НОВИЙ ЗАПОВІТ
Вступ до МАТВІЯ
Біблія говорить лише про одне євангеліє, але Матвій, Марк, Лука та Іван подають чотири окремі розповіді про прихід «доброї новини». Матвій, чиє ім’я означає «дар Господа», був євреєм і займався збором податків – заняттям, яке інші євреї ненавиділи, особливо коли зібрані податки йшли їхнім римським завойовникам (9:9). Прізвище Матвія було «Левій» (Марка 2:14). Він написав своє оповідання до знищення Єрусалиму (24:2). У ньому представлено п’ять великих промов Христа: 1) Нагірна проповідь з її заповідями блаженства та зразковою молитвою (розділи 5–7); 2) настанови з нагоди відправлення Дванадцятьох (розділ 10); 3) притчі про Царство Небесне (розділ 13); 4) ставлення до гордості та почуття вищості в Царстві (розділ 18); 5) передбачення про падіння Єрусалиму (розділ 24) і друге пришестя Христа (24:36 – 25:46). Кожна промова закінчується одним і тим же висловом: «Коли Ісус промовив усі ці слова…»
Зміст
1 – 4:11
Земні «вірчі грамоти» Царя
Його єврейський родовід/зачаття (1); народження (2); хрещення (3); спокушання (4:1–11)
4:12 – 14:12
Галилейське служіння
Царя Початок служіння (4:12–25); проповідь на горі (5 – 7); Його абсолютна влада та першість – над хворобами, простором, бісами, смертю, гріхом, культурою, природою тощо (8 – 9); наставляння Його посланців (10 – 11:19); Його противники (11:20 – 12:50); Його притчі (13); смерть Його предтечі (14:1–12)
14:13 – 17:21
Служіння Царя за межами Галилеї
Його співчуття людям, які стикалися з релігійним протистоянням (14:13 – 16:12); підтвердження Його особистості та очікуване заснування Церкви (16:13–20); провіщення Його смерті (16:21–28); прояв Його слави (17:1–13); наголос на вірі апостолів (17:14–21)
17:22 – 18:35
Повернення Царя в Галилею
Його зрада провіщена (17:22–23); Його покора закону (17:24–27); Його наголос на смиренні на прикладі віри дитини, непокоєння про заблудлих, гріх проти ближнього і бажання простити (18)
19 – 20
Служіння Царя в Юді та Переї
Його воля стосовно розлучення (19:1–12); поводження за прикладом дітей (19:13–15); небезпека бажання багатства (19:16–26), винагороди (19:27–30), визнання (20:1–16) і чинів (20:17–28); встановлення справжності Його як «Сина Давида» (20:29–34)
21 – 27
Останній тиждень земного служіння Царя і Його смерть (Єрусалим і околиці)
Його переможний в’їзд в Єрусалим (21:1–11); засудження вождів народу через очищення храму (21:12–17), прокляття смоківниці (21:18–22), питання про владу Івана (21:23–27), притча про двох синів (21:28–32), притча про виноградарів (21:33–46), притча про весілля (22:1–14), дискурс про податки (22:15–22), воскресіння (22:23–33), найбільша заповідь (22:34–40), син Давида (22:41–46), звинувачення фарисеїв (23:1 36), запустіння Єрусалиму/храму (23:37 – 24:35), підготовка до другого пришестя Христа (24:36 – 25:46); приготування Христа до Своєї смерті (26:1–30); Його зрада (26:31–56); Його суди (26:57 – 27:26); Його розп’яття (27:27–56); Його поховання (27:57–66)
28
Перемога Царя над смертю: Його воскресіння
Головна тема
Звертаючись до євреїв, Матвій стверджує, що Ісус із Назарету насправді був Царем/Месією («помазаником»), провіщеним старозавітними пророками. Він був довгоочікуваним «Сином Давида» (1:1; 9:27; 12:23; пор. 2 Самуїла 7:12; Ісаї 11:1; Єремії 23:5) і Сином Авраама (1:1), через якого всі народи будуть благословенні (Буття 12:3). Оскільки Ісус є Царем, усі євреї (і не-євреї, 28:19) повинні підкоритися Йому, схилитися перед Ним і прийняти Його Царство (вислів «царство небесне» вживається 33 рази; «царство Боже» – 5 разів; інші варіації «царства» зустрічаються ще 18 разів). Основне послання книги підсумовано вє 5:17–20, проголошуючи сповнення та завершення релігії Мойсея через служіння Христа (тобто Його вчення та викупну жертву) і прихід Його Царства. Відсилки на Старий Заповіт зустрічаються близько 65 разів.
МАТВІЯ
[1:12] Дивіться коментарі до Луки 3:27.
[1:1–18] Скептики часто заявляли, що родоводи Христа в Матвія та Луки є, по-перше, суперечливими, оскільки вони не ідентичні, а по-друге, представляють події так, ніби Ісус народився від Йосифа, що неможливо, якщо Марія була незайманою.
Ці два звинувачення неправдиві. У відповідь на заяви про суперечливість родоводів один одному – якщо розмістити їх поруч, відразу стає очевидним кілька факторів. По-перше, Матвій повідомив про походження Христа лише від Авраама, у той час як Лука простежив його аж до Адама. По-друге, Матвій використав слово «породив», а Лука – «син», у результаті чого його родовід Христа йде в зворотному порядку від того, що навів Матвій. По-третє, від Авраама до Давида обидві генеалогічні лінії йдуть паралельно одна одній. По-четверте, починаючи з Давида, Матвій простежив родовід Христа по батьківській лінії (тобто, Йосифа) через Соломона, у той час як Лука простежив його по материнській лінії (через Марію) через брата Соломона, Натана.
По-п’яте, дві лінії (батьківська та материнська) перетинаються у шлюбах Шеалтіїла і Зеруббабела, а потім знову розходяться по двох синах Зеруббабела – Рисії та Авіуді. По-шосте, ці дві лінії знову перетинаються в останній раз у шлюбі Йосифа та Марії. Йосиф був кінцем батьківської лінії, а Марія була останньою в материнській лінії як дочка Іллі.
Про Йосифа сказано, що він був «сином» Іллі. Євреї використовували слово «син» принаймні в п’яти різних значеннях, які включали б і стосунки Йосифа з Іллєю. Зверніть увагу, що Йосиф був прямим нащадком Давида, а отже, і його престолу. Ось у чому полягає мета родоводу, наведеного Матвієм: він мав довести законне право Ісуса успадкувати престол Давида. Однак не менш важливим доказом було і Його кровне, або фізичне походження від Давида, чого не могло бути встановлено через Йосифа. Ця риса месіанства Христа була встановлена через Його матір Марію, яка також була кровним нащадком Давида (Луки 1:30–32). І кровна лінія, і престол Давида були необхідними змінними, які підтверджували месіанство Ісуса Христа.
Що стосується твердження, що в обох родоводах зазначено походження Ісуса від Йосифа, то очевидно, що родовід у Луки встановлює законне право Ісуса на престол як «сина», усиновленого Йосифом. Це видно з того, як Лука починає родовід такими словами: «А Сам Ісус… будучи, як вважали, сином…» (3:23). Твердження «як вважали» вказує на те, що Лука знав, що фізично це не так, але така була поширена думка серед людей того часу. Крім того, в генеалогії Христа у Матвія дієслово «породив» вживається 39 разів між Авраамом і Йосифом (вірші 2 – 16а). І все ж замість твердження, що Йосиф породив Ісуса, Матвій написав: «Яків породив Йосифа, чоловіка Марії, від якої народився Ісус, названий Христом» (1:16). У цьому зв’язку примітна фраза «від якої», що розкриває дивовижну правду, приховану в цьому вірші. В оригіналі тут використано відносний займенник жіночого роду хес, що може стосуватися лише Марії. Біблійні родоводи регулярно наголошують на батьках, які народжують дитину, але тут Матвій вказує, що Ісус отримав Свою людську природу лише від Своєї матері. Таким чином, виключається будь-яка участь Йосифа в народженні Христа, Сина Божого.
[1:22–23] Приблизно за 700 років до народження обіцяного Месії Ісая пророкував про діву, яка «завагітніє й породить сина, і дасть йому ім’я Еммануїл» (7:14). Багато років потому апостол Матвій послався на пророцтво Ісаї, уточнюючи ще раз, що «дадуть Йому ім’я Еммануїл» (1:22–23). Багато кому цікаво, чому це ім’я ніколи не вживається в Новому Заповіті, окрім цитати Матвія з Ісаї 7:14, якщо обіцяного Сина Марії мали звати «Еммануїл». Щоб краще зрозуміти, що мав на увазі Ісая під ім’ям Еммануїл, варто розглянути те, що пророк написав двома розділами пізніше, пророкуючи про Месію: «…його ім’я буде: Дивовижний, Порадник, Сильний Бог, Вічний Батько, Володар миру» (9:5). Чи під цим Ісая мав на увазі, що ім’я Месії буквально буде «Дивовижний», «Порадник» або «Вічний Батько»? Ні. Ці імена були дані для опису сутності Месії, а не як буквальні імена. За Своєю суттю син Марії дійсно був «Еммануїлом», але Його ім’я було «Ісус».
