Дії (1: Вступ)

Вступ до Книги ДІЇ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ

Лука адресував цю книгу тій самій людині, що й Євангеліє – Теофілу. Лука був єдиним автором книг Нового Заповіту, який не був євреєм. Оскільки за фахом він був лікарем, медична термінологія, пов’язана з його професією, простежується також і в цій книзі (1:3; 3:7, 11; 9:18, 33; 13:11; 28:6, 8–9). Він часто супроводжував апостола Павла в його місіонерських подорожах, про що можна судити з використання ним займенників «ми» та «нас» (16:10–17; 20:5 – 21:18; 27:1 – 28:16). Петро, Степан, Пилип, Варнава та Яків є головними героями перших дванадцяти розділів книги, а в решті оповідання головним персонажем стає апостол Павло.

Зміст

• 1:1–7

  • Вступні ремарки: перехід від земного життя Христа до Його послідовників

• 1:8

  • Тема книги: Євангеліє має бути проповідано по всьому світу, починаючи з Єрусалиму, потім в Юдеї, Самарії та до краю землі.

• 1:9–26

  • Приготування до проповіді християнства

• 2:1 – 8:3

  • Християнство представлено в Єрусалимі; проповідь євангелія та народження Церкви (2); зцілення кривого чоловіка як підтвердження послання (3); чудо і проповідь викликають переслідування (4:1–31); чисельне зростання Церкви породжує труднощі (4:32 – 5:11); чудеса і проповідь викликають ще більше переслідувань (5:12–42); чисельний ріст Церкви породжує ще більше труднощів (6:1–7); чудеса і проповідь Степана викликають ще більше переслідувань (6:8 – 8:3)

• 8:4–40

  • Християнство/євангеліє представлено в Самарії, Галилеї та прозелітам

• 9:1 – 28:31

  • Християнство/євангеліє представлено у світі/язичникам і навернення у віру апостола язичників (9:1–31); навернення перших язичників і заснування першої Церкви серед язичників (9:32 – 11:30); переслідування Церкви євреями (12); перша місіонерська подорож (13 – 14); зустріч в Єрусалимі щодо єврейсько язичницького питання (15:1–35); друга місіонерська подорож (15:36 – 18:22); третя місіонерська подорож (18:23 – 21:15); арешт Павла, його захист і подорож до Риму (21:16 – 28:31)

Головна тема

Оскільки відкуплення людства є вже здійсненою реальністю, Дії мають на меті повідомити, як євангеліє Христа і християнство ширилися римським світом. Дії розповідають про виконання великого доручення Ісуса (Матвія 28:18–20; Марка 16:15–16; Луки 24:46–47) і документують перші навернення до християнства та заснування Церкви Христа. Перші 30 років християнства висвітлюються з особливою увагою до таких критичних подій як включення до Царства Христа як євреїв, так і язичників, що стало переходом від юдаїзму до християнства як єдиної істинної релігії (4:12); головне значення проповіді євангелія в християнстві; життя Церкви та проблеми, з якими вона стикається у щоденному християнському житті; роль Святого Духа в поширенні християнства; переслідування з боку релігійної та світської влади.

ДІЇ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ

[1:3] Докладніше про віру та докази дивіться у Спеціальному розділі на стор. 646.

[1:12] Ви коли-небудь звертали увагу на те, наскільки гнучкими є люди при зазначенні розташування місця, де вони були або куди збираються поїхати? Коли мова йде про певний географічний регіон (та міста, поселення і визначні місця в цьому регіоні), замість точного розташування якогось об’єкта вони часто вказують загальну місцевість. Людина, яка живе в передмісті великого міста, часто казатиме, що живе в цьому місті, тому що більшість людей знатимуть про нього і можуть не знати про назву передмістя. Те саме стосується майже всіх передмість великих міст. Іноді навіть маленькі містечка «сільського типу» ототожнюють із їхніми більш відомими «сусідами».

Зважаючи на те, скільки «вільностей» ми дозволяємо собі сьогодні при посиланні на географічні об’єкти, не дивно, що автори книг Біблії також робили це в своїх оповіданнях. І хоча скептики самі вдаються до таких самих приблизних позначень, які іноді використовували автори біблійних оповідань, вони довільно відкидають зазначену цими авторами інформацію як неточну та ненатхненну. У даному випадку вони заявляють про наявність протиріччя в зазначенні місця, з якого Ісус вознісся на небо: в Євангелії від Луки написано, що Ісус вознісся з Витанії, а в Книзі Дії зазначено, що Він вознісся з Оливної гори.

При більш уважному розгляді цього випадку виявляється, що натхненний автор третього Євангелія насправді написав так: «Вивівши їх за місто до Витанії, Він підняв Свої руки і поблагословив їх. І сталося, що коли благословляв їх, Він віддалився від них і почав підійматися на небо» (Луки 24:50–51). Зауважте, він не сказав, що Ісус вознісся «з» Витанії, а що вони вийшли за місто «до» (хоес прос; буквально «поки не дісталися») до Витанії, і з цього місця Ісус вознісся на небо. Новий міжнародний переклад Біблії передає справжнє значення цього вірша, зазначаючи, що Ісус повів Своїх апостолів «в околиці Витанії», перш ніж вознестися на небо. У тексті ніде не сказано, що Він вознісся безпосередньо «з Витанії».

А оскільки Витанія знаходилася майже в трьох кілометрах від Єрусалиму на східному схилі Оливної гори, Лука просто використав різні географічні посилання, позначаючи одне й те саме місце, просто в Євангелії він послався на околиці Витанії, а в Книзі Дії більш конкретно зазначив Оливну гору.

1:14 aNU-текст опускає й благанні

[1:18] Опис смерті Юди Іскаріота був одним із найпопулярніших імовірних протиріч у Біблії. У той час як Матвій записав, що Юда «пішов і повісився» після того, як зрадив Ісуса за 30 срібняків (27:5), Лука записав, що він «впав сторчма головою, розпоров живіт, і випали всі його нутрощі» (Дії 1:18). Оскільки Матвій згадує лише про повішення Юди, тоді як Лука згадує про те, що Юда впав сторчма головою і розпоров живіт, нібито існує «справжнє» протиріччя.

Проте правда полягає в тому, що ці два вірші просто доповнюють один одного, як і розповіді про воскресіння Ісуса та багато інших біблійних подій. Це не ситуація або – або. Юда справді «повісився», а через деякий час його тіло впало вниз головою, в результаті чого його живіт розпоровся.

Що могло призвести до цього? Коли людина помирає, тіло починає розкладатися. Якщо мертве тіло залишити і не намагатися зберегти (наприклад, забальзамувати), бактерії незабаром починають руйнувати різні тканини тіла. В результаті в організмі виділяються гази, які, в свою чергу, призводять до набряку тіла. Кілька років тому ЗМІ повідомили, як 50-тонний кашалот викинувся на берег великого азіатського острова й загинув. Під час його транспортування через місто до певного дослідницького центру розпухле тіло кита буквально вибухнуло і під цей «дощ» із крові та нутрощів попали пішоходи й мотоциклісти. З огляду на такі події, неважко уявити, що мертве людське тіло, яке, можливо, розбухало протягом кількох днів, могло впасти з невеликої відстані (звідки б воно не висіло) і легко розірватися під час удару об землю.

Тож, не можна вважати, що Матвія 27:5 і Дії 1:18 явно суперечать одне одному, якщо існує можливість обом текстам бути правдивими – а з наукової та логістичної точки зору обидва інциденти цілком могли мати місце. Згідно з давнім переданням, Юда повісився на краю скелі над долиною Ґінном. Згодом мотузка могла обірватися або перетертися, в результаті чого його тіло впало вниз головою на поле внизу, як і описав Лука. Матвій не заперечує, що Юда впав і його нутрощі випали, а Лука не заперечує, що Юда повісився. Коротше кажучи, Матвій описує спосіб, за допомогою якого Юда вкоротив собі віку, а Лука повідомляє його кінцевий результат.

Опис смерті Юди – не єдина проблема, яка виникає у скептиків із текстом Дії 1:18. Оскільки у Матвія 27:5–7 зазначено, що первосвященики використали гроші, які Юда отримав за свою зраду, а потім кинув на підлогу храму, щоб купити поле гончаря, критики стверджують, що існує протиріччя, оскільки в Дії 1:18 зазначено, що то Юда купив поле за криваві гроші. Цілком зрозуміло, що Юда не міг купити те поле, тому що він повернув 30 срібняків священикам перед тим, як повіситися.

При поверхневому прочитанні цього тексту можна подумати, що ці розбіжності являють собою законне протиріччя. Якщо буде неправильно стверджувати, що батько купив машину для свого сина, тоді як фактично це син купив машину за батькові гроші, тоді твердження в Дії 1:18 і Матвія 27:5–7 можна вважати суперечливими. Якщо вважати оманливим твердження, що роботодавець купив їжу для свого персоналу, хоча насправді це один із працівників передав гроші офіціанту, тоді події, описані в Дії 1:18, можна вважати помилковими. Але такі висновки не будуть ані справедливими, ані розумними, якщо розуміти гнучке використання мови.

