Справедливе вирішення питань Біблійних "протирічь"

Упродовж століть люди намагалися виправдати своє неприйняття натхненності Біблії різними причинами. Дехто припускав, що Біблія не є натхненним Словом Божим, тому що в дитинстві їхні батьки казали їм, що це лише стародавній твір. Інші ніколи не читали Біблію і не досліджували жодних доказів її божественного походження. Обраний ними шлях невіри може бути, скоріше, результатом байдужості, ніж чогось іншого. Дехто відкинув Біблію, тому що більшість знайомих їм людей, які називають себе християнами, поводяться безбожно, чинять розбрат або лицемірять. Інші просто не мають бажання жити згідно з Божою волею і не хочуть, щоби Бог або хтось інший вказував їм, що робити. Ці люди відмовляються вірити в Бога, тому що в такому разі їм доведеться відмовитися від аморальних вчинків, які їм так до вподоби.

Можливо, у ХХІ столітті найчастіше згадуваною причиною, чому люди відкидають Богонатхненність Біблії, є припущення про існуючі в ній протиріччя. Стверджується, що автори біблійних книг допускали численні помилки у своїх творах, які часто суперечили або тому, що написав інший автор біблійних текстів, або якомусь відомому історичному, географічному чи науковому факту. За останні роки було опубліковано безліч книг і створено веб-сайтів, присвячених розголошенню так званих «біблійних протиріч». Передбачувані протиріччя перераховуються одне за одним і публікуються в Інтернеті або в друкованому вигляді сторінка за сторінкою.

Багато невіруючих стверджують, що саме «помилки» в Біблії є однією з головних причин, якщо не головною причиною, чому вони відкинули Біблію як Слово Боже. Кілька років тому один чоловік написав нашій редакції, згадуючи, чому він став невіруючим: «Поворотним моментом для мене, – писав він, – стало розуміння того, що Біблія не є безпомилковою». Деякий час тому з нами зв’язався інший чоловік, який назвав себе нехристиянином і зазначив, що «ці розбіжності в біблійних текстах є однією з найголовніших причин того, чому я все ще не є християнином».

Деякі введені в оману християни хибно стверджували, що непогрішність не є аспектом натхненності Святого Письма і тому обговорення цього питання шкодить справі Христа. Справа в тому (як добре відомо скептикам), що якщо автори книг Біблії припустилися помилок, суперечили оповіданням один одного, то в такому разі Біблія виникла в розумі людей, а не Бога (2 Петра 1:20–21). Але якщо хтось почав би стверджувати, що має одкровення від Бога, то перше, що хотів би знати будь-який чесний шукач правди, це те, чи було це «одкровення» фактично точним. Помилковість послання була би першим свідченням того, що воно було продуктом людського розуму, а не посланням з небес. З іншого боку, фактична точність – це перше, чого слід очікувати від будь-якого документа, який претендує на натхненність Богом (2 Тимофія 3:16).

Скептики стверджують, що якщо «натхненні» апостоли та пророки робили помилки у своїх писаннях, то вони не були «натхненними Богом» (2 Тимофія 3:16). Однак серйозною помилкою цих скептичних тверджень є сам висновок, що автори Біблії зробили якісь помилки. По правді кажучи, «протиріччя», які нібито існують у творах авторів книг Біблії, насправді є лише припущеннями чи хибними тлумаченнями біблійних текстів. Будь-хто, хто справді намагається зрозуміти Біблію чи будь-який твір античності, повинен враховувати деякі основні принципи тлумачення, які дозволяють розумно трактувати той чи інший твір. Дотримуючись принципів справедливості, які нам би хотілося, щоби були застосовані до нас, при розгляді писань авторів біблійних книг, необхідно використовувати наступні правила тлумачення. Без таких принципів справедливе й чесне розуміння Святого Письма є неможливим.

Принципи вирішення так званих протирічь у Біблії

№1 Автори біблійних текстів вважаються невинними, поки не доведена їх вина

Уявіть собі, яким хаотичним було б життя, якби ми припускали, що всі слова та вчинки будь-якої людини були нечесними. Якби ми припускали, що все, що розповідали нам батьки, було брехнею, ми могли б випити отруту або передозувати рецептурні ліки, які, за їх словами, могли вбити нас. Якби ми припускали, що все, що ми дізналися про історію, було брехнею, ми б ніколи не змогли спиратися на досягнення минулих поколінь. Якби ми щодня керувалися припущенням, що кожна людина, з якою ми спілкуємося, постійно бреше нам, життя видавалося б практично неможливим.

Загалом люди розуміють важливість принципу «невинний, поки вину не доведено». Учитель не може правомірно вважати, що учень, який отримав високий бал за тест без попередньої підготовки до нього, списав. Можливо, він отримав всю потрібну для цього інформацію в іншому місці в інший час. Можливо, він достатньо добре засвоїв весь матеріал під час уроку, тож йому не довелося вчити його вдома. А можливо, йому просто «пощастило» і він правильно вгадав відповіді на ті питання, які не знав. Учитель не може правомірно покарати такого учня без доказів того, що він списував. Поліцейський не має права припускати, що оскільки вбивство було скоєно людиною в зелених кросівках, то перша людина в зелених кросівках, яку він побачить, і є вбивцею.

У нашому повсякденному житті ми зазвичай вважаємо, що людина каже правду, поки в нас не буде реальних доказів того, що вона нам збрехала. Якщо хтось телефонує до офісу компанії й секретарка повідомляє, що її начальник у відпустці, а лише через годину ця людина отримує електронний лист від цього начальника з детальним викладенням якоїсь службової справи, чи має вона право робити висновок, що секретарка збрехала? Зовсім ні. (Скільки людей працює під час відпустки?) Той начальник міг навіть бути в офісі з якоїсь причини, але все одно насправді бути у «відпустці». (Хто з нас не затримувався надовго на роботі навіть під час «відпустки»?) Припустімо, хтось питає вас, куди ви йдете, і ви відповідаєте: «Додому». Однак дорогою додому ви зупиняєтеся в продуктовому магазині. Якщо та сама людина, яка питала вас про це, побачить вас у продуктовому магазині, чи матиме вона рацію, зробивши висновок, що ви їй збрехали, адже, повертаючись додому, ви зайшли в магазин? Звісно ні! Справа в тому, що більшість розсудливих людей розуміють, що ми «невинні, доки нашу вину не доведено», і що хибні звинувачення заслуговують на осуд.

