НОВИЙ ЗАПОВІТ
Вступ до ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО РИМЛЯН
Церква Христова в Римі складалася переважно з язичників (1:13; 11:13; 15:15–16). Павло давно хотів особисто відвідати церкву в цьому місті (1:11), але обставини заважали йому це зробити (1:13; 15:22). Послання до римлян стало сильною доктринальною промовою для язичницької церкви від «апостола язичників». Воно є головним, систематичним і вичерпним викладенням основ християнської віри в Новому Заповіті.
Зміст
1:1–15
Вітання та особисті зауваження
1:16–17
Тематичне твердження
1:18 – 3:20
Нагальна потреба в євангелії/спасінні/праведності
Без євангелія язичники загинуть (1:18–32); без євангелія євреї загинуть (2:1 – 3:8); весь світ погибає (3:9–20)
3:21 – 5:21
Євангеліє задовольняє цю потребу (і перевершує юдаїзм)
6:1 – 8:39
Співвідношення євангелія та закону
9:1 – 11:36
Співвідношення євангелія та історії юдаїзму
12:1 – 15:13
Застосування євангелія до повсякденного християнського життя
15:14 – 16:27
Заключні зауваження, вітання та настанови
Головна тема
Головну тезу Послання Павло чітко формулює в 1:16–17: євангеліє є призначеним Богом способом для спасіння людей від гріха. Цього спасіння можна досягти не через юдаїзм і дотримання закону Мойсея або внаслідок гідних людських зусиль, але через слухняну віру. Віра, яка висвітлена у Посланні до римлян, є довірою, яка підкоряється (1:5; 16:26) умовам спасіння, доступних через Христа. Конкретна мета євангелія – спонукати людей стати християнами і жити християнським життям. Послання до римлян чітко показує, що Бог у Своїй дивовижній мудрості здійснив план спасіння людства, викладений в євангелії (11:33–36). З огляду на величність цієї реальності та як її прямий наслідок, Бог закликає нас поводитися відповідно у своєму християнському житті (12:1 і далі). Євангелія цілком достатньо, щоби вирішити проблему гріха, але, отримавши прощення, ми повинні зберігати вірність Богові.
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО РИМЛЯН
1:16 aNU-текст опускає Христа.
1:17 aАввакума 2:4
[1:5] Дивіться Спеціальний розділ нижче.
ПОКІРНА ВІРА В ПОСЛАННІ ДО РИМЛЯН
Доктрина виправдання вірою була предметом нескінченних дискусій і розбіжностей у християнському світі вже понад 500 років. Багато хто неправильно зрозумів Послання до римлян, давши неправильне визначення слову пістіс, яке лежить в основі понять «віра» та «вірити». Основним формуючим впливом на тлумачення Послання до римлян під час протестантської Реформації був католицький наголос на ділах, які людина повинна була зробити для свого спасіння. Таким чином, протестантські деномінації сприймають Послання до римлян як проведення контрасту між «ділами» (тобто, будь-якими людськими зусиллями) та «вірою» (визначеною як розумове прийняття Ісуса без виконання будь-яких дій). Таке розуміння настільки міцно вкорінене в протестантському світі, що ставити його під сумнів вважається єрессю.
Послання до римлян і дійсно протиставляє панівне серед євреїв уявлення про те, що вони можуть спастися лише завдяки своєму тілесному зв’язку з Авраамом і дотриманню закону Мойсея (який був даний виключно їм) необхідності виявляти послух Христу та євангелію. В Посланні наголошується на спасінні по вірі, а не за тілом. Вжите в ньому поняття «діла» не включає в себе дії, виконання яких вимагає від людей Бог (наприклад, усне визнання віри та водне хрещення). Усне визнання і водне хрещення не є «ділами», згідно значення цього терміну в Посланні до римлян. Навпаки, контекст Послання вказує на те, що «діла» слід розуміти як ті дії, які за твердженням євреїв дозволили б їм догодити Богові без необхідності ставати християнами. Ці обставини стосувалися переваг, які вони отримали завдяки своїй етнічній приналежності – їхньому давньому зв’язку з Авраамом.
Крім того, суть «віри» у Посланні до римлян (і в усій Біблії) полягає в довірі, яка супроводжується дотриманням Божих заповідей, що Яків описує як живу, а не мертву віру (Якова 2:17, 26). Людські дії, яких Бог вимагає перед тим, як дати фізичні чи духовні дари, Він не розглядає як заслуги, якими людина заробляє або заслуговує дар, який Він дає. Навпаки, вони дані Богом як умови отримання дару.
