та фотосинтезу протягом тривалого періоду темряви?
Багато рослин потребують запилення та симбіотичних стосунків з літаючими істотами, але літаючі істоти були створені через два дні після рослин. Якщо ці дні насправді тривали мільйони років, як рослини могли вижити протягом мільйонів років без своїх запилювачів?
За концепцією великого вибуху риби передували еволюції фруктових дерев на сотні мільйонів років, тоді як за біблійною концепцією фруктові дерева були створені за два дні до появи риб та інших водних істот.
Згідно еволюційній концепції птахи еволюціонували від динозаврів, тоді як за біблійною концепцією літаючі істоти були створені на 5-й день, а наземні істоти (включаючи динозаврів) – на 6-й день.
ВИСНОВКИ

Багато християн відчули на собі тиск піти на компроміс зі Святим Письмом у спробах пристосувати його до сучасних натуралістичних теорій. Але ні Мойсей, ні Павло, ні мовні аспекти івриту, що лежить в основі оповідання Книги Буття, ні хронологія викладених подій у 1-му розділі Буття, ні твердження Самого Ісуса не допускають таких компромісів. Або теорії про значні проміжки часу та еволюцію є істинними, або біблійне оповідання про створенні світу у тому виді, як його вчили протягом тисячоліть, є істинним. Середнього шляху немає. І взагалі такі компроміси все одно непотрібні, оскільки після вивчення наявних доказів стає зрозуміло, що справжня наука не підтримує теорію великого вибуху чи дарвінівську еволюцію. Саме віра в такі теорії є сліпою. Див. спеціальний розділ на стор. 63.

Інші християни пішли на компроміс зі Святим Письмом, прийнявши теорії про значні проміжки часу або еволюції, тому що вважали, що таким чином зможуть здобути більше людей у спробах благовістити їм євангеліє. Вони думають, що люди охочіше сприйматимуть біблійне вчення, якщо його можна буде узгодити з теорією еволюції або «старої» Землі. Недоліки такого міркування стають очевидними при розгляді того, що Святе Письмо говорить про такі спроби. Ісус передбачив такий хід думок, пророкуючи, що світ зненавидить християн та їхнє послання (Івана 15:18–20). Вони вважатимуть його «безумством» (1 Коринтян 1:18–25), і все ж Святе Письмо ніколи не схвалює спроб догоджати світу. Натомість Ісус проповідував і відстоював правду і з сумом спостерігав, як світ не сприймає її (Івана 6:22–67). То чи повинні християни коригувати кожен уривок у Святому Письмі, з яким не згодні інші або який змушує їх відчувати себе незручно? Чи, радше, християни повинні «діяти з великою сміливістю», оскільки ми «маємо таку надію» (2 Коринтян 3:12)?

Святе Письмо застерігає нас думати «не більше від того, що написано» (1 Коринтян 4:6). «Перекручування» Писання, щоб воно навчало чогось іншого, ніж те, що задумав Бог, призведе людину до «власної погибелі» (2 Петра 3:16). Йов запитує: «Чи говорите перед Богом неправедне?» (13:7). Чи хочемо ми приписувати Богові те, чого Він не робив, або казати, що Він зробив щось інакше, аніж так, як про це написано в Біблії (наприклад, через еволюцію)? Апостол Павло попереджає про небезпеку бути виявленими «неправдивими Божими свідками», стверджуючи про Бога те, що не є правдою (1 Коринтян 15:15). Спроби втиснути популярні теорії в Святе Письмо є небезпечною практикою, якої слід уникати за будь-яку ціну. Наскільки іронічно, що сам Ісус, посилаючись на писання Мойсея, сказав: «Якщо ви не вірите його Писанням, то як ви повірите Моїм словам?» (Івана 5:47). А ви вірите Мойсею?
[1:24–27] Див. Буття 2:18–19

[1:24] Як і все інше у всесвіті, який функціонує за Божими законами, розмноження відбувається згідно з установленими законами. Кожна жива істота відтворює собі подібних відповідно до свого роду. У Біблії ця істина, яка витримала випробування часом і продовжує перевірятися сучасною наукою, здавна викладена простими словами. Бог створив живі істоти, а потім встановив закони, які керуватимуть їхнім розмноженням.