Подібну відмінність між характером та іменем можна знайти вже у другому розділі Книги Буття. Після того, як Бог створив Єву з ребра Адама, він сказав: «Це тепер кістка з моїх кісток і тіло з мого тіла, тому вона буде називатися жінкою, бо вона була взята з чоловіка» (Буття 2:23). Незважаючи на те, що Адам сказав: «вона буде називатися жінкою», через один розділ Мойсей записав, як «дав Адам своїй жінці ім’я: Єва» (3:20). Очевидно, Адам мав на увазі, що за своєю природою та, яку Бог створив із його ребра, була жінкою, а її ім’я буде «Єва».
[1:23] Навколо єврейського слова алмах в Ісаї 7:14 точилися нескінченні суперечки. Деякі наполягають на тому, що пророцтво Ісаї спочатку стосувалося політичних обставин, які мали місце в його дні. Молода жінка мала народити дитину, і до того часу, як ця дитина досягла повноліття, два царі, які викликали таке занепокоєння Ахаза, були б усунені як загрози. Інші не зважають на історичний контекст пророцтва Ісаї та наполягають, що в ньому йдеться виключно про народження Ісуса від діви. Ще інші зауважують, що старозавітні пророцтва можуть сповнюватися в різних сенсах, у тому числі типологічно та вторинно. Усі такі сповнення є ще одним доказом натхненності Біблії. Матвій використовує «вторинний» або «подвійний» сенс сповнення пророцтва в 2:14–15 і 2:17–18, де в оригінальному контексті писань Осії та Єремії розглядаються інші історичні обставини. У будь-якому випадку, усі такі дискусії в кінцевому підсумку не мають відношення до історичності та дійсності зачаття Христа від незайманої матері, оскільки автентичність цієї доктрини не залежить від написаного в Ісаї 7:14. Ми знаємо, що Марія була дівою, коли народила Ісуса, тому що Матвій прямо сказав: «Коли Його мати Марія була заручена з Йосифом, перш ніж вони зійшлися, виявилося, що вона мала в лоні від Духа Святого» (вірш 18), і що Йосиф «не пізнав її, аж поки вона не народила Сина свого [первонародженого]» (вірш 25). Лука точно підтверджує те саме, коли записує відповідь Марії на оголошення ангела, що вона зачне дитину: «І озвалася Марія до ангела: Як станеться це, коли я чоловіка не знаю? У відповідь ангел сказав їй: Дух Святий зійде на тебе, і сила Всевишнього тебе огорне; тому й Святе, Котре народиться, назветься Сином Божим» (Луки 1:34–35).
[2:1] Записи про раннє дитинство Ісуса в Євангеліях від Матвія та Луки повідомляють про різні події. Скептики звісно оголосили ці розповіді суперечливими, але їх більш ретельний аналіз показує, що жодної суперечності немає. Наприклад, у розповіді Луки Ісус нібито народився в яслах (Луки 2:7), але у версії Матвія Він народився в домі (Матвія 2:11). Проблема полягає в тому, що Матвій не зазначає, що Ісус народився в домі. Насправді з тексту стає зрозумілим, що події у 2-му розділі відбуваються після народження Ісуса. Через скільки часу? З контексту видно, що коли Ірод запитав мудреців про зірку Ісуса, він дізнався, що вона з’явилася за кілька місяців до прибуття мудреців. Потім Ірод використав цю інформацію, щоб наказати вбити всіх хлопчиків у цьому районі, яким було від двох років і менше (2:16). Отже, візит мудреців міг відбутися приблизно через 18 місяців після народження Ісуса. Ось чому так багато відмінностей між Матвія 2 і Луки 2. У Матвія ми не читаємо про пастухів у полі чи про ясла, тому що ці події відбулися за кілька місяців до подій, описаних у цьому розділі.
До того ж слід враховувати і те, що часто ці дві історії змішують і переказують у вертепі під час різдвяного сезону, що викликало певну плутанину. Часто розповідається історія про те, що три мудреці прийшли відвідати Ісуса, коли Він ще був немовлям і лежав у яслах. Насправді, в оповіданні ніде не сказано, скільки було мудреців і що вони коли-небудь бачили Його в яслах. Натомість у тексті конкретно згадується, що Ісус і Його батьки були в будинку на той час, коли їх відвідали мудреці.
2:6 aМіхея 5:2
[2:13–15] Дивіться коментарі до Луки 2:22– 39.
2:15 aОсії 11:1
2:18 aЄремії 31:15
[2:23] У декого викликає здивування, чому слова «Він буде названий Назарянином» ніде не зустрічаються в Старому Заповіті, а Ісус ніколи не називається «Назарянином» у Новому Заповіті, окрім цього вірша. З цих причин критики Біблії часто включають Матвія 2:23 у списки біблійних «суперечностей» або «невідповідностей», які нібито спростовують натхненність Біблії. Як Матвій міг правдиво написати, що сім’я Ісуса переїхала до Назарету, «аби збулося сказане пророками, що Він буде названий Назарянином»?
По-перше, треба мати на увазі, що лапки були чужими для авторів книг Біблії, як і для всіх авторів античності. Чи могло бути так, що Матвій не мав на меті створити враження, що це твердження треба розуміти як пряму цитату зі Старого Заповіту, а радше хотів передати це як більш узагальнену істину?
То яку глибинну істину міг намагатися передати Матвій словами: «Він буде названий Назарянином»? Перш ніж відповісти на це запитання, подумайте, як назви міст іноді використовувалися для передачі певної ідеї. З негативної точки зору гомосексуаліста можна назвати содомітом (пор. 1 Коринтян 6:9; 1 Тимофія 1:10). У першому столітті жителі Коринта були настільки розпусними, що дієслово корінтіадзо («поводитися як коринтяни» або «коринтянити») означало вчинення статевої розпусти. Назарет мав репутацію досить незначного міста в Галилеї – регіоні, частково заселеному язичниками, і фарисеї зверхньо дивилися на нього, як видно з їхнього (явно помилкового) твердження, що «пророк не приходить з Галилеї» (Івана 7:52). [Пророк Йона був із Ґат-Хефера в південній частині Галилеї (2 Царів 14:25)]. Більше того, згадайте, що коли Пилип повідомив Натанаїлу, що знайшов Месію, «Ісуса з Назарета» (Івана 1:45), Натанаїл відповів: «Чи може бути щось доброго з Назарета?» (вірш 46). «Отже, походити з Назарету або бути назарянином – це те саме, що бути зневаженим або вважатися низькородним». Справа в тому, що старозавітні пророки передрікали, що Месія буде «зневаженим… корінь у спраглій землі», не матиме «ні вигляду, ні слави» (Ісаї 53:2–3; пор. Псалом 21:7–8). Подібно до того, як Содом і Коринф використовувалися для опису певної діяльності, Матвій, ймовірно, назвав Ісуса «Назарянином», щоб адекватно виразити провіщення пророків щодо Його скромного, зневаженого походження (Дії 24:5).
Тим не менш, може виникнути питання, чому в Новому Заповіті ніде не сказано, що Ісуса насправді називали Назарянином (крім як у Матвія 2:23). Відповідь досить проста, хоча, можливо, й не дуже зрозуміла для сучасних людей: у Святому Письмі вислів «бути названим» часто означало те саме, що «бути». Коли Адам сказав, що Єва «буде називатися жінкою», він мав на увазі не те, що таким буде її ім’я, а те, що за своєю природою вона була жінкою (Буття 2:23; 3:20). Коли Матвій процитував месіанське пророцтво з Ісаї 7:14 і засвідчив, що «дадуть Йому ім’я Еммануїл» (Матвія 1:23), він мав на увазі, що за своєю сутністю син Марії був Еммануїлом, що означає «з нами Бог» (тоді як Його ім’я було «Ісус», Матвія 1:1:25; пор. Ісаї 9:5). Подібним чином, коли Матвій використав слово «Назарянин» у наступному розділі, він, скоріше, описував смиренність життя Ісуса (тобто, що Він «понизив Самого Себе», Филип’ян 2:7).
3:3 aІсаї 40:3
Немає жодних доказів того, що ті, хто був охрещений Івановим хрещенням до розп’яття Христа, повинні були охреститися повторно. Хрещення апостолів мало бути дійсним, щоб вони потім могли наказувати іншим христитися в день П’ятидесятниці.