Спасіння є «безумовним» лише в тому сенсі, що Бог запровадив засоби, за допомогою яких люди можуть отримати прощення без будь-якої участі з їхнього боку. Фактично, Бог вирішив забезпечити засоби спокутування людських гріхів ще до того, як створив перших людей. Ісус мав прийти (і прийшов) у світ, щоб принести Себе як викуп/примирення за гріх, а люди нічого не зробили для цього (Римлян 3:25). Це було вічним наміром Божим (Ефесян 3:11). Дійсно, Ісус є «Агнцем, заколеним від заснування світу» (Об’явлення 13:8). Жодна людина не може вчинити жодних юридично визнаних дій, за допомогою яких вона могла б спасти себе або дати викуп за свої гріхи. З іншого боку, спасіння є «умовним» у тому сенсі, що Бог вимагає вияву людської волі для отримання цього спасіння. У цьому процесі мають бути задіяні як розум, так і тіло. Віра сама по собі є такою дією – «ділом», яке людина повинна виконати, щоб догодити Богові (Івана 6:29). У цьому сенсі Новий Заповіт рішуче проголошує, що ви можете – і повинні – спасти себе (Дивіться Дії 2:40; Филип’ян 2:12).
Саме таке визначення віри Святий Дух встановив як на початку, так і в кінці Послання до римлян. Він надихнув Павла використати в 1:5 і 16:26 грецьку фразу хупакоейн пістеос – «слухняна віра» або слухняність, яку виявляє або виражає віра. У своїй поважній праці з грецької граматики вчений А.Т. Робертсон наполягає, що цю фразу слід розуміти як «суб’єктивний родовий відмінок» – «послух, який випливає з віри», – а не як «об’єктивний родовий відмінок», що означає «послух вірі». Ця фраза характеризує значення віри у Посланні до римлян.
З цією трактовкою погоджуються деякі авторитетні грецькі лінгвісти. В нещодавно переглянутому останньому виданні грецького лексикону Фредерік Данкер зауважує об’єктивний родовий відмінок фрази та зазначає: «Але, можливо, краще передати її загальніше з точки зору (сприяння) послуху, який походить від віри». У статті в The Expository Times, Джефрі Х. Парк-Тейлор з Wycliffe College спеціально прокоментував грецьку фразу, вжиту в Римлян 1:5 і 16:26:
Звичайно, в обох випадках мається на увазі «послух, що походить від віри», де слово пістеос є родовим відмінком джерела або матеріалу… Якби передбачалася конкретна «віра» (тобто сукупність сформульованої доктрини), безсумнівно, був би використаний означений артикль… Наголос робиться на послуху Богові, який є наслідком віри в Христа… Для християн з язичників Христос був не лише прикладом досконалого послуху, який випливає з досконалої віри, але й джерелом сили, за допомогою якої послух Богові можна було реалізувати в їхньому житті.
У своєму Короткому синтаксисі грецької мови Нового Заповіту Х.П.В. Нанн зазначає «родовий відмінок джерела або матеріалу» і наводить як приклад «праведність, що (випливає) з віри» – вислів, паралельний «послуху віри». Шанований коментатор Дж. Б. Лайтфут тлумачить цю фразу як «послух, який випливає з віри». У своїй «Етимології слів у Новому Заповіті» Марвін Вінсент пише: «Послух віри – це послух, який характеризує віру та походить від неї».
У той час як знавці грецької граматики практично одностайні в цьому питанні, перекладачі мали складнощі з цією фразою і тому надавали неоднозначні її трактовки. Наприклад, в Біблії короля Якова (KJV) в Римлян 1:5 вжито фразу «для послуху (підкоренню) вірі між усіма народами», а в Римлян 16:26 – «стала відома в усіх народах для послуху віри», що є досить непослідовним. В Новому перекладі Біблії короля Якова (NKJV) вжито фразу «на послух вірі» в обох випадках. В Американському стандартному перекладі Біблії (ASV) вжито фразу «до послуху віри» в обох віршах. В Новому американському стандартному перекладі Біблії (NASB) вжито «привести до послуху віри» в обох випадках (як і в Англійській стандартній версії (ESV)). В Переглянутій стандартній версії Біблії (RSV) в обох віршах вжито «сприяти послуху віри». У той час як ASV, NASB, ESV і RSV адекватно передають значення оригінальної фрази, в Новій міжнародній версії Біблії (NIV) вона перекладена як «до послуху, що походить від віри» в 1:5 і «щоб усі народи могли повірити й підкоритися Йому» в 16:26. Цей переклад, хоч і є парафразом, але повністю вловлює нюанси оригінальної фрази.