Оскільки ми надаємо людям перевагу сумніву, тобто дотримуємося презумпції їх невинності та загалом вважаємо, що вони кажуть правду, поки в нас не буде доказів протилежного, ми повинні застосовувати той самий принцип і до історичних книг або документів. Написане вважається правдою, доки не буде доведено протилежне. Чи є у нас докази того, що автор античного твору брехав або помилявся щодо якоїсь теми? Якщо ні, ми не повинні звинувачувати автора в неправдивості. Вільям Арндт правильно аргументував цей принцип:

Найпершим припущенням завжди має бути те, що автор не суперечить сам собі. Це правило застосовується до творів світських авторів. Яких тільки зусиль не докладали редактори, щоби узгодити, здавалося б, суперечливі твердження в працях Платона! Принцип, яким вони керувалися, полягав у тому, що не можна припускати наявності жодного протиріччя, поки не виявляться марними всі спроби дійти гармонії тексту. Цей принцип відповідає вимогам справедливості. Тож нехай така ж завзята добра воля буде керувати нами у трактуванні складних уривків Біблії.

Текст книги слід вважати внутрішньо послідовним, доки не можна буде переконливо довести наявність внутрішніх протирічь. Цей підхід застосовувався протягом всієї літературної історії, і є досі прийнятним у більшості випадків. (Неможливо сподіватися на послідовний урок зі стародавньої історії, спираючись на праці Геродота, Фукідіда, Йосипа Флавія тощо, виходячи з припущення, що всі вони казали неправду). Шанований професор права Гарвардського університету ХІХ століття Саймон Грінліф розглянув цей принцип у своїй книзі «Свідчення євангелістів: Дослідження Євангелій за правилами доказів»:

Норма муніципального права з цього питання відома і з однаковою силою застосовується до всіх стародавніх писань, чи то документальних, чи іншого характеру; і оскільки воно є першим за порядком у розгляді таких запитів, його можна, просто заради зручності, позначити нашим першим правилом: «Кожен очевидно давній документ, який надходить із належного сховища чи зберігання та не має явних слідів підробки, закон вважає справжнім і покладає на протилежну сторону справу доведення протилежного».

Дійсно, логічно прийнятним способом підходу до визначення правдивості стародавніх писань є припущення про їх невинність, а не провину. Біблія, безсумнівно, заслуговує на таке ж ставлення.

№2 Можливостей буде достатньо

Якби одного разу ваш прискіпливий колега побачив, як ви дістаєте 20 гривень із корпоративної каси, чи мав би він право негайно повідомити всіх в офісі, що ви злодій? Єдине, що знає цей «обвинувач», це те, що ви взяли трохи готівки із каси на роботі. Він не знає, чи начальник дозволив вам взяти ті гроші. Він не знає, чи ви відшкодовували свої витрати на покупку, яку зробили для компанії за власні кошти. Він не знає про будь-яку попередню домовленість, яка у вас могла бути з головним менеджером щодо використання цих грошей дорогою на роботу наступного ранку, щоб купити смаколики для всіх співробітників офісу. Усе, що знає цей невгамовний колега, це те, що (1) ви йому не подобаєтеся і (2) ось «причина» для вашого звільнення.

Практично кожен, хто розглядає такий сценарій, швидко розуміє, наскільки неморальним було б робити такий поспішний висновок. Чому? Тому що існує багато можливих варіантів того, чому ви можете чесно й законно взяти ці 20 гривень із корпоративної каси. Без додаткової інформації та відповідних доказів законна можливість вашої невинності має передбачатися, поки вашу вину не буде доведено. Якщо особа чи історичний документ (наприклад, Біблія) повинні вважатися «невинними, доки їх вину не буде доведено», тоді без додаткових доказів буде достатньо будь-яких можливостей.

Припустимо, що відеозапис, на якому видно, як ви берете 20 гривень, став доступний через 50 років після вашої смерті, і в живих вже немає нікого, хто міг би так чи інакше підтвердити вашу невинність чи вину. Але оскільки власник відео хоче поквитатися з вашими онуками, він викладає відео в Інтернет і клеймить ваших онуків як нащадків злодія. Знову ж таки, жодна чесна і справедлива людина не подумає, що такий вчинок був правильним. Чому? Тому що, навіть не знаючи про обставини, пов’язані з тими 20 гривнями, вони би вважали, що могло існувати багато законних можливих причин, чому ви могли правомірно взяти ті гроші.

Оскільки апостоли, пророки й ті, кому вони спочатку адресувати свої писання, померли вже щонайменше 1900 років тому, то коли виникають питання щодо їх творів, очевидно неможливо запитати їх, що саме вони мали на увазі. І хоча нам би хотілося дізнатися, чому Матвій описав якусь подію так, а Лука інакше, ми вже ніколи не дізнаємося напевно. У такому разі є доречним питання: «Чи справді можливо, що обидва описи або твердження є правдивими?»

Наприклад, Матвій і Марк написали, що «розбійники» (у множині) насміхалися над Ісусом, коли Він був на хресті (Матвія 27:44; Марка 15:32). Однак Лука згадав, що «один із злочинців» лихословив Ісуса (Луки 23:39). Розповідь Луки очевидно відрізняється від розповідей Матвія та Марка, але чи обов’язково вони суперечать одна одній? Іншими словами, чи можуть усі ці твердження були правдивими?

Розглянемо дві реальні можливості існування розбіжностей щодо поведінки злочинців, розіп’ятих поряд з Ісусом. По-перше, цілком можливо, що спочатку обидва розбійники лихословили Христа, але потім один з них розкаявся. Почувши слова, які Ісус промовив з хреста й побачивши Його готовність прощати, один із розбійників міг визнати, що Ісус і справді був Месією. Скільки разів ми самі могли стверджувати щось, але через деякий час взяти свої слова назад, отримавши додаткову інформацію?