Аполлос (Дії 18:25) та ті, кого він навернув у віру (Дії 19:3), проповідували Іванове хрещення і після П’ятидесятниці, коли це хрещення вже стало недійсним.
Іван виконав пророцтво з Малахії 4:5 (Матвія 11:14; 17:10–13; Марка 9:11–13; Луки 1:17).
Власне хрещення Ісуса «виконало всю правду» (Матвія 3:15), виявляючи Його покору Божій волі через служіння Івана і, особливо, слугуючи подією, яка підтвердила Його божественну ідентичність (Івана 1:29–34).
Хрещення, яке проводив Христос через Своїх учнів (Івана 4:2), очевидно, було продовженням хрещення Івана, оскільки воно виявляло тих розкаяних, вірних євреїв, які незабаром формально увійдуть у Царство.
3:11 aТекст більшості опускає і вогнем.
3:16 aАбо він
4:4 aВторозаконня 8:3
[3:17] Дивіться коментарі до Луки 3:22.
[4:1–11] Коментарі до хронології спокушань Ісуса дивіться в Луки 4:1 і далі.
[4:1] Відповідно до Святого Письма, Ісус був Богом у плоті (Івана 1:1). Він не був зачатий природним шляхом, а натомість прийшов з небес і різними способами довів, що Він був (і є) «Сильний Бог» (див. Спеціальний розділ на стор. 590). Однак скептики ставлять під сумнів послідовність біблійного оповідання щодо того, що Ісус є Богом. Їхній аргумент виглядає приблизно так: у Біблії написано, що сатана спокушав Ісуса; однак у ній також написано, що «Бог не спокушується злом» (Якова 1:13). Тому Біблія (нібито) суперечить сама собі щодо природи Ісуса. Як Він міг бути Богом, якщо Бога не можна спокусити?
Відповідь на це питання в основному однакова для багатьох питань, які можна поставити про природу Ісуса. Як Ісус міг чогось не знати, якщо Він був Богом (наприклад, час Його другого пришестя, Марка 13:32)? Як Бог-Отець міг бути більшим за Ісуса, якщо Ісус був «рівний Богові» (Івана 14:28)? Відповідь на ці та подібні запитання слід розуміти у світлі того, що апостол Павло написав церкві у Филипах щодо самообмеження Ісуса під час Його перебування на землі. За словами Павла, Христос, «маючи Божу природу, не вважав посяганням бути рівним Богові, але понизив Самого Себе (умалив Самого Себе – у І. Огієнка), прийнявши образ раба, постав у подобі людини і з вигляду був, як людина; Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, й до смерті хресної» (Филип’ян 2:6–8).
Під час Свого земного життя у плоті, Ісус добровільно підкорив Себе Отцю. Христос «понизив Себе». Він упокорив Себе і слухняно прийняв роль слуги. Слід визнати, що розуміти Ісуса як повноцінну людину на додаток до Його божественної природи, як і розуміти саму природу Божества, непросто. Коли Ісус прийшов на землю, Він додав до Своєї божественної природи людську – Він «постав у подобі людини» (Филип’ян 2:7). Він зодягнувся в тіло (Івана 1:14) і став підвладним таким реаліям як голод, спрага, втома та біль. Наш святий Бог вирішив прийти в цей світ як безпорадне немовля, Який вперше за Своє вічне існування «набував мудрості» як дитина (Луки 2:52). Щоб стати досконалою жертвою та Великим Первосвящеником, Ісус добровільно підкорився випробуванням і смерті: «Тому треба було Йому в усьому уподібнитися братам, аби бути милосердним і вірним Первосвящеником перед Богом, для ублагання за гріхи людей. Бо в чому Сам постраждав, будучи випробуваним, Він може допомогти і тим, хто переносить випробування» (Євреїв 2:17–18).
Біблійне зображення Ісуса як втіленого Бога не є суперечливим. Коли Слово стало тілом, Воно все ще було Богом за своєю природою, хоча Ісус і добровільно «понизив Себе», «умалив Себе», щоб стати випробуваною і досконалою Людиною. Дійсно, Той, «Хто не знав гріха», став «за нас гріхом, щоб ми в Ньому стали Божою праведністю» (2 Коринтян 5:21).
[4:1–17] Ці вірші є гарним прикладом використання Ісусом логіки та правильного мислення. Сатана навів три аргументи, провокуючи Христа діяти відповідно до його хибних міркувань. Уважно розгляньте послідовність протистояння між ними, приділяючи особливу увагу проявам вищої (точнішої) логіки Христа в досягненні перемоги над Своїм супротивником:
Аргумент сатани №1: «Якщо Ти – Син Божий, скажи, щоби це каміння стало хлібом».
Ісус: «Написано: Не самим хлібом житиме людина, але кожним словом, що виходить з Божих уст».
Христос процитував авторитетне Писання (Второзаконня 8:3) як доказ, що суперечить висновку сатани. Іншими словами, тамування голоду ніколи не повинно переважати над потребою слухатися Бога і прагнути в першу чергу втамувати духовний «голод». Крім того, божественно встановленою метою чудес ніколи не було задоволення фізичних потреб (Марка 16:20; Євреїв 2:3–4). Логічна відповідь Ісуса була настільки рішучою та переконливою, що сатана навіть не намагався її спростувати, а одразу перейшов до другого аргументу, намагаючись переконати Ісуса піддатися його хибним міркуванням, стоячи на наріжнику храму.
Аргумент сатани №2: «Якщо Ти – Божий Син, то кинься вниз, адже написано, що Своїм ангелам звелить, [щоб оберігали Тебе], і на руках піднесуть Тебе, щоб Ти не вдарив об камінь ногу Свою».
Ісус: «Ще написано: Не спокушатимеш Господа, Бога свого». Зверніть увагу, що цього разу сатана послався на Святе Письмо (Псалом 90:11–12) у спробі виправдати свою пропозицію. Однак цей спритний трюк, який мав створити ілюзію легітимності, насправді був неправильним використанням доказів, а саме перекрученням Святого Письма (2 Петра 3:16). Ісус відповів на це іншим уривком з Писання (Второзаконня 6:16), який продемонстрував неправильне застосування сатаною цитати з Псалма 90 до поточної ситуації. Іншими словами, хоча Псалом 90 і мав на меті передати Божу турботу та захист вірних, але це не мало бути санкцією на те, щоб навмисне наражати себе на небезпеку, змушуючи Бога прийти на допомогу, як пропонував сатана. Божа обіцянка допомоги й захисту не поширюється на навмисне піддавання себе небезпеці лише для того, щоб побачити, чи Він чудесним чином запобіжить людині отримати шкоду. У контексті цитати Ісуса із Второзаконня 6:16 йдеться про те, як ізраїльтяни випробовували і спокушали Бога, коли вони ремствували, нарікали та закликали Мойсея добути їм воду. Якби Ісус піддався на виклик сатани, Він опинився б у тому самому становищі, що й духовно слабкі, невіруючі ізраїльтяни, які «спокушали» Бога (слово «спокушали» походить від єврейського нах-сах, що означає доводити або випробувати Його через сумніви в Його допомозі або силі; пор. Вихід 17:2, ре-ев – докоряти, боротися, сперечатися). Єдиною логічною й належною відповіддю на такий виклик була саме та, яку, власне, і дав Ісус: «Не спокушай Бога! Не випробовуй Його, оскільки це свідчить про твою власну невіру!» Це спростування також було досить сильним, щоб перешкодити сатані й надалі застосовувати свої хитрощі. А той спрямував свій словесний шквал на третій виклик, поманивши Ісуса славою земних царств.
Аргумент сатани №3: «Усе це дам Тобі, якщо, впавши ниць, поклонишся мені».
Ісус: «Іди геть [від Мене], сатано! Адже написано: Господу, Богові своєму, поклонятимешся і Йому єдиному служитимеш!» Ісус втретє навів біблійні докази, щоб показати помилковість позиції сатани, водночас підтверджуючи правду. Виходячи з припису Второзаконня 6:13, було б гріхом поклонятися сатані чи комусь іншому, крім Бога. Тільки Бог гідний поклоніння. Після третьої демонстрації нищівної логіки сатана припинив свої словесні напади та втік з місця події. Однак така дивовижна демонстрація майстерності Христа в дебатах і логічних суперечках не є поодиноким випадком – Ісус постійно спирався на логіку та розум під час Свого земного життя. Він послідовно відповідав Своїм опонентам гострою, розгромною логікою. Його постійно облягали запитаннями, намагаючись «спіймати Його на слові» (Луки 11:53–54), на які Він постійно надавав раціональні, аргументовані відповіді.
4:6 aПсалом 90:11, 12
4:7 aВторозаконня 6:16
[4:7] Дивіться коментарі до Луки 4:12.
4:10 aВторозаконня 6:13
[4:14] Пророцтво, що сповнилося, доводить натхненність Біблії.