Віра в Посланні до римлян включає покору зовнішнім актам, що передують прощенню. Або, як пояснив значення пістеуо («я вірю») грецький лексикограф Джозеф Тейєр: «Вживається особливо стосовно віри, якою людина приймає Ісуса, тобто переконання, сповненого радісної довіри тому, що Ісус є Месія – божественно призначений Автором вічного спасіння в Царстві Божому, поєднаної з послухом Христу». На відміну від Павла, сучасні конфесії наполягають на тому, що віра не включає жодних подальших проявів послуху. Святий Дух передбачив можливість такого невиправданого висновку, поставивши «сигнали» на початку (1:5) і в кінці (16:26) цього дивовижного трактату, по суті попереджаючи читачів щодо природи та значення «віри», яку повинні мати люди, як про це йдеться в Посланні.
[1:20] Часто лунає думка, що концепція створення всесвіту не є «науковою», оскільки існування надприродного Творця неможливо перевірити за допомогою сучасних наукових інструментів і процедур. Один видатний атеїст і відвертий опонент концепції творіння висловив саме такі міркування: «Остаточні твердження креаціонізму – що існування нинішнього всесвіту є результатом дії або дій божественного Творця – наука не може перевірити». Імовірно, оскільки Бога не можна «контролювати» під час експерименту, і оскільки Він є надприродною, нефізичною Істотою, будь-яку інформацію, яка стосується такого Бога, не можна вважати «науковою».
Однак, цікаво відзначити деякі дуже слушні визнання, які роблять атеїстичні автори, коли йдеться про способи, якими вчені збирають дані та формулюють свої теорії. У дискусії про методи збору даних той самий атеїст, який сказав, що Бога неможливо «протестувати», зазначив, що деякі наукові дані збираються через непрямі спостереження:
У деяких сферах не тільки неможливо безпосередньо контролювати змінні, але й самі явища можуть бути недоступними для прямого спостереження. У таких сферах часто застосовується метод дослідження, відомий як непрямий експеримент. Пояснення явищ можна перевірити, навіть якщо самі явища, що вивчаються, надто далекі, занадто малі або надто далеко в минулому, щоб спостерігати їх безпосередньо. Наприклад, нещодавно були виявлені планети-гіганти, які обертаються навколо далеких зірок, хоча ми не можемо спостерігати їх безпосередньо.
Цей автор далі припустив, що, оскільки ми знаємо, що великі планети матимуть досить велике гравітаційне тяжіння, і оскільки ми бачимо, як далекі зірки «дрижать», ніби їх тягне гравітація планет, ми можемо знати, що «ці планети-гіганти дійсно існують», і навіть оцінити їхні розміри.
Тож давайте проаналізуємо сказане: 1) в цьому світі є деякі речі, які ми не можемо спостерігати безпосередньо; 2) ми не можемо проводити тести чи експерименти на фактичному об’єкті; 3) ми також не можемо побачити, спробувати, почути, понюхати або торкнутися їх. Але ми можемо знати, що вони існують, оскільки можемо бачити їхній вплив на речі.
Це атеїстичне пояснення використання непрямих експериментів майже ідентичне доказам, наведеним у цьому вірші апостолом Павлом щодо існування всемогутнього Творця. Павло просто каже, що люди не можуть безпосередньо спостерігати Творця, і все ж наслідки, які Він спричиняє в цьому всесвіті, який можна спостерігати, настільки безпосередньо пов’язані з Його всемогутніми здібностями, що ті, хто відмовляється визнати Його існування, не мають виправдання.
Чи можемо ми подивитися на цей всесвіт і побачити складний біологічний механізм, який потребує вищого керуючого розуму? Так. Чи можемо ми подивитися на властивості матерії та енергії через призму першого і другого законів термодинаміки і знати, що матерія не може бути вічною і повинна мати «точку відліку»? Абсолютно. Чи можливо знайти в природі незмінно складні системи, які просто не могли еволюціонувати, але були «розроблені» розумом, який набагато перевершує будь-який людський інтелект? Звичайно. Тоді так само як невіруючі змушені визнати, що багато наукових даних походить від непрямих спостережень, раціональний мислитель повинен визнати можливість і легітимність отримання інформації про Творця таким самим способом.
