СТАРИЙ ЗАПОВІТ
ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП: ДОКАЗИ ЗІ СВЯТОГО ПИСЬМА ТА НАУКИ
Деякі люди запитують, як потоп, про який йдеться в Буття 6 – 9, міг бути всесвітнім. На Землі просто не вистачить води, щоб покрити «всі високі гори, що під усім небом … в п’ятнадцять ліктів» (Буття 7:19–20). Зваживши на такі очевидні труднощі, багато хто схиляється до думки, що потоп із Буття 6 – 9 був не всесвітнім, а локальним. То чи є біблійна розповідь про потоп міфом? Чи був потоп локальним, а не глобальним?
СВІДЧЕННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА
По-перше, Святе Письмо просто не залишає місця для тлумачення потопу як події локального масштабу. Ось вісім причин чому:
(1) Якщо потоп був локальним, навіщо витрачати кілька десятиліть на будівництво ковчега (5:32; 7:6)? Чому б просто не перейти з тієї місцевості в іншу?
(2) Навіщо приводити до ковчега тварин, представників «усього живого, з усякого тіла» (6:19), якщо потоп був локальним? Оскільки це Бог посилав тварин до Ноя (6:20), чому б замість цього просто не відіслати їх геть в іншу місцевість?
(3) Якби потоп був локальним, як би ковчег міг триматися на плаву протягом кількох місяців, поки вода поступово розтікалася і спадала (8:3)? Хоча ковчег, безумовно, міг би залишатися на плаву на великому озері протягом тривалого часу, великі озера не висихають лише за один рік без катастрофічних розривів, що не відповідає уніформістському припущенню, якого тримаються багато прихильників гіпотези про локальний потоп. Однак опис у тексті передбачає, що ковчег плавав по такій значній товщі води, що для її поступового спадання потрібно було багато місяців. Поки води потопу спадали, Ной посилав птахів, щоб визначити, чи земля достатньо висохла, щоб вони могли безпечно вийти з ковчега. Голубка, «не знайшовши спочинку для своїх ніг, повернулася» (8:9), а голуби можуть часто літати на відстань більше семи кілометрів у пошуках їжі.
(4) Як можна узгодити термінологію, використану в біблійному тексті, – опис води, яка покрила «всі високі гори, що під усім небом» (7:19) – із гіпотезою про локальний потоп? Як вода в якійсь місцевості могла піднятися достатньо високо, щоб покрити «всі» гори, якби потоп не був більшим за своїми масштабами?
(5) Як мета знищення з поверхні землі людини і худоби (6:7; 7:4), сформульована в біблійному тексті, могла бути досягнута через локальний потоп? За консервативними підрахунками, на момент потопу на планеті могло бути 215 мільйонів людей, враховуючи тривалість життя людей у допотопний період, міцність первинного геному людини та Божий наказ людям плодитися, множитися і наповнювати землю (Буття 1:28). Враховуючи те, що великі будівлі, ймовірно, ще не були сконструйовані, така велика популяція людей, безсумнівно, була б розсіяна на великій відстані одне від одного, і все ж усі люди загинули. Крім того, Буття 9:19 зазначає, що після потопу від трьох Ноєвих синів Сима, Хама і Яфета, які були разом з ним у ковчезі, «наповнилася людьми вся земля».
(6) Бог обіцяв «кожній живій душі», людям та іншим створінням, що більше ніколи не знищуватиме землю потопом – так, як Він це зробив (9:8–16). Якщо потоп був локальним, то Бог порушив Свій заповіт з людиною, оскільки локальні повені трапляються доволі часто. Проте всесвітній потоп більше ніколи не повторювався.
(7) Апостол Петро скористався фактом загального знищення життя на Землі під час потопу для опису судного дня (2 Петра 3:6–7). Якщо потоп не був глобальним, то за цією логікою і останній суд над людством також не буде загальним.
(8) Потоп був настільки руйнівним для життя на Землі, що його наслідки серйозно впливали на час посіву, жнив, зиму, літо і навіть на день і ніч протягом багатьох місяців (8:22). Як локальний потом міг так суттєво вплинути на природні процеси?
Біблія чітко свідчить про те, що потоп за часів Ноя був глобальним.
СВІДЧЕННЯ НАУКИ
Наука також чітко доводить глобальний характер потопу. Правильність наукової теорії підтверджується шляхом перевірки її гіпотез. Якби стався глобальний, а не локальний потоп, що ми сподівалися б знайти, дослідивши наявні фізичні докази? Далі наведені дев’ять наукових доказів, які підтверджують факт глобального потопу:
Науковий доказ №1: Пласти осадових порід уздовж континентів і навіть між континентами
Осадові породи зазвичай вважаються результатом осадових відкладень, залишених водою. Основна частина поверхні Землі складається саме з осадових порід – як і можна було б передбачити, якби стався всесвітній потоп. Приблизно 80-90% поверхні Землі вкрито осадовими породами, на відміну від магматичних або метаморфічних порід. Хоча для верхніх шарів геологічної колонки, відомих як кайнозойські (які геологи-креаціоністи часто вважають післяпотопними), характерне географічно локалізоване розташування шарів осадових порід, багато шарів, які відповідають часу потопу (палеозойські та мезозойські) простягаються крізь великі регіони. Розташування палеозойських і мезозойських пластів часто можна простежити вздовж цілих континентів, а в деяких випадках і між континентами.
Наприклад, геологи ідентифікували шість «мегапослідовностей» шарів осадових порід у Великому каньйоні, які простираються вздовж Північної Америки. Крейдові пласти крейдового періоду (наприклад, «Білі скелі Дувра») простягаються від Ірландії через Англію та Ла-Манш у Європу й далі на Близький Схід, до Єгипту і навіть Казахстану. Ще більш примітним є той факт, що ті самі крейдові пласти, розташовані між тими самими шарами, знаходяться на Середньому Заході США та в Західній Австралії. Подібним чином пенсільванські вугільні пласти Північної Америки простягаються до Британії, Європи та навіть далі... до Каспійського моря в Росії. Крім того, чітко відмінні від них пермські вугільні пласти південної півкулі простягаються між Австралією, Антарктидою, Індією, Південною Африкою та Південною Америкою. Таке широке відкладення осадових порід голосно свідчить на користь глобальної водної події, яка відклала величезну кількість осаду внаслідок процесу, який ми не можемо спостерігати сьогодні.
Науковий доказ №2: Морські скам’янілості на континентах і в горах
Якщо колись Землю накрив потоп, під час якого утворилися розломи в океанському ложі й на землю хлинули фонтани матеріалу (Буття 7:11; Приповісті 3:20), після чого вся поверхня Землі та її гори були покриті водою (Буття 7:19–20), можна передбачити, що по всій Землі – на всіх континентах і на вершинах гір – будуть виявлені морські скам’янілості. Ні для кого не секрет, що такі морські скам’янілості знаходять на кожному континенті і навіть набагато вище рівня моря, включаючи вершини гір. Навіть найвищий гірський масив у світі, могутні Гімалаї, містить морські скам’янілості.
Континентальна земна кора (включаючи й породи, з яких складаються гори) і базальтова гірська порода, з якої складається ложе океану, принципово відрізняються. Таким чином, породи, які піднялися, утворивши гори, ніколи не були частиною океанського ложа. Тоді як можна пояснити морські скам’янілості, знайдені на континентах і в горах? Чи в минулому континенти кілька разів «опускалися» нижче рівня моря, щоб дозволити морським істотам потрапити на континенти та бути похованими в кількох різних шарах материкових порід? Оскільки континентальна порода менш щільна, вона «плаває» в Земній мантії, як корок, і тому ніяк не може занурюватися. Натомість це океан мав піднятися досить високо в якийсь момент історії, щоб затопити континенти й принести з собою морських істот, скам’янілості яких знайдені на всіх континентах – навіть на території, яка зараз вкрита горами.