4:16 aІсаї 9:1, 2
[4:18–22] Дивіться коментарі до Луки 5:1–11.
[5:1] Дивіться коментарі до Луки 6:17.
[5:16] Дивіться коментарі до 6:1–4.
[5:18] Дивіться стор. 12 і Спеціальний розділ про натхненність Біблії на стор. 786.
[5:21–48] Шість разів у 5-му розділі Євангелія від Матвія Ісус протиставив «Я кажу» тому, що «було сказано». Багато хто вважає, що Ісус тим самим протиставляв старий закон Мойсея (те, що «було сказано») новому закону Христа (те, що «Я кажу»). Оскільки Ісус навчав, що було неправильно навіть гніватися на брата безпідставно (5:22–26), багато хто стверджує, що за старим законом неправильним вважалося лише вбивство, а не емоції (такі як гнів), які призводять до нього (5:21). Вважається, що закон Христа пішов на крок далі, ніж закон Мойсея. Згідно з цією лінією міркування, старий закон навчав людей особисто відплачувати тим, хто їх образив (5:38), і ненавидіти своїх ворогів (5:43), тоді як новий закон навчав протистояти помсті (5:39–42) і любити своїх ворогів (5:44). Протиставляючи закон Мойсея праведності Царства, якої вимагав Ісус, часто наголошується, що старий закон стосувався лише дій людини, тоді як новий закон стосувався її серця.
Перша проблема з цією лінією міркування полягає в тому, що Ісус ніколи не казав, що протиставляє Своє вчення старому закону. Натомість Він казав: «ви чули, що було сказано прадавнім» (5:21, 27); «сказано було» (5:31); «знову, ви чули, що сказано було стародавнім» (5:33) і «ви чули, що було сказано» (5:38, 43). Якби Ісус мав на увазі те, що Мойсей наказав у старому законі, Він, імовірно, використав би інші формулювання. Наприклад, коли Ісус точно посилався на те, що насправді говориться в законі, Він робив такі заяви, як «написано» (Матвія 4:4, 7, 10) і «Мойсей наказав» (Матвія 8:4). [Зверніть увагу, що ці фрази зустрічаються в розділах безпосередньо перед і після Нагірної проповіді]. А тут, замість використання таких фраз, щоб показати, що Він посилався на закон Мойсея, Ісус неодноразово говорив про те, що «було сказано». Він ніколи не конкретизував, хто саме це сказав, лише те, що це було сказано.
Також, коли стверджується, що Ісус просто протиставляв старий закон новому, виникає й інша проблема: Ісус посилався на деякі твердження, яких просто не можна знайти в Старому Заповіті. Наприклад: «Ви чули, що було сказано прадавнім: Не вбивай, а коли хто вб’є, той підлягає суду» (Матвія 5:21). Фраза «а коли хто вб’є, той підлягає суду» ніде не зустрічається в Старому Заповіті. Подібним чином, коли Ісус сказав: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь свого ворога», Він не міг цитувати старий закон, тому що там ніколи не говорилося «ненавидь свого ворога».
Отже, якщо Ісус не протиставляв старий закон новому, то що Він робив? Вірші 17 і 20 показують, що Ісус порівнював традиційні/усні тлумачення і застосування закону Мойсея (а не написаного закону, відкритого Мойсею) і праведність Царства, якої Ісус вимагає від Своїх учнів (за новим законом). У Нагірній проповіді Ісус пояснив справжнє значення того закону, яким він і був задуманий. Він застосовував його правильно, і «простий люд дивувався з Його вчення, тому що навчав їх, як Той, Хто має владу, а не як їхні книжники [та фарисеї]» (Матвія 7:28–29). Книжники та фарисеї зазнали невдачі у своїх спробах правильно пояснити закон, а Ісус пояснив і застосував його правильне значення, викривши помилки «вчених». Цю тезу чудово ілюструє одне з висловлювань Ісуса, записаних у розділі 7: «Отже, все, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки» (вірш 12). Ісус не запроваджував нову заповідь; Він узагальнював положення закону і писання пророків. Він просто протиставляв старий закон новому. Контекст показує, що Ісус насправді реагував не на сам закон, а на його неправильне тлумачення та зловживання. Старий Заповіт не заохочував і не дозволяв людині гніватися на свого брата безпідставно або жадати чужої дружини (Приповісті 6:18; Вихід 20:17), але, на жаль, багато євреїв витлумачили закон у такий спосіб. У Своєму майстерному поясненні закону Ісус викривав помилки книжників і фарисеїв і проповідував праведність, яка має бути притаманна тим, хто бажає увійти в Царство Небесне. Незважаючи на те, що сьогодні ми більше не перебуваємо під старим законом (Євреїв 8:7–13; Колосян 2:14), яке ж це благословення читати його (Римлян 15:4) і вчитися з його досконалого тлумачення Учителем!
5:21 aВихід 20:13; Второзаконня 5:17
5:22 aNU-текст опускає безпідставно.
[5:22] Ісус використав термін «геєна» 11 разів із 12 випадків, коли воно зустрічається в Новому Заповіті. Він явно вірив у реальність вічних мук життя після смерті.
[5:22] Той, хто каже іншим не робити чогось, але потім продовжує робити те саме, що сказав не робити, вважається лицеміром. Дехто звинуватив Ісуса в такому нещирому навчанні, оскільки тут Він каже Своїм слухачам не називати інших людей дурними, а Сам іноді називав людей дурнями («безумними», Матвія 23:17). Чи це робить Ісуса лицеміром? Ні в якому разі.
Наприкінці «Нагірної проповіді» Ісус порівняв тих, хто чув Його вчення, але не дотримувався його, з «нерозумним чоловіком, який збудував свій дім на піску» (Матвія 7:26). Навчаючи про необхідність бути готовими до Його другого пришестя, Ісус порівняв тих, хто не був готовий до Його повернення, з п’ятьма нерозумними дівами (Матвія 25:1–12). Засуджуючи непослідовність фарисеїв у питаннях релігії, Він сказав: «Горе вам, проводирі сліпі, які говорите: Хто клянеться храмом, то це нічого, а хто клянеться золотом храму, той винний. Безумні й сліпі! Бо що є більше: золото чи храм, який освячує золото?» (Матвія 23:16–17; пор. 23:18–19). Питання, яке часом постає через ці нібито лицемірні заяви, таке: «Як Ісус міг засуджувати використання слова «дурний» у Матвія 5:22, коли Сам використовував це або подібні слова в інших випадках?»
По-перше, щоби твердження Ісуса суперечило Його діям, записаним в інших уривках, скептики повинні довести, що в інших місцях використовується те саме слово «дурний», що й у 5:22. Грецьке слово рака, вжите в Матвія 5:22, є транслітерацією арамейського слова, точне значення якого спірне; тому й точне значення терміну «дурний» (море) у цьому контексті також спірне. Хоча деякі припускають, що слово море є кличною формою від грецького слова морос, цілком імовірно, що це не так. Натомість можливо, що слово море (перекладене як «дурний» у Матвія 5:22) не є звичайним грецьким словом морос (безумний), яке Ісус застосовував до фарисеїв в інших випадках (Матвія 23:17, 19), а представляє єврейське слово морех (пор. Числа 20:10). Очевидно, що якщо розглядати два різні слова, то за логікою Ісуса не можна вважати лицеміром.
По-друге, слід пам’ятати, що коментарі Ісуса в Матвія 5:22 були зроблені в контексті засудження Ним неправедного гніву (5:21–26). Тоді як фарисеї засуджували вбивство і не звертали уваги на злі емоції та прояви, які іноді призводили до пролиття невинної крові, Ісус засуджував як дії, так і думки. Замість того щоб мати справу лише з «поверхневими» проблемами, Ісус дивився на суть проблеми. Знаючи, «що було в людині» (Івана 2:25), Ісус як ніхто мав право винести вирок лицемірним фарисеям. Окрім неправедності, яка характеризувала милостині, молитви, піст і суди фарисеїв, Ісус також засуджував їхній неправедний гнів. [Ісус засуджував не гнів взагалі (пор. Ефесян 4:26; Івана 2:13–17), а лише неправедний гнів]. Саме в цьому контексті Ісус застерігав від використання слова «дурний». Він не забороняв називати людей «дурними» («безумними»), якщо це було зроблено відповідним чином (пор. Псалом 13:1), але забороняв робити це зі злого презирства. Як і в багатьох інших ситуаціях, здається, що головним моментом заборони є ставлення, а не конкретні слова.
Якщо розглядати цей вірш у контексті, він добре узгоджується зі словами та діями Ісуса, записаними в інших місцях Євангелій; однак Його заборону щодо способу вживання слова не слід ігнорувати, намагаючись захистити біблійну непогрішність. Ми можемо назвати атеїста «дурнем» за те, що він не визнає існування Бога (Псалом 13:1), але робити це в ненависний, злий спосіб буде гріхом.