Ми можемо розглядати феномени, які, як ми знаємо, є результатом роботи розуму, наприклад комп’ютери, машини та будинки. Тому ми можемо вивчати характеристики, які свідчать про це, і шукати ті самі характеристики в природі. Роблячи це, ми знаходимо численні докази того, що у всесвіті мав бути задіяний Розум, щоб викликати ті фізичні ефекти, які ми спостерігаємо безпосередньо. Справді, створення є єдиним раціональним науковим поясненням існування матеріального всесвіту. Дивіться також Дії 14:17.
[1:26–27] Серед тих, хто заявляє про свою віру в Біблію як Слово Боже, стало звичайною практикою уникати певних біблійних заповідей. Вони пояснюють це тим, що такі заповіді або накази були призначені для конкретних людей, які жили в ті часи, і не мають ширшого застосування для тих, хто читає текст у сучасному середовищі. Наприклад, у 1992 році одна релігійна група створила комітет для дослідження біблійних уривків, які стосуються гомосексуалізму. Одним із чотирьох принципів, щодо яких комітет зміг дійти консенсусу, було таке твердження: «7 посилань на гомосексуалізм у Біблії відображують давню культуру, а не волю Бога. Їх не можна сприймати як остаточні». Отже, виходить, що Бог насправді не промовляє до нас сьогодні, а промовляв лише до «тих» людей «тоді».
Ісус мав що сказати про таку ідею. Одного пам’ятного випадку до Нього прийшли садукеї, випробовуючи Його запитаннями про воскресіння. Вони навіть вигадали «безпрограшний» сценарій: якщо жінка мала сім чоловіків у цьому житті, чиєю дружиною вона була б у воскресінні? Ісус, знаючи їхнє нечестя і незнання Святого Письма, пояснив, що «по воскресінні не одружуються і не виходять заміж» (Матвія 22:30). А потім додав: «Щодо воскресіння з мертвих, то хіба ви не читали Слова Божого, яке говорить: Я є Богом Авраама, Богом Ісаака, Богом Якова, – Богом не мертвих, а живих» (Матвія 22:31–32).
Зверніть увагу на те, що Ісус навів садукеям цитату зі Святого Письма, взяту з П’ятикнижжя (Вихід 3:6). Той текст був написаний майже за 1500 років до існування тієї групи садукеїв. У ньому Бог промовляв безпосередньо до Мойсея, культурне середовище якого значно відрізнялося від культурного середовища євреїв першого століття. І все ж, навіть зважаючи на такий тривалий проміжок часу та значні культурні відмінності, Ісус чітко заявив, що Бог звертався до людей першого століття.
Зі слів Ісуса можна винести кілька уроків. По-перше, ми повинні усвідомити, що Бог промовляє до нас сьогодні через Своє натхненне Слово так само, як Він промовляв до садукеїв майже 2000 років тому. По-друге, хоча деякі накази в Святому Письмі дійсно потрібно аналізувати в їхньому культурному середовищі та визнавати поділ між Старим і Новим Заповітами, надзвичайно небезпечно відкидати заповіді та встановлені Богом принципи, які нас стосуються, на основі думки, що вони більше нас не стосуються. Незважаючи на те, що наша культура може сильно віддалитися від багатьох біблійних настанов, вони все одно лишаються незмінними попри постійно мінливі культурні тенденції. Попри культурні зміни, ніколи не буде правильно ігнорувати Божі заповіді щодо гомосексуалізму чи інших гріхів, виходячи з думки про те, що такі заповіді стосувалися виключно когось іншого в якийсь інший час. Як писав псалмоспівець про Бога в давні часи: «Сутність слів Твоїх – істина, вічні справедливі закони правосуддя Твого» (Псалом 118:160, НПУ). Якщо ви хочете почути, як Бог говорить до вас сьогодні, відкрийте свою Біблію.
1:31 aNU-текст опускає непримиренні.
2:6 aПсалом 61:13; Приповісті 24:12
[2:6–10] І рай, і пекло є умовними в тому сенсі, що вони залежать від поведінки кожної людини, а не від обрання, яке Бог вчинив у вічності. Як і у всій Біблії, тут наголошується на індивідуальній відповідальності за власне спасіння, зокрема в таких фразах: «його вчинки», «настирливість у добрих ділах», «шукає», «противиться», «віддається неправді», «чинить зло», «робить добро».