Науковий доказ №3: Відсутність (швидкої) ерозії між шарами гірських порід
Уніформістська геологія передбачає поступове відкладення та ерозію осадових порід по всій планеті протягом тривалих періодів часу, згідно принципу, що теперішні процеси є ключем до розуміння минулого. Таким чином, уніформізм передбачає, що поверхні з’єднання між шарами таких порід будуть шорсткими та нерівними, з провалами та зануреннями. Зрештою, на звичайній місцевості є пагорби, долини, річища та інші географічні особливості, які унеможливлюють гладкий, рівний рельєф. Проте, якщо потоп відбувся, багато пластів порід, знайдених у палеозойських і мезозойських шарах, були закладені у той час, коли вони насичувалися водою без достатнього часу між їх послідовним відкладенням. Таким чином, з’єднувальні поверхні багатьох шарів будуть гладкими та пласкими, з незначними ознаками ерозії. Величезні красиві скелі Великого каньйону дозволяють відвідувачам на власні очі побачити шари осадових порід, характерних для палеозойської ери, – коли, як стверджують геологи-креаціоністи, і почався потоп. Однією з характерних рис цих шарів є те, що їх з’єднувальні поверхні, як правило, дуже гладкі, з незначними ознаками процесів ерозії або відкладення, які повинні характеризувати шари гірських порід, якщо вони утворювалися протягом тривалих періодів часу. Ці докази вказують на те, що в усьому світі осадові шари геологічної колонки швидко відкладалися під час всесвітньої водної події.
Науковий доказ №4: Катастрофічне поховання
Більшість живих істот не кам’яніють після смерті – для цього вони повинні бути поховані швидко та залишатися без доступу кисню, який спричиняє швидке розкладання м’яких тканин тіла. Таким чином, закам’яніння є рідкісною подією, особливо для наземних істот. Для цього мають бути відповідні умови. У той час як можна уявити окремі випадки швидкого накриття та зберігання мертвих туш тварин під час локальних селевих зсувів ґрунту або швидкого процесу відкладення осаду, некатастрофічні умови, які можуть призвести до загибелі та зберігання останків більшої тварини (наприклад, великого динозавра) набагато складніше уявити. І все ж скам’янілості динозаврів, які загинули під час масштабної водної катастрофи та були поховані під водою, є типовими для всього літопису скам’янілостей – як і передбачає концепція потопу. Наприклад, класична смертна поза динозавра, відома як опістотонічна поза, часто є характерною для скам’янілостей динозаврів, коли виявляються більш-менш цілісні останки їх скелета: голова динозавра «закинута на тулуб, іноді майже торкається хребта» – так, ніби він тонув і хапав повітря.
Навіть якщо локалізовані, некатастрофічні умови й могли б логічно пояснити збереження окремих величезних істот, наявність сотень кладовищ скам’янілостей по всьому світу з численними добре збереженими скам’янілостями на кожному місці могли з’явитися лише внаслідок катастрофічних водних умов. Швидку загибель і поховання групи тварин набагато важче пояснити з позиції уніформізму, особливо коли ця група складається з динозаврів. При детальному розгляді сучасне пояснення кладовищ динозаврів не витримує критики. Палеонтологи припускають, що багато кладовищ динозаврів утворилося в результаті загибелі динозаврів під час місцевих сезонів повені, коли вони перетинали річки та були віднесені потоком до вигину річки, де й були поховані рік за роком. Проте речові докази не підтверджують цю гіпотезу. Наприклад, у Ньюкаслі, штат Вайомінг, було виявлено кладовище динозаврів з розрізненими останками понад 5000 динозаврів, зібраними в один шар кісток. Якби трупи динозаврів щороку накопичувалися на вигині річки і відбувалося їх швидке поховання, можна було б очікувати, що їх кістки будуть знайдені вздовж течії річки, з’єднані разом у вигляді повних або часткових скелетів. Натомість це кладовище складається з довільно розкиданих розрізнених кісток. Більше того, якби кістки динозаврів щорічно відкладалися одні на одних, можна було б передбачити відкладення кісток на різних рівнях, що відповідали б послідовним подіям. Однак кістки на кладовищі динозаврів розташовані в одному шарі, з більшими кістками внизу та меншими кістками вгорі, що вказує на одну, швидку, катастрофічну подію, яка спричинила знищення, транспортування та поховання тисяч тіл динозаврів у цьому районі, включаючи едмонтозавра, трицератопса, пахіцефалозавра та тиранозавра.
Багато інших скам’янілостей свідчать про катастрофічні, а не одноманітні умови потопу, як це передбачено концепцією потопу. Від скам’янілостей іхтіозаврів тріасового (середнього потопного) періоду, які були катастрофічно поховані при народженні їх потомства153, до скам’янілостей аспідорхінха юрського (пізнього потопного) періоду, похованого у щелепах птерозавра154, чи скам’янілостей риби, похованої під час поїдання іншої риби періоду еоцену (пізнього потопного, або незабаром після потопу) – скам’янілостіей, які підтверджують передбачення концепції глобального потопу, чимало.
Науковий доказ №5: «Неземні» сейсміти
Сейсміт – це особливий шар породи, який утворюється під час струсу вкритого водою шару осаду (наприклад, піску) – на кшталт мокрого піску, який знаходиться під водою вздовж берегової лінії. Під час землетрусу, вода в мокрому піску намагається вирватися з нього вгору під час його осідання – як магма з вулкана. Якби після землетрусу пісок висох і закам’янів, а потім ми б розрізали пісковик навпіл і поглянути на внутрішні шари, то ми б побачили звивисті лінії від руху води, що коливалася. Вони називаються рідинними авульсійними структурами, і сьогодні вони зазвичай лише кілька сантиметрів завтовшки. Якщо трапився потоп, коли «відкрилися всі джерела великої безодні» (Буття 7:11), «піднялися гори і опустилися долини» (Псалом 103:8), у поєднанні з просякнутими водою континентами можна було б передбачити наявність сейсмітів, пов’язаних із потопом, у шарах гірських порід.
Мало того, що було виявлено багато таких сейсмітів, але в Ленс-Крік, штат Вайомінг, було виявлено десятки чітких шарів сейсмітів товщиною в кілька метрів – на відміну від сейсмитів у кілька сантиметрів, які утворюються сьогодні. Такі аномальні сейсміти геологи могли б назвати «неземними», оскільки жоден відомий земний процес (тобто такий, що сьогодні не спостерігаються) не може пояснити їх утворення. Шари таких сейсмітів простираються на відстань у кілька кілометрів і потенційно – на ширину всього континенту. Це означає, що (1) колись уся територія була вкрита величезною кількістю води (достатньою для розмокання кількох метрів піску); і (2) відбулося кілька (десятків) настільки потужних землетрусів, що їх потужність неможливо визначити за допомогою адекватної шкали. Порівнюючи сучасні сейсміти та пов’язані з ними землетруси з сейсмітами Ленс-Крік, можна зробити висновок, що останні беззаперечно були спричинені невідомим аномальним явищем – можливо, землетрусами, спричиненими швидким утворенням Скелястих гір під час потопу, коли, наприклад, Тихоокеанська плита зіткнулася з Північноамериканською та опустилася під неї вздовж західного узбережжя Сполучених Штатів.