5:27 aВихід 20:14; Второзаконня 5:18
5:38 aБуття 21:24; Левіт 24:20; Второзаконня 19:21
5:43 aПорівняйте з Левіт 19:18
5:44 aNU-текст опускає три чверті цього вірша і залишає лише «А Я кажу вам: Любіть ваших ворогів, і моліться за тих, які переслідують вас».
[5:44–46] Дивіться коментарі до Луки 6:27–31.
[6:1–4] Деякі скептики протиставляють ці вірші зауваженням, які Ісус висловив раніше: «Ви – світло для світу. Не можна сховати міста, що стоїть на горі. І не запалюють світильника, аби поставити його під посудину, але ставлять на свічник, щоби світив усім, хто в домі. Тож нехай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони побачили ваші добрі діла й прославили Отця вашого, Який на небесах» (Матвія 5:14–16). Чи є ці твердження суперечливими? Ні.
Ісус ніколи не казав, що Його послідовники не повинні робити добрі справи, які можуть побачити інші. Навпаки, Він завжди хотів, щоб люди робили добро, але щоб віддати славу Богу, а не людям. Біблія навчає, що Бог очікує добрих діл від Своїх послідовників. Апостол Павло писав: «Поки маємо час, робімо добро всім, а найперше тим, які рідні у вірі» (Галатів 6:10). Протягом останнього тижня Свого земного життя Ісус навчав, що Його учні повинні годувати голодних, одягати тих, хто не має одягу, і відвідувати хворих (Матвія 25:31–46). Але ці та інші добрі справи слід робити, щоби прославити Бога, а не себе. Коли Ісус сказав: «Тож нехай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони побачили ваші добрі діла», Він закінчив цей заклик фразою «й прославили Отця вашого, Який на небесах». Багато років потому апостол Петро написав подібне увіщання: «Улюблені, благаю вас, як чужинців і мандрівників, стримуватися від тілесних пожадливостей, які воюють проти душі, мати добру поведінку серед язичників, щоби через те, за що вас обмовляють, мов злочинців, побачивши добрі діла, прославили Бога в день відвідин» (1 Петра 2:11–12). Через добрі діла людей має звеличуватися Бог, а люди ніколи не повинні робити добрі справи з метою привернути увагу до себе.
У своїх зусиллях викрити Біблію як книгу, сповнену помилок, і заперечити божественність Ісуса скептики часто пропускають перші чотири вірші Матвія 6, які слугують контекстом до слів Ісуса про добрі справи. Ісус не забороняв чинити усі добрі справи прилюдно. Натомість, Він засуджував «добрі вчинки перед людьми, щоб вони вас бачили» (6:1). Уже в наступному вірші Ісус уточнив, що Він мав на увазі, кажучи: «Отже, коли даєш милостиню, не сурми перед собою, як це роблять лицеміри в синагогах та на вулицях, щоб їх прославляли люди». Лицемірні книжники та фарисеї, яких Ісус прямо засудив раніше в цій проповіді (5:20), робили всі свої діла «щоб їх бачили люди» (Матвія 23:5). Саме про таке ставлення Ісус попереджав Своїх слухачів: робіть добрі вчинки (приватно чи публічно) не для того, щоб отримати похвалу від людей, а щоб вас бачив Бог.
Ісус навчав, що кожна «добра» дія має бути зумовлена правильною мотивацією, щоб вона була приємною в очах Бога. Деякі благочестиві дії можна робити таємно (наприклад, жертвувати гроші на добру справу, молитися за хворих, постити тощо). Інші можна (і потрібно) робити відкрито (наприклад, проповідувати євангеліє, Дії 2). Та що б ми не робили, нашою мотивацією повинне бути бажання принести славу Богу, і тому наші діла повинні виходити зі щирого серця, щоб вони були приємні Богові.
6:4 aNU-текст опускає явно.
6:6 aNU-текст опускає явно.
6:13 aNU-текст опускає Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь.
6:18 aNU-текст опускає явно
[7:1] Люди з аморальними звичками часто цитують цей вірш, намагаючись захистити свій грішний спосіб життя. Деякі релігійні люди цитують його, коли їх просять довести, що їхні релігійні практики підкріплені біблійним авторитетом. Навіть скептики цитують його, намагаючись показати непослідовність вчення Ісуса.
На жаль, Матвія 7:1 є одним із віршів у всьому Святому Письмі, яким найчастіше зловживають. Але при уважному вивченні всього контексту 7-го розділу Євангелія від Матвія його суть стає зрозумілою. У Матвія 5 – 7 Ісус прилюдно розкритикував єврейських книжників і фарисеїв за їхню самовдоволеність і викривлене тлумачення приписів Старого Заповіту. Ісус хотів, щоб люди зрозуміли, що в Царстві Небесному не буде місця самовдоволеності; навпаки, таке ставлення призведе до «осуду» в пеклі (5:20). У 6:1–4 Ісус наказав не робити добрих справ «як лицеміри» (щоби люди бачили їх). У 6:5–8 Ісус наказав не молитися «як лицеміри» (щоб люди почули їх). У 6:16–18 Ісус навчав не постити «як лицеміри» (щоб виглядати побожними перед людьми). Подібним чином і в 7:1–5 Ісус навчав, що неправильно судити іншого, коли це судження є лицемірним.
Але що як ми робимо добрі справи, щоб нас бачив Бог? Тоді неодмінно «робімо добро всім» (Галатів 6:10). Що як наші молитви ведуться від чистого серця і з праведними намірами? Чи варто нам молитися? Неодмінно (1 Солунян 5:17). Чи можемо ми постити сьогодні, якщо хочемо, щоб нас бачив Бог, а не люди? Так. А як щодо осуду інших? Чи в цих віршах Ісус забороняв будь-який суд, як у наведених вище прикладах, чи лише певний його вид? Вірш 5 дає відповідь на це питання. Засудивши неправедні присуди (7:1–4), Ісус наказав «спочатку вийняти колоду зі свого ока, а тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого». Він, по суті, казав: «Спочатку наведіть лад у своєму житті, а тоді, з любов’ю, вирішіть проблеми свого брата». Цей принцип узгоджується з тим, що Павло написав церкві у Филипах: «Нехай кожний дбає не про себе, а про інших» (2:4). Бог ніколи не хотів, щоб християни були самітниками, які ніколи не спілкуються з людьми. Навпаки, Він зобов’язав нас допомагати іншим, з любов’ю виправляючи їх, коли вони грішать. Ісус не мав на увазі, що нам ніколи не може судити; Він говорив, що наш суд має бути справедливим (як коли ми молимося, постимо і робимо добрі справи – без лицемірства).
Крім того, якщо всі судження щодо духовних питань є неправильними, то чому б Ісус наказав Своїм учням йти і навчати заблудлих (Матвія 28:19–20)? Перш ніж благовістити добру новину про спасіння комусь, хто не є християнином, необхідно визначитися: чи ця особа погибає в гріху чи спасенна «у Христі». Якщо сьогодні потрібно навчати заблудлих, то треба визначити, хто заблукав, а хто ні. Якщо ніколи не можна «судити людей» у будь-якому сенсі, як багато хто пропонує сьогодні, тоді вищезазначені накази неможливо виконати. Але ми повинні їх виконати. Отже, потрібно виносити справедливі судження (суди).
Популярна і політкоректна сучасна ідея про те, що «будь-який суд є неправильним», іде врозріз з Біблією. Ті, хто навчає, що Ісус засуджував будь-який суд, винні в ігноруванні не лише контексту цього вірша, а й численних віршів у Біблії, які вчать необхідності судити грішний спосіб життя людей. Одним із ключових компонентів кожного суду є «праведність». Ісус наказав, щоб Його учні спочатку налагодили своє життя перед Богом, і тоді вони зможуть «побачити», як допомогти іншим, які потопають у своїх гріхах. Як одного разу Ісус сказав євреям у храмі: «Не судіть за зовнішнім виглядом, але судіть справедливим судом!» (Івана 7:24; пор. 1 Коринтян 5:12–13).
7:14 aУ NU-тексті та M-тексті як же …!
[7:21] Для спасіння потрібно більше, ніж просто усне визнання. Дивіться Марка 16:16; Матвія 28:19–20.
[7:24] Однієї віри недостатньо. Треба слухатися слів Ісуса.
[8:5–13] Дивіться коментарі до Луки 7:1–10.
8:17 aІсаї 53:4
[8:17] Ще одне месіанське пророцтво Ісаї, виголошене у VІІІ столітті до н.е., яке підтверджує натхненність Біблії.
[8:26] Влада Ісуса над силами природи демонструвала Його Божественність.