[2:15] Усі люди розрізняють між моральними принципами й діють згідно зі своєю системою цінностей, до чого їх спонукає совість. Совість – це створений Богом механізм, який сприяє усвідомленню морального чи етичного аспекту власної поведінки і породжує бажання віддати перевагу правильній поведінці. Совість – це та частина розуму, яка містить уявлення про правильне і неправильне та уможливлює відчуття правильного і неправильного, яке керує думками та діями людини. Совість не дає людині переліку того, з чого складається мораль. Ці моральні переконання походять із зовнішніх джерел (від батьків, учителів, друзів, книг тощо). Совість – це просто відчуття «належного», яке спонукає людину діяти згідно з її набутою системою переконань. Хоча люди можуть по-різному визначати мораль, усіх їх об’єднує те, що вони роблять моральні судження та мають внутрішню схильність, яка є мірилом їхньої поведінки. Совість не могла розвинутися від простіших форм; вона мала бути створена Богом як одна з духовних ознак людини. Теорія еволюції просто не може пояснити розвиток такого механізму.
2:17 aУ NU-тексті – якщо.
2:24 aІсаї 52:5; Єзекіїла 36:22
[2:28–29] Значна частина християнського світу вважає, що євреї в сучасному світі зберігають свій особливий статус в очах Бога через їхню етнічну спадщину – генетичний зв’язок з Авраамом. Однак Павло лаконічно сформулював Божий погляд на це питання: євреї «за тілом» не мають жодної переваги перед іншими людьми. Єдині «євреї» в очах Бога сьогодні – це ті, хто є духовними євреями, тобто християни. Єдиний «Ізраїль» в очах Бога по цей бік хреста – це Церква Христа (Галатів 6:16).
3:4 aПсалом 50:6
3:12 aПсалом 13:1–3; 52:2–4; Екклезіаста 7:20
3:13 aПсалом 5:10
bПсалом 139:4
3:14 aПсалом 9:28
3:17 aІсаї 59:7,8
3:18 aПсалом 35:2
3:22 aNU-текст опускає і на всіх.
4:1 aАбо знайшов
[4:1] Згідно з доволі поширеним хибним уявленням про спасенний статус Авраама в очах Бога, Авраам був проголошений спасенним не на підставі «діл», а виключно на підставі розумового переконання в існуванні Бога та прийняття Його. Однак Біблія категорично суперечить такому твердження. Бог пояснив Ісаакові, на підставі чого Він прийняв Авраама: «бо Авраам послухав Мого голосу і зберіг Мої веління, Мої заповіді, Мої постанови і Мої закони» (Буття 26:5). Будь-яка доктрина, яка виключає необхідність дій з боку людини як передумову спасіння, є хибною та суперечить Святому Письму. Віра, що спасає, передбачає «кроки», які людина повинна «зробити», щоб догодити Богові (див. вірш 12).
4:3 aБуття 15:6
4:8 aПсалом 31:1, 2
[4:15] Чи бувало, що в промові вчителя чи проповідника ви чули незрозумілі вам слова чи фрази? Ви коли-небудь чули, як хтось говорить про «герменевтику» або «преміленіалізм», а потім при вивченні Біблії з’ясовували, що ці терміни ніде в ній не зустрічаються? Вчителі та проповідники часто припускають більше, ніж слід. Іноді вони вважають, що люди одразу розпізнають «герменевтику» як «науку тлумачення Святого Письма». Або вони використовують такі вигадливі слова, як «есхатологія» (вивчення речей, що стосуються кінця всього), але ніколи не дають їм визначення. Так часто буває і з висловом «патріархальний закон». Його часто згадують, але рідко пояснюють.
Поняття «патріарх» походить від грецького слова патріархес, яке насправді складається з двох слів – патер (батько) і архес (голова або засновник). Патріарх – це «голова батьківського дому, засновник або вождь племені, родини чи клану». Дивно, але слово патріарх(и) зустрічається в Біблії лише чотири рази, і всі – в Новому Заповіті. Воно застосоване до Давида (Дії 2:29), до синів Якова (двічі в Дії 7:8–9) і до Авраама (Євреїв 7:4). Патріархами часто називають тих, хто жив до часів Мойсея і про чиє життя оповідає Святе Письмо. У своїй проповіді в Єрусалимі в день П’ятидесятниці Петро розширив це поняття, включивши в нього царя Давида (Дії 2:29). Однак сьогодні, коли вчителі та проповідники вживають вислів «патріархальний вік», вони найчастіше мають на увазі період часу, який передував наданню закону Мойсея на горі Синай. [Примітка: для язичників цей «вік» тривав аж до настання християнської ери].