Фраза «за своїм родом» неодноразово вживається в Буття 1 (вірші 11, 12, 21, 24, 25), наголошуючи на тому факті, що Бог створив різні істоти з самого початку. У той час як дарвінівська еволюція стверджує про «безперервність» між видами (тобто всі види пов’язані між собою через спільне походження), концепція творіння стверджує про розрив між видами – тобто, що існує цілий фруктовий сад живих організмів, а не одне дерево. Окремі види створінь не еволюціонували з попередніх видів створінь, і такі переходи між видами додатково натякають на існування бар’єрів, які Бог встановив між різними формами життя – відмінності, які теорія еволюції прагне усунути. Бог особисто створив життя (тобто «живі істоти» та інші речі, Буття 1:21, 24–25; 2:7), а потім встановив закон біогенезу, повелівши царству природи (тобто «землі»), як має розмножуватися життя: «Хай виведе земля душу живу – за її родом» (Буття 1:24). Саме це загальне правило ми бачимо в природі. І дійсно, «що лише людина посіє, те й пожне» (Галатів 6:7) – так Павло сформулював універсальний закон природи. За словами Ісуса, «кожне дерево пізнається зі свого плоду; з терену не збирають смокви, а з глоду не збирають винограду» (Луки 6:44). Цей простий принцип має глибокі наслідки та заперечує теорію еволюції, яка вимагає переходів між видами – тобто, еволюції через філогенічні кордони, що заборонено генетикою. Натомість креаційна концепція відмінно проходить тест на генетику.

[1:26] З тексту Буття 1 і 2 стає очевидним, що створення людини помітно відрізнялося від створення всіх інших форм життя на Землі принаймні в наступному:

Створенню людини передувала «Божественна рада». Бог сказав: «Створімо людину за Нашим образом і Нашою подобою» (Буття 1:26). Такого ніколи не було сказано про тварин.
Створення людини було унікальним тим, що Бог «вдихнув у її ніздрі дихання життя» (Буття 2:7).
Стать людства не була створена одночасно, як у випадку з тваринами. Перша жінка була «побудована» з частини плоті та кісток першого чоловіка.
На відміну від тварин, людство не поділяється на види (тобто, «за своїм родом»), а натомість розрізняється за статтю. Бог створив їх чоловіком і жінкою.
Автор псалмів (8:5) говорив про людину, що Бог зробив її «дещо меншою від ангелів».
Текст Буття 1 прямо стверджує, що лише людство було створене за образом Божим. Ніде таке твердження не стосується решти форм життя на Землі.

На відміну від інших істот, яких створив Бог, лише людина має особливу схожість з Ним. З усіх живих істот, що живуть на планеті Земля, лише одна-єдина істота була створена «за образом Божим». То з чого складається ця унікальна сутність людини, яка відрізняє її від решти творіння, і які результати цієї відмінності? З контексту Буття 1 стає очевидним, що «образ Божий» багатьма способами вказує на те, наскільки людина схожа на Бога й водночас наскільки вона відрізняється від тварин. Тож, які риси властиві людині, якими вона подібна до Бога, відрізняється від нижчих створінь і які дозволяють їй панувати над землею?

ЗА «ОБРАЗОМ І ПОДОБОЮ БОЖОЮ»

Для відповіді на це питання потрібно розглянути кілька різних аспектів. Нижче зазначені кілька з них, але порядок їх обговорення жодним чином не передбачає ступеню важливості чи пріоритету.

По-перше, людина має дар мови. Попри те, що дехто може вважати це незначною рисою подібності людини до Бога, Святе Письмо навчає іншого. У своїх стосунках з людством Бог відкрив себе як Бога, що говорить. Фраза «і сказав Бог» лише в Буття 1 зустрічається десять разів. Всемогутній Бог промовив «небо, землю, море і все, що в них» до існування (Вихід 20:11; Псалом 32:6–9), і Він розмовляв з людиною (Буття 1:28). Потім, дуже скоро після створення Адама, Бог очікував, що він дасть імена створінням, яких Бог привів до нього (Буття 2:19). Адам дав імена всім тваринам на землі; він назвав помічницю, яку Бог створив для нього, «жінкою»; а пізніше, намагаючись виправдати свої гріховні дії, він «творчо» придумав виправдання, щоби покласти свою провину на інших (Буття 3:9–13). Усе це вказує на те, що людина була створена зі здатністю говорити.

Справа в тому, що жодна тварина від природи не здатна говорити так, як люди25. Мовлення є унікальною особливістю людини. У статті під назвою «Шимпанзе говорять», в якій розглядалося це питання, Тревор Мейджор написав:

По-перше, шимпанзе не здатні говорити за своєю анатомічною будовою. По-друге, мова жестів, якої їх навчають, не є природною навіть для людей. Шимпанзе треба вчити спілкуватися цією мовою; вони не роблять цього в дикій природі. І на відміну від людей, навчені цієї мови шимпанзе не можуть передати її своїм дитинчатам. По-третє, шимпанзе ніколи не знають більше кількох сотень слів, що значно менше, ніж більшість маленьких дітей... прихильники теорії еволюції не мають способу подолати розрив між вродженою здатністю до мови, спираючись на природний відбір чи будь-яку іншу суто природну причину. Чому? Тому що мова є складною системою та слугує для передачі інформації, що є «торговою маркою» інтелектуального дизайну.