Дії 1:18 просто повідомляють, що Юда дав засоби для придбання поля. Висновок, що Юда особисто купив поле гончаря, не є обов’язковим. Як і в сучасних творах і промовах, у Святому Письмі дуже часто про якусь людину сказано, що вона щось зробила, тоді як насправді вона лише надала засоби для цього. Наприклад, Йосиф говорив про те, що його брати продали його до Єгипту (Дії 7:9), тоді як насправді вони продали його ізмаїльцям, які потім продали його до Єгипту. Іван написав, що «фарисеї почули, що Він [Ісус] збирає та хрестить більше учнів, ніж Іван [хреститель] – (хоч Сам Ісус не хрестив, а лише Його учні)» (Івана 4:1–3). Той самий принцип, висловлений у відомій латинській сентенції «Qui facit per alium, facit per se» («той, хто діє через посередництво іншого, за законом вважається таким, хто робить це сам»), визнається і в судочинстві.

Тож, незалежно від того, чи сказано, що Юда «здобув місце ціною неправди» (Дії 1:18), або що первосвященики «купили на них гончарське поле» (Матвія 27:7), повідомляється та сама істина, тільки різними способами.

1:20 aПсалом 68:26
bПсалом
108:8 cГрецьке епіскопен, роль наглядача

[2:3] На кого зійшов Святий Дух у день П’ятидесятниці? Багато хто вважає, що на всіх учнів (близько 120), які були зібрані разом (Дії 1:15). Згідно з цією думкою, у день П’ятидесятниці Святий Дух зійшов не лише на апостолів, але й на інших учнів, наділивши їх такими ж силами, які були дані апостолам. Такий висновок обумовлений припущенням, що твердження «всі вони були однодушно разом» в Дії 2:1 стосується всіх 120 учнів. Однак подальше дослідження тексту доводить помилковість такого висновку. Насправді лише апостоли отримали чудесне «хрещення Святим Духом» у день П’ятидесятниці.

Для правильного розуміння Біблії важливо пам’ятати, що в оригінальних текстах не було поділу на розділи і вірші, як у наших сучасних Бібліях; це було додано через багато століть після написання оригінальних текстів (автографів). Тому поділ на розділи тексту Дії 1:26 – 2:1 часто викликає непорозуміння. Дехто припускає, що події, про які йдеться в Дії 2:1–4, мають простягатися аж до 1:15. Якщо ж прибрати поділ на розділи, цю проблему легко вирішити. Тоді текст Дії 1:26 – 2:1 звучить так: «І кинули жереб. І випав жереб на Маттія, якого й зараховано до одинадцятьох апостолів. Коли настав день П’ятдесятниці, всі вони були однодушно разом».

Коли ці вірші об’єднати, як це й було в оригінальному тексті, легко побачити, що «всі вони», хто були «однодушно разом», це апостоли. Займенник «вони» в Дії 2:1 стосується не 120 учнів, а безпосереднього попереднього іменника – тобто, апостолів. Додатковим підтвердженням цього є той факт, що Петро «встав з одинадцятьма» (Дії 2:14), а присутні розмовляли з «Петром та іншими апостолами» (Дії 2:37). Крім того, Ісус наказав апостолам чекати в Єрусалимі, доки на них не зійде Святий Дух (Дії 1:2, 4).

Хрещення Святим Духом, яке відбулося в день П’ятидесятниці (Дії 2), не було явищем, яке пережили сотні учнів, а лише апостоли. Лише «на кожному з них» «осіли» вогняні язики. Багато сучасних релігійних діячів, які стверджують про здатність творити чудеса, вірять, що вони отримали «хрещення Святим Духом», як і 120 учнів на день П’ятидесятниці. Однак точне розуміння Біблії показує, що обітниця хрещення Святим Духом була дана лише апостолам. І хоча Святий Дух дійсно живе в кожному істинному християнині (1 Івана 3:24), це не супроводжується чудодійними силами. Сьогодні свідченням наявності Духа у християн є не здатність говорити іншими мовами чи творити чудеса, а наявність у їхньому житті плодів Духа: «любов, радість, мир, довготерпіння, ласкавість, доброта, віра, лагідність, стриманість» (Галатів 5:22–23). Дивіться також Матвія 3:11, Дії 1:5 та Спеціальний розділ на стор. 719.

2:21 aЙоіл 2:28–32
2:28 aПсалом 15:8–11
2:30 aNU-текст опускає за тілом і закінчує текст словами: Він посадить його на його престолі.

[2:31] Протягом багатьох століть у християнському світі панувала серйозна помилка, що після розп’яття і до воскресіння Ісус знаходився у пеклі. Однією з причин цього було нерозуміння англійськими перекладачами XVI та XVII століть формальних відмінностей, які існують між використаними у відповідних текстах грецькими словами. Зокрема, грецьке слово гадес загалом прирівнювалося до слова геєна. Гадес позначає проміжний стан усіх мертвих, які очікують остаточного суду, у той час як геєна позначає місце перебування нечестивих після суду. Кульмінацією цієї плутанини став переклад в Біблії короля Якова грецького слова гадес як «пекло» у всіх 10 випадках його вживання у Новому Заповіті (Матвія 11:23; 16:18; Луки 10:15; 16:23; Дії 2:27, 31; Об’явлення 1:18; 20:13, 14). У такому випадку при прочитанні Дії 2:27, 31, де слово гадес перекладене як «пекло», створюється враження, що після смерті на хресті Ісус потрапив до пекла. Першим англійським перекладом, в якому збережено правильну різницю між гадесом і геєною, була Англійська переглянута версія та її американський аналог, Американська стандартна версія 1901 року.

В Біблії ніде не сказано, що Ісус потрапив у пекло. Насправді, в ній сказано прямо протилежне. У Луки 23:39–43 ми читаємо розмову Ісуса з одним із розбійників на хресті. Побачивши віру розбійника, Ісус сказав йому: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю» (23:43). Як це могло статися, якщо Ісус пішов у пекло? Однак у світлі справжнього значення слова гадес сказане Ісусом має цілковитий сенс. Гадес просто позначає царство мертвих, куди потрапляють усі померлі. Ісус помер, як і розбійник, і вони обоє потрапили в царство мертвих – але не в пекло, а в рай – місце, де праведники перебувають до Судного дня. Дивіться також 1 Петра 3:18–20.

2:35 aПсалом 109:1
[2:38] Дивіться коментар до Римлян 6:3–6 на стор. 689.

[2:38] Згідно цього вірша людина контактує з кров’ю Христа та отримує прощення гріхів у момент свого хрещення. Насправді вірш пояснює, що хрещення і слугує для отримання цього прощення. Однак деякі заперечують необхідність хрещення для прощення гріхів і спасіння, стверджуючи, що прийменник «на» у фразі «на відпущення гріхів» означає «через» («внаслідок»). Вони заявляють, що 3000 людей у цьому уривку хрестилися, «через те», що їхні гріхи були прощені.

Проте грецький прийменник еіс, який використано в цьому вірші, ніколи не використовується для позначення причини. Натомість, він завжди має своє первинне, основне значення: у, до, в напрямку. Не можна брати текст, вирішувати, що він має означати, і виводити з цього граматичне значення, яке збігається з нашим упередженим розумінням тексту. Натомість аналіз тексту потрібно починати з натхненної граматики, прагнучі зрозуміти кожен текст у світлі нормального, природного, загального значення використаних у ньому граматичних і лексичних конструкцій. Граматична конструкція, використана в Дії 2:38 – «на відпущення гріхів» (еіс афесін хамартіон) – міститься і в Євангелії від Матвія 26:28. Кров Ісуса, кров нового завіту, безсумнівно, була пролита за багатьох, щоб вони могли «отримати прощення гріхів». Тут грецький прийменник має своє природне й нормальне значення – «до», «у напрямку». Якби Святий Дух мав намір сказати, що хрещення відбувається «через» або «внаслідок» вже отриманого прощення, Він використав би грецький прийменник діа, який передає саме цю думку. Подібним чином і в Дії 2:38, якщо покаяння відбувається не «через» вже отримане відпущення гріхів, то й хрещення також. Петро сказав зібранню робити і те, і інше – покаятися і хреститися. Акт хрещення (пов’язаний з актом покаяння) не можна вирвати з контексту отримання прощення гріхів. Щоб отримати те, що отримали ті новозавітні християни (прощення гріхів), ми повинні зробити те саме, що й вони – хреститися в Христа «на прощення гріхів».

2:41 aNU-текст опускає з любов’ю.

[2:42, 46] У Дії 2:42 ми зустрічаємо вислів «ламання хліба». Грецький вислів «ламати хліб» (класай артон) є буквальним перекладом єврейської ідіоми парас лехем, яка просто означала «споживати їжу». Цю ідіому чітко видно в Ісаї 58:7, Єремії 16:7 і Плачі Єремії 4:4. Ми використовуємо подібну ідіому, коли кажемо про те, щоб «піти перекусити». Однак фігури мови часто розвивають додаткові значення. Так з ідіоматичного значення споживати їжу виникло більш формальне використання цього виразу в Святому Письмі. Оскільки Господь взяв хліб і, очевидно, поламав його на шматки (Матвія 26:26; Марка 14:22; Луки 22:19; 1 Коринтян 1:24), у Святому Письмі «ламання хліба» іноді вживається на позначення Вечері Господньої. Однак не можна припускати, що кожне використання цієї ідіоми стосується Вечері Господньої, і контекст має визначати, чи мається на увазі спільна трапеза чи Вечеря Господня.