Але як щодо «патріархального закону»? Справа в тому, що ця фраза ніколи не зустрічається в Біблії. Це просто назва закону, під яким жили всі люди від часів Адама до часів Мойсея, а у випадку язичників – від часів Адама до настання християнської ери. Окрім християнства та юдаїзму, протягом століть існував лише один інший закон, згідно з яким Бог приймав поклоніння; він діяв з тих пір, як в Едемі були дані перші заповіді. І хоча Біблія не дає цьому закону «власної назви», його стали називати «патріархальним».
Закон Мойсея був даний лише ізраїльтянам і тим язичникам, які навернулися в юдаїзм і стали прозелітами (Второзаконня 4:1–8; 5:1–21; Дії 2:10; 13:43; 2 Коринтян 3:1–11). Але язичники також перебували під певним законом, оскільки апостол Павло сказав: «Де немає закону, там немає й переступу». Але щоб язичники були винними в гріху (а ми знаємо, що це так, Римлян 3:10, 23), вони мали порушити якийсь закон. Який це був закон? Це явно не був закон Мойсея, тому що вони ніколи не були під цим законом. Це не був закон Христа, оскільки він набув чинності лише в першому столітті нашої ери. Тоді за яким законом жили язичники (до навернення у християнство перших язичників (Дії 10))? Вони жили за єдиним законом, якому були підвладні, – широко відомому як «патріархальний закон».
Ми знаємо як зі священної, так і зі світської історії, що язичники, які не стали прозелітами (тобто, не прийняли юдаїзм), не могли брати участь у єврейському завіті. Ми також знаємо, що Бог ніколи не прирік би (і не прирік) мільйони людей до життя без надії на спасіння лише тому, що вони не підпорядковувалися закону Мойсея, оскільки тоді Він був би упередженим, а це не так, про що Петро дуже чітко та ясно заявив (Дії 10:34).
4:17 aБуття 17:5
4:18 aБуття 15:5
[4:19] Дивіться коментарі до Буття 17:17.
4:22 aБуття 15:6
5:1 aВ іншому давньому варіанті прочитання – давайте мати мир.
[5:12] Вина гріха Адама не поширюється на всіх людей, оскільки Павло конкретизував свою точку зору, зазначивши, що всі свідомі люди з часів Адама згрішили і, отже, спричинили поширення смерті через свої власні гріхи, а не через гріх Адама.
[5:17–19] Якщо всі винні через переступ Адама (як стверджують ті, хто вірить в успадкований гріх), тоді всі спасенні через викупну жертву Христа («всі люди», вірш 18). Але доктрина про загальне спасіння така ж хибна, як і доктрина про «обмежене викуплення» та «безумовне обрання».
[6:3–6] Новий Заповіт ніде не навчає, що хрещення є лише «знаком» або «зовнішнім проявом внутрішньої благодаті». Так, Біблія може посилатися на хрещення як на символічний акт; але що він символізує? Згідно цього тексту Послання до римлян, хрещення символізує смерть, поховання та воскресіння Христа. Таким чином, усвідомити й отримати користь від смерті, поховання та воскресіння Ісуса (в контексті яких і була пролита Його кров, яка змиває гріх) людина може у випадку слухняного (з покаянною вірою) підкорення смерті власної «старої людини» або «гріховного тіла» (Римлян 6:6), похованню (зануренню у водну могилу) і воскресінню (повстання з водної могили). Дехто навчає, що людина отримує прощення гріхів до свого хрещення. У такому разі й «оновлене життя» спасенної людини також має розпочинатися до хрещення. Однак Павло зазначає, що «оновлене життя» розпочинається після хрещення. Він повторив це і колосянам: «Ви були обрізані… скинувши в Христовому обрізанні тіло плоті» (Колосян 2:11), яке здійснюється в контексті занурення у воду та «воскресіння разом з Ним» (Колосян 2:12). А далі він робить таке важливе зауваження: «Отже, коли ви з Христом воскресли [незаперечне посилання на хрещення], то шукайте горішнього» [3:1 – незаперечне посилання на оновлене життя, яке слідує за хрещенням, а не передує йому].