По-друге, людина може писати, покращувати свою освіченість, накопичувати знання та спиратися на минулі досягнення. Вернер Гітт зазначив:

Людина винайшла різні системи письма, за допомогою яких може записувати думки та ідеї. Винахід писемності є одним з найбільших досягнень людського інтелекту. Людська пам’ять коротка, а її об’єм, хоч і великий, є обмеженим. Обидві ці проблеми вирішуються через збереження інформації в письмовій формі. Письмова інформація може передаватись на великі відстані; письмові записи можуть зберігатися протягом багатьох років і навіть століть. Лише писемні народи можуть розвивати літературу, історіографію та досягати високого рівня технологічного прогресу. Таким чином, культурний розвиток неписемних народів і племен є обмеженим. Письмо пропонує можливість зберігати інформацію, щоб винаходи та відкриття (наприклад, медичні та технологічні) не були втрачені, а могли розвиватися далі.

Саме ця здатність «розвиватися далі» дозволяє людству підвищувати власний освітній рівень, накопичувати знання та спиратися на попередні досягнення. Ми розшифрували геном людини, розробили ліки від смертельних хвороб і висадили людей на Місяць. Сьогодні громадяни більшості цивілізованих країн мають краще харчування, кращий одяг і кращу систему охорони здоров’я, ніж будь-коли раніше. Транспортні, освітні, медичні, промислові та навіть рекреаційні засоби є значно вдосконаленими порівняно з попередніми поколіннями. Навряд чи можна уявити кращі перспективи майбутнього для людства.

Але давайте порівняємо досягнення людства з досягненнями тваринного світу. По правді кажучи, сьогоднішні тварини володіють не більшими знаннями, ніж 200 або 2000 років тому. Що стосується помітних покращень середовища їх проживання, бази знань або минулих досягнень, сучасні тварини живуть не набагато краще, ніж їх попередні покоління. Однак люди не лише вчаться на своїх помилках, але й здатні планувати та будувати своє майбутнє. Жодна тварина не здатна на це. Людина, завдяки своїй будові «за образом Божим», має здатність вдосконалюватися – риса, якої явно бракує будь-якому представнику тваринного світу.

По-третє, людина здатна творити. У Буття 1–2 слова «створив» (бара) і «зробив» (асах) вживаються п’ятнадцять разів для позначення Божої діяльності. Про Його всемогутність свідчить Його здатність створити щось із нічого, просто промовивши це до існування (пор. Євреїв 1:3). Дивовижний і складний дизайн Його творіння свідчить про Його творчу досконалість. Подібно до Бога, людина також здатна творити та винаходити, хоча й робить це на зовсім іншому рівні. Подумайте про творчі шедеври Пікассо, Моцарта чи Ґете. Людина побудувала космічні кораблі, які можуть подолати 386 243 км до Місяця; сконструювала штучні серця для хворих і продовжує конструювати комп’ютери, які можуть обробляти мільярди фрагментів інформації за частки секунди. Тварини не можуть цього робити, тому що їм бракує властивої творчої здатності, якою Бог наділив людину. Павуки можуть плести складні павутиння, бобри можуть будувати захоплюючі хатини, а птахи можуть будувати затишні гнізда, але в цьому ними керують інстинкти.

Були зроблені численні спроби навчити тварин виражати себе в мистецтві, музиці, письмі тощо, але жодна з них не принесла очікуваного успіху. Крім простого і незграбного зображення кола, жодної спроби творчого самовираження серед них ніколи не спостерігалося. У сфері творчості та естетики між людьми і тваринами існує величезна прірва, яку неможливо подолати. Якщо взяти до уваги геніальність людської творчості в таких сферах, як література, мистецтво, наука, медицина, технології тощо, стає зрозуміло, що людину від усіх представників тваринного світу відокремлює величезна прірва, яку й справді не подолати. Безсумнівно, своєю здатністю до творчості людина завдячує створенню «за образом Божим».

По-четверте, з творчими здібностями людини тісно пов’язаний її дар міркування. Треба визнати, що тварини певною мірою також можуть розуміти. Вони можуть навчитися реагувати на команди та жести, а в деяких випадках навіть можуть бути навчені використовувати мінімальну частину мови жестів. Але, хоча мавп, собак і птахів можна «навчити» робити певні речі, вони все одно не можуть міркувати та ділитися своїми думками з іншими, щоб можна було говорити про справжнє розумне спілкування. Розум тварин не схожий на інтелект людини.