Науковий доказ №6: Транспортування осадів на великі відстані
Шари осадових порід є результатом відкладення осаду водою, а в деяких випадках вітром. Річки, наприклад, забирають бруд зі своїх річищ і берегів, і переносять його на певну відстань, залежно від швидкості течії та глибини річки, а потім повторно відкладають осад, який згодом, за належних умов, може стати осадовою породою. Тип осадової породи буде залежати від типу матеріалу, з якого складається порода, а тип матеріалу залежить від джерела осаду, який несе річка. Якщо відбувся глобальний, а не локальний потоп, можна було б передбачити, що величезна кількість осаду була перенесена на великі відстані, на відміну від меншої кількості осаду, який сьогодні переноситься на менші відстані під час повенів.
Знову ж таки, при вивченні фізичних доказів у пластах гірських порід, відповідних потопу, можна побачити певні види осадових порід, джерело матеріалів яких знаходиться за сотні, а в деяких випадках навіть за тисячі кілометрів. Пісковик Коконіно у Великому каньйоні, середня товщина якого перевищує довжину футбольного поля, а площа поверхні перевищує розміри штату Каліфорнія, можна простежити за штат Юту на північ. Вважається, що джерело матеріалів групи Супай у Великому каньйоні знаходиться надзвичайно далеко від самого каньйону, а джерелом пісковика Навахо в штаті Юта, здається, є Аппалачі на сході Сполучених Штатів – на відстані понад 2880 км. Хоча фізичні докази важко узгодити за допомогою загальноприйнятої парадигми уніформізму, вони підтверджують ще одне передбачення концепції глобального потопу.
Науковий доказ №7: Кембрійський вибух
Згідно з першим і наступними розділами Книги Буття, кілька тисяч років тому Бог безпосередньо створив усі «види» життя протягом чотирьох днів, а не шляхом еволюції протягом чотирьох мільярдів років (див. Спеціальні розділи на стор. 47, 63, 86). Приблизно через 1650 років після того початкового творіння стався потоп. Якщо потоп і справді був всесвітнім за своїми масштабами, то він знищив усіх птахів і наземних істот, яких не було у ковчезі, приготованому для восьми людей, які вижили після тієї катастрофічної події. Виходячи з цієї інформації, геологи-креаціоністи можуть зробити кілька наукових прогнозів. Оскільки Земля молода і Бог не створив життя шляхом поступової еволюції, і оскільки потоп був, очевидно, першою (і єдиною) великою, глобальною катастрофічною подією на Землі після створення, і катастрофічні події, як правило, є причиною скам’яніння, можна передбачити наступне: (1) до потопу утворилося, ймовірно, дуже мало скам’янілостей; (2) у літописі скам’янілостей не існуватиме перехідних скам’янілостей між основними філогенічними групами; (3) натомість живі істоти виглядатимуть повністю сформованими та функціональними, з чіткими відмінностями, коли вони вперше з’являться в літописі скам’янілостей; (4) початок всесвітнього потопу мав би залишити значущий маркер у геологічній колонці; (5) можна передбачити вибух скам’янілостей повністю сформованих організмів над цією лінією по всьому світу, що відповідатиме загибелі живих істот через грязьові зсуви та інші процеси формування скам’янілостей під час всесвітнього потопу.
При дослідженні літопису скам’янілостей, перевіряючи достовірність цих прогнозів щодо глобального потопу, виявляється, що всі ці п’ять прогнозів легко підтвердити. Можна побачити, починаючи з основи літопису, що в докембрійських (тобто допотопних) шарах знайдено дуже мало скам’янілостей – зокрема, повністю сформовані строматоліти (прогнози 1 і 3). Над докембрійськими шарами спостерігається чітка лінія, яка простягається через всю планету і називається «Велика невідповідність» (прогноз 4). Ця лінія позначає початок кембрійських шарів (тобто потопу) і вибух повністю сформованих скам’янілостей, який палеонтологи називають «кембрійським» (прогнози 3 і 5). Ці скам’янілості з’являються по всьому світу в осадових породах без будь-якої попередньої еволюційної історії, збереженої в літописі скам’янілостей (прогноз 2), і, за всіма мірками, фактично відображають початок літопису скам’янілостей – саме те, що й можна було б передбачити, якби відбулися творіння та глобальний потоп, і що рішуче суперечить загальноприйнятій еволюційній парадигмі. Один відомий біолог-еволюціоніст навіть визнав стосовно скам’янілостей кембрійського періоду: «Це виглядає тек, ніби їх просто посадили туди, без будь-якої еволюційної історії. Зрозуміло, що таке раптове насадження привело в захват креаціоністів». Навіть Чарльз Дарвін визнав Кембрійський вибух проблемою для своєї теорії. Кембрійський вибух не тільки спростовує еволюційні прогнози, але й підтверджує принаймні п’ять прогнозів щодо глобального потопу.
Науковий доказ №8: Легенди про потоп
Якби потоп мав лише локальний характер, навряд чи можна було б очікувати, що записи про таку обмежену подію передаватимуться в різних культурах по всьому світу. Натомість можна очікувати, що різні легенди про місцеві повені передаватимуться від покоління до покоління в окремих суспільствах, але між ними не виявиться значної подібності, якщо вони описували різні події. Проте, якби стався всесвітній потоп, було б немислимо припустити, що історії про таку катастрофічну подію не передаватимуться від покоління до покоління практично у всіх культурах. Оскільки події при Вавилонській башті сталися невдовзі після потопу (Буття 11), коли Бог безпосередньо створив кілька окремих усних мов, які, очевидно, не були письмовими, історії про потоп, імовірно, не були записані протягом багатьох років. Натомість вони передавалися усно, що сприяло виникненню неточностей при переказі. Тож, ця подія, безсумнівно, залишилася б у народній пам’яті, але не слід очікувати точності багатьох її деталей. Якщо при порівнянні окремих оповідей з різних суспільств деталі події в точності збігалися, можна було б запідозрити, що в якійсь період історії ці суспільства змовилися між собою (тобто, що історії про потоп походять зі спільного пізнішого джерела, а не від безпосередніх свідків цієї події). І тут ми знову знаходимо переконливі археологічні докази сотень різноманітних, але на диво схожих легенд про катастрофічний всесвітній потоп (див. Спеціальний розділ на стор. 115). Як і передбачалося, вони не повністю збігаються в деталях, але дивовижно збігаються в головній темі, оповідаючи про справжню одиночну подію, яка відбулася тисячі років тому та вплинула на весь світ, а не на якусь окрему місцевість.
Науковий доказ №9: Швидке відкладення геологічних пластів
Як було зазначено раніше, за принципами уніформізму – стандартного припущення, яке використовується для тлумачення геологічних спостережень сьогодні, – шари осадових порід відкладалися поступово протягом мільйонів років. Тому не можна очікувати, що такі шари, розташовані значно нижче поверхні землі, будуть м’якими через мільйони років, а скоріше, вони будуть закам’янілими. Але якщо стався всесвітній потоп, то при інтерпретації геологічних процесів краще спиратися на принципи катастрофізму, а не уніформізму. Якщо відбувся всесвітній потоп, то осадові пласти палеозойських і мезозойських шарів (які відповідають шарам гірських порід періоду потопу) відкладалися швидко – можливо, лише протягом одного року. Отже, у будь-який момент під час потопу багато підповерхневих шарів все ще були б м’якими – не закам’янілими. Який прогноз підтверджується дослідженням речових доказів? Вивчення щільно складених шарів гірських порід, наприклад, у палеозойських пісковиках Тапіатс і вапняку Муав у Великому каньйоні підтверджує саме прогноз на основі концепції глобального потопу. Оскільки кам’яні пласти ламаються, а не згинаються, наявність кількох метрів безперервних, щільно складених шарів гірських порід означає, що ті шари ще не були закам’янілими, коли були зігнуті – саме цього можна було б очікувати, якби стався всесвітній потоп, під час якого по всьому світу відклалися осадові шари мезозойської та палеозойської ери.