По-перше, деякі аспекти контексту Дії 2:42 вказують на те, що мається на увазі Вечеря Господня – зокрема, використання в оригінальному тексті означеного артикля τη (те) означає, що йдеться про конкретну подію, а не звичайну трапезу (1 Коринтян 10:16). Таким чином, вірш виглядає так: ησαν δε προσκαρτερουντες τη διδαχη των αποστολων και τη κοινωνια τη κλασει του αρτου και ταις προσευχαις («Перебували вони постійно в τη навчанні апостолів і в τηбратерській спільності, в τη ламанні хліба та в молитвах). Очевидно, Лука мав на увазі офіційні дії під час християнського поклоніння.

По-друге, «ламання хліба» вказано серед інших безпомилково релігійних заходів Церкви: навчання апостолів, братерської спільності та молитви. По-третє, фраза «постійно перебували» (недосконалий час) вказує на звичайну, звичну, постійну практику, хоча її точна періодичність в цьому контексті не вказана, і треба звернутися до інших місць Писання, щоб визначити, чи передбачається певна частота цієї практики. Проте з цього уривка видно, що рання Церква приймала причастя значно частіше, ніж раз на рік, оскільки від заснування Церкви не минуло й року, а християни вже поклонялися «постійно».

«Ламання хліба» знову згадується через чотири вірші, в Дії 2:46. Тут також контекст має допомогти визначити, чи йдеться про Вечерю Господню, чи просто про спільні трапези. Грецькі філологи звертають увагу на використання енклітичної частки те (τη), яка в Новому Заповіті найчастіше зустрічається в Книзі Дії. Вона двічі з’являється в Дії 2:46, передаючи ідею «не тільки… але й». Використання сполучника те у вірші 46 функціонує як перерва в думці – протиставлення, щоб не допустити враження, ніби учні перебували в храмі 24 години на добу. Лука передав ідею, що після визначних подій дня П’ятидесятниці учні майже постійно збиралися разом у храмі, безсумнівно, не бажаючи пропустити жодної з величезних духовних подій, пов’язаних зі становленням Церкви. Однак вони розходилися по своїх приватних домівках, щоб продовжувати виконувати рутинні справи, зокрема й приймати спільні трапези.

Подвійне значення вживання слова те, що є очевидним у всьому контексті, полягає в тому, що учні відчували єдність або згуртованість. Хоча вони разом брали участь у своїй релігійній діяльності, їхня спільність розповсюджувалася і на їхні нерелігійні акти домашньої соціалізації. Серед перекладів Біблії, які відтворюють граматичні нюанси вірша, є НПУ: «Щодня вони продовжували зустрічатися разом у храмі, а вдома вони ламали хліб та споживали їжу з радістю й щирістю в серці». Зауважте, що запис про спільне перебування християн у дворах храму відокремлений розділовим сполучником від наступного речення, яке передає окрему ідею про спільне споживання їжі по домах. Таким чином, щоденні збори в храмі були окремою практикою від «ламання хліба» по домах, де вони з радістю спільно споживали їжу. Рання Церква приймала Вечерю Господню в неділю, а також «ламала хліб», споживаючи звичайну їжу в інші дні тижня.

[3:19] У проповіді з цієї нагоди, як і в день П’ятидесятниці, Петро закликав зібрання дати належний відгук на почуту звістку. Однак, хоча обидві проповіді містили заклик до покаяння, проповідь на день П’ятидесятниці прямо наказувала людям хреститися – на відміну від цієї промови. Тому дехто робить висновок, що хрещення не є необхідним для спасіння. Однак, оскільки проповідуване євангеліє стосується всіх однаково, і всі мають однаково відповісти на нього, а Біблія не суперечить сама собі, то Петро не міг висувати різні вимоги. Ретельне порівняння двох проповідей допомагає прояснити плутанину, показуючи, що Біблія є сама для себе найкращим тлумачем:

[3:22, 25] Додаткові месіанські пророцтва (з Второзаконня 18:15, 18–19 і Буття 12:3), які передбачали втілення Христа через 1500 років. Більше про месіанські пророцтва дивіться в Спеціальному розділі на стор. 401.

3:23 aВторозаконня 18:15, 18, 19
3:25 aБуття 22:18; 26:4; 28:14
4:11 aПсалом 117:22

[4:11] Месіанське пророцтво, взяте з Псалма 117:22.

[4:12] Ця відверта заява про те, що Христос є єдиним шляхом до спасіння людей, означає, що християнство є єдиною істинною релігією, а всі інші є винаходами людей. Ніхто не може спастися через будь-яку нехристиянську релігію чи філософію. Дивіться також Івана 14:6.

4:26 aПсалом 2:1, 2

[4:29–30] Ще один приклад того, як чудеса підтверджували проповідь Слова. Дивіться Спеціальний розділ про чудеса на стор. 719.

5:23 aNU-текст опускає перед дверима.
5:24 aNU-текст опускає священик.
5:41 aУ NU-тексті – за Ім’я; в M-тексті – за Ім’я Ісуса.
6:1 aТобто, грекомовні євреї
6:13 aNU-текст опускає зневажливі.
7:3 aБуття 12:1
7:7 aБуття 15:14
bВихід 3:12

[7:12–14] У Старому Заповіті тричі сказано, що в Єгипет прийшло 70 осіб із дому Якова. «Усіх душ родини Якова, які прибули до Єгипту, – сімдесят» (Буття 46:27). У перших кількох віршах Книги Вихід названо синів Якова, а потім знову сказано: «Всіx же душ…Якова, було сімдесят душ» (Вихід 1:1, 5). Третє згадування цього числа в Старому Заповіті знаходимо у промові Мойсея одразу після нагадування про «великі й страшні речі», які Бог зробив для ізраїльтян (Второзаконня 10:21). Потім він нагадав їм про те, як їхні «батьки прийшли в Єгипет в кількостісімдесяти душ», яких Господь «учинив … в кількості як небесні зорі» (вірш 22). Але як можна зрозуміти ці вірші з огляду на слова Степана, записані в Дії 7:12–14? Чому там згадується «сімдесят п’ять осіб», тоді як у Буття 46:27, Вихід 1:5 і Второзаконня 10:22 згадується лише «сімдесят осіб»? То скільки саме осіб із дому Якова перейшли до Єгипту?

Подібно до того, як людина може виміряти температуру кипіння води за різними шкалами (100° за Цельсієм або 212° за Фаренгейтом), у Біблії наведено різні значення кількості членів сім’ї Якова, які перейшли в Єгипет. Степан (Дії 7:14) не суперечив старозавітним уривкам, в яких зазначено число 70; він просто обчислив їх кількість інакше. Однак можна лише припустити, як саме. Зверніть увагу на наступні міркування:

• У Буття 46:27 ані дружина Якова (35:19), ані його наложниці не включені до числа 70.

• Попри згадку про «дочок і дочок синів» Якова (46:7), схоже, єдиною дочкою, включеною до числа «сімдесяти», була Діна (вірш 15), а єдиною онукою була Серах (вірш 17).

• Дружини синів Якова також не включені до числа сімдесяти (46:26).

• Нарешті, у той час як у масоретському тексті Старого Заповіту в Буття 46 згадується лише про двох нащадків Йосифа, у Септуаґінті кількість його нащадків визначена як дев’ять.

Беручи до уваги, скільки осіб було виключено з числа «сімдесяти осіб», згаданих у Старому Заповіті, можна запропонувати принаймні два можливі рішення цієї так званої суперечності. По перше, Степан міг включити невісток Якова у свої розрахунки 75 осіб. Дітей, онуків і правнуків Якова було 66 (Буття 46:8–26). Якщо додати Якова, Йосифа та двох його синів, то загальна кількість становитиме 70 (46:27). Проте, якщо Степан додав до 66 осіб ще й дружин синів Якова, він міг би правомірно вважати, що сім’я Якова нараховує 75 осіб, а не 70. [Степан згадує Якова окремо]. Проте хтось може запитати, як 66 плюс «дванадцять» може дорівнювати 75. Це може бути, якщо не всі дружини були включені. Очевидно, що дружина Йосифа не була б включена в це число, якщо не був включений Йосиф. І принаймні дві з 11 дружин, що залишалися, могли померти до того часу, коли сім’я вирушила до Єгипту. Ми точно знаємо, що дружина Юди на той час уже померла (Буття 38:12), і розумно зробити висновок, що й хтось іще з дружин також міг померти. (Цілком імовірно, що то могла бути дружина Симеона, Буття 46:10). Таким чином, коли Степан сказав, що «Йосиф послав покликати свого батька Якова з усім родом, – сімдесят п’ять душ» (Дії 7:14), він цілком реалістично міг включити до цього числа живих дружин братів Йосифа і отримати інше число, яке насправді не суперечить іншому.