Друге можливе пояснення наявних відмінностей передбачає розуміння фігури мови, відомої як синекдоха. У словнику Merriam-Webster наведено таке визначення цього терміну: «фігура мови, за допомогою якої частина позначається як ціле (наприклад, п’ятдесят вітрил на позначення п’ятдесяти кораблів), ціле як частина (наприклад, світ на позначення вищого світу)… або матеріал для позначення того, що з нього зроблене (наприклад, залізо у розумінні виробів з нього)»18 Подібно до того, як автори книг Біблії часто використовували фігури мови, такі як порівняння, метафори, сарказм і метонімія, вони також використовували синекдоху. Як видно з визначення, цю фігуру мови можна використовувати у різний спосіб:

• Ціле може позначатися його частиною.

• Частина може позначатися як ціле.

• Час може позначатися його частиною.

• Множина може позначатися одниною.

• Однина може позначатися множиною.

Цілком можливо, що Матвій і Марк використовували множину на позначення однини у своїх розповідях про злочинців, які лихословили Христа на хресті. Щоб ви не думали, що це може бути поодиноким випадком, зверніть увагу на два інших місця в Святому Письмі, де використовується та сама форма синекдохи.

У Буття 8:4 сказано, що Ноїв ковчег зупинявся «на горах Араратських». Питання: чи ковчег зупинився на одній з гір Арарату, чи на всіх них одночасно? Хоча ковчег і був величезним судном, очевидно, що він зупинився на одній, а не на кількох горах Арарату.

У Буття 21:7 Сарра запитала: «Хто б сказав Авраамові … що Сарра грудьми годуватиме дітей? Адже я в його старості народила сина!». Кожен, хто добре знає Біблію, пам’ятає, що у Сарри була лише одна дитина. Проте в певних контекстах може використовуватись синекдоха, і людина вживатиме слово «діти», говорячи про одну дитину (як у випадку Сарри). Часто, коли мати звертається до своїх дітей, вона може сказати «хлопчики й дівчатка», навіть якщо у неї двоє синів і лише одна дочка. Просто звертатися до своїх дітей «хлопчики й дівчинка» звучить не так добре, як «хлопчики й дівчатка». Таким чином, вона може часто використовувати множину («дівчатка») на позначення однини («дівчинка»). Але в тому, як вона використовує цей вираз, наголос робиться не на однині чи множині цих іменників, а на їх конкретних категоріях («хлопчики» та «дівчатка»).

Цілком можливо, що Матвій і Марк також зосередилися на категоріях людей, від яких виходили глузування, а не на фактичній кількості людей у цих категоріях. Матвій згадує, як «ті, хто проходив» (27:39), воїни (27:27), книжники, старші та первосвященики (27:41) і «навіть розбійники» (27:44) насміхалися над Ісусом. Таким чином, насмішники Христа належали до різних класів людей, включаючи злочинців (хоча фактично лише один з них міг насміхатися над Ісусом).

Знову ж таки, при сумлінному читанні Біблії не потрібно знати точну відповідь на ймовірне протиріччя; потрібно лише надати одну чи декілька законних можливостей гармонізації текстів, щоби спростувати твердження про існування справжнього «протиріччя». Стосовно розбійників, які померли того дня з Ісусом, будь-який скептик не може заперечувати, що обидва попередні пояснення є правдоподібними відповідями на питання про те, чому Матвій і Марк писали про «розбійників», які лихословили Христа, а не про одного «розбійника».

Яке з цих можливих пояснень є правильним? За відсутності додаткової інформації однозначна відповідь, скоріше за все, неможлива. Однак обидві відповіді мають свої переваги. Будь-якої з них достатньо для відповіді на звинувачення в помилці. Понад століття тому авторитетний богослов і проповідник євангелія Дж. Макгарві так прокоментував це питання:

Ми не зобов'язані доводити правдивість цієї гіпотези; а лише те, що це може бути правдою. Якщо це взагалі можливо, тоді можливо, що протиріччя не існує; якщо це ймовірно, то ймовірно, що протиріччя не існує... Звідси також випливає, що коли між двома авторами виникає видиме протиріччя, перш ніж ми виголосимо одного або обох хибними, за принципом загальної справедливості нам слід вичерпати всю свою винахідливість у пошуках якогось імовірного припущення, на підставі якого вони обидва можуть казати правду. Чим краща загальна репутація цих авторів, тим важливішим є цей обов’язок, щоб ми не клеймили як фальшивих тих, хто заслуговує на шанобливе ставлення до себе.

Тож, Біблія невинна, доки її вину не доведено. А жодна провина так і не була доведена. Навпаки, для всіх важких для розуміння уривків Святого Письма існують законні можливі пояснення.

№ 3 Контекст є критично важливим

Ефективне спілкування неможливе, якщо його учасники не враховують контекст, у якому робляться ті чи інші заяви. Що має на увазі мати, коли кричить своєму чоловікові-пожежному: «Наш син сьогодні запалює!», побачивши, як її син робить 30-очковий кидок у баскетбольному матчі? Звісно, вона не хоче, щоб її відважний чоловік вибіг на майданчик з вогнегасником, щоби «загасити» їхнього сина. Однак пізніше того ж вечора, коли син збирається смажити стейки на задньому дворі, мати може прокричати своєму чоловікові ті самі слова, побачивши, як він запалює гриль. Що вона зараз має га увазі? Ймовірно, у її чоловіка не виникне проблем швидко зрозуміти повідомлення, враховуючи контекст, у якому воно було зроблено.

У нашому повсякденному житті і християни, і скептики загалом розуміють важливість тлумачення висловлювань один одного в межах явно або неявно позначеного контексту. Проте, коли справа доходить до правильного та чесного тлумачення тверджень Святого Письма, критики Біблії (і, на жаль, навіть деякі віруючі) часто або ігнорують, або просто відкидають фактичний контекст, у якому знаходяться відповідні вірші. Розгляньмо, наприклад, перший абзац книги «Атеїстичний вступ до Нового Завіту: як Біблія підриває основні вчення християнства»:

Для мене 34-й вірш 24-го розділу Євангелії від Матвія був дуже показовим. Він послужив доказом того, що християнство не може бути істинним. Кінець історії. Справа закрита. Це той вірш, де Ісус говорить своїм учням, що судний день настане ще до того, як помре покоління, до якого Він звертався, тобто деякі з них все ще будуть живі, коли сонце померкне, зорі поспадають з неба, а Ісус ітиме на хмарах небесних з великою силою і славою. Минуло майже 2000 років з тих пір, як те покоління пішло з життя, а сонце все ще світить, зірки все ще мерехтять на небі, а хмари не мають жодних небесних пасажирів, зі славою чи без. Для мене це вирішило проблему. Ісус помилявся. Тому Він не міг бути Богом, а був просто чоловіком, який проповідував те, у що вірив, і не більше заслуговував на нашу віру, ніж будь-хто інший.