Тому питання полягає не в тому, чи можуть тварини мислити, а радше в тому, чи можуть вони мислити так, як люди. Очевидною відповіддю є рішуче «ні!» Узагальнюючи свої міркування з цього приводу, Тревор Мейджор зробив такий висновок щодо інтелекту шимпанзе:

Чи розумні шимпанзе? Так. Чи розум шимпанзе є таким самим, як розум людини? Ні. Люди розумніші за мавп і володіють додатковими формами інтелекту. Навіть найвищим тваринам бракує емпатії, передбачення та мовних здібностей, якими володіють усі, крім наймолодших або найбільш інтелектуально відсталих представників нашого виду.

П’ята характеристика, яка стосується «образу Божого» – це свобода волі людини робити раціональний вибір. Сам Бог має свободу волі, на чому неодноразово наголошує Святе Письмо. Автор псалму написав: «Усе, що Господь забажав, те вчинив» (134:6)28. Бог має свободу волі і застосував її для людства.

Як вольова істота, наділена здатністю робити моральний вибір, людина також має свободу волі. І завдяки цьому вона здатна сама обирати свою долю. Коли тварини реагують на навколишнє середовище, вони керуються інстинктом. Але на відміну від тварин, людина не покладається насамперед на інстинкти у своєму виживанні. Радше, Бог дав їй здатність планувати власне життя, а потім розумно здійснювати ці плани.

По-шосте, з усіх істот на Землі тільки людина має здатність вибирати між добром і злом. Тварини не мають вродженого почуття моральної «правильності». Собаку можна навчити не робити певних речей і навіть боятися покарання, але совісті у нього точно немає. Доберман не шкодує, що покусав листоношу; він також не почувається винним після того, як з’їв іменинний торт свого господаря. Лев не має докорів сумління, вполювавши молоду газель на обід. Просто немає доказів того, що звірям притаманне почуття моралі чи етики. Однак у кожного чоловіка, жінки та дитини є почуття моральної відповідальності, яке походить з того факту, що Бог є нашим Творцем (Псалом 99:3) і що ми створені за Його духовним образом (Буття 1:26–27).

По-сьоме, людина має совість. Звертаючись до християн, які жили в Римі в першому столітті, Павло стверджував, що навіть стародавні погани, які не мали писаного закону від Бога і не мали доступу до закону Мойсея (не ставши прозелітами в юдаїзм), все ж мали певний закон, «написаний в їхніх серцях» (Римлян 2:14–15). Тож, їхня совість або звинувачувала, або виправдовувала їх. Кожного разу, коли людина чинить не по совісті, вона відчуває провину. І хоча оточення людини, безсумнівно, відіграє важливу роль у її індивідуальному уявленні про мораль, потреба в моралі загально визнається людьми в усьому світі. Як це можна пояснити? Єдиний спосіб – це визнати, що людині було дано совість «на початку» як частину її створення за образом Божим.

По-восьме, як і Бог, людина може відчувати щирі емоції. Ешбі Кемп так прокоментував цей факт:

Кілька елементів нашої природи відрізняють нас від тварин... Мабуть, найголовнішою відмінністю є здатність робити себе та світ об’єктом рефлексії. Інші аспекти нашої унікальності, деякі з яких пов’язані з цією здатністю, включають моральну та духовну свідомість, творчість та абстрактні міркування. Ми також маємо унікальну здатність до поклоніння, любові, спілкування та емоційного досвіду.

По-дев’яте, лише людина має унікальну, вроджену схильність до релігійності; вона має і бажання, і здатність поклонятися. Незалежно від того, наскільки «примітивною» чи «просунутою» може бути людина, і незважаючи на те, що вона може жити ізольовано від усіх інших людей, вона завжди прагнула поклонятися вищій істоті. І навіть коли людина відходить від істинного Бога, вона все одно поклоняється чомусь. Це може бути дерево, камінь або навіть вона сама. У своїй книзі «Невірні та єретики: антологія агностики» Кларенс Дарроу та Уоллес Райс цитували відомого скептика Джона Тиндаля:

Релігія живе не силою і не догмами, а тим, що вона закладена в самій природі людини. Якщо взяти метафору зі сфери металургії, можна сказати, що форми ламаються і реконструюються знову і знову, але розплавлена руда залишається в ковші людства. Такий глибокий і постійний вплив навряд чи скоро зникне…

Понад двадцять років тому еволюціоніст Едвард О. Вілсон з Гарвардського університету визнав: «Схильність до релігійних вірувань є найскладнішою та найпотужнішою силою в людському розумі та, цілком імовірно, частиною людської природи, яку неможливо викорінити». Отже, як віруючі, так і невіруючі охоче визнають, що релігійність вкорінена в людині. Проте жоден шимпанзе чи собака ніколи не зупинялися, щоб побудувати вівтар, заспівати хвалебний гімн або помолитися й подякувати Богові. Унікальна схильність людини поклонятися комусь або чомусь і той факт, що тільки вона підкоряється Богові (Дії 17:30; Євреїв 14:13), є важливою ознакою образу Бога, який вона носить.