[7:22] Коли Бог наказав Мойсею повернутися до Єгипту та представити Свої вимоги перед фараоном, Мойсей сказав: «Прошу, Господи: я не промовиста людина ні від учора, ні від третього дня, ні відтоді, як Ти почав говорити до Свого слуги» (Вихід 4:10). «Ось я некрасномовний, то як же послухає мене фараон?» (6:30). Отже, деякі дивуються, як Мойсей міг бути некрасномовним, якщо за словами Степана він «був сильний у своїх ділах та словах»? На їх думку, слова Степана (Дії 7:22) несумісні з тим, що ми дізнаємося про Мойсея з Книги Вихід. Як Мойсей міг бути «сильним у словах» і водночас «некрасномовним»?

По-перше, цілком можливо, що Мойсей не був таким «некрасномовним» і «не промовистим», як можна було подумати спочатку. Потрібно пам’ятати, хто надав характеристику мові Мойсея в Книзі Вихід – це не Бог сказав, що Мойсей не був здатний до ефективних промов, а Мойсей. Більше того, Мойсей зробив такі заяви про себе після того, як Бог наказав йому повернутися до землі, звідки він утік 40 років тому, рятуючи своє життя (Вихід 2:15), постати перед наймогутнішим правителем на землі (3:10) і наказати цареві Єгипту відпустити сотні тисяч ізраїльських рабів на волю. Очевидно, що Мойсей боявся і сумнівався, чи зможе він виконати Божий наказ. Тож він запитав: «Хто я такий, щоб іти до фараона…?» (Вихід 3:11). І додав: «Таж вони не повірять мені, і не послухають голосу мого, бо скажуть: Господь не явився тобі!» (4:1, переклад І. Огієнка). Навіть побачивши два дивовижних чуда (4:3–8), Мойсей усе ще наводив виправдання (4:10). Він був настільки стурбований усією цією справою, що нарешті став благати Бога, кажучи: «Прошу, Господи… назнач, благаю, іншого, якого пошлеш» (4:13).

І якою була Божа відповідь Мойсею? «Запалав Господній гнів на Мойсея» (Вихід 4:14). Хоча Мойсей і був «дуже лагідний, – лагідніший за всяку людину, що на лиці землі» (Числа 12:3), але думка про повернення до Єгипту та висування вимог до фараона, схоже, настільки непокоїла його, що він значно перебільшував своє «некрасномовство». Можна навіть сказати, що Мойсей досить красномовно побудував свою аргументацію про своє «некрасномовство». Більше того, коли він через багато років записав усі ці (та інші) події під Божим натхненням у П’ятикнижжі (Ісуса Навина 8:32; Івана 5:46), він був не менш «красномовним». [Те, що Бог сказав про Аарона, що він «переконливо говорить» (Вихід 4:14), ще не означає, що Мойсей не був красномовним оратором або що Бог вважав, що Мойсей не справиться з поставленим завданням. Очевидно, що Бог більше довіряв здібностям Мойсея, ніж сам Мойсей. Саме страх і нерішучість Мойсея, а не його нібито некрасномовство, спонукали нашого довготерпеливого Бога «призначити» Аарона Своїм речником].

Якщо наведені аргументи не переконають скептиків у тому, що Мойсей був набагато красномовнішим, ніж він сам стверджував про себе під час зустрічі з Богом на горі Хорив, можна також зазначити, що Степан описав Мойсея як «сильного у своїх ділах та словах» у контексті перших 40 років його життя в Єгипті. У своїй промові Степан нагадав євреям, що дочка фараона виховала Мойсея «собі за сина. І Мойсей був навчений усієї єгипетської мудрості, був сильний у своїх ділах та словах» (Дії 7:21–22). А потім Степан сказав: «Коли сповнилося йому сорок років, прийшло йому на серце відвідати своїх братів – синів Ізраїля» (вірш 23). І вже після того, як «минуло сорок років» (вірш 30) – після того, як Мойсей став пастухом і прожив у землі Мідіяну 40 років, тобто у віці 80 років, Мойсей виправдовувався перед Богом за своє «некрасномовство». Таким чином, відповідно до контексту, ці твердження стосувалися двох різних періодів життя Мойсея. А якщо твердження стосуються двох різних періодів часу, раціонально не можна стверджувати про наявність суперечності між ними. Скільком із нас певні речі краще вдавалися в молоді роки? Хіба Мойсей не міг бути більш красномовним оратором у 40 років, ніж у 80 (після чотирьох десятиліть, проведених пастухом у чужій країні)?

[Дехто може заявляти, що оскільки Мойсей сказав Богові: «Я не промовиста людина ні від учора, ні від третього дня, ні відтоді, як Ти почав говорити до Свого слуги» (Вихід 4:10), це означає, що він ніколи не був «сильним у словах», ані в 40, ані у 80 років. Однак тут потрібно мати на увазі, що це твердження зробив Мойсей, а не Бог, і неможливо напевно знати, як далеко в минуле могло простягатися це твердження на думку самого Мойсея. Він цілком міг мати на увазі час перед тим, як Бог з’явився йому в полум’ї куща. Більше того, події, описані у 3-му й 4 му розділах Книги Вихід, могли тривати кілька днів або навіть тижнів].

На жаль, скептики ігнорують не лише те, хто зробив ці заяви, та різні періоди часу, про які йдеться у відповідних уривках, але й те, що в цих текстах використані різні слова, які не обов’язково означають те саме. Навіть якби Мойсей і не перебільшував своє некрасномовство, і навіть якщо твердження у Вихід 3 – 6 та Дії 7:22 стосувалися того самого періоду життя Мойсея, але «важко говорити» та мати «неповороткий язик» не обов’язково значить, що не можна бути «сильним у словах» (Дії 7:22). Насправді, фраза «сильний у словах» (дюнатос ен логоіс) йде одразу після зазначення того, що Мойсей був «навчений усієї єгипетської мудрості». Як Мойсей, (нібито) некрасномовний оратор, міг бути «сильним у словах»? Поставивши це запитання трохи інакше, можна набагато легше відповісти на нього. Чи міг чоловік із царської сім’ї, дуже добре освічений, чиї діла описані як «могутні», вважатися «могутнім і в словах», навіть якщо він і не був найкращим оратором ? Безперечно. Скільки першокласних спортсменів і тренерів зверталися до своїх команд і вболівальників із надзвичайно мотивуючими промовами, і все ж їх не можна назвати «красномовними» ораторами? Скільки державних діячів виступали з хвилюючими промовами у вирішальні часи історії, хоча їх загалом не вважали великими ораторами? А скільки людей за всю історію людства були «сильними у словах» як письменники, але не як промовці?

7:28 aВихід 2:14
7:30 aNU-текст опускає Господній.
7:32 aВихід 3:6, 15
7:34 aВихід 3:5, 7, 8, 10
7:35 aВихід 2:14
7:37 aВторозаконня18:15
bNU-текст і M-текст опускають Його слухайте.
7:40 aВихід 32:1, 23
7:43 aАмоса 5:25–27
7:50 aІсаї 66:1, 2
[8:12–13] Дивіться таблицю з випадками навернення у віру на стор. 664.

[8:14–19] Християни в першому столітті отримували даровану Богом здатність творити чудеса двома способами: через хрещення Святим Духом і через покладання рук апостолів. Перший спосіб згадується в Біблії лише двічі (Дії 2 і Дії 10), і то лише в особливих і обмежених цілях, а третій раз він мається на увазі у зв’язку з унікальним покликанням Павла (Дії 9:15; 22:21; Римлян 1:5; 11–13; 1 Коринтян 15:8; Галатів 1:16). А про отримання Святого Духа через покладання рук апостолів конкретно сказано тут, при першому проголошенні євангелія самарійцям.

Оскільки Новий Заповіт не пояснює жодних інших способів, за допомогою яких можна отримати здатність творити чудеса, це означає, що жодна людина, яка живе сьогодні, не має чудодійної здатності. Хрещення Святим Духом було унікальним, винятковим і обмеженим явищем на початку існування Церкви, і сьогодні немає жодного апостола, який міг би наділити когось здатністю творити чудеса. Дивіться Спеціальний розділ про чудеса на стор. 719.

8:33 aІсаї 53:7, 8

[8:35–36] Підійшовши до колісниці, в якій їхав ефіопський євнух, Пилип сів поруч із ним і, починаючи з написаного в Ісаї 53, «благовістив йому про Ісуса» (вірш 35). Однак уже наступний вірш вказує на те, що благовіщення Пилипа «про Ісуса» мало включати й проповідь про важливість водного хрещення, оскільки євнух запитав: «Ось вода. Що ж забороняє мені охреститися?» (вірш 36). З цього запитання ми дізнаємося, що Пилип повинен був навчити євнуха про необхідність водного хрещення. «Благовіщення про Ісуса» включає й проповідь хрещення. Зрештою, Ісус Сам наголосив на необхідності хрещення перед Своїм вознесінням на небо (Матвія 28:18–20; Марка 16:15). І Петро наказав тим, хто чув його проповідь у день П’ятидесятниці, «покаятися та охреститися» (Дії 2:38). Дивіться таблицю з випадками навернення нижче.