Чи правий автор цієї цитати? Чи дійсно Ісус помилявся, коли передрік, що «не мине цей рід [Його покоління], як усе це збудеться»? За словами цього скептика, оскільки «Ісус говорить своїм учням, що судний день настане ще до того, як помре покоління, до якого Він звертався», і оскільки те покоління померло майже 2000 років тому, «сама Біблія не заслуговує на довіру», а Ісус «не міг бути Богом».

Але насправді те, що, за твердженням автора, «довело» йому ненадійність Біблії та Ісуса, є просто неправильним тлумаченням тексту Святого Письма, а саме неврахуванням контексту тих слів Христа. Ісус не помилявся у Своєму твердженні, наведеному в Матвія 24:34: Його покоління й дійсно не минуло до того, як стало свідком того, що Ісус передрік у Матвія 24:4–34. Але у цих віршах Ісус не передрік того, що припускає скептик. Цей скептик, як і багато інших вірять, що до вірша 34 Ісус описував події, які мали відбутися напередодні Судного дня при кінці світу. Однак справа в тому, що Ісус пророкував про майбутнє руйнування Єрусалиму в 70 році нашої ери, а не про останній суд.

Коли учні показували Ісусу будівлі храму (Матвія 24:1), Він сказав: «Чи не бачите все це? Запевняю вас: не залишиться тут каменя на камені, який не буде зруйнований» (24:2). Пізніше, коли Ісус був на Оливній горі, учні поставили Йому два запитання, починаючи з того, «коли це буде?» (24:3). І у віршах 4–34 Ісус відповів на це перше питання, показавши кілька ознак, які вказуватимуть на те, що наближалося знищення Єрусалиму та Храму Римом. [Примітка: «Падіння єврейської системи викладено в апокаліптичній номенклатурі, характерній для літератури Старого Заповіту, наприклад, коли пророки образно зображували повалення ворогів Єгови (пор. Ісаї 13:10–11; 34:2 і далі; Єзекіїла 32:7–8)»23]. Потім у віршах 35–51 (і в усьому 25 му розділі) Ісус відповів на останнє запитання учнів: «Яка ознака Твого приходу та кінця віку?» (Матвія 24:3). Підсумовуючи все вищесказане, в Матвія 24:4–34 Ісус передрік майбутнє зруйнування Єрусалиму в 70 році нашої ери, а в 24:35 – 25:46 Він прокоментував Своє майбутнє повернення та кінцевий суд над світом.

Як сумно, що стільки атеїстів і скептиків вважають, що змогли спростувати Біблію та християнство, хоча насправді вони просто проігнорували контекст цього уривка та перекрутили біблійний текст, щоби він означав те, чого Бог ніколи не задумував (див. 2 Петра 3:16). Той факт, що цей скептик висвітлює Матвія 24:34 як вірш, який раз і назавжди довів йому ненадійність Біблії, має дещо сказати нам про надзвичайну слабкість його аргументів проти християнства. По правді кажучи, при справедливому тлумаченні натхненних біблійних тверджень у їх контексті безліч протиріч просто зникне як ранковий туман, і щирі шукачі правди побачать Біблію такою, якою вона є насправді: безпомилковим Словом Божим.

№ 4 Розуміння справжньої суті протиріччя

Декого може здивувати, що хоча скептики й відомі частим використанням терміну «протиріччя» у своїх наполяганнях на тому, що автори Біблії припускалися помилок, християнські апологети готові обговорити ці «протиріччя» і, зокрема, те, що таке протиріччя насправді. Як і в будь-якій важливій дискусії, неможливо вести раціональний діалог про «протиріччя», спершу не визначивши й не зрозумівши значення цього терміну.

Закон протиріччя є одним із найголовніших принципів логіки. Насправді, великий грецький філософ IV століття до н.е. Аристотель у своїй відомій філософській праці «Метафізика» писав, що цей принцип є «найпевнішим принципом з усіх»24. Цього принципу «повинен дотримуватися кожен, хто розуміє все, що існує … і який повинен знати кожен, хто хоч що-небудь знає»25. Що таке закон протиріччя? Як зазначав Аристотель, «одна й та сама властивість не може одночасно належати і не належати одному і тому ж суб’єкту і в тому самому відношенні»26. Інакше кажучи, якщо те саме кажуть про наявність і не наявність чогось (1) щодо тієї самої особи, місця або предмета, (2) в той самий час і (3) в тому самому значенні (або відношенні), тоді існує справжнє протиріччя. Наприклад, неможливо, щоб одна й та сама склянка води була повністю порожньою і повністю повною одночасно і в однаковому сенсі. Однак, якщо одна з трьох вищезазначених змінних не відповідає дійсності або невідома, не можна логічно стверджувати, що суперечність існує. Чи можемо ми бути впевнені, що йдеться про ту саму склянку води в один і той же час і в тому самому сенсі? Якщо так, то існує протиріччя. Якщо ні, то ніякого протиріччя немає. Якщо змінні невідомі, тоді неможливо довести, що існує протиріччя, і застосовується принцип №1: автори книг Біблії невинні, поки не буде доведена їх вина.

Розглянемо закон протиріччя на прикладі двох різних тверджень: (1) «Рікі Сміт багатий» і (2) «Рікі Сміт бідний». Чи суперечать ці твердження одне одному? Багато хто був би схильний одразу ж сказати: «Звичайно». Однак, не знаючи напевно, що ці твердження характеризують одну й ту саму особу, ми не можемо обґрунтовано стверджувати, що вони суперечать одне одному. Можливо, перше твердження стосується багатого Рікі Сміта з Оклахоми, тоді як друге твердження стосується іншого, бідного Рікі Сміта з Нью-Йорку. Порівнюючи два твердження, ми повинні переконатися, що вони стосуються тієї самої особи, місця чи речі.