[8:28] Дивіться коментарі до Луки 8:26.
9:13 aОсії 6:6
bNU-текст опускає до покаяння.
9:14 aNU-текст ставить багато у дужки як спірне.
[9:14] Дивіться коментарі до Луки 5:30–33.
9:35 aNU-текст опускає в народі.
9:36 aУ NU-тексті та M-тексті – знесилені.
10:8 aУ NU-тексті – мертвих воскрешайте, прокажених очищайте; M-текст опускає мертвих воскрешайте.
[10:1 і далі] Стосовно ролі апостолів дивіться Спеціальний розділ на стор. 715.
[10:9–10] Схоже, Матвій тут говорить, що Ісус заборонив учням брати з собою в дорогу палицю, тоді як в оповіданні Марка написано, що Ісус дозволив їм брати «одну палицю» (Марка 6:8–9).
Відмінності між оповіданнями Матвія і Марка легко пояснити, якщо взяти до уваги, що автори використовували різні грецькі дієслова для вираження різних значень. У Матвія слово «беріть» є перекладом грецького слова ктесте. Корінь цього слова походить від ктаомай, що означає «забезпечувати собі, здобувати». У Євангелії від Матвія Ісус каже: «Не здобувайте собі нічого, крім того, що вже маєте, що може спокусити вас або стати для вас перешкодою. Просто йдіть із тим, що у вас є». Як зазначив Марк, апостоли мали «взяти» (аіро) те, що мали, і йти. Апостоли не мали витрачати дорогоцінний час на збирання речей (додаткового одягу, палиць, взуття тощо) або на підготовку до подорожі; натомість їм було наказано покладатися на Боже провидіння щодо забезпечення їх додаткових потреб. Ісус не мав на увазі, що апостоли мали позбутися палиць і сандалій, які вони вже мали; але вони не повинні були йти і купувати більше. Дивіться також коментарі до Марка 6:8–9.
[10:14] Іслам прагне підкорити весь світ Аллаху і Корану, вдаючись заради цього до джихаду, примусу і застосування сили (Сура 2:194, 217; 4:101–104). Натомість християнство прагне охопити весь світ, проголошуючи «добру новину» про те, що Бог любить кожну людину, що Ісус Христос помер за гріхи кожного, і що Він дарує спасіння, прощення та примирення. Але кожна людина має свободу вибирати, прийняти чи відкинути євангеліє, не боячись, що християни помстяться тим, хто вирішив відкинути його. Ісус навчав Своїх учнів просто піти, коли вони стикаються з протидією та опором. Мохаммед і Коран протистоять Ісусу і Новому Заповіту.
[10:28] Дивіться коментарі до Буття 1:20 стосовно теми душі.
[10:34–39] Войовничі, жорстокі релігійні екстремісти викликають законне занепокоєння щодо безпеки Америки. У Палестині, на самій землі, якою ходив Ісус, люди вбивають один одного у війнах, мотивованих релігією. Чи вчення Христа дозволяє або заохочує таку поведінку? Ісус сказав: «Мир залишаю вам, Мій мир Я даю вам. Не так, як світ дає, Я даю вам. Хай не тривожиться ваше серце і не лякається» (Івана 14:27). Деякі люди заявляють, що Ісусова обіцянка миру в цьому вірші суперечить таким Його словам: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч» (Матвія 10:34). То Ісус прийшов на землю, щоб принести мир чи сум’яття?
Ґрунтуючись на доказах, які надає Біблія, Ісус використав слово «меч» у переносному сенсі. Незаперечно – Ісус хоче, щоб Його послідовники мали мир. Слова «Христос» і «мир» зустрічаються в одному вірші не менше ніж 24 рази в Новому перекладі Біблії короля Якова. Ісус, якого навіть названо Князем миру (Ісаї 9:5), безперечно прийшов, щоб принести мир.
Але чи могло бути так, що Ісус прийшов, щоб принести сум’яття? Звичайно. У контексті Матвія 10:34 Ісус пояснював Своїм учням, що євангеліє в деяких випадках спричинить розділення між людьми. Син міг повірити в Ісуса, а його батько – ні. Мати могла б повірити, а її дочка не захотіла б навіть почути євангеліє. Ісус висловив сувору правду: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене; і хто любить сина або дочку більше за Мене, той недостойний Мене. І хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Матвія 10:37–38). Багато хто вороже ставиться до євангелія, але це не тому, що вчення Христа пропагує ворожнечу (див. Матвія 5:44; 7:12; Івана 13:14; 13:35), а тому, що вчення Ісуса є дуже суперечливим для тих, хто його відкидає. Справжній мир може прийти лише до людини, яка має правильні стосунки з Богом. Завжди будуть люди, які негативно реагуватимуть на вчення Христа, бо надаватимуть перевагу духовній темряві, а не світлу Ісуса (Івана 3:19). Христос, Який прийшов на землю, щоб принести мир і сум’яття, ніколи не суперечив Собі.
10:36 aМіхея 7:6
11:10 aМалахії 3:1
12:7 aОсії 6:6
[12:1–8] Одне з поширених помилкових уявлень про дії Ісуса полягає в тому, що інколи, зцілюючи хворих і роблячи інші добрі справи, Він порушував суботу, щоби виконати вищій закон любові. Така точка зору створює враження, що закон доволі часто протистоїть любові. Вона передбачає, що іноді для прояву любові необхідно порушувати Божі закони. Ця концепція, яку часто називають «ситуаційною етикою», є глибоко хибною і суперечить біблійному вченню. Як пояснював апостол Павло, «хто любить іншого, той виконав Закон. Оскільки: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не пожадай… та будь-яка інша заповідь міститься в цьому вислові: Люби ближнього свого, як самого себе! Любов не чинить ближньому зла, тож любов – це виконання Закону» (Римлян 13:8–10). Павло мав на увазі, що коли ви слухаєтеся приписів закону щодо поводження з ближнім, ви будете проявляти любов. Щоб любити, потрібно виконувати Божі закони.
Справа в тому, що досконалий Син Божий підкорявся всім Божим законам і ніколи не порушував жодної Божої заповіді (Євреїв 4:15). Гріх визначається як порушення Божого закону (1 Івана 3:4). Оскільки Ісус був безгрішним, Він ніколи не порушував Божих законів. Отже, Він ніяк не міг порушувати суботу. Тому ті, хто звинувачує Його в цьому, насправді помиляються.
Багато коментаторів автоматично припускають, що звинувачення, які фарисеї висунули проти учнів Ісуса, були правомірними з точки зору Біблії. Проте, коли учні зірвали та з’їли кілька колосків пшениці з сусіднього поля, вони чинили цілком відповідно до закону (Второзаконня 23:25). Це робота була б порушенням закону про суботу. Якби вони, наприклад, витягли серп і почали жати зерно, то порушили б закон про суботу. Однак вони збирали зерно чисто з метою негайного споживання, що повністю узгоджувалось із законами Мойсея («за винятком того, що їсти кожній душі», Вихід 12:16). Сучасним еквівалентом цього може бути – взяти коробку пластівців з полиці, насипати їх у миску, дістати молоко з холодильника, налити його на пластівці та з’їсти це. Тому звинувачення учнів у тому, що вони робили щось «недозволене» в суботу, було просто помилковим (Матвія 15:2).
Ісус відповів на їхні звинувачення майстерною, вражаючою логікою. Уважно спостерігайте за стратегією Ісуса. По-перше, використовуючи принцип argumentum ad hominem (перехід на особистості), Він звернув увагу фарисеїв на випадок Давида (вірші 3–4). Коли Давид був вигнанцем і був змушений буквально рятувати своє життя від ревнивого, безрозсудного гніву царя Саула, він зі своїми людьми прибули до Ноби, втомлені та голодні (1 Самуїла 21). Він збрехав священику і обманом змусив його віддати його людям хліби, які за законом були призначені лише для священиків (Левіт 24:8–9). Давид явно порушив закон. Та чи засудили його фарисеї? Ні! Вони шанували й дуже поважали його. З одного боку, вони засуджували учнів Ісуса, які були невинними, а з іншого – підтримували і шанували Давида, який був винним. Така непослідовність виявила як їхню нещирість, так і неспроможність висунути звинувачення проти учнів.