Подальші докази швидкого відкладення геологічних пластів надають полістратні скам’янілості. Це окремі скам’янілості, які охоплюють кілька («полі») шарів («страт»), наприклад, скам’янілі дерева та інші організми, які зустрічаються по всьому світу (див. Спеціальний розділ на стор. 86). Безсумнівно, лише химерна, сліпа «віра» змусила б прийняти постулат про те, що те мертве дерево могло залишатися нерозкладеним і стирчати з землі сотні тисяч або мільйонів років, поки навколо нього повільно накопичувався осад, поступово вкриваючи його. Полістратні скам’янілості по всьому світу свідчать про швидке відкладення шарів осадових порід також у всьому світі.
КУДИ ПОДІЛАСЯ ВОДА?
І наука, і Святе Письмо підтверджують факт глобального потопу; але якщо колись води потопу дійсно покривали землю – навіть гори, – то куди поділася вода після закінчення потопу? Вона не могла просто зникнути із всесвіту. Якщо Бог вирішив призупинити дію першого закону термодинаміки та безпосередньо видалити всю цю воду з всесвіту, це треба пояснити.
Розповідь про потоп, безперечно, пронизана надприродною діяльністю Бога. Він безпосередньо спілкувався з Ноєм щодо будівництва ковчегу (Буття 6:14–16), привів тварин до Ноя (Буття 6:20), особисто зачинив ковчег (Буття 7:16) і, очевидно, розпочав потоп (Буття 6:17; 7:4, 23). Тому не можна ігнорувати можливість інших надприродних дій з боку Бога. Однак перш ніж припустити, що «Бог зробив це чудесним чином», намагаючись пояснити все, чого ми не знаємо, – що може призвести до хибних висновків, наукової ліні та браку цінних знань про природне царство та дивовижну Божу славу, відображену в ньому, – давайте поміркуємо, чи існує інше правдоподібне пояснення того, куди ділася вода після потопу.
Якби вся теперішня земна атмосфера випустила свою воду, вона покрила б земну кулю лише на глибину приблизно трьох сантиметрів над рівнем моря. Якби весь нинішній наземний лід Землі розтанув, включаючи льодовики, крижані шапки та крижані покриви, це підвищило б рівень моря приблизно на 70 метрів. Якщо всю воду в земній корі викачати на поверхню, це підвищило б рівень моря ще на 183 метри, що набагато суттєвіше; але якщо врахувати, скільки гір височіють над землею вище ніж 7600 метрів, то всі ці цифри просто не йдуть у жодне порівняння. То куди ділася вода від потопу? Напевно, туди, звідки вона й прийшла – переважно з океанів (Псалом 103:6–9).
Хоча Святе Письмо не надає багато подробиць щодо того, що сталося під час потопу, тим не менш воно дає кілька важливих підказок.
(1) Коли почався потоп, «відкрилися всі джерела великої безодні» (тобто океанів) – усіх (Буття 7:11; Приповісті 3:20). Така термінологія передбачає розлом ложа океану та викид води та магми з-під поверхні Землі на ложе океану. Спираючись на сучасні знання геології, така термінологія припускає, що в той момент могла бути активована тектоніка плит, тобто розлам і рух літосферних плит, які складають поверхню Землі.
(2) Згадується відкриття великої безодні, за чим послідувало (а, можливо, і викликало) відкриття «загат небесних» – тобто, сильний дощ (Буття 7:11) протягом 40 днів (7:12).
(3) Вода «прибула» (7:17), «її надзвичайно побільшало» (вірш 18), вона «панувала» над землею протягом 150 днів (вірш 24) – приблизно п’ять місяців. Після цього «джерела безодні і загати небесні закрилися, і дощ перестав лити з неба», над землею пройшов сильний вітер, і тому води почали постійно спадати (8:1–3) і ковчег зупинився.
(4) У Псалмі 103 йдеться про створення світу і потоп. Вірші 6–9 стосуються потопу і розповідають, що під час цієї події гори піднялися, а долини опустилися. Хоча деякі гористі місця, очевидно, існували і до потопу (7:19–20), більш високі гори утворилися під час потопу.
(5) Псалом 103:9 вказує на те, що геологічна активність під час потопу створила географічні умови, які тепер перешкоджають повторенню глобального потопу.
Чи є фізичні докази на підтримку та подальше пояснення цих тверджень зі Святого Письма? Беззаперечно.
Коли «відкрилися всі джерела великої безодні», очевидно запустивши тектоніку плит, з земної мантії виплеснулась магма й перегріла води океану; вони виплеснулися в атмосферу у вигляді перегрітої пари, звідки вона повернулася у вигляді дощу. Багато дивергентних зон Землі простягаються на сотні кілометрів вздовж океанського ложа. Така гейзерна активність призвела б до створення фонтанів, які б затоплювали континенти по всьому світу величезною кількістю води протягом багатьох тижнів (40 днів?), поки не сповільнився тектонічний рух літосферних плит Землі.
Сьогодні ми можемо спостерігати за наслідками тектонічного руху плит Землі, коли вони зближуються одна з одною, занурюються одна під одну, розходяться і трансформуються. Більша частина геологічної активності на Землі відбувається вздовж країв літосферних плит під час їхнього руху – наприклад, землетруси, вулкани та горотворення. Занурюючись одна під одну, плити спрямовуються вниз, повільно занурюючись у мантію Землі та тягнучи за собою ложе океану. Дивергенція, або розбіжність плит відбувається на їх задній стороні – коли вони відходять одна від одної й між ними утворюються проміжки, які заповнюються новим матеріалом з мантії, на заміну того, який потрапив до зони субдукції (заглиблення). Хоча сьогодні рух плит складає приблизно кілька сантиметрів на рік (дуже повільно утворюючи гори та вулкани), то коли почався тектонічний рух літосферних плит на початку потопу, як показує моделювання, його швидкість була порядку кількох метрів за секунду, зі швидким утворенням гір.
Якби літосферні плити завжди рухалися так само повільно, як сьогодні, матеріал плити, яка заглиблювалася, нагрівся б і досяг теплової рівноваги з матеріалом мантії задовго до того, як досяг межі ядра та мантії під час свого заглиблення. Проте, якщо концепція глобального потопу правильна, і на початку потопу лише кілька тисяч років тому плити швидко рухалися, то можна передбачити, що на межі ядра та мантії накопичувалися б величезні шмати більш холодного матеріалу з ложа океану, який ще не нагрівся до температури мантії. І дійсно, ще одне передбачення наслідків потопу було підтверджено, коли завдяки прогресивним технологіям стало можливо вивчати внутрішню структуру Землі. У середині 1990-х років, глибоко в мантії були виявлені більш холодні плити матеріалу, нашаровані під зонами субдукції.