Але якщо мова йде про того самого Рікі Сміта? Чи будуть тоді твердження «Рікі Сміт багатий» і «Рікі Сміт бідний» суперечливими? Не обов'язково. Можливо, йдеться про два різні періоди часу. Рікі Сміт міг бути надзвичайно бідним у дитинстві і навіть у ранньому юнацтві. Проте, зробивши успішну кар’єру у великій компанії за 20 років, у 40 років Рікі Сміт міг стати дуже багатим. Таким чином, якщо два твердження про Рікі стосуються двох різних періодів його життя, вони, звичайно, не будуть суперечити одне одному.

Більше того, цілком можливо, що той самий Рікі Сміт може бути і багатим і бідним навіть у той самий час, якщо терміни «багатий» і «бідний» вживаються в різних значеннях. Рікі Сміт міг бути мільярдером, але якщо він не християнин, він є духовно бідним. З іншого боку, Рікі Сміт міг бути бідним матеріально, але бути багатим «усяким духовним благословенням … у Христі» (Ефесян 1:3). («Хіба не обрав Бог бідних світу як багатих вірою?» (Якова 2:5). Якщо ці терміни не вживаються в однаковому значенні, тоді Рікі Сміт, безперечно, може бути і «багатим» і «бідним» одночасно.

Коли термін «протиріччя» буде чітко визначено та зрозуміло, як дослідники Біблії, так і скептики швидко побачать, що так звані «протиріччя» – це лише допустимі відмінності, які не обов’язково протирічать одне одному. (1) Можуть матися на увазі різні люди, місця та речі. (2) Можуть розглядатися різні періоди часу. (3) Слова та твердження можуть використовуватися в різних значеннях. Потрібно дотримуватися цих трьох принципів, розбираючись із різними так званими проблемами у Святому Письмі.

№5 Чи йдеться про ту саму людину, місце або річ?

Дії 12:2 та Дії 15:13

Згідно з написаним у Книзі Дії 12:1–2, «цар Ірод простягнув руки, щоби декому з Церкви заподіяти зло. Він убив мечем Якова, брата Івана». Однак лише через три розділи Лука пише, що Яків був живий і здоровий під час Єрусалимського собору (Дії 15:13 і далі) – події, яка відбулася через багато років після смерті Якова. То як написане і в 12-му, і в 15-му розділах Книги Дій може бути правильним? Як Яків міг бути і мертвим і живим водночас? Просте (і, сподіваємось, очевидне) пояснення полягає в тому, що в цих двох текстах йдеться про двох різних чоловіків, яких обох звали Яків. Яків, який був убитий царем Іродом, був апостолом, братом Івана (Дії 12:2), сина Зеведея (Матвія 4:21). А Яків, про якого йдеться у 15-му розділі Книги Дій, був братом Господа (Галатів 1:19; Матвія 13:55; Дії 12:17). У Новому Заповіті ім’я Яків зустрічається 42 рази, та стосується чотирьох різних чоловіків – двох згаданих вище, а також Якова, сина Алфея (Луки 6:15) та Якова, батька Юди (Луки 6:16). Як і стосовно будь-якої іншої особи у Святому Письмі, слід уважно з’ясовувати, кого саме стосується конкретний текст.

Матвія 23:35 та 2 Хронік 24:20

Приклад з Яковом з Книги Дії є досить елементарним. Але в інших місцях Святого Письма посилання на конкретну особу може бути менш явним і, швидше за все, підпадати під критику. Наприклад, у Матвія 23:35 Ісус говорив про те, що євреї вбили «Захарію, сина Варахіїного… між храмом і жертовником». Скептики стверджували, що цей Захарій був сином Єгояди, про якого згадано у 2 Хронік 24:20. Проте справа в тому, що неможливо довести, що Ісус мав на увазі саме «Захарію, сина Єгояди» (2 Хронік 24:20), докоряючи фарисеям у Матвія 23:35. Розумно буде стверджувати, що Ісус мав на увазі одного з принаймні трьох різних людей, які мали таке ж ім’я.

По-перше, Ісус міг мати на увазі Захарію, одного з «малих» пророків, який проповідував за днів Ездри (Ездри 5:1), приблизно через 400 років після Захарії, сина Єгояди. Насправді, Захарія, малий пророк, названий «сином Берехії (у Септуагінті пишеться Варахія), сина Іддо» (Захарії 1:1; пор. Езри 5:1; 6:14). Хоча автори книг Старого Заповіту не написали про його смерть, Ісус, Син Божий, міг знати, як він помер, і це також могло бути відомо через єврейське передання. [Примітка: Треба пам’ятати, що Старий Заповіт – не єдине джерело інформації для текстів Нового Заповіту щодо того, що відбувалося від створення світу до приходу Христа. Автори новозавітних книг були натхнені Богом (пор. 2 Петра 3:16; 1 Коринтян 14:37; Івана 16:13). Звідки Павло знав, що «Янній і Ямврій протиставилися Мойсеєві» (2 Тимофія 3:8), коли імена ворожбитів фараона не згадуються в Старому Заповіті? Звідки Юда знав, що архангел Михаїл і диявол «сперечалися про тіло Мойсея» (Юди 9), коли жоден старозавітний автор не згадує про таку подію? Павло та Юда або знали про ці факти з єврейського передання та записали їх під Божим натхненням, або Бог чудесним чином відкрив їм цю інформацію. Так само в Матвія 23:35 Ісус міг просто мати на увазі смерть одного з останніх старозавітних пророків, яка не була записана в Старому Заповіті, але була відома Богу і, можливо, зберіглася в єврейських переданнях].