Ісус відповів на звинувачення щодо порушення суботи, викривши лицемірство і непослідовність фарисеїв. Він звернув їхню увагу на священиків, які виконували в храмі свою роботу навіть у суботу (Числа 28:9–10). Священики були «не винними» у порушенні закону про суботу, оскільки їм було дозволено працювати в цей день. Закон про суботу не передбачав, що всі повинні були сидіти, склавши руки, й нічого не робити. Закон надавав право і навіть зобов’язував виконувати різні справи, які не порушували приписів щодо суботи. Прикладами таких діл могли бути споживання їжі, відправлення храмової служби, обрізання (Івана 7:22), догляд за тваринами (Вихід 23:4–5; Второзаконня 22:1–4; Матвія 12:11; Луки 13:15), а також вияв доброти чи допомога нужденним (Матвія 12:12). Дозволена Богом робота священиків у суботу довела, що звинувачення фарисеїв, висунуті проти учнів Ісуса, було хибним. Вказавши фарисеям на очевидну законність «роботи» священиків у суботу, Ісус сказав: «Я ж кажу вам, що тут є щось більше, ніж храм» (12:6). Грецький текст насправді містить слово «щось» замість «Той». Якщо священики могли виконувати службу в храмі в суботу, то, безперечно, учні Ісуса мали право брати участь у службі в присутності Сина Божого! Зрештою, служіння, спрямоване до особи Ісуса, є безумовно більшим, ніж дохристиянське храмове служіння старозавітних священиків.
З практичної точки зору обговорення закінчено. Ісус спростував твердження фарисеїв. Але Він на цьому не зупинився і перевів Своє методичне протистояння на інший рівень. Він проник глибше під поверхневий аргумент фарисеїв, і зосередився на їхніх серцях: «Коли б ви збагнули, що це значить: Я милосердя хочу, а не жертви, – то ніколи не осуджували б невинних» (12:7). У цьому вірші Ісус процитував з Осії 6:6, у якому стародавній пророк завдав удару по чисто зовнішньому, поверхневому, ритуальному дотриманню деяких законів і нехтуванню щирою, смиренною увагою до інших законів та належним ставленням до людей. Порівняння очевидне: фарисеї, які звинувачували учнів Ісуса, не були справді зацікавлені в дотриманні Божого закону; для них він був просто приводом (див. Матвія 15:1–9). Їхня проблема полягала не в бажанні ретельно дотримуватися Божого закону – вся їхня ревність про дотримання закону була лицемірством. Вони були надто критичними і були більше зацікавлені у дослідженні та засудженні людей, ніж у чесному і щирому втіленні Божих наказів заради блага людей.
Вони нейтралізували справжній намір божественних постанов, зробивши Слово Боже неважливим (Матвія 15:6). Вони проігнорували та пропустили важливі закони, які проголошували справедливість, милосердя та віру (Матвія 23:23). Отже, хоча їхня увага до деталей закону була похвальною, неправильним було їх викривлене застосування їх. Хоча учні були винні в порушенні правил, які фарисеї самі вигадали, учні не були винні в порушенні Божого закону про суботу.
Ісус завершив Свою розмову з фарисеями з цієї нагоди, стверджуючи правильне розв’язання Ним усієї цієї справи: «Адже Син Людський є Володарем і суботи» (вірш 8). Іншими словами, Ісус підтвердив Свою божественність і, отже, Свої повноваження та владу для точного застосування закону Мойсея до цього питання. Можна довіряти тому, як Ісус витлумачив і застосував закон про суботу – адже Він його дав! Тому Матвія 12 не навчає, що Ісус Сам порушував суботу або що Він санкціонував порушення Його законів за пом’якшувальних обставин.
12:8 aNU-текст і M-текст опускають і.
[12:9–13] Дослідження земного життя Христа швидко показує, що Ісус діяв раціонально, логічно та розумно. На відміну від багатьох релігійних людей, які стверджують, що є Його представниками, Ісус дуже поважав правильність закону (зрештою, Він був його автором!). У всіх випадках Його взаємодії з людьми Він поводився з логічною точністю. Один із прикладів цієї риси нашого Господа можна побачити в цьому випадку, коли Ісус увійшов до синагоги та побачив чоловіка з деформованою рукою. Ця обставина спонукала Його ворогів поставити Йому запитання, сподіваючись звинуватити Його в порушенні закону: «Чи годиться в суботу оздоровлювати?» Звісно, вони заздалегідь вирішили, що відповідь на запитання буде «ні» і що закон, природно, забороняє таку дію.
На жаль, згідно переважної інтерпретації закону Мойсея на той час, принаймні серед єврейських вождів, закон про суботу наказував повну бездіяльність – ніби всі мали сидіти цілу добу і нічого не робити. Таке тлумачення було спотворенням Божого закону про суботу. Закон надавав право, навіть зобов’язував виконувати різні справи, (які можна було б справедливо назвати «роботою»), але які не порушували приписів щодо суботи. У цьому випадку Ісус навів приклад одного такого діла: «Чи є хтось з-поміж вас, хто має одну вівцю, і коли вона в суботу впаде в яму, то не візьме та й не витягне її?» (вірш 11). Ісус робив відсилку на припис із закону Мойсея у Второзаконня 22:1–4. Такі уривки дають зрозуміти природу Бога і допомагають правильно застосовувати Божі закони у повсякденних обставинах.
Зауважте, що Божі закони ніколи не суперечать і не протистоять один одному. На відміну від створених людьми законів, які часто виявляються непослідовними та суперечливими, Божі закони абсолютно гармонують один з одним. Уривок з писань Мойсея, на який посилався Ісус, демонструє, що загальний принцип «не робити жодного діла» в суботу не суперечить конкретним обставинам, коли треба проявити доброзичливість і співчуття. У суспільстві, заснованому на фермерському господарстві, виживання сім’ї залежить від її тварин. Якби вівця, віл чи осел вирвалися зі стійла, втекли чи впали в яму, вони, найімовірніше, загинули б або серйозно захворіли, якщо їх залишити в скрутному становищі протягом 24 годин. Докладати необхідних зусиль («працювати»), щоб витягти тварину з небезпеки, Бог не вважав «ділом», яке підпадало під заборону в суботу. Тому Ісус зробив логічний висновок: «А наскільки ціннішою за вівцю є людина!» (вірш 12). Якщо можна було вжити заходів, щоб подбати про благополуччя тварини, тоді, очевидно, Бог схвалив би дії, вжиті для того, щоб подбати про фізичне здоров’я людини! Логіка чітка і рішуча. У жодному разі не припускаючи, що закон є неважливим і ним можна нехтувати під виглядом турботи про «людської потреби», і не натякаючи, що люди можуть порушувати «букву закону», щоб зберегти «дух закону», Ісус продемонстрував, що в Божі закони вже «вбудовані» всі турботи, які Бог вважає необхідними. Доброзичливість і любов завжди будуть узгоджуватися з Божими законами, оскільки «любов є виконанням Закону» (Римлян 13:10). Будь-який справжній прояв любові вже був визначений Богом у Його правових настановах. Релігія Христа перевершує всі вигадані людьми релігії, адже вона вкорінена в самій сутності Божества. Коли Ісус прийняв людську подобу під час Свого земного життя, Він показав, що є Майстром логіки, Який завжди поводився розумно. Тому давайте і ми будемо робити так само.
12:15 aNU-текст ставить багато в дужки як спірне.
12:21 aІсаї 42:1–4
12:22 aNU-текст опускає сліпого та.
[12:31] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 533 щодо гріхів, які не простяться.
[12:39] Дивіться коментарі до Луки 11:29.
[12:40] Дивіться коментарі до Марка 9:31 щодо дня воскресіння Ісуса.
Дивіться Спеціальний розділ на стор. 460 щодо створіння, що проковтнуло Йону.
13:15 aІсаї 6:9, 10
[13:14] Ще одне справджене пророцтво, що підтверджує натхненність Біблії.
[13:31–32] Основна думка уроку Ісуса полягала в тому, що спочатку Царство Небесне буде дуже малим (Дії 2), але з часом стане дуже великим; воно не буде рухом, який помре разом зі своїм лідером (Дії 5:33–39). Історія свідчить, що Ісус мав рацію у Своєму пророцтві. Замість того щоб визнати справдження пророцтва Ісуса, Його критики заявляють, що Він помилився, назвавши зерно гірчиці «найменшим з усіх зерен», оскільки насіння інших рослин формально менші за зерно гірчиці (наприклад, насіння епіфітної орхідеї, що росте в дощовому тропічному лісі).
Хоча протягом останніх 2000 років Біблія неодноразово демонструвала свою історичну та наукову точність, потрібно пам’ятати, що Ісус і автори біблійних оповідань часто використовували образну мову, як це часто робимо й ми в наш час. Як ми у ХХІ столітті доносимо якусь думку через перебільшення, які легко зрозуміти (наприклад, «Я такий голодний, що міг би з’їсти слона»), Ісус і автори книг Біблії також використовували гіперболічні вирази. Наприклад, коли Павло написав, що євангеліє «було проповідуване між усім творінням, котре є під небом» (Колосян 1:23), зрозуміло, що він не каже, що буквально кожна жива істота на землі почула євангеліє. Він навіть не каже, що кожна людина, включаючи немовлят, інвалідів і розумово відсталих, почула євангеліє. Павло просто використав фігуру мови, щоб повідомити вражаючу істину про те, що увесь відомий на той час світ (і євреї, і язичники) отримав можливість почути добру звістку Ісуса Христа.