Зауважте, що Святий Дух не волів прямо згадувати кожну окрему дію кожної людини, яка прийняла євангеліє для свого спасіння. Однак не варто припускати, що євнух не покаявся, просто тому, що в тексті не було конкретно сказано про це, оскільки Ісус сказав, що покаяння необхідне для спасіння (Луки 13:3, 5). У більшості розповідей про навернення нічого не сказано про те, що люди вголос визнавали свою віру в Христа, але вони напевно це робили, оскільки Новий Заповіт прямо проголошує необхідність «визнавати своїми устами Господа Ісуса», перш ніж можна буде спастися (Римлян 10:9–10). Подібним чином не сказано, що ті, хто слухав проповідь Петра в день П’ятидесятниці, Савл або Лідія увірували. Тож «прогалини» в цій таблиці не применшують важливості цих дій. Але для того щоб дізнатися всю волю Божу щодо процесу навернення, потрібно визнати, що всі випадки навернення, разом взяті, надають розуміння повної волі Бога щодо того, як бути спасенними.

8:37 aNU-текст і M-текст опускають цей вірш. Проте він міститься у західних текстах, зокрема в латинському переданні.
9:5 aNU-текст і M-текст опускають останнє речення віршу 5.
9:17 aM-текст опускає Ісус.
[9:22] Справу християнства, включно з божественністю Христа, можна довести.
10:6 aNU-текст і M-текст опускають останню частину цього вірша.

[10:6] Якщо Біблія справді є Словом Божим, то від неї треба очікувати абсолютної точності. Причому в ній мають бути правильно зазначені не лише «значні» деталі, як-от імена римських імператорів чи розташування великих міст, але й дрібніші деталі, такі як назви конкретних місць, маловідомих народів або особливості місцевої їжі чи звичаїв.

При критичному аналізі Біблії щодо цих «дрібніших» деталей швидко стає очевидним, що вона демонструє таку саму точність у цих незначних аспектах, як і в тих, які можна вважати набагато важливішими. Наприклад, у цьому тексті (Дії 10:6) зазначено, що апостол Петро гостював у чоловіка на ім’я Симон, який «виправляв шкури» і жив «біля моря». Але в чому особливість того, що будинок Симона знаходився біля моря?

У першому столітті багато людей вважали дублення, процес виготовлення придатної для використання шкіри зі шкур тварин, надзвичайно неприємною роботою. Оскільки цей процес часто передбачав роботу зі шкурами, які розкладалися, і використання фекалій тварин, стародавнє дублення супроводжувалося надзвичайно неприємним запахом. Щоб обробити шкіру для дублення та очистити її від неприємних запахів, потрібна була велика кількість води. То де, на вашу думку, жив би гарбар у першому столітті? Звісно що біля моря – саме там, де й знаходився будинок Симона. Незалежно від значимості деталей, біблійні автори бездоганно їх зазначали. Точність маленьких деталей, які зустрічаються в натхненному тексті, – це саме те, чого ми очікуємо від книги, автором якої є всемогутній, непогрішимий Творець.

10:32 aNU-текст опускає останнє речення цього вірша.
10:39 aNU-текст і M-текст додають також.
[10:40] Дивіться коментарі до Марка 9:31 щодо дня воскресіння Ісуса з мертвих.

[10:44] Дії 10 містить захоплюючу історію про першу євангельську проповідь Петра язичникам. До цього часу багато навернених євреїв вірили, що євангеліє призначено лише для євреїв, і що ті, хто підкоряються євангелію, також повинні дотримуватися закону Мойсея. Однак Божий задум полягав не в цьому, і завдяки кільком чудесним видінням і явленню ангелів Бог так скерував події, що побожний язичник Корнилій і всі члени його родини змогли почути проповідь Петра про Ісуса Христа.

Однак Бог знав, що багато кому з єврейського народу буде важко прийняти той факт, що язичники мають таке ж право коритися євангелію, що і євреї. Тому, коли Петро ще проповідував Корнилію та його родині, «Дух Святий зійшов на всіх, які слухали слово» (Дії 10:44). В результаті цього язичники змогли говорити мовами так само, як і апостоли в день П’ятидесятниці. Побачивши, що сталося, Петро сказав: «Хіба може хто стримати воду, щоб не хрестилися ті, хто, як і ми, одержав Святого Духа? І звелів хрестити їх в Ім’я Ісуса Христа» (Дії 10:47–48).

Деякі на основі цього епізоду навчають, що Корнилій і його сім’я були спасенні ще до того, як охрестилися. За їх міркуванням, якщо язичникам були дані чудесні дари Святого Духа, то вони вже мали бути спасенними, адже лише спасенні можуть бути «сповнені Духом». Іноді вони звертаються за підтвердженням такого аргументу до Ефесян 1:14, де сказано, що Святий Дух є «завдатком нашої спадщини», і якщо хтось має «Духа», то це доводить, що вони спасенні. Чи правильне це міркування? Чи правда, що чудодійні дари Святого Духа свідчать про спасіння людини? Коли ми досліджуємо всю Біблію, ми бачимо, що це міркування є неправильним.

Деякі мали чудодійні сили, але не були спасенні
У всій Біблії ми бачимо, що даровані Святим Духом чудодійні сили не були доказом спасіння людини. Наприклад, у 1 Самуїла ми читаємо про першого царя Ізраїлю Саула. Але через низку неправильних рішень, які призвели до непослуху Божим заповідям, Бог відкинув його і «Дух Господній відступився від Саула» (1 Самуїла 16:14, переклад І. Огієнка). Серце Саула стало запеклим і непокірним, і він почав переслідувати Давида, намагаючись убити його. Збочений розум Саула навіть спонукав його винищити ціле місто, де жили Господні священики. Одного разу Саул почув, що Давид був із Самуїлом у місті Рама, і послав послів, щоб схопити Давида. Але коли вони прибули, «Божий Дух зійшов на послів Саула, і вони також почали пророкувати. Про це сповістили Саулові, й він послав інших послів, та й вони також пророкували. І Саул продовжував посилати – третю групу послів, та пророкували й вони» (1 Самуїла 19:20–21). Зауважте, що сходження Святого Духа на посланців не вказувало на те, що вони були спасенні, а натомість було актом чудодійного втручання Бога з метою врятувати Давида. Зрештою, Саул сам пішов до Рами, намагаючись схопити та вбити Давида, але коли він прийшов туди, «зійшов і на нього Божий Дух, і він ішов, ідучи і пророкуючи, аж до свого приходу до Найота в Рамі» (1 Самуїла 19:23). Чудесні дари Святого Духа були знаком від Бога, але не вказували на спасіння Саула. Натомість вони вказували на те, що Бог був із Самуїлом і захищав Давида.

У Новому Заповіті ми бачимо ще один випадок, коли Святий Дух дарував чудотворну силу людині, яка не була спасенна. Фарисеї та первосвященики зібралися разом, щоби придумати, як їм знищити Ісуса. Багато з них були збентежені, адже так багато людей йшло за Ісусом. Тож вони висловили думку: «Якщо залишимо Його, то всі повірять у Нього; і прийдуть римляни, і віднімуть у нас і храм, і народ!» (Івана 11:48). Каяфа, який того року був первосвящеником, заспокоїв їх і сказав: «Ви нічого не знаєте! Хіба не розумієте, що краще для вас, щоб Одна Людина померла за народ, а не щоб увесь народ загинув?» (Івана 11:49–50). Звідки в Каяфи взялося таке проникливе розуміння ситуації? Текст пояснює: «Це він сказав не від себе, але, будучи того року первосвящеником, пророкував, що Ісус мав померти за народ» (Івана 11:51). Якщо він «пророкував», що Ісус помре за народ, звідки він узяв таку точну інформацію? Тільки Святий Дух міг дати йому таке пророче висловлювання. Проте Каяфа, безсумнівно, не був спасенний.

Дари Духа або плід Духа
Крім того, Біблія чітко пояснює, що чудодійні дари не є показником того, спасенна людина чи загублена. У Церкви в Коринті були проблеми через те, що деякі християни вихвалялися даною їм чудодійною силою; інші бажали мати інші дари і сили, а ще інші використовували свої чудодійні сили в зібранні, щоб привернути до себе увагу. У своєму першому послані до Церкви в Коринті, в розділах 12 – 14 Павло дав настанови, які мали допомогти християнам найкращим чином використовувати дані їм чудодійні дари Святого Духа. Розділ 13 є одним із найвідоміших розділів у всій Біблії, який часто називають розділом любові. У цьому розділі Павло пояснює, що чудодійні дари Святого Духа не є доказом спасіння. Насправді, якщо їх використовує людина, яка не має любові в своєму серці, то вона загублена. Павло написав: «Коли я говорю людськими й ангельськими мовами, але любові не маю, то став я дзвінкою міддю або гучним кимвалом. І коли маю пророцтво, осягнув усі таємниці й повноту знання, коли маю повноту віри, так що гори переставляю, але любові не маю, – то я ніщо» (1 Коринтян 13:1–2). Зауважте, що згідно цього твердження Павла дивовижні прояви чудесних сил Святого Духа ніяк не свідчать про спасіння людини, оскільки все це можна робити й без любові.