По-друге, хоча багато хто припускає, що Ісус мав на увазі старозавітного мученика на ім’я Захарія, уважніший розгляд промови Ісуса може виявити дещо інше. Він дорікнув фарисеям, кажучи:

“Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, бо будуєте гробниці пророкам і прикрашаєте пам’ятники праведникам, і кажете: Коли б ми жили в дні наших батьків, то не були б їхніми спільниками в пролитті крові пророків! Отак свідчите самі собі, що ви є синами тих, хто вбивав пророків. Тож виповніть міру беззаконня ваших батьків. Змії, поріддя гадюче! Як втечете від суду геєни? Тому Я посилаю до вас пророків, мудреців та книжників; з них деяких уб’єте і розіпнете, а деяких будете бичувати у ваших синагогах і гнати з міста до міста, щоб упала на вас уся кров праведників, пролита на землі: від крові праведного Авеля до крові Захарії, сина Варахіїного, якого вбили ви між храмом і жертовником. Запевняю вас: це все прийде на цей рід” (Матвія 23:29–36).

Зверніть увагу, що Ісус звертався до своїх ворогів у першому столітті, кажучи їм, що це вони «вбили» Захарію, сина Варахії (Матвія 23:35). Пряме прочитання цього уривка, без припущення, що Захарія був одним із понад двох десятків осіб із таким ім’ям у Старому Заповіті, може означати, що фарисеї самі вбили праведного чоловіка на ім’я Захарій близько 30 року нашої ери.

По-третє, беручи до уваги той факт, що Божі промовці час від часу говорили про майбутні події так, ніби вони вже відбулися (широко відомий як «пророче досконале»; див. Ісаї 53; 21:1 10), можливо (хоча й малоймовірно), що Ісус говорив про смерть майбутнього Захарії. Згідно з писаннями Йосипа Флавія, приблизно через 35 років після смерті Ісуса двоє зилотів убили Захарію, сина Баруха, посеред храму просто за те, що він був багатим, ненавидів нечестя і любив свободу.

Якою б не була відповідь на запитання «Якого Захарію мав на увазі Ісус?», одне поза всяким сумнівом: у скептиків немає ані крихти доказів того, що текст із Матвія 23:35 є ненатхненним і помилковим. Цілком можливо, що Ісус мав на увазі зовсім іншого Захарію, ніж той, про якого згадується в 2 Хронік 24:20. І, за принципом закону протиріччя, якщо не можна довести, що в двох окремих твердженнях мається на увазі одна й та сама особа, несправедливо та нерозумно стверджувати про наявність протиріччя.

№ 6 Чи йдеться про той самий проміжок часу?

Буття 1:31 та Буття 6:6

Багато скептиків стверджують, що між Буття 1:31 і Буття 6:6 існує протиріччя. Оскільки в Буття 1:31 сказано: «І поглянув Бог на все, що створив, – і ось воно дуже добре», а в Буття 6:6 написано, що «смуток охопив Господа, що створив людину на землі, і сповнилося болем серце Його», то кажуть, що Біблія суперечлива і не заслуговує на довіру, адже Господь не міг бути одночасно і задоволеним, і незадоволеним своїм творінням. Проте справа в тому, що Бог цілком логічно міг бути як задоволеним, так і незадоволеним Своїм творінням, якщо ці твердження стосуються двох різних періодів часу. Кожен, хто вивчає Біблію, знає, що хоча тексти з Буття 1:31 і 6:6 розділяють лише чотири повні розділи, хронологічно їх розділяє понад тисяча років. «На початку» Бог був задоволений Своїм творінням, а кілька сотень років потому, після того, як «Господь побачив, що дуже велика розбещеність людей на землі, і всі бажання їхнього серця повсякчасно спрямовані тільки на зло» (Буття 6:5), «смуток охопив Господа, що створив людину на землі, і сповнилося болем Його серце» (6:6). Досить показово, що таке просте пояснення, очевидно, не спадало на думку багатьом скептикам.

Матвія 27:5 та Дії 1:18

Протягом багатьох років опис смерті Юди Іскаріота був одним із найпопулярніших уявних біблійних протиріч, на який посилалися критики непогрішності Біблії. Складається враження, ніби кожна скептична книга чи веб-сайт, які ставлять під сумнів істинність Біблії, вказують на твердження про смерть Юди як на один з найбільш очевидних прикладів непослідовності у Святому Письмі. Матвій записав, що Юда «пішов і повісився» після того, як зрадив Ісуса за 30 срібняків (27:5), у той час як Лука записав, що він «впав сторчма головою, розпоров живіт, і випали всі його нутрощі» (Дії 1:18). ). Оскільки Матвій згадує лише про повішення Юди, тоді як Лука згадує про те, що Юда впав сторчма головою і розпоров живіт, очевидно «явне» протиріччя.

Відмінності між цими двома описами легко (і логічно) пояснити, якщо врахувати, що Матвій і Лука могли просто посилатися на два різні проміжки часу. Матвій записав начальну подію – повішення Юди, тоді як Лука записав те, що сталося через деякий час (ймовірно, через кілька днів). Невдовзі після того, як Юда позбавив себе життя, його тіло почало розкладатися. Якщо мертве тіло залишити і не намагатися зберегти, бактерії незабаром починають руйнувати різні тканини тіла. В результаті в організмі виділяються гази, які, в свою чергу, призводять до набряку тіла. З огляду на такий процес розкладання, неважко уявити, що тіло Юди, яке, можливо, розбухало вже протягом кількох днів, могло впасти (звідки б воно не висіло) і легко «розпоротися», вдарившись об землю. Згідно висновку про Юду, який робить Уейн Джексон у своєму чудовому коментарі до Книги Дій, «використані слова не передбачають конфлікту інформації. Або він повісився на дуже високому місці й мотузка могла обірватися; або ніхто не знімав його тіло протягом деякого часу, і зрештою воно впало під власною вагою, і труп, що розкладався, розпався»28. Знов-таки, описи в Матвія 27:5 та Дії 1:18 не протирічать одне дному, тому що в них, швидше за все, не мається на увазі той самий час. Звичайно, скептики не можуть довести, що в цих текстах йдеться про той самий час, і тому звинувачення в протиріччі є необґрунтованими і безвідповідальними.

№ 7 Чи слова та вислови використано в тому самому сенсі?

Матвія 27:5–7 та Дії 1:18

Опис смерті Юди – не єдина проблема, яка виникає у скептиків із текстом Дії 1:18. Оскільки у Матвія 27:5–7 зазначено, що первосвященики використали гроші, які Юда отримав за свою зраду, а потім кинув на підлогу Храму, щоб купити поле гончаря, критики стверджують, що існує протиріччя, оскільки в Дії 1:18 зазначено, що то Юда купив поле за криваві гроші. Цілком зрозуміло, що Юда не міг купити те поле, тому що він повернув 30 срібняків священикам перед тим, як повіситися. Таким чином, казати, що Юда купив поле гончаря, нібито суперечить фактам.