Новий матеріал, що замінює матеріал холодного щільного ложа океану, що тягнеться до зон субдукції, є набагато гарячішим і, отже, менш щільним. Тому цей новий матеріал «плаває» вище в мантії. Оскільки ложе океану швидко замінювалося новим матеріалом з мантії протягом перших тижнів потопу, все більше й більше океанської води постійно витіснялося на сушу, доки все океанське ложе не було замінено. Геологи та геофізики підрахували, що на своїй піковій висоті ложе океану було б більш ніж на 914 метрів вище за його початковий рівень. Після цього рух плит уповільнився б, дозволивши новому океанському ложу охолонути, знову стати щільнішим і, отже, «плавати» нижче в мантії, створюючи долини, які дозволять водам потопу повернутися в океани. Нова висота гір і рельєф ложа океану тепер унеможливлюють повторення всесвітнього потопу, як і випливає з Псалму 103:9.
Наші наукові знання, що постійно розширюються, дають все більше даних, які підтверджують і пояснюють глобальний потоп за часів Ноя. Незалежно від того, чи води потопу були відведені надприродним чи природним шляхом, для глобальної концепції потопу це не становить проблеми.
ВИСНОВОК
Біблія оповідає про великий потоп, який відбувся приблизно через 1650 років після створення світу. У той час як скептики глузують з можливості всесвітнього потопу, а багатьом з тих, хто довіряє Біблії, така перспектива здається неймовірною, і натхненне Святе Письмо, і наука погоджуються з тим, що потоп таки стався і він був всесвітнім. Знову ж таки, немає жодних підстав сумніватися в достовірності Святого Письма. Якщо ретельно вивчити наявні докази, перш ніж робити висновки (1 Солунян 5:21), то всі без винятку твердження Святого Письма справджуються кожного разу. Треба лише бути «гідним», як бездоганний працівник, та уважно ставитися до істини Божого Слова (2 Тимофія 2:15).
Але чи взагалі має значення, чи відбувся всесвітній потоп? Безперечно. Ісус звернув увагу людей на потоп, попереджаючи:
Адже так, як було за днів Ноя, таким буде прихід Сина Людського. Бо так, як у ті дні перед потопом їли й пили, одружувалися і виходили заміж – аж до того дня, коли Ной увійшов у ковчег, і ніхто не знав, аж ось прийшов потоп і забрав усіх, – таким буде і прихід Сина Людського (Матвія 24:37–39).
На жаль, людство забуло послання, яке приніс із собою Божий потоп. Він був фізичним відображенням того, як Бог ставиться до гріха. Потоп є нагадуванням про Божу святість і необхідність людям покаятися та підкоритися Богу, щоб догодити Йому. Він є нагадуванням про те, що вирок завжди може бути не за горами, і прийти, коли ми найменше цього очікуємо. У 2 Петра 3:3–6 звучить нагадування про потоп і попередження:
А Господній день прийде, мов злодій [уночі], коли небо з гуркотом пройде, а розпечені стихії розплавляться, і земля та діла, що на ній, згорять. Коли все це таким чином буде знищене, то якими треба бути у святому житті й у побожності вам…? (вірші 10–11)
Всесвітній потоп за часів Ноя є нагадуванням про всесвітній суд, який насувається в майбутньому, і Божу вимогу, щоб ми жили святим і благочестивим життям. Але потоп також є нагадуванням про Божу благодать. Через писання Мойсея Бог неодноразово наголошував, чим Ной відрізнявся від своїх сучасників – своєю постійною слухняністю (Буття 6:22; 7:5, 9, 16). Потоп є нагадуванням про те, що всі, хто слухняно коряться Богові, можуть бути врятовані через воду – і отримати дар Божої благодаті – якщо тільки повірять Йому. Петро також посилався на потоп і у своєму першому посланні:
… коли їх за днів Ноя очікувало Боже довготерпіння, як він будував ковчег, у якому мало – всього вісім душ – врятувалося від води. Цей прообраз – хрещення – не позбавлення від тілесної нечистоти, а обітниця доброго сумління Богові, – і нині вас спасає через воскресіння Ісуса Христа (1 Петра 3:20–21).
ЧИ ПІДТВЕРДЖУЄ ЛІТОПИС СКАМ’ЯНІЛОСТЕЙ ТВОРІННЯ ТА ПОТОП?
Видатний аргумент на користь дарвінівської еволюції та проти біблійного творіння і, зокрема, розповіді про всесвітній потоп за днів Ноя, зосереджується на природі скам’янілостей у шарах гірських порід під поверхнею землі. То чи справді літопис скам’янілостей суперечить біблійному творінню?
Для підтвердження наукової теорії потрібно, щоби проведені дослідження довели істинність зроблених нею гіпотез. Якщо за допомогою поступової дарвінівської еволюції можна пояснити походження всіх нинішніх видів від попередніх, менш складних видів, починаючи з первісного, простого спільного предка – одноклітинного організму, – можна було б зробити певні прогнози, які б підтверджувалися після вивчення скам’янілостей. Наприклад, літопис скам’янілостей у своїй основі має містити одноклітинні організми, за якими йдуть скам’янілості інших простих організмів. Передбачається існування мільярдів скам’янілостей проміжних організмів, які з’єднують одноклітинні організми з наступними видами. За ними мають бути представлені скам’янілості кожного наступного виду з мільярдами власних перехідних скам’янілостей, що пов’язують його з попереднім видом. Крім того, оскільки дарвінівська еволюція передбачала «виживання сильніших» із постійною висхідною тенденцією в еволюції видів, вимирання будь якого виду, вік якого рахується мільйонами років, було б неминучим. Коли еволюціонував новий, більш придатний вид, він виживав, витісняючи свою попередню, менш придатну форму.
З іншого боку, якщо істинні біблійні оповідання про створення світу і потоп, то були б зроблені зовсім інші прогнози щодо літопису скам’янілостей. Оскільки Бог від спочатку створив представників усіх видів, а не еволюціонував їх з попередніх форм, оскільки феномен формування скам’янілостей є рідкісним і оскільки Земля молода, то основна частина літопису скам’янілостей буде не документуванням минулих форм життя та еволюції на Землі, якій мільярди років, а реєстрацією смерті видів впродовж одного року потопу. Тому у шарах нижче відмітки потопу буде знайдено небагато скам’янілостей, причому багато з них, імовірно, були знищені на початку потопу. З іншого боку, геологічні пласти, відповідні часу потопу, нагадували б всесвітнє кладовище – тобто, документували би факт знищення «всякої істоти, що на поверхні землі» (Буття 7:23).
Креаціоністи передбачили, що коли почався потоп, у всьому світі відбулося масове знищення життя, і тому початком літопису скам’янілостей буде «вибух» скам’янілих форм істот, які були повністю сформованими та функціональними, без жодних доказів еволюції від попередніх форм. Основна частина цих скам’янілостей була б закладена в осадових породах, оскільки потоп був водною подією. Також, літопис містив би змішані скам’янілості як простих, так і складних істот, причому більші, швидші та/або «розумніші» істоти іноді знаходилися б вище в шарах літопису, оскільки вони могли б легше уникнути явищ формування скам’янілостей і вижити довше. Якщо більша частина вод потопу надходила з океанів, як випливає з біблійного тексту та наукових доказів (див. Спеціальний розділ на стор. 99), в основі літопису були б скам’янілості істот, знайдених на дні океану, а потім – морських істот. У міру того, як води потопу продовжували прибувати і катастрофа торкнулася узбережжя, почали гинути й були поховані мілководні організми та прибережні істоти, а за ними – істоти, що переходили все далі й далі вглиб материків. Скам’янілості морських істот були б вкраплені в літопис скам’янілостей, оскільки океанські води, що затоплювали сушу, несли тих істот із собою. Після закінчення потопу, оскільки формування скам’янілостей є рідкісним феноменом, ті істоти, які не змогли відновити свої популяції після потопу (або на яких полювали тощо), поступово вимирали б, часто без жодних даних про те, що вони навіть пережили потоп. У той час як скам’янілості, сформовані під час потопу, не показали б жодних ознак змін протягом одного року потопу, передбачається, що шари скам’янілостей після потопу свідчитимуть про урізноманітнення істот після їх виходу з ковчегу, щоб знову заселити Землю.