Заява Павла в 1 Коринтян 13 також допомагає нам зрозуміти ще один важливий аспект про Святого Духа. Існує різниця між чудодійною силою, яку дарує людям Святий Дух, і перебуванням Святого Духа в спасенних християнах. У Посланні до Ефесян 1:14 сказано, що саме факт перебування Святого Духа в людині підтверджує, що вона спасенна. Подібним чином у 1 Івана 3:24 сказано: «…а що Він у нас перебуває, дізнаємося від Духа, Якого Він нам дав». У 1 Коринтян 6:19 читаємо: «Хіба ви не знаєте, що ваші тіла – це храм Святого Духа, Який є у вас і Якого ви маєте від Бога, і що ви не належите самим собі?». Однак зауважте, що плід Духа – це «любов, радість, мир, довготерпіння, ласкавість, доброта, віра, лагідність, стриманість» (Галатів 5:22–23). Таким чином Павло заявив, що можна мати чудодійні дари Святого Духа і при цьому не мати любові; проте справжній плід Духа, який вказує на перебування в людині Святого Духа і свідчить про те, що вона спасенна, починається з любові. Отже, хтось міг мати чудодійні дари Святого Духа і говорити іншими мовами, але не мати Святого Духа, що перебував в ньому і свідчив про його спасіння.

З біблійного оповідання зрозуміло, що Бог використовував чудодійну силу Святого Духа для здійснення багатьох речей. Однак ця чудодійна сила не вказувала на духовний статус того, хто отримував її. Насправді іноді такі здібності отримували навіть запеклі вороги Бога. Таким чином, історія навернення Корнилія і отримання чудодійних сил Святого Духа язичниками не свідчить про те, що вони були спасенні до того, як покаялися або хрестилися. Навпаки, апостол Петро чудово зрозумів Боже послання: чудотворні сили були дані язичниками, щоб показати, що Боже спасіння розповсюджувалося на них так само, як і на євреїв. Тому Петро, згідно з євангельським посланням, яке він проповідував у день П’ятидесятниці (Дії 2), наказав язичникам христитися у воді так само, як він наказав це зробити євреям у той день. Причина хрещення язичників (Дії 10) була такою ж, як і євреїв (Дії 2:38) – «на прощення гріхів».

12:5 aУ NU-тексті – постійна.
[11:21] Дивіться таблицю з випадками навернення на стор. 664.
[11:26] Дивіться Спеціальний розділ щодо імені християнин на стор. 412.

[12:20–23] Неодноразово історія виявляла себе союзником, а не ворогом 27 книг, які складають Новий Заповіт. На сторінках цих книг зустрічаються імена царів і цариць, правителів і священиків, назви міст і сіл, а іноді навіть інформація про дороги та проходи, які їх з’єднують. Новий Заповіт народився в контексті історичних людей, місць і подій, що дає читачам ХХІ століття можливість упевнитися в його достовірності.

У цьому уривку Ірод звертається з промовою до групи людей з Тиру та Сидону. Єврейський історик першого століття Йосип Флавій детально описав смерть Ірода у своїй книзі «Єврейські старожитності». Зверніть увагу на вражаючу схожість двох розповідей.

• Лука записав, що Ірод був «зодягнений у царські шати»; Йосип Флавій записав, що «він був одягнутий в одяг, повністю зроблений зі срібла, і справді чудової текстури».

• Лука записав, що «юрба почала кричати: Це голос Бога, а не людини!»; Йосип Флавій записав, що «його підлесники кричали… що він бог; і додавали: "Будь милостивий до нас; бо хоча ми досі шанували тебе лише як людину, та відтепер вважатимемо тебе вищим за смертну істоту". Після цього цар не докоряв їм і не відкидав їхніх нечестивих лестощів».

• Лука записав: «…раптово вразив його Господній ангел, бо не віддав славу Богові. І з’їли [його] черви, і він помер»; Йосип Флавій записав: «У його животі також виник сильний і жорстокий біль, який почався дуже раптово. Тому він подивився на своїх друзів і сказав: "Мені, кого ви називаєте богом, наказано негайно піти з цього життя…". Його біль ставав все більш жорстоким… І коли він був досить змучений болем у животі протягом п’яти днів, то пішов з життя».

Хоча розповіді Луки та Йосипа Флавія були написані незалежно одна від одної, але в описі смерті Ірода вони збігаються в усіх істотних деталях. Текст Дії 12:20–23 є лише одним із багатьох прикладів у Святому Письмі, коли світська історія підтверджує достовірність біблійних текстів. Протягом останніх майже 2000 років Біблію досліджували більш критично, ніж будь яку іншу книгу в світі, і все ж вона неодмінно виявлялася історично точною.

[13:4–7] Під час своїх місіонерських подорожей Павло і його супутники зустрічали багато поважних людей, зокрема й римських правителів територій, де проповідували місіонери. Якби Лука вигадав ці подорожі, він міг би туманно посилатися на цих римських правителів, не вказуючи їхніх конкретних імен і титулів. Але Лука чинив не так. Навпаки, складається враження, ніби він зробив усе можливе, щоб задокументувати конкретні імена, назви, місця та міста. Завдяки такому ретельному документуванню ми маємо багато прикладів, за якими можна перевірити його надійність як натхненного історика.

Один із таких прикладів можна знайти тут: Лука задокументував подорож Павла до Селевкії, потім до Кіпру, Саламіна і Пафи. У Пафі Павло та його супутники зустріли проконсула Сергія Павла та єврея на ім’я Вар-Ісус, який був при ньому. Це конкретне посилання на Сергія Павла дає археології можливість провести подвійний тест на точність Луки як історика. По-перше, чи територія Кіпру та Пафи знаходилася під владою проконсула, коли туди прибув Павло? І по друге, чи Сергій Павло взагалі колись існував?

Протягом багатьох років скептики стверджували, що територією Кіпру не міг керувати проконсул. Оскільки Кіпр був імперською провінцією, він мав бути підпорядкований пропретору, а не проконсулу. Хоча Кіпр свого часу і справді був імперською провінцією, проте його статус був іншим, коли туди прибув Павло. Насправді, «у 22 році до н.е. Август передав його римському сенату, і тому він був переданий під управління проконсулів». Біблеїст Ф.Ф. Брюс розширив цю інформацію, пояснивши, що Кіпр став імперською провінцією в 27 році до нашої ери, але через п’ять років Август передав його Сенату в обмін на Далмацію. Після підпорядкування Сенату, Кіпром мали б керувати проконсули, як і іншими сенатськими провінціями.

На додаток до відомого факту, що Кіпр став сенатською провінцією, археологи знайшли в цьому регіоні мідні монети, які відносяться до часу правління інших проконсулів, близького часу Павла. На одній із таких монет, відповідно названій «мідною проконсульською монетою Кіпру», зображено голову Цезаря Клавдія та зазначено титул «Арміній Прокл, проконсул… кіпріян».

Ще більш вражаючими, ніж точно зазначений Лукою титул правителя, є докази того, що записи про Сергія Павла є настільки ж точними. Є кілька написів, які могли б відноситися до проконсула, про якого писав Лука. Міжнародна стандартна біблійна енциклопедія наводить три такі стародавні написи. Перший напис було виявлено в Солі на північному узбережжі Кіпру; в ньому згадується Павлус, який був проконсулом. Автори та редактори Енциклопедії стверджують, що цей напис можна датувати найраніше 50 роком нашої ери, і тому він не може відноситися до часу правління Сергія Павла з Дії 13. Однак інші переконані, що мається на увазі саме Сергій Павло з Книги Дії. На додаток до цієї знахідки було виявлено інший напис латиною, в якому згадано Луція Сергія Павла, який був «одним із кураторів прибережної території Тибру під час правління Клавдія». На думку видатного археолога сера Вільяма Рамзі, цей урядовець згодом став проконсулом Кіпру і тому пов’язаний з подіями в Дії 13. Нарешті, в Кіфраї на півночі Кіпру було виявлено фрагментарний грецький напис, в якому згадується Квінт Сергій Павло як проконсул під час правління Клавдія. Незалежно від того, який з цих написів насправді відноситься до Дії 13, ці докази забезпечують правдоподібну відповідність. Принаймні двоє чоловіків на ім’я Павлус були проконсулами на Кіпрі, і принаймні двоє чоловіків на ім’я Сергій Павло були офіційними особами під час правління Клавдія. Таким чином, точність Луки було ще раз підтверджено.

[13:11–12] Цей випадок ще раз доводить мету чудес: підтвердити проповідь Слова. Коли проконсул побачив, як Еліма осліп, уражений чудодійною силою, якою володів Павло, він міг упевнитися, що послання Павла дійсно було від Бога. Тому його віра була заснована не на чуді, а на «вченні Господа», яке це чудо підтвердило. Дивіться також Спеціальний розділ на стор. 719.

[13:14] Усі посилання на суботу в Книзі Дії (13:14, 27, 42, 44; 15:21; 16:13; 18:4) стосуються зібрання в єврейській синагозі, коли апостоли могли скористатися можливістю звернутися до єврейської аудиторії, щоб проголошувати християнське послання. Жодне з цих посилань не підтверджує думку про те, що дотримання суботи є обов’язковим для когось сьогодні.

13:17 aM-текст опускає Ізраїля.