Якщо буде неправильно стверджувати, що батько купив машину для свого сина, тоді як фактично це син купив машину за батькові гроші, тоді твердження в Дії 1:18 і Матвія 27:5–7 можуть суперечити одне одному. Якщо вважати оманливим твердження, що роботодавець купив їжу для свого персоналу, хоча насправді це один із працівників передав гроші офіціанту, тоді події, описані в Дії 1:18, можна вважати вигаданими. Однак чесні й розумні люди не дійдуть таких висновків, оскільки більшість людей визнає істинність загальновідомого принципу: «той, хто діє через посередництво іншого, за законом вважається таким, хто робить це сам», який базується на латинській сентенції «Qui facit per alium, facit per se».

У Дії 1:18 не потрібно доходити висновку, що Юда особисто купив поле гончаря. Радше, як видно з усього Святого Письма, Лука просто зазначив, що Юда забезпечив засоби для придбання того поля. (Пам’ятайте, що вимога доведення цього стосується того, хто заявляє про протиріччя, вважаючи, що Лука не міг вживати термін «здобув» у цьому значенні, а такий реальний доказ неможливо надати). Автори книг Біблії часто писали про те, що якась людина щось зробила, коли насправді вона просто надала засоби для виконання цієї справи. Наприклад, Мойсей записав, як Йосиф говорив про те, що його брати продали його до Єгипту (Буття 45:4-5; пор. Дії 7:9), тоді як насправді вони продали його ізмаїльтянам, які потім продали його до Єгипту. Іван написав, що «фарисеї почули, що Він збирає та хрестить більше учнів, ніж Іван [хреститель] – (хоч Сам Ісус не хрестив, а лише Його учні)» (Івана 4:1–3). Тож, незалежно від того, чи хтось каже, що Юда «здобув місце ціною неправди» (Дії 1:18), або що первосвященики «купили за них поле гончаря» (Матвія 27:7), він каже те саме, тільки у різний спосіб.

Матвія 23:35 та 2 Хронік 24:20

Розглядаючи різні аспекти використання слів і висловів натхненними авторами Писання, доцільно повернутися до тверджень у Матвія 23:35 і 2 Хронік 24:20. Припустимо, що коли Ісус згадав «Захарію, сина Варахіїного» (Матвія 23:35), Він мав на увазі саме Захарію («сина Єгояди») з 2 Хронік 24:20. Таке трактування все одно не обов’язково буде протиріччям принаймні з двох причин. По-перше, цілком могло бути, що Варахія та Єгояда могли бути іменами однієї й тієї самої людини, адже у давні часи люди часто мали кілька імен. Тесть Мойсея був відомий як Реуїл і як Їтро (Вихід 2:18; 3:1). Ґідеон отримав ім’я Єруббаал після того, як зруйнував жертовник Баала (Суддів 6:32; 7:1; 8:29,35). Батько царя Йотама називається як Азарія (2 Царів 15:7), так і Уззія (15:32). Імена різні, але вони належать одній особі (пор. 2 Хронік 26:1 23; Ісаї 1:1). Апостола Петра іноді називають Петром, Симоном, Симоном Петром і Кифою (Матвія 14:28; 16:16; 17:25; Івана 1:42; 1 Коринтян 1:12). Протягом століть люди мали по кілька імен. У наш час також можна згадати кількох людей, яких називають різними іменами. То чи можливо, що Єгояда також був відомий як Варахія? Звичайно! Дивно, чому критики Біблії такі впевнені, що Ісус зробив помилку, коли навіть вони самі звикли називати інших людей різними іменами.

Можливо також, що Єгояда був дідом Захарії, а Варахія – його батьком. Термін «син» у Святому Письмі вживається в кількох значеннях. Крім використання цього слова для позначення сина внаслідок народження, автори книг Біблії використовували його для позначення (1) зятя (1 Самуїла 24:16; пор. 18:27), (2) онука (Буття 29:5), (3) нащадка (Матвія 1:1), (4) сина внаслідок створення, як у випадку Адама (Луки 3:38), (5) сина за освітою (тобто учня, 1 Самуїла 3:6) тощо. Прочитавши Буття 29:5 можна подумати, що Лаван був сином Нахора, але він насправді був його онуком (Буття 24:24, 29; пор. 22:20–24). Мефібошет названий «сином Саула» в 2 Самуїла 19:24, хоча насправді він був «сином Йонатана, сина Саула» (2 Самуїла 9:6; 4:4). Хоча фактично Мефібошет був онуком Саула, Святе Письмо одного разу називає його просто «сином Саула». Це лише два приклади використання терміну «син» на позначення онука в Біблії. Можна лише гадати, скільки разів термін «син» вживається в такому значенні у Святому Письмі, але, на відміну від прикладів з Лаваном і Мефібошетом, не пояснювати, що маються на увазі онуки. Дійсно, Захарія, син Єгояди, може бути одним із таких прикладів.

Справа в тому, що існує кілька логічних можливих пояснень того, чому Ісус назвав Захарію «сином Варахії», і будь-яка з цих можливостей виправдано розвіює необґрунтовані звинувачення в протиріччі. Лише тому, що ми можемо не знати напевно, ким був той Захарія, про якого казав Ісус, це не означає, що ми маємо право називати Ісуса та авторів біблійних текстів ненатхненними.

№ 8 Додатковий матеріал не обов’язково суперечливий

Одне з правил тлумачення текстів, яким найчастіше нехтують критики Біблії, полягає в тому, що додаткова інформація не обов’язково є суперечливою. Коли один автор біблійного тексту надає більше деталей стосовно певної теми, порівняно з іншим, неправильно вважати, що один із цих авторів помиляється. Коли один сучасний журналіст пише про чоловіка на узбіччі дороги, який ледь не помер під час серйозної аварії, тоді як інший журналіст пише про те, як у тій аварії постраждав той самий чоловік і його дружина (яка стояла поряд із ним), це не означає, що перший журналіст заперечував існування дружини. З якихось власних причин, невідомих його читачам, перший журналіст вирішив зосередитися лише на одному з тих, хто вижив у тій аварії.