Тож, прогнози якої концепції найкраще відповідають фізичним доказам, отриманим з палеонтології? Палеонтологи давно визнали три загальні характеристики літопису скам’янілостей у його сукупності: (1) раптова поява; (2) стазис; і (3) вимирання. Кожна з цих характеристик добре відповідає парадигмі творіння/потопу, але створює «незручний парадокс» для дарвінівської парадигми поступової еволюції.
ХАРАКТЕРНА РИСА №1: РАПТОВА ПОЯВА
Ця загальна характеристика стосується того факту, що коли з’являються перші скам’янілості, вони виглядають повністю сформованими без будь-якої еволюційної історії. Наприклад, «кембрійський вибух» стосується багатьох повністю сформованих істот, які раптово з’являються в основі літопису скам’янілостей без будь-яких предків. Цей факт поставив в тупик багатьох еволюціоністів, які вивчали кембрійські скам’янілості в світлі теорії еволюції. Для еволюційної теорії з її фальсифікованими прогнозами «кембрійський вибух» становить загальновизнану проблему, і все ж раптова поява повністю сформованих і функціональних видів є очевидною ознакою, поширеною у всьому літопису скам’янілостей, від початку до кінця.
Однак не лише раптова поява живих організмів становить проблему для еволюції: з самого свого початку літопис містить скам’янілості не лише повністю сформованих і функціональних, але й складних за будовою істот. Наприклад, трилобіт є характерним для кембрійських шарів у основі літопису скам’янілостей – ця істота була оснащена надзвичайно складною системою зору з апланатичними лінзами, які є складніші за людське око, оснащене однією заломлюючою лінзою. Скам’янілі рештки не містять жодних доказів еволюції трилобітів, але їх складність просто вражає. Складність організмів на початку літопису скам’янілостей спростовує головні еволюційні прогнози, але ідеально збігається з прогнозами на основі концепції біблійного творіння та потопу.
Еволюція також передбачає, що різноманітність буде передувати відмінності в літопису скам’янілостей. Іншими словами, різновиди одного типу тіла (різноманітність) будуть знайдені на початку літопису скам’янілостей, і з часом (рухаючись вгору по літопису) з’являться інші типи тіла (відмінність). Тут пригадуються добре відомі ескізи еволюційного дерева життя, в основі якого лежить одноклітинний організм, який поступово дає початок численним галузкам і гілочкам, які позначають всі форми життя. Проте біблійна концепція творіння передбачає протилежне: Бог спочатку створив різні види (відмінність), з яких згодом виникла різноманітність у межах цих видів. На відміну від еволюційного дерева життя це можна представити як фруктовий сад, дерева в якому представляють різні види, а їхні гілки відображають просто диверсифікацію та різноманітність усередині цих видів. Скам’янілі рештки ще раз підтверджують твердження креаціоністів. Біологи точно визначили кілька десятків різних типів за рівнем організації, який використовується для групування організмів за основною будовою їх тіла. З 27 типів, представлених у літописі скам’янілостей, приблизно 20 з’являються одразу під час «кембрійського вибуху» (відмінність) без жодних доказів своєї еволюції. Різноманітність у межах цих типів – різноманітність видів – не з’являється аж поки вони не піднімуться вище в літописі скам’янілостей, як і передбачала концепція біблійного творіння: відмінність передує різноманітності.
Раптова поява повністю сформованих, складних і функціональних організмів із величезною відмінністю є характерною ознакою літопису скам’янілостей. Ця істина становить проблему для еволюції, але саме це можна було б передбачити, якби відбулися біблійне творіння і потоп.
ХАРАКТЕРНА РИСА №2: СТАЗИС
Стазис у літописі скам’янілостей стосується спостереження, що після появи у літописі скам’янілостей, істоти залишаються практично незмінними протягом усього свого перебування в шарах гірських порід. У той час як дарвінівська еволюція передбачає поступову зміну видів протягом мільйонів років, літопис скам’янілостей не відображає цього передбачення: перехідних скам’янілостей, які б пов’язували один вид з відмінно іншим видом, не існує.
Сторінки еволюційної літератури рясніють такими фразами, як «у нас немає прямих доказів» переходу, «відсутність скам’янілостей» проміжних форм і «висновок», замість надання фактичних «доказів скам’янілостей». Відсутність доказів еволюційного переходу між видами в літописі скам’янілостей є настільки очевидною, що один провідний еволюціоніст навіть заявив, що «жоден справжній еволюціоніст, незалежно від того, чи є він прихильником раптових або поступових змін, не використовує літопис скам’янілостей як доказ на користь теорії еволюції на відміну від прихильників спеціального творіння». Чому? Тому що літопис скам’янілостей не підтверджує еволюцію; натомість, він підтверджує творіння. Навіть Чарльз Дарвін ще в 1800-х роках бачив проблему, яка залишається й сьогодні:
Кількість проміжних різновидів, які існували раніше, [має] бути справді величезною. Чому ж тоді не кожна геологічна формація і не кожен пласт сповнені таких проміжних ланок? Геологія, безумовно, не виявляє жодного такого тонко відкаліброваного органічного ланцюга; і це, мабуть, є найбільш очевидним і серйозним запереченням, яке можна висунути проти цієї теорії.
Хоча багато скам’янілостей вважалися можливими перехідними формами, після подальших досліджень більшість було відкинуто, і жодна з них не була безсумнівною. У підсумку, «не існує перехідних скам’янілостей... Немає жодної такої скам’янілості, на користь якої можна було б навести беззаперечний аргумент».
Примітним є і той факт, що коли палеонтологи виявляють скам’янілість, яку можна було б вважати легітимною перехідною формою, вона не тільки залишається суперечливою, але й неминуче належить хребетним організмам. Проте скам’янілості хребетних складають приблизно лише 0,0125% всього літопису скам’янілостей, тобто, вони практично не є суттєвими показниками того, чи еволюція взагалі відбулася. А оскільки понад 99,9% скам’янілостей складають рештки безхребетних організмів, можна було б подумати, що якби відбулася еволюція, то перехідні скам’янілості можна було б легко знайти серед безхребетних, особливо тому, що їхні останки легше зберігаються. Однак еволюціоністи майже не знаходять передбачуваних перехідних форм серед безхребетних. Якщо види еволюціонують у спосіб, описаний провідними еволюціоністами, то (1) перехідні форми буде не важко знайти, і (2) вони будуть здебільшого безхребетними. Але жоден із цих прогнозів не справджується.