Імовірно, найважливішою ознакою того, що людина несе на собі духовний відбиток Бога, є той факт, що вона має безсмертну душу. Лише людина наділена безсмертною душею; тварини не мають такої душі (див. коментарі до Буття 1:20). На відміну від тварин, людина має даний Богом дух, який повертається до Нього, коли людина помирає (Екклезіаста 12:7). Про тварин таке ніколи не стверджується. Святе Письмо говорить про Адама, першу людину, як про сина Божого (Луки 3:38), а про людство в цілому – як про «Божий рід» (Дії 17:29). Жодна тварина ніколи не була описана такими словами. Людина – єдина фізична істота на землі, яка має безсмертну душу, яку дав їй Бог – Отець духів (Євреїв 12:9). Цей даний Богом безсмертний дух (який одного дня повернеться до Нього), безсумнівно, робить нас носіями божественного образу. Він уподібнює нас до Бога, відокремлює нас від нижчого творіння і дає нам привід жити згідно з Божою волею!

ВИСНОВОК

У Біблії людина постає як істота, що стоїть на зовсім іншому рівні від усіх інших істот на землі. Вона високо підноситься над усіма земними творіннями завдяки феноменальним здатностям і ознакам, якими Всемогутній Бог вільно наділив її. Жодна інша жива істота не була наділена здібностями та спроможністю, потенціалом і гідністю, які Бог дарував кожній людині. І справді, людство є вершиною, вінцем, апогеєм Божого земного творіння. Тільки ми створені «за образом і подобою Божими».

[1:28] Кажуть, що Біблія суперечить науці й що обидві вони не можуть надавати істинну картину світобудови. Віруючі, які погоджуються з такими твердженнями, втішають себе тим, що Біблія не є «науковим підручником», а отже, від неї не очікується абсолютної точності в питаннях науки. По правді кажучи, незалежно від того, чи є Біблія підручником взагалі – з фізики, географії, мови чи будь-якою іншою книгою, якщо Біблія натхнена всезнаючим Творцем всесвіту, вона повинна бути точною в усьому, що в ній сказано. Коли вона торкається наукових питань, її викладення відповідного матеріалу має бути ідеальним – і це дійсно так.

Насправді, згідно з Біблією, Бог Сам започаткував науку. Коли Бог створив людей на шостий день і наказав їм «володіти» землею та «панувати» над нею (Буття 1:28), Він наказав людству робити те, що вимагатиме обширних наукових досліджень і експериментів. Якщо Сам Бог заснував науку, чому б їй суперечити Його Слову? Коли Бог через Свого слугу Павла сказав, що про Його існування та деякі з Його характерних властивостей можна дізнатися через вивчення Його творіння (Римлян 1:20), Він тим самим поставив Свою печатку схвалення на науковому вивченні творіння. Наказавши «усе досліджувати і доброго держатися» (1 Солунян 5:21), Він, по суті, резюмував застосування наукового методу. Заохочуючи людей вивчати «діла Господні», Він схвалював науку, а саме дослідження творіння, потопу, і будь-яких інших діл, які Бог зробив на землі (Псалом 110:2). Коли Бог хотів, щоб Адам дав імена всім тваринам, Він заснував сферу біології (Буття 2:19). Коли Він привернув увагу Йова до природних законів, які керують всесвітом, Він заохочував до вивчення фізики (Йова 38:33). Йова 12:8–10 наголошує на вивченні геології, тоді як Псалом 18:2 і Буття 15:5 заохочують до вивчення астрономії. Числа 19 навіть окреслюють основний рецепт антибактеріального мила – ось вам і практична хімія. Основна суть кількох наукових законів також згадується у Святому Письмі, включаючи перший (Буття 2:1–2; Євреїв 4:3) і другий закони термодинаміки (Псалом 101:26–28; Ісаї 51:6; Матвія 6:19), закон причини та наслідку (Євреїв 3:4), закони генетичного відтворення (Буття 1:11,24; Галатів 6:7; Луки 6:44) і закон біогенезу (Буття 1:11, 21, 24; 2:7; Дії 17:25; 1 Тимофія 6:13). Соломон у своїй натхненній мудрості схвалив вивчення біології, заохочуючи вивчення орлів і змій (Приповісті 30:18–19), а також мурах, борсуків, сарани та павуків (Приповісті 30:25–28). Ісус заохочував до вивчення ботаніки, звертаючи увагу людей на польові лілії (Матвія 6:28), насіння (Матвія 13:1 9, 24–30), дерева та виноградні лози (Матвія 7:16–20) і траву (Матвія 6:30); орнітології, наводячи приклад птахів небесних (Матвія 6:26); ентомології, коли згадував міль (Матвія 6:19–20); і зоології, коли говорив про овець, собак і свиней (Луки 15:3–7; Матвія 7:6). У своїй промові до Йова в розділах 38–41 Бог мав не меті упокорити і навчити його, давши йому науковий урок, який стосувався знань з геології, космології, астрономії, фізики, океанографії, номології, оптики, метеорології та біології, включаючи зоологію, орнітологію, ентомологію, герпетологію, ботаніку та морську біологію. Який з цього можна зробити висновок? Бог заснував, схвалив і навіть наказав вивчати науку. Тож, наука не суперечить Святому Письму.