Припустимо, ви почули, як один спортсмен сказав, що під час гри в баскетбол ще в середній школі в 2012 році він ушкодив ліве коліно. Але пізніше, ви почули, як він розповідав про ту гру і сказав, що ушкодив праве коліно. Чи є ці твердження суперечливими? Чи варто вважати, що чоловік бреше? Зовсім ні. Чому? Тому що він міг пошкодити і ліве, і праве коліно того самого року. (Таке трапляється з багатьма людьми). Додавання або виключення інформації не означає, що два твердження суперечать одне одному; вони цілком можуть доповнювати одне одного. Безліч разів у Святому Письмі, а особливо в євангельських оповіданнях, надається додаткова інформація, яку критики не можуть виправдано довести як суперечливу.

Івана 19:38–40

Подумайте про те, як Матвій, Марко та Лука писали про те, як чоловік на ім’я Йосиф узяв тіло Ісуса після Його розп’яття, «обгорнув полотном і поклав у висічену гробницю» (Луки 23:53; пор. Матвія 27:59–60; Марка 15:46). Однак апостол Іван зауважив, що Йосифу насправді допомагали поховати Ісуса. Він писав: «Після цього Йосиф з Ариматеї … взяв Його тіло. Прибув також і Никодим, який раніше приходив вночі до Нього, несучи суміш смирни з алое, близько ста літрів. Отже, вони взяли тіло Ісуса та обгорнули його полотном з пахощами, – згідно зі звичаєм поховання в юдеїв» (19:38–40). Чи є ці розповіді про поховання Ісуса суперечливими? Зовсім ні. Цей випадок просто є прикладом надання додаткової інформації одним із авторів біблійних текстів. Якби Матвій, Марк і Лука стверджували, що Йосиф був єдиною особою, причетною до поховання Ісуса, тоді виникло б протиріччя. Але в нашому випадку Іван просто доповнив розповіді інших, повідомивши додаткові факти цієї історії.

Івана 18:40

Коли Марк і Лука записали, як євреї звернулися до Пилата з проханням звільнити Варавву, вони обоє назвали його вбивцею (Марка 15:7; Луки 23:18–19; Дії 3:14). Проте, коли Іван писав про Варавву, він не став посилатися на його минулі вбивства і просто зазначив, що «Варавва ж був розбійником» (Івана 18:40). Чи можливо, що Варавва був і вбивцею, і розбійником? Звичайно. У скількох в’язницях у всьому світі сьогодні знаходяться злочинці, які скоїли як вбивства, так і розбій?

Івана 20:1

Серед текстів Святого Письма під найбільшу критику підпадають ті, які містять свідчення про воскресіння Христа. Чи важливо було апостолу Івану в розповіді про воскресіння згадати кожну жінку, яка приходила до гробу Ісуса вранці Його воскресіння, чи він міг згадати стільки жінок, скільки хотів (Івана 20:1; пор. Матвія 28:1; Луки 24:1)? Якщо того недільного ранку Марія Магдалина була біля гробу, і Іван записав, що вона була там, при цьому не заперечуючи, що там були також інші жінки (яких згадують Матвій, Марко та Лука), чи міг його опис подій бути правдивим? Звичайно. Між євангельськими оповіданнями існують розбіжності, але ніхто не може довести, що вони суперечать одне одному. Подібно до того, як людина може сказати: «Я пішов у парк з Біллом, Бобом і Томом», він також може чесно сказати: «Я пішов у парк з Біллом і Бетті». Ці твердження не є суперечливими. Одне лише доповнює інше. Просто за одних умов людина може згадати Білла та Бетті (наприклад, під час богослужіння, де церква знає цю подружню пару), а за інших (в офісі, де відомі лише чоловіки) вона може просто згадати чоловіків.

Можливо, автори книг Біблії сформулювали свої свідчення не зовсім так, як декому хотілося б, але такі особисті (або культурні) уподобання не скасовують важливість їхніх творів. У всіх євангельських оповіданнях твердження одних авторів часто доповнюються додатковими свідченнями інших. І по-правді, такого доповнення слід очікувати від натхненних, незалежних авторів, які не повинні були брати участь у змові, щоби точно передати Добру Звістку Ісуса Христа. Якщо визнати, що такі доповнення не можна вважати протиріччями, багато так званих «біблійних протиріч» легко (і логічно!) буде пояснити.

Висновок

Іноді твердження відрізняються, тому що вони суперечливі. Справа в тому, що ніщо не може одночасно стосуватися і не стосуватися тієї самої людини, місця або речі в той самий час і в тому самому сенсі. У той же час відмінності не обов’язково означають, що різні твердження не збігаються. Насправді безвідповідально і нерозумно вважати суперечливими логічно пояснені відмінності.

Зазвичай люди розуміють, що в різних розповідях може бути багато розбіжностей, і при цьому не потрібно вдаватися до звинувачень у розбіжностях. Однак, коли мова йде про Біблію, багато людей не зважають на доводи розуму і справедливості. В їх розумінні різні оповідання мають бути «суперечливими». Різні формулювання, вживані різними авторами, мають означати, що хтось із них «неправий». Хоча такі голослівні твердження, які неможливо довести, майже в усіх інших сферах життя швидко викриваються як безпідставні звинувачення, коли справа доходить до Біблії, такі відмінності часто сприймаються як розбіжності.

Насправді такого різного, але водночас правдивого викладення подій у Святому Письмі й потрібно очікувати від книги, яка складається з 66 менших книг, написаних приблизно 40 різними авторами з різною метою для різних людей, які жили в різний час і в різних місцях. Крім того, розбіжності в Святому Письмі носять той самий характер, що й виправдані розбіжності, які ми очікуємо від розповідей одне одного і в наш час.

Справа в тому, що якщо апостоли і пророки писали незалежно один від одного, то відмінностей в їх писаннях слід очікувати. Однак ці відмінності не є доведеними протиріччями – хіба що в умах тих, хто відкидає принципи закону протиріччя та інші фундаментальні принципи, які тут обговорюються.