Подальші докази того, що стазис, тобто відсутність значних еволюційних змін, є характерною ознакою літопису скам’янілостей, стосуються того, що Дарвін назвав «живими скам’янілостями». Упродовж багатьох років еволюціоністи безліч разів виявляли в шарах, закладених мільйони років тому (відповідно до еволюційної шкали часу) скам’янілості істот, які вважалися вимерлими через можливу еволюцію в інші форми. Згідно з еволюцією, види є результатом «походження з модифікацією» від інших видів, тому було б практично неможливо уявити, щоб якійсь вид залишався незмінним через мільйони років. Адже відбувається еволюція! Однак протягом багатьох років «живі скам’янілості» виявлялися багато разів. «Живими скам’янілостями» називають види, які, як вважають, жили мільйони років тому, були виявлені в наш час і є практично такими ж, як і їхні скам’янілості. Подивіться на перелік «живих скам’янілостей» із зазначенням передбачуваної кількості років, які минули після їх передбачуваного вимирання:
Латимерії (300–400 млн років)
Граптоліти (300 мільйонів років)
Гатерії (понад 65 мільйонів років)
Метасеквойя (понад 20 мільйонів років)
Блакитний корал (понад 65 мільйонів років)
Крокодили (понад 150 мільйонів років)
Різні кісткові риби (понад 100 мільйонів років)
Осетрові (понад 65 мільйонів років)
Амієві риби (70 мільйонів років)
Панцирникоподібні (100 мільйонів років)
Морські равлики плевротомарії (500 мільйонів років)
Молюск неотригонія (100 мільйонів років)
Перловий наутілус (500 мільйонів років)
Молюски-неопіліни (280 мільйонів років)
Лінгули (450 мільйонів років)
Сосна воллемія (понад 65 мільйонів років)
Краби-підкови (понад 400 мільйонів років)
Моноплакофори (понад 500 млн років)
І знову прогнози за еволюційною парадигмою не справджуються. Стазис є перевіреним передбаченням за концепцією творіння, а не еволюції. Відсутність перехідних скам’янілостей, особливо серед безхребетних, разом із поширеністю «живих скам’янілостей» підтримує творіння, а не еволюцію.
ХАРАКТЕРНА РИСА №3: ВИМИРАННЯ
Згідно з еволюційною парадигмою, в історії відбулося п’ять випадків «масового вимирання».
Під час ордовицького вимирання (445 мільйонів років тому) вимерло 60-70% видів.
Під час девонського вимирання (360-375 мільйонів років тому) з Землі зникло до 75% видів.
Під час пермського вимирання (252 мільйони років тому) вимерло 95% видів.
Під час вимирання в тріасовому періоді (200 мільйонів років тому) зникло 70-80% видів.
Під час вимирання в крейдовому періоді (65-66 мільйонів років тому) вимерло 75% видів.
На думку еволюціоністів, причини цих передбачуваних всесвітніх подій масового вимирання досі невідомі.
Натомість креаціоністи інакше трактують ті самі дані. По-перше, дати цих випадків вимирання невірні, оскільки вони ґрунтуються на радіометричному датуванні (див. Спеціальний розділ на стор. 118). Усі дати в мільйони років можна зменшити до біблійних часових рамок після усвідомлення того, що, наприклад, темпи ядерного розпаду були очевидно прискорені під час потопу. Імовірно, час потопу припадає приблизно на період від кембрійського до крейдового (тобто від 540 до 66 мільйонів років тому за еволюційною шкалою часу). Таким чином, кожен випадок вимирання припадає на період потопу, який стався кілька тисяч років тому і тривав один рік. Геологічна колонка та літопис скам’янілостей надають дані про прогресію потопу (див. Спеціальний розділ на стор. 99). Отже, кожен з випадків масового вимирання, які виділяють еволюціоністи, свідчить лише про знищення чергового середовища існування або екосистеми Землі у міру прибування вод потопу.
Незалежно від пояснення наявних доказів, саме вимирання, а не еволюція, є головною рисою літопису скам’янілостей. Біблійний всесвітній потоп надає потужне пояснення того, чому факт всесвітньої смерті та вимирання зафіксовані в літописі скам’янілостей і, водночас, чому ці скам’янілості здебільшого знаходяться в осадових породах (які зазвичай утворюються внаслідок водних подій).
ВИСНОВОК
Літопис скам’янілостей – це сукупність закам’янілих останків повністю сформованих істот без еволюційної історії, які раптово з’являються в шарах гірських порід. Вони залишаються практично незмінними протягом усього літопису, а потім часто зникають з поверхні Землі. Чи ці повсюдні, ендемічні риси літопису скам’янілостей підтверджують біблійне оповідання про творіння та потоп, чи походження цих скам’янілостей можна краще пояснити за допомогою натуралістичної парадигми? Очевидно, що теорія еволюції просто не відповідає фізичним доказам. Багато з її найголовніших прогнозів постійно спростовуються через вивчення доказів, що залишені нам у літописі скам’янілостей. Отже, еволюцію було фактично сфальсифіковано. Оцінюючи докази, треба, напевно, рішуче ігнорувати їх, сліпо дотримуючись натуралізму, щоби прийняти еволюцію. Натомість біблійне творіння і потоп узгоджуються з доказами. Вони відбулися, незалежно від того, чи розуміємо ми їх значення для того, як ми маємо жити, щоб догодити Богові й отримати Його вічні благословення (2 Петра 3:3–11).
7:22 аСептуаґінта і Вульгата опускають духа.
[8:4] Як ковчег міг зупинитися на кількох горах одночасно? Чи це справжнє біблійне протиріччя, як наполягають деякі скептики?
Хоча ковчег і був величезним судном, він навряд чи зупинився на більше ніж на одній з гір Арарату. То чому ж тоді в тексті буквально сказано «на Араратських горах»? Відповідь, скоріше за все, передбачає розуміння фігури мови, відомої як синекдоха. У словнику Merriam-Webster наведено таке визначення цього терміну: «фігура мови, за допомогою якої частина позначається як ціле (наприклад, п’ятдесят вітрил на позначення п’ятдесяти кораблів), ціле як частина (наприклад, світ на позначення вищого світу)… або матеріал для позначення того, що з нього зроблене (наприклад, залізо у розумінні виробів з нього)». Подібно до того, як автори Біблії часто використовували образи мови, такі як порівняння, метафори, сарказм і метонімія, вони також використовували синекдоху. Як видно з визначення синекдохи, цю фігуру мови можна використовувати в різний спосіб:
Ціле може позначатися його частиною.
Частина може позначатися як ціле.
Час може позначатися його частиною.
Множина може позначатися одниною.
Однина може позначатися множиною.
У Буття 8:4 множина, очевидно, була використана замість однини. Вже за кілька розділів ця сама фігура мови вживається знову. Сарра запитала: «Хто б сказав Авраамові … що Сарра грудьми годуватиме дітей? Адже я в його старості народила сина!». Кожен, хто добре знає старозавітну історію та родовід Христа, пам’ятає, що у Сарри була лише одна дитина (Ісаак). Проте в певних контекстах може використовуватись синекдоха, і людина вживатиме слово «діти», говорячи про одну дитину (як у випадку Сарри). Часто, звертаючись до своїх двох синів і однієї дочки, батьки можуть сказати «хлопчики й дівчатка». І хоча в них може бути лише одна дочка, звернення «хлопчики й дівчинка» звучатиме не так добре, як «хлопчики й дівчатка». Таким чином, часто може використовуватися множина («дівчатка») на позначення однини («дівчинка»). Тут наголос робиться не на однині чи множині цих іменників, а на їх конкретних категоріях («хлопчики» та «дівчатка»).
Хоча скептикам може не сподобатися використання фігур мови авторами біблійних текстів, якщо вони чесні перед самими собою, то повинні визнати можливість того, що Мойсей та інші автори час від часу використовували образну мову (так само, як люди в наш час). Як тільки розпізнається використання фігур мови (наприклад, синекдохи) у Святому Письмі, вже не можна заперечувати, що вповні правдоподібним поясненням використання слова «горах» у Буття 8:4 є те, що воно написано у формі множини, навіть якщо стосується однієї «гори». Це так само, як би хтось міг сказати, що він піднявся на вершину Скелястих гір, хоча насправді він піднявся лише на Пайкс-Пік. За таким прикладом і ковчег зупинився на горах Араратських.