Називаючи зерно гірчиці «найменшим з усіх зерен», Ісус також використовує гіперболу. Чи припустився Ісус помилки з наукової точки зору? Зовсім ні. Він застосував мовний зворот у тому самому сенсі, що й ми сьогодні, коли описуємо сильний дощ виразом «ллє як з відра» або сильну спеку як «у печі». Справа в тому, що Ісус взагалі розповідав притчу. У Палестині зерна гірчиці позначали дрібні речі. Наприклад, навчаючи про те, як найменша віра може принести великі результати, Ісус назвав цю віру «як гірчичне зерно» (Матвія 17:20). Оскільки євреї добре знали, що таке гірчичне зерно, Ісус і посилався на те, що вони могли зрозуміти й оцінити. У своєму світі, де вони жили, сіяли та збирали врожай, вони розуміли, що зерно гірчиці було найменшим з усіх зерен, які вони зазвичай саджали.
Подібно до того, як ми могли б сказати комусь: «Всім відомо, що два плюс два дорівнює чотири», Ісус сказав Своїм палестинським слухачам, що гірчичне зерно було «найменшим з усіх зерен». Чи знає більшість людей на землі, що два плюс два дорівнює чотири? Так. Але мільйони немовлят не знають про цей математичний факт, як і багато людей із вадами розумового розвитку. Таким чином, термін «всі» буде використано в обмеженому сенсі. Так і Ісус, говорячи про гірчичне зерно, застосував перебільшення в обмеженому сенсі: гірчичне зерно «було найменшим з усіх зерен, які зазвичай сіяли на єврейських полях».
13:33 aГрецьке сата, приблизно 17,6 літра
13:35 aПсалом 77:2
13:51 aNU-текст опускає Каже їм Ісус:
[14:4] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 513 щодо розлучення та повторного шлюбу.
14:30 aNU-текст поміщає сильний у дужки як спірне.
15:4 aВихід 20:12; Второзаконня 5:16
bВихід 21:17
15:6 aNU-текст опускає чи матері.
15:8 aNU-текст опускає наближається до Мене своїми устами.
15:9 aІсаї 29:13
[15:9] Усі доповнення до Божих приписів стосовно поклоніння Він вважає людськими заповідями і, отже, марним поклонінням.
[15:21–28] Хоча Ісус зрештою зцілив одержиму демоном доньку жінки-ханаанки, деякі вважають, що загалом зустріч Ісуса з цією жінкою виставляє Його недобрим і нетерпимим. Будь-яка недоброзичливість з боку Ісуса поставила б під сумнів Його божественність. Чи правда, що Ісус виявив недоброзичливість до жінки з околиць Тира й Сидона?
Щоб правильно зрозуміти слова Ісуса, потрібно розпізнати встановлений Богом порядок поширення євангелія. Ісус проходив через землі, заселені язичниками (греками), і до Нього підійшла жінка, яка не була єврейкою. Хоча послання Ісуса зрештою досягне язичницького світу, зі Святого Письма очевидно, що першими його почує єврейський народ. Незадовго до Свого вознесіння на небо після воскресіння, Ісус сказав апостолам: «І ви будете Моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї та Самарії – і аж до краю землі!» (Дії 1:8). На той час, коли Павло писав Послання до колосян, євангельську звістку було проповідувано «між усім творінням, котре є під небом», тобто апостоли виконали доручення Ісуса.
Беручи до уваги іншу інформацію в Євангелії від Матвія, а також загальний контекст 15-го розділу, схоже, в цій історії відбувалося щось більше, ніж просто бажання Ісуса донести до жінки-язичниці, що Він був «посланий тільки до загиблих овець з дому Ізраїля». Згадайте, що Матвій раніше записав, як римський сотник звернувся до Ісуса з проханням зцілити його паралізованого слугу. Але тоді Ісус не відреагував так, як у випадку з жінко-ханаанкою. Він просто сказав: «Я піду й оздоровлю його» (8:7). Побачивши щире смирення та велику віру сотника (який благав, щоб Христос «тільки промовив слово», і його слуга зцілиться), Ісус відповів: «…ні в кого в Ізраїлі не знайшов Я стільки віри».
Якщо Ісус так охоче був готовий допомогти язичнику в Матвія 8, чудесним чином зціливши його слугу від паралічу, чому Він спочатку опирався зціленню одержимої бісами доньки жінки язичниці в Матвія 15? Зверніть увагу на безпосередній контекст цього розділу. Книжники та фарисеї знову підступили до Ісуса з критикою та цькуванням (15:1–2). Син Божий відповів на це важкою правдою: Його вороги були лицемірами, які шанували традиції більше, ніж Слово Боже, і чия релігія була безсердечною (вірші 3–9). Якою була реакція фарисеїв? Матвій не вказує на те, що їхні серця були вражені Істиною. Натомість учні Ісуса повідомили Йому, що «фарисеї спокусилися», почувши вчення Ісуса (вірш 12), на що Ісус відповів: «Кожна рослина, яку не посадив мій Небесний Отець, буде викоренена. Залиште їх: це сліпі проводирі сліпих. А коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму» (вірші 13–14). На відміну від багатьох сучасних проповідників, які «розбавляють» євангеліє та вибачаються за істину, Ісус не прикрашав її. Цю пігулку може й важко буде проковтнути, але щирі шукачі правди відгукнуться на істину з усім смиренням, незважаючи на те, що вони могли образитися.
Багато людей образилися б, якби Ісус спочатку відмовив їм, як це сталося з ханаанкою. Поки вона благала про милосердя, Ісус спочатку мовчав. Потім, почувши, що Ісус «був посланий тільки до загиблих овець з дому Ізраїля» (вірш 24), вона поклонилася Йому і стала благати про допомогу (вірш 25). Навіть після того, як їй сказали: «Не годиться брати хліб у дітей і кидати щенятам» (вірш 26), ця наполеглива, смиренна жінка не дозволила потенційно образливим зауваженням озлобити її серце. На відміну від лицемірних єврейських книжників і фарисеїв, які «образилися» (або «спокусилися») від слів Ісуса, ця язичниця визнала свою негідність, наполегливо шукаючи допомоги у Святого (15:27). Зрештою, її віра привела до зцілення її доньки та послужила уроком про природу істинної віри для тих, хто був свідком цієї події.
У цій історії багато людей не бачать того, що є доволі очевидним в інших частинах Святого Письма: Ісус випробовував цю жінку-ханаанку, водночас навчаючи Своїх учнів, як смиренні серцем мають реагувати навіть на образливі істини. Іноді правда може завдати болю (див. Дії 2:36–37). Однак ми повинні пам’ятати, що у відповідь на Божі випробування та науку треба виявляти повне смирення, а не пиху (Якова 4:6, 10).
Справа в тому, що випробування може бути дуже ефективним методом навчання. Учитель може ефективно перевірити (випробувати) чесність своїх учнів, склавши для них складний тест за матеріалом, який вони ще не вивчали. Ті, хто не вдався до обману і «не здав», насправді пройшли іспит. Тренери можуть випробовувати своїх гравців у спробах прищепити їм цінність дисциплінованості на всіх етапах гри.
А як щодо слів Ісуса, які, здається, прирівнюють жінку до собаки? Те, що Ісус міг називати язичників «щенятами», нам може здатися принизливим і недобрим. Але якщо взяти до уваги, як ми часто використовуємо терміни, пов’язані з тваринами, в ілюстративному або переносному сенсі, то коментарі Ісуса видаються не такими різкими. Наприклад, про адвоката, який демонструє непохитну наполегливість, можна сказати, що він «вчепився» в докази як «бульдог». А про дорослу людину, яка відмовляється вчитися користуватися новими технологіями, ми можемо сказати, що «старого собаку новим трюкам не навчиш». Крім того, можна сказати, що хтось «працює як собака», або «втомився як собака». Тож, перш ніж «лаяти» Ісуса через те, що Він використав ілюстрацію з тваринами, критикам треба ще раз подумати про правомірність їхніх натяків на те, що Ісус був недобрим і нетерпимим, і «не будити собаку, що спить».
[15:30] Так звані чудеса сьогодні опускають ці явно незаперечні хвороби та зосереджуються на туманних діагнозах. Ніхто сьогодні не може воскресити мертве тіло з могили чи вилікувати каліцтво. Дивіться Спеціальний розділ про чудеса на стор. 717.
15:39 aВ NU-тексті – магаданських.
[16:4] Дивіться коментарі до Луки 11:29.
[16:18] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 508.
[17:1] Дивіться коментарі до Луки 9:27–29.