[13:20] Як Бог міг давати Ізраїлю суддів протягом «чотирьохсот п’ятдесяти років», якщо в 1 Царів 6:1 написано, що Соломон, третій цар Ізраїлю, був на четвертому році свого правління в «чотириста вісімдесятому році після виходу синів Ізраїля з єгипeтської землі»? Якщо з цих 480 років відняти 40 років правління царя Саула та 40 років правління царя Давида (Дії 13:21; 1 Царів 2:11), то залишиться лише 400 років. Більше того, якщо від решти 400 років відняти роки завоювання Ханаану, а також останні роки життя Ісуса Навина та його покоління (Ісуса Навина 24:29–33; Суддів 2:7–10), період правління суддів виглядає набагато менше, ніж 450 років, про які Павло заявив у Дії 13:20. То він помилявся?

Подібно до логічних відповідей на інші уявні біблійні протиріччя, це питання можна розумно вирішити, звернувши увагу на відмінності в перекладах Біблії. Хоча в перекладі Біблії короля Якова (KJV) та Новому перекладі Біблії короля Якова (NKJV), які ґрунтуються на пізніших рукописах, ці 450 років віднесено до періоду суддів («Він давав їм суддів близько чотирьохсот п’ятдесяти років», NKJV), в багатьох інших перекладах, у тому числі українських, 450 років віднесено до початку періоду суддів. Наприклад, розглянемо переклад тексту Дії 13:17–20 в НПУ:

Бог ізраїльського народу обрав наших батьків. Він підніс цей народ під час перебування в землі Єгипту й вивів його з неї Своєю сильною рукою. Сорок років Він терпів їх у пустелі. Він знищив сім народів у землі Ханаанській та віддав їхню землю у спадщину нашим батькам. Це відбувалося упродовж чотирьохсот п’ятдесяти років. Після цього Бог давав їм суддів аж до пророка Самуїла.

На підставі чого НПУ та інші переклади відносять ці 450 років до початку правління суддів? На підставі загальноприйнятих і більш ранніх рукописів, які зазвичай більш надійні. Шанований грецький лінгвіст А.Т. Робертсон у коментарі до Дії 13:19–20 зазначив, що в текстах найдавніших рукописів (тих, які були скопійовані раніше в історії), включно з трьома великими унціалами (відомими як Ватиканський, Синайський та Александрійський кодекси), 450 років поміщено до «після цього» у вірші 19. Це правдиве прочитання тексту».

Записані Лукою 450 років, які Павло згадав у своїй проповіді в Антіохії Пісидійській, стосуються не періоду суддів, а часу, про який Павло говорив від початку своєї промови (Дії 13:17) і до часу, який він відзначив у 450 років. Цей 450-річний період можна логічно розбити на складові частини, виконавши елементарні підрахунки: нащадки Авраама терпіли гніт у чужій країні протягом 400 років (Дії 7:6); потім вони блукали в пустелі 40 років (Дії 13:18), що означає, що їм знадобилося близько 10 років, щоб підкорити сім народів у землі Ханаану і отримати їхню спадщину (Дії 13:19). «Це відбувалося упродовж чотирьохсот п’ятдесяти років» (13:19, НПУ).

Тож, немає суперечності між Дії 13:20 і 1 Царів 6:1. Питання виникають лише через неточний переклад, заснований на менш надійних рукописах у даному випадку. Чотириста п’ятдесят років у Дії 13 охоплюють період від гноблення нащадків Авраама до успадкування ними землі Ханаану, тоді як 480 років у 1 Царів 6:1 включають час від виходу Ізраїлю з Єгипту, до завоювання ними Ханаану і до початку періоду суддів («приблизно три з половиною століття»), а також перші 80 років Об’єднаного царства (Дії 13:21; 1 Царів 2:11). Інформацію про тривалість перебування ізраїльтян у Єгипті дивіться в Спеціальному розділі на стор. 159.

13:22 aПсалом 88:21
b1 Самуїла 13:14
13:23 aУ M-тексті – дав Ізраїлеві спасіння.
13:33 aПсалом 2:7
13:34 aІсаї 55:3
13:35 aПсалом 15:10
13:41 aАввакума 1:5
13:42 aАбо: Коли вони вийшли з юдейської синагоги; в NU-тексті – І коли вони вийшли, просили.
13:47 aІсаї 49:6

[13:48] Грецьке слово тассо вживається в Новому Заповіті не в значенні «наперед визначений», а скоріше передає смисл «впорядкувати» або «улаштовувати» (Римлян 15:1; 1 Коринтян 16:15; Дії 15:2). Текст не вказує на те, що саме Бог призначив цих людей. Натомість у цьому вірші це слово означає, що язичники були схильні або сповнені рішучості досягти вічного життя. Це не означає, що Бог свавільно обрав одних отримати його, а інших – не отримати. Зауважте, що рішучість язичників досягти вічного життя спонукала їх повірити посланню. Бог ніколи не позбавляє людину її права та обов’язку виявляти даровану їй Богом свободу волі, щоб зробити власний вибір щодо своєї вічної долі.

[14:3] Ще один випадок, коли чудеса служили меті підтвердження або автентифікації проповідуваного слова як Божого Слова.

[14:8–18] Біблія знову і знову відкриває, що потрібно поклонятися лише Богові. Лука записав, що цар Ірод був з’їдений червами, тому що дозволив людям прославляти себе як бога замість того, щоби віддати славу Богу Всемогутньому (Дії 12:21–23). У цих віршах зарозумілість Ірода вражаюче контрастує з реакцією Павла та Варнави на спроби жителів Лістри поклонитися їм. Якби ці два проповідники мали такий же дух зарозумілості як Ірод, вони прийняли б це поклоніння і вважали б, що заслуговують на таку честь. Натомість ці християни «роздерли свій одяг і кинулися між людей, гукаючи: Люди, що ви робите? Ми є такими ж людьми, як і ви» (14:14–15). Павло розумів, що людям не можна поклонятися іншим людям, і тому намагався відвернути увагу людей від себе на Бога.

Біблія також показує, що люди не мають поклонятися ангелам. Коли апостол Іван упав до ніг ангела, який відкрив йому послання Об’явлення, щоб поклонитися йому, ангел відповів: «Гляди, не роби цього! Я співраб твій і твоїх братів – пророків і тих, хто зберігає слова цієї книги. Богові поклонися» (Об’явлення 22:9; 19:10). Ангели, ідоли та люди не гідні благоговійного поклоніння, яке належить тільки Богові – як Ісус і нагадав сатані: «Адже написано: Господу, Богові своєму, поклонятимешся і Йому єдиному служитимеш!» (Матвія 4:10). Звичайно, будучи Богом, Ісус приймав поклоніння (Івана 9:38).

[14:15] Ця відсилка на те, що Бог створив усе, нагадує Вихід 20:12, де стверджується, що творіння відбулося за шість днів.

[14:17] Подібно до сучасних християнських апологетів, Павло використав тут один із класичних аргументів на користь існування біблійного Бога – телеологічний. Циклічна зміна пір року та погодних умов, які дозволяють людству підтримувати запаси їжі, є доказом існування добродушного і благодійного Творця. Ця логіка незаперечна. Дивіться Римлян 1:19–20 і Псалом 18:2–7.

15:17 aАмоса 9:11, 12
15:18 aУ NU-тексті (разом з в. 17) – говорить Господь, Який чинить це все, відоме від віку.
15:20 aАбо блуду
[15:15–17] Дивіться коментарі до Амоса 9:11–12.
15:24 aNU-текст опускає навчаючи, що треба обрізатися і зберігати Закон.
15:29 aАбо блуду
15:34 aNU-текст і M-текст опускають цей вірш.

[16:12] У своєму натхненному викладенні цієї історичної розповіді Лука вжив спеціальний термін меріс, перекладений як «частина», для позначення території Македонії, де були розташовані Филипи. Точність Луки є ще одним доказом божественного проводу, під яким він перебував.

[16:14–15] Дивіться таблицю з випадками навернення на стор. 664.

[16:15, 33] Іноді прихильники практики хрещення немовлят звертаються до Дії 10, Дії 16, і до 1 Коринтян 1 на доказ того, що ця практика є біблійною. Дії 10:24–48 розповідають про те, як Корнилій та його «родичі та близькі друзі» почули євангеліє та хрестилися. Дії 16 розповідають про хрещення Лідії та її дому (вірш 15), а також в’язничного сторожа і «всієї його родини» (вірш 33). Прихильники практики хрещення немовлят припускають, що в домі Корнилія, Лідії та в’язничного сторожа були діти, тож і вони були охрещені. Та оскільки в жодному з цих уривків не згадується про немовлят, ті, хто використовує ці уривки як виправдання хрещення немовлят, засновують свої твердження на двох припущеннях: 1) в домах були присутні й немовлята; і 2) контекст Дії 10 і 16 дозволяє хрещення немовлят у складі «хрещень дому».

У кожному прикладі «домашніх хрещень» хрестилися люди, яких навчили того, що їм треба зробити для свого спасіння (Дії 10:34–43; 16:14, 32; 1 Коринтян 1:16–18; 16:15–16). Це були люди, які могли почути і зрозуміти Слово Боже (Дії 10:44), повірити (10:31–33) і присвятити себе служінню святим (1 Коринтян 16:15). А оскільки немовлята не можуть робити цього, і оскільки в текстах не згадується і навіть не мається на увазі присутність немовлят, ці уривки не можна використовувати для виправдання хрещення немовлят.