[7:6] Коли прихильники дотримання суботи наполягають на тому, що Десять заповідей все ще діють (включно з наказом дотримання суботи), вони не зважають на заяву Павла про те, що він «звільнився» від закону. Який закон мав на увазі Павло? Закон, який наказував: «Не пожадай», що було частиною Десяти заповідей. Зауважте далі, що під «оновленням духа» мається на увазі християнство/закон Христа, а під «стародавністю букви» – закон Мойсея. Порівняйте це з твердженням Павла про те, що Бог «дозволив нам стати служителями Нового Завіту – не букви, але Духа, адже буква вбиває, а Дух оживляє» (2 Коринтян 3:6).
7:7 aВихід 20:17; Второзаконня 5:21
[7:9] Згідно з кальвіністським ученням, всі люди успадкували зіпсовану духовну природу через гріх Адама в Едемському саду. Через цю зіпсовану і збочену природу людське серце невиліковно підступне (Єремії 17:9), а природа людини грішна. Цю доктрину зазвичай називають «повна розбещеність». Кальвіністи стверджують, що люди не можуть робити, розуміти або бажати добра. Далі кальвінізм стверджує, що через цю успадковану духовну зіпсованість діти вже народжуються з розбещеною природою і тому «загублені». Спастися вони можуть (згідно з цією доктриною), якщо будуть у числі обраних – наперед визначених небагатьох, кого Бог довільно вирішив спасти, а всіх решту – засудити на смерть.
Але в цьому уривку Павло навчає важливої істини щодо невинності дітей. Він показує, що вони не є грішними чи розбещеними від народження. Павло заявляє: «гріх без Закону – мертвий» (вірш 8). Цим він мав на увазі, що до того, як він став підвладним закону, він не був винним у жодному гріху. Павло продовжує: «Я жив колись без закону, а як прийшла заповідь, гріх ожив, а я помер» (вірші 9–10а). Коли Павло «жив колись без закону»? Єдиний час у житті людини, коли вона є духовно живою за відсутності закону, це дитинство, перш ніж вона стане відповідальною дорослою людиною. Людина не підпорядковується закону Божому, доки не досягне достатньої зрілості, щоб розуміти свою поведінку та нести відповідальність за неї. Павло казав, що коли він був дитиною, він був «живий», тобто в духовній безпеці. Але коли він досяг зрілості і йому довелося рахуватися з оцінкою законом прийнятих ним дорослих рішень, гріх «ожив», а він «помер», тобто став духовно мертвим через гріх. Отже, діти не народжуються з розбещеною природою.
[7:12] Деякі люди розділяють загальне переконання, що дотримання закону не є важливою частиною вірності та догоджання Богові, адже увага до деталей і «тонкощів» закону є проявом «законництва» та «фарисейства». Це є результатом неправильного розуміння певних тверджень із Послання до римлян, які на перший погляд видаються негативними зауваженнями щодо закону. Цей вірш є абсолютним виправленням такого хибного мислення. Увесь даний Богом закон є досконалим і має на меті зробити нас люблячими людьми (див. Римлян 13:8–10).
8:1 aNU-текст опускає закінчення цього вірша.
[8:13] Хоча Павло звертається до християн («братів», вірш 12), він каже, що вони «помруть», якщо вестимуть світський спосіб життя – очевидна відсилка на духовну смерть. Таким чином, він показує, що християнин може «відпасти від благодаті», як він чітко заявляє в іншому посланні (Галатів 5:4).
[8:17] Зверніть увагу, що використання слова «якщо» показує, що спасіння є умовним.
8:26 aNU-текст опускає за нас.
[8:29–30] В біблійному розумінні «визначення наперед» означає, що Бог відвічно наперед визначив характеристики та ознаки, необхідні для спасіння, і дозволяє кожному, хто свідомо і добровільно вирішує відповідати цим критеріям, бути частиною заздалегідь визначеної групи людей – Церкви. Припускати, що Бог втручався б у вільне волевиявлення людини, переважаючи над її здатністю приймати рішення – ознакою, якою Він Сам наділив людей, створивши їх за Своїм образом (Буття 1:27), суперечило би сутності та суверенності Бога. Ідея тут полягає у виборі групи людей на основі певних умов, а не у попередньому виборі конкретних людей. Це можна було б проілюструвати на прикладі такої умови: «Кожен, хто завтра одягне червону сорочку, отримає приз». Наступного дня ті, хто вирішив одягнути червону сорочку, будуть «наперед визначені» отримати приз, а ті, хто вирішив не вдягти червону сорочку, будуть «наперед визначені» не отримати приз. Таким самим чином Бог заздалегідь визначив, що всі ті, хто слухається євангелія, будуть спасенні (2 Солунян 1:7–8). Наперед була визначена група людей, а не окремі люди на підставі довільного фаворитизму Бога.