Тоді чому така плутанина? Певною мірою вона зумовлена сутністю науки спостереження: ми не можемо відчути на смак, доторкнутися, понюхати, почути чи побачити Бога, процес творення чи потоп. Тому деякі люди роблять висновок, що біблійне творіння є ненауковим. Хоча деякі аспекти біблійної концепції створення світу й дійсно неможливо перевірити за допомогою органів чуття, оскільки ми не можемо спостерігати їх сьогодні, те саме можна сказати й про кілька ключових етапів будь-якої натуралістичної теорії (наприклад, «великий вибух», походження життя, видів тощо). Це вже сфера дії «історичної науки», коли для обґрунтування теорії стосовно історичних подій, які неможливо спостерігати, необхідно використовувати дедуктивне міркування на основі наявних непрямих доказів – так само, як криміналісти використовують науку для розслідування подій, свідками яких вони не були. Подібно до будь якої історичної концепції, біблійна концепція також має бути обґрунтована не прямими, а непрямими доказами. Як показано на ресурсі www.apologeticspress.org, біблійна концепція підтверджується доказами, у той час як натуралістична концепція суперечить їм.

Подальша плутанина виникає через зіставлення Святого Письма з основними постулатами сучасної натуралістичної науки. Справді, в наш час було висунуто кілька популярних натуралістичних теорій, які суперечать Біблії, але при ретельному розгляді виявляється, що ці концепції суперечать фундаментальним аспектам справжньої науки. Наприклад, не можна бути натуралістом і при цьому вірити в явища, які не відбуваються в природі (наприклад, безпричинні наслідки, самовільне виникнення законів науки, матерії/енергії, життя, генетичної інформації, дизайну тощо). Теорія не може суперечити сама собі і залишатися істинною. Справжня наука не матиме внутрішніх протиріч, які наявні в натуралістичних теоріях.

Натомість біблійна концепція не підтримує таких внутрішньо непослідовних псевдонаукових теорій. У ній недвозначно стверджується, що всесвіт був створений ex nihilo (з нічого) Богом, Великим Творцем, за шість днів – і це твердження не суперечить наявним доказам та підтверджується непрямими доказами. Через кілька сотень років після тижня творіння стався всесвітній потоп, який кардинально вплинув на Землю. Докази науки також підтверджують біблійну розповідь про цю подію, включаючи дані геології, палеонтології, астрономії, біології та метеорології.

Біблійна концепція є науковою, оскільки вона може пояснити походження законів науки. Вона є науковою, тому що може пояснити існування і характеристики всесвіту без протиріч. Біблійна концепція є науковою, оскільки в ній точно сформульовано кілька законів науки ще до того, як вони були відкриті, як то закон причини та наслідку; перший і другий закони термодинаміки; закон біогенезу33. Біблійна концепція є науковою, оскільки вона зробила багато перевірених часом наукових прогнозів34. Підсумок: Бог Сам заснував науку. Коли справжні наукові відкриття розглядається та розуміються належним чином і чесно, наука підтримує Біблію та християнство. Вона точно не суперечить Святому Письму.