[16:20] Використання Лукою терміна «претори» («магістрат», НПУ) є ще одним випадком абсолютно точної історичної ідентифікації владної посади. Знайдені написи підтверджують, що цей термін був належним титулом для верховного судді («воєводи») римської колонії.

[16:30–31] Тричі в Книзі Дії Лука записав, як нехристияни запитували, що їм потрібно зробити, щоб спастися, і тричі на ці питання була дана різна відповідь. В’язничний сторож із Филип запитав Павла та Силу: «Добродії, що потрібно мені робити, аби спастися?», і йому було сказано: «Віруй в Господа Ісуса [Христа] – і спасешся ти та твій дім!» (16:30–31). Євреї в день П’ятидесятниці запитали апостолів: «Що ж нам робити, мужі-брати?» і отримали наказ «покаятися і охреститися» (Дії 2:37–38). Через кілька років Савл (пізніше названий Павлом) запитав Ісуса, Який з’явився йому дорогою до Дамаску: «Господи, що мені робити?» (22:10). Після того як йому було наказано іти в Дамаск, де йому буде сказано «про все, що йому потрібно зробити», Ананій, Божий слуга, наказав Савлу: «Встань, охрестися та обмий свої гріхи, прикликавши Його Ім’я!» ( 22:16). Тож багато хто задається питанням, чому на одне й те саме питання були дані три різні відповіді. Чи є ці відповіді суперечливими, чи є логічне пояснення відмінностей між ними?

На запитання про те, як спастися, були дані три різні відповіді, тому що кожного разу запитувачі знаходилися на різних «етапах» свого шляху до спасіння. Раціональність таких відповідей можна проілюструвати на прикладі того, як хтось подорожує із пункту А в пункт Б. Якби ця людина хотіла знати, як далеко від її будинку знаходиться «пункт Б», відповідь була б, скажімо, 500 км. Якщо наступного дня після вирушення в подорож ця людина запитає, як далеко від того місця, до якого вона вже дісталася, до «пункту Б», відповідь буде вже 300 км. Наступного дня, задавши собі те саме запитання, як далеко до «пункту Б» від того місця, до якого вона вже дісталася, відповідь буде 150 км. Зверніть увагу, що кожного разу було поставлене одне й те саме запитання, на яке було дано три різні відповіді, але всі вони правильні. Подібним чином і в Новому Заповіті записані три різні відповіді на запитання: «Що робити, щоб спастися?», тому що грішні люди, які ставили ці запитання, були на різних етапах свого шляху до спасіння.

В’язничному сторожу з Филип було наказано вірити в Христа, оскільки він ще не почув і не повірив рятівній звістці Ісуса (Дії 16:31–32; Римлян 10:17). Для Павла та Сили не мало б сенсу наказувати йому покаятися та хреститися, коли він ще навіть не чув євангелія. Якби сьогодні мусульманин, індуїст чи буддист поставив християнину те саме запитання, яке в’язничний сторож із Филип поставив Павлу та Силі, їм потрібно було б дати ту саму відповідь. Перш ніж навчати мусульманина про важливість покаяння та хрещення, він спочатку повинен висловити свою віру в Ісуса як Сина Божого. Якщо на шляху до спасіння не буде зроблено цього кроку (повірити), наступні кроки не матимуть сенсу. [Біблія розкриває, що після того як Павло і Сила «говорили йому [в’язничному сторожу] Господнє Слово й усім, хто в його домі», вони увірували і «тут же» хрестилися (Дії 16:33). Передбачається, що Павло і Сила повинні були навчити його та його сім’ю про важливість хрещення після того, як наголосили на необхідності «вірувати в Господа Ісуса Христа» (Дії 8:35–36, 38). Запитання: якщо водне хрещення не має нічого спільного зі спасінням, то чому сторож і його домашні одразу ж хрестилися, невдовзі після півночі (Дії 16:25, 33)?]

Євреї на П’ятидесятницю вже почули проповідь Петра, коли спитали, як їм спастися (Дії 2:37). Петро знав, що вони вже увірували, і що ця віра прийшла від його проповіді євангелія (Римлян 10:17). Євреї пройшли етап зародження віри (вони вже «розчулилися серцем»), і тому їм було сказано «покаятися і охреститися», щоб отримати спасіння (Марка 16:16).

Тим не менш, хтось може запитати, чому Ананій не наказав Савлу повірити та покаятися, коли сказав йому, як змити його гріхи. Причиною цього було те, що Савл уже повірив у Христа і розкаявся до того часу, як зустрівся з Ананієм. Йому не треба було повірити чи покаятися, оскільки він уже це зробив. Він знав про Господа, оскільки безпосередньо розмовляв з Ним по дорозі в Дамаск, і виявив своє розкаяння, молячись Богові та постивши три дні (Дії 9:9, 11). На той момент Савлу бракувало лише одного: хрещення (Дії 22:16).

Ставлячи одне й те саме запитання – що потрібно робити, щоб отримати спасіння – грішники отримували різні відповіді, тому що вони перебували на різних етапах цього процесу. Це схоже на те, якби в’язничний сторож був ще в самому початку шляху «з пункту А в пункт Б», євреї на день П’ятидесятниці – на відстані одного дня подорожі від «пункту А», а Савл – вже близько «пункту Б». Усі вони хотіли потрапити в одне й те саме місце, але були на різних етапах цього шляху, коли запитували: «Що мені робити, щоб спастися?» Невіруючому було сказано вірити. Віруючим було наказано покаятися. Розкаяному віруючому було наказано хреститися. Ці три твердження можуть бути різними, але вони не суперечать один одному. Щоби стати дітьми Бога, люди повинні виконати всі три умови (див. Івана 8:24; Луки 13:3, 5; Матвія 28:19; Марка 16:16).

[16:30–31] Ці вірші часто цитують як доказ того, що людина спасається в той момент, коли повірить в Ісуса. Однак чи міг цей сторож-поган зробити це в той момент? Ні, його треба було б навчити у Кого, як і у що саме вірити. Тож не дивно, що Лука відразу записує: «І говорили йому Господнє Слово» (Дії 16:32). Згідно Римлян 10:17, це Слово, проголошене Павлом і Силою, зародило в сторожі віру. І те саме Слово, безсумнівно, включало в себе і необхідність покаяння, визнання своєї віри та хрещення, тому що сторож негайно виявив плід покаяння («обмив їхні рани») і був негайно охрещений (не чекаючи ранку чи вихідних). Зауважте, наскільки ретельно Лука задокументував той факт, що тільки після того, як в’язничний сторож повірив, покаявся і хрестився, він міг радіти. Лише тоді Лука написав про нього, що він «повірив у Бога» (вірш 34) і був у стані досконалої віри. Дивіться таблицю випадків навернення на стор. 664.

[17:2–3] Усі вжиті слова – «диспутувати», «пояснювати» і «доводити» – означають логічну аргументацію, за допомогою якої доводяться пропозиції. Павло був першокласним логіком і християнським апологетом, наслідуючи Свого Господа. Дивіться Дії 18:4, 19, 28; 19:8.

17:5 aM-текст опускає позаздрили.
17:18 aNU-текст і M-текст додають Також і.

[17:6, 8] Ще одним прикладом історичної точності Біблії є використання Лукою терміну «політархи» («начальники» або «керівники», НПУ) стосовно міських чиновників Солуня, що спочатку вважалося неточністю, але потім було підтверджено кількома знайденими написами. Чому Лука вжив титул політархас для позначення міських чиновників Солуня замість більш поширених стратеегой (магістрати) або екзусіас (влада)?

У 1960 році Карл Шулер опублікував список із 32 написів, які містять термін політархи. Приблизно 19 із 32 написів походили з Солуня, і принаймні три з них датувалися першим століттям нашої ери. На Віа Егнація (головній магістралі, яка проходила через стародавній Солунь) колись стояла римська арка під назвою Вардарські ворота. У 1867 році цю арку було знесено та використано для ремонту міських мурів. Напис на цій арці, який зараз зберігається в Британському музеї, вважається одним із найважливіших, коли йдеться про термін політархи. Цей напис, датований періодом між 30 роком до н.е. і 143 роком н.е., починається фразою: «За часів Політарха…». Таким чином, ця арка точно стояла на тій магістралі, коли Лука писав свою історичну розповідь, відому як Дії апостолів. І той факт, що під час подорожей Павла Солунем керували політархи, тепер є незаперечним.

[17:11] Бог ніколи не очікує від когось віри, заснованої просто на твердженнях типу «тому що я так кажу» або непереконливих доказах. Він називає «шляхетними» або «більш відкритими» (НПУ) тих, хто досліджуватиме факти та робитиме лише обґрунтовані висновки – що, власне, і означає бути «раціональними».

[17:26] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 672 щодо расизму.

[17:32–34] Хоча майже всі релігії у світі є фальшивими, через що багато людей взагалі відкидають релігію, однак не можна дозволити, щоб поширеність фальшивих релігій затьмарювала здатність людей розпізнавати та приймати єдину істинну релігію. Існування підробки не спростовує реальність справжньої речі. У своїй промові до афінських філософів Павло провів чіткий контраст між ірраціональними й фальшивими рисами рукотворної релігії та розумною, переконливою правдивістю християнства.