8:36 aПсалом 43:23
[9 – 11] Ці розділи часто неправильно розуміли та використовували для просування ідеї, що через свою фізичну етнічну приналежність єврейський народ продовжує займати унікальне духовне місце в Божому плані. Але Бог ніколи не збирався виявляти євангельське милосердя на основі етнічного статусу. Він виокремив Авраама, щоб через його нащадків привести у світ Христа і благословити весь людський рід. Єврейська нація неправильно витлумачила випадковий расовий аспект Божих дій через неї. Щоби привести у світ Христа, Бог мав вибрати людей, через яких це здійсниться. Але Його вибір не мав нічого спільного з їхнім особистим спасінням. Участь Ізраїлю в Божих планах стосувалася лише приведення Христа у світ. Цей божественний план ніколи не передбачав ні національного, ні особистого спасіння. Єврей не мав і не має жодної переваги перед будь-ким іншим у доступі до спасіння від гріха через євангеліє.
9:3 aАбо родичів
9:7 aБуття 21:12
9:9 aБуття 18:10, 14
9:12 aБуття 25:23
9:13 aМалахії 1:2, 3
[9:13] Павло тут цитує з Книги пророка Малахії, а не з Книги Буття. Він має на увазі нащадків Якова та Ісава, тобто Ізраїль та Едом. Вибравши привести Христа у світ через Якова, Бог таким чином обмежив Себе його нащадками, Ізраїлем, і відкинув нащадків Ісава, Едом. Цей вибір стосувався виключно приходу Христа і не мав нічого спільного з індивідуальним вибором, зробленим людьми цих двох націй. Любити одну людину і не любити іншу суперечило б Божій природі та характеру.
9:15 aВихід 33:19
9:17 aВихід 9:16
9:25 aОсії 2:23
9:26 aОсії 1:10
9:27 aІсаї 10:22, 23
9:28 aУ NU-тексті – Адже Господь завершить і остаточно вирішить справу на землі.
9:29 aБукв. євр. – безлічі
bІсаї 1:9
9:31 aNU-текст опускає праведності.
9:32 aУ NU-тексті – з діл.
9:33 aІсаї 8:14; 28:16
10:1 aУ NU-тексті – за них.
10:5 aЛевіт 18:5
10:6 aВторозаконня 30:12
10:7 aВторозаконня 30:13
10:8 aВторозаконня 30:14
10:11 aІсаї 28:16
10:13 aЙоіла 3:5
[10:14] Ті, хто наполягає, що людина спасається в той момент, коли повірить, створюють суперечність у Святому Письмі. Зверніть увагу на божественну послідовність процесу спасіння: 1) послано проповідника; 2) проповідується євангеліє; 3) людина чує його; 4) людина вірить; 5) віруючий прикликає Ісуса. Зауважте, що вірити – це не те саме, що прикликати Ісуса; це дві різні та окремі дії, так само як «повірити у своєму серці» та «визнавати своїми устами» є двома різними діями (див. вірші 9–10). Більшість представників християнського світу не можуть розташувати в логічному, біблійному порядку вимоги для отримання спасіння таким чином, щоб вони відповідали їхньому вченню. Тож, щоб підтримувати вчення про те, що людина отримує спасіння, як тільки повірить, їм потрібно або поставити покаяння та визнання віри перед самою вірою, або спробувати поєднати всі три разом. Однак три грецькі поняття, які лежать в основі слів «вірити», «каятися» і «визнавати віру», описують окремі та різні дії, а отже, не можуть відбуватися одночасно. Людина не має мотивації змінити своє ставлення до минулої гріховної поведінки (тобто, «покаятися»), доки не повірить в Ісуса. І людина не визнає віру в Ісуса устами, поки спочатку не повірить в Нього. Але якщо дозволити Біблії говорити самій за себе, стає очевидним, що потрібно спочатку повірити, потім покаятися і визнати свою віру (або визнати свою віру і покаятися), а потім прийняти водне хрещення (Римлян 6:3–6), в момент якого Кров Христа очищає людину від гріхів. Біблія ідеально узгоджується між собою.
10:15 aNU-текст опускає в благовісників миру.
bІсаї 52:7; Наума 1:15
10:16 aІсаї 53:1