[1:29] Після створення людини і наземних тварин на шостий день тижня творіння Бог повідомив Адаму, що «усякі рослини, які розсівають насіння … і всяке дерево, що в собі має свій плід … вам буде для їжі». Немає запису про те, що Бог дозволив Адаму та Єві забивати корів або коптити курей, але Він дозволив їм їсти насіння та плоди рослин і дерев. Уже в наступному розділі Книги Буття записано, що Бог дозволив Адаму їсти «з усякого дерева, що в раю» (крім дерева пізнання добра і зла, 2:16–17). Зауважте, що тут нічого не сказано про тварин – лише про рослинність. Знову ж таки, в Буття 3, коли Бог засудив Адама та Єву до життя поза Едемським садом, Він сказав: «…їстимеш польові рослини. В поті свого чола будеш їсти свій хліб, доки не вернешся в землю» (3:18–19). У перших трьох розділах Біблії Бог тричі наставляв людину щодо її харчування, і кожного разу в Біблії згадується лише те, що Бог дозволив людині їсти рослинну їжу (з якої можна було також зробити хліб, 3:19).

У Біблії згадується, що Бог дозволив людині їсти будь-яких тварин лише після потопу (Буття 9:1–3). Так само, як Бог від початку дозволив людству їсти «усякі рослини», багато століть потому, вже після потопу Бог дозволив людству їсти «все» – включно з усіма тваринами, які населяють землю та море. [Примітка: виявляється, що закони щодо споживання чистих і нечистих тварин не були дані до закону Мойсея (Левіт 11; Второзаконня 14:3–21). Хоча до потопу не проводилося різниці між чистими та нечистими тваринами (пор. Буття 7:2–3), ця відмінність, схоже, стосувалася лише того, які тварини були придатні для жертвоприношення, а не для споживання (пор. Буття 8:20).]

Щоби дізнатися, чи були всі люди вегетаріанцями до потопу, можна просто зробити висновок, що згідно Біблії, до потопу Бог дав повеління лише щодо споживання рослинної їжі. Боже Слово явно мовчить про поїдання тварин. Однак те, що до потопу Бог не дав людині чіткого дозволу їсти м’ясо тварин, ще не означає, що людство дотримувалося цього припису. Здається ймовірним, що були деякі люди, які виходили за межі дозволеного Богом і все одно їли різні види тварин. Неважко уявити тих, хто жив незадовго до потопу, всі бажання серця яких повсякчасно були спрямовані тільки на зло (Буття 6:5), які схилялися над жертовним ягням, відчували солодкий аромат м’яса та їли баранячу ногу (пор. 1 Самуїла 2:12–17).

Деякі запитують, чому Адамів син Авель розводив отари, якщо він і його нащадки повинні були бути вегетаріанцями? Хоча в Біблії точно не сказано, чому Авель був «пастухом овець» (Буття 4:2), це швидше за все тому, що таким чином Авель міг забезпечити одягом себе та інших, а також забезпечити тварин для жертвоприношення Богу, яких люди могли отримувати від нього. Одне можна знати точно: до потопу ми ніде не читаємо про те, щоб Бог дозволив людям їсти м’ясо тварин. Проте принаймні тричі до оповідання про потоп у Біблії згадується, що Бог дозволив людям споживати плоди землі. Крім того, у Буття 9:2–3 наголошується, що після потопу між тваринами та людьми існували вже зовсім інші стосунки. У тварин розвинувся страх перед людьми, і людству було дозволено вживати в їжу м’ясо тварин – так само, «як зелені рослини» від початку творіння (9:3; 1:29).

Буття (1: вступ і правдивість)

ВСТУП ДО БУТТЯ

Зміст

1—2

Створення світу.

3—4

У світ входить гріх.

5

Родоводи.

6—9

Потоп.

10

Родоводи.

11

Вавилонська вежа.

12—25

Авраам:

Його покликання (12)

Небіж Лот (13—14);

Заповіт (15);

Ізмаїл (16);

Обрізання (17);

Содом і Гоморра (18—19);

Абімелек (20);

Народження та принесення в жертву Ісаака (21—22);

Смерть Сарри (23);

Шлюб Ісаака (24);

Смерть Авраама та народження Якова та Ісава (25).

26—36

Ісаак та його сини:

Абімелек (26);

Благословення Якова (27);

Втеча до Месопотамії та сни (28);

Шлюб з Лією та Рахіль, процвітання (29—30);

Повернення до Ханаану та зустріч з Ісавом (31—33);

Винищення Шекему (34);

Поновлення заповіту та смерть Ісаака та Рахиль (35);

Родовід Ісава (36).

37—60

Йосиф.

Головна тема

КНИГА БУТТЯ: МІФ ЧИ ІСТОРІЯ?