[8:7–8] У Біблії написано, що Ной послав від себе крука, а в іншому вірші сказано, що він послав голубку. Це протиріччя?
Цікаво, що критики стверджують, ніби Буття 8:7–8 є доказом того, що біблійна розповідь про потоп насправді є поєднанням двох окремих подій під час потопу, які суперечать одна одній, якщо їх зібрати разом. Проте, навіть при швидкому прочитанні тексту стає очевидним, що ці твердження не суперечать одне одному. Чи можливо, що Ной випустив і крука, і голубку? Абсолютно. Припускати, що різні елементи тексту повинні суперечити одне одному, значить неправильно розуміти концепцію протиріччя. Наприклад, чи можна розповісти історію, у якій фермер вирішив продати на ринку свиню і «також» курку? Звичайно. Називати «протиріччям» такі прості відмінності означало б впадати в безнадійний абсурд.
То чому було випущено двох птахів? Повна відповідь на це питання в тексті не наводиться. Однак цьому є розумне пояснення. Ніщо в тексті не вказує на те, що Бог сказав Ною, якого птаха випустити. Можливо, Ной сам вибрав крука. Але крук – падальник, який почувається як вдома серед мертвих туш. У текстах сказано, що після того як Ной випустив крука, той «літав туди і сюди». Можливо, Ной зрозумів, що він не отримає від нього потрібної йому інформації через його тяжіння до трупів, деякі з яких могли бути у воді, яка ще не спала. Натомість голубка не стала б приземлятися на таке сміття, і вона могла би надати Ною необхідну інформацію. Тому між віршами, в яких ідеться, що Ной випустив і крука, і голубку, немає протиріччя.
[8:20] Серед аргументів проти біблійної розповіді про Ноя та потоп скептики наводять, зокрема, таке, що в часи Ноя не було чистих або нечистих тварин, оскільки таке розділення тварин з’явилося у часи Мойсея (Левіт 11). Вважається, що вказівки в Книзі Буття щодо чистих і нечистих тварин за часів Ноя є анахронічним.
Напевно, скептики відмовляються визнати, що хоча Мойсей і встановив закони щодо чистих і нечистих тварин набагато пізніше потопу, це ще не означає, що такі правила не могли існувати до Мойсея, і навіть до потопу. Як зауважив один коментатор, «закон чи істина не обов’язково мають походити від певної особи чи релігії, щоб бути життєво важливою або визначною частиною цієї релігії»187. Наприклад, Ісус не був першим, хто навчав необхідності любити Бога всім своїм серцем (пор. Второзаконня 6:5), або любити свого ближнього (пор. Левіт 19:18) та своїх ворогів (пор. Вихід 23:4–5; Приповісті 25:21–22). Проте ці принципи були центральними для послання Христа (пор. Матвія 22:34–40; 5:43–48). Подібним чином те, що Бог обрав обрізання як знак між Собою та нащадками Авраама, не обов’язково означає, що жоден чоловік в історії людства не був обрізаний до того, як був обрізаний Авраам і його домашні (Буття 17). Більше того, через багато років після Авраама Мойсей написав: «Жінка, яка завагітніє й народить хлопчика, буде сім днів нечистою – буде нечистою як у дні відлучення її місячних. А восьмого дня обрізана буде його крайня плоть» (Левіт 12:2–3). Однак Мойсей не прописував тут нового закону. Навпаки, він дуже добре знав, чого очікує Бог стосовно обрізання ще до того, як включив ці вказівки у Закон (Вихід 4:24–26).
Тому твердження скептиків про те, що до Мойсея не існувало різниці між чистими і нечистими тваринами, є абсолютно необґрунтованими. Люди приносили в жертву тварин ще від гріхопадіння (пор. Буття 3:21). Те, що Бог дав закони щодо жертвоприношень тварин ще з часів Каїна та Авеля, видно з того факту, що другий син Адама міг принести тваринну жертву «вірою» (Євреїв 11:4; Буття 4:4). Оскільки «віра – від слухання, а слухання – через Слово Христа» (Римлян 10:17), Авель, очевидно, отримав від Бога одкровення про те, як приносити в жертви тварин, щоб вони були прийняті Богом. Це одкровення вповні могло б визначати, які жертовні тварини були прийнятними («чистими»), а які – неприйнятними («нечистими»). Крім того, більш ніж за 400 років до того, як Мойсей дав ізраїльтянам закони, що відрізняють чистих тварин від нечистих, Бог уклав з Авраамом заповіт щодо землі, якою зрештою володітимуть його нащадки (Буття 15). Частина «знаку», даного тоді Аврааму, включала вбивство ялівки, кози, барана, горлиці та голуба (Буття 15:9). Цікаво, що всі ці тварини пізніше були визначені як «чисті» в законі Мойсея (пор. Левіт 1:2,10,14).
Немає сумніву в тому, що різниця між чистими і нечистими тваринами існувала задовго до того, як був даний закон Мойсея. Хоча це розрізнення не включало всіх деталей і застосувань, наведених Мойсеєм (до потопу це розрізнення, здається, стосувалося лише тварин, придатних для жертвопринесення, а не для споживання, пор. Буття 9:2–3), принесення тварин в жертву Богові практикувалося ще в патріархальну епоху, і вірні Богу люди очевидно вміли розрізняти чистих тварин від нечистих. Ной точно знав цю різницю.
ПОТОП І АВТОРСТВО МОЙСЕЯ
Деякі скептики стверджують, що П’ятикнижжя – книги від Буття до Второзаконня – було написано не Мойсеєм, а кількома авторами, які жиди через кілька століть після нього. Одним із передбачуваних доказів цієї теорії є твердження про те, що в Святому Письмі є дві версії розповіді про потоп. У той час як у Буття 7:2 написано, що Ной повинен був взяти по сім чистих видів тварин і по парі нечистих, у Буття 6:19 написано, що Ной мав взяти по парі тварин усіх видів. У Буття 8:7 написано, що Ной випустив крука, тоді як у Буття 8:8 сказано, що він випустив голубку. У Буття 7:12 написано, що потоп тривав 40 днів і 40 ночей, тоді як у Буття 8 сказано, що потоп тривав цілий рік.
На жаль, багато людей прислухаються до тверджень скептиків, замість того щоб звертатися до Біблії, де вони можуть прочитати справжнє, невикривлене послання від Бога (пор. 2 Тимофія 3:16–17). Справа в тому, що такі критики представляють Боже Слово у невірному світлі. Як стає зрозумілим з усіх трьох прикладів аргументів щодо Ноєвого потопу, скептики не можуть усвідомити того, що доповнення є прийнятним і розумним поясненням уявних труднощів і протиріч, які вони вбачають у цих текстах.
По-перше, твердження щодо кількості тварин, які мали бути взяті в ковчег, не суперечать одне одному і не доводять, що Книгу Буття писало двоє чи більше авторів (див. коментарі до Буття 7:2–3). Немає жодних причин, чому Бог не міг наказати Ною взяти в ковчег по парі тварини з усіх видів (Буття 6:19–20), а потім, лише чотирма віршами пізніше, доповнити цей наказ, повелівши йому взяти «по сім з усякої чистої худоби» (Буття 7:2–3). Якби фермер сказав своєму синові взяти по двоє з усіх тварин на фермі на ярмарок, а