НОВИЙ ЗАПОВІТ ДОВОДИТЬ БУКВАЛЬНІСТЬ ОПОВІДАННЯ КНИГИ БУТТЯ

Ісус

Розгляньмо приклади відсилок на Книгу Буття, зроблених Ісусом:

Ісус оголосив сатану «душогубом від самого початку» та батьком неправди, посилаючись на гріхопадіння (Івана 8:44; Буття 3:4,19; пор. Римлян 5:12; 1 Івана 3:8).

Ісус посилався на писання Мойсея як на справжнє відображення історичних подій (Івана 5:46–47).

ПавлоПодібним чином і Павло розглядав осіб, місця та події, згадані в Книзі Буття, як історично реальні. Ось деякі приклади його згадки про них:

Він процитував Буття 1:3, щоби зазначити, що Бог повелів світлу засяяти з темряви (2 Коринтян 4:6).

Цитуючи Буття 2:7, Павло сказав, що Адам був першою людиною на Землі (1 Коринтян 15:45).

Він стверджував, що Адам був створений із пороху земного (1 Коринтян 15:47) – як і написано в Книзі Буття.

Він зазначив, що жінка походить «від» (ek – із) чоловіка (1 Коринтян 11:8,12), посилаючись на той факт, що Єва була буквально взята з тіла Адама.

Павло процитував Буття 2:24 на підтвердження того, що чоловік і жінка «стають одним тілом» (1 Коринтян 6:16), порівнюючи шлюб із Церквою (Ефесян 5:31).

Павло стверджував, що Божественність і якості Бога є очевидними «від створення світу» (Римлян 1:20).

Павло сказав, що Ісус виконав обітниці, дані «батькам», тобто Аврааму, Ісааку та Якову (Римлян 15:8).

Павло цитує обіцянку, яку Бог дав Аврааму щодо народження Саррою Ісаака (Римлян 9:9), а також згадує Якова, Ісава та Ревеку на ім’я (вірші 9–10).

ПетроПетро також підтримав історичність оповідання Книги Буття:

Він посилався на створення світу «з води та водою» з Буття 1:2, 6–7, 9 (2 Петра 3:5).

Петро також зазначив фактичні, історичні стосунки між Саррою та Авраамом (1 Петра 3:6).

Послання до євреївАвтор Послання до євреїв ґрунтує всі свої аргументи на історичності Книги Буття та старозавітної системи:

Його цитата зі 101-го псалма містить і той факт, що як Бог створив небо та землю, так вони і загинуть (1:10). Обидва факти вимагають буквальної історичності.

Порівняння Христа з Мелхиседеком (Буття 14:18) на відміну від Аарона вимагає, щоб вони обидва були реальними історичними особами (5:1–10; 6:20; 7:1–21).

Божа обіцянка Аврааму в Буття 22:17 була буквальною обіцянкою, даною буквальній людині (6:13–14).

Бог створив всесвіт своїм «Словом» (11:3) – так само, як і зазначено в Книзі Буття про порядок створення світу («І сказав Бог …»).

Ісав продав своє первородство за їжу (12:16). • Пролита кров Авеля так само історично реальна, як і пролита кров Христа (12:24).

ЛІНГВІСТИЧНІ ДОКАЗИ ІСТОРИЧНОСТІ ПОДІЙ КНИГИ БУТТЯ

ПІДТВЕРДЖЕННЯ З ІНШИХ ТЕКСТІВ БІБЛІЇ

Ще один приклад можна побачити у заклику автора псалму до неживого творіння хвалити Бога:

ВИСНОВОК

КНИГА БУТТЯ

1:2 Слова, виділені курсивом, були додані для ясності. Їх немає в оригінальних єврейських або арамейських текстах.

[1:20] Чи є у тварин душа? І якщо так, чи їхня душа така ж, як у людини? Тобто, чи вона така ж безсмертна і чи опиниться вона зрештою або в раю, або в пеклі?

ЧИ ДОПУСКАЄ ОПОВІДАННЯ КНИГИ БУТТЯ МІЛЬЯРДИ РОКІВ?

ТЕОРІЯ РОЗРИВУ

бара = створив

асах = зробив

СЛОВНИК ТВОРІННЯ

Це опис походження…А — неба й земліБ — коли вони були створеніБ’ — того дня, котрого створив Господь БогА’ — землю і небо

Павло
Подібним чином і Павло розглядав осіб, місця та події, згадані в Книзі Буття, як історично реальні. Ось деякі приклади його згадки про них:

Петро
Петро також підтримав історичність оповідання Книги Буття:

Послання до євреїв
Автор Послання до євреїв ґрунтує всі свої аргументи на історичності Книги Буття та старозавітної системи:

Це опис походження…
А — неба й землі
Б — коли вони були створені
Б’ — того дня, котрого створив Господь Бог
А’ — землю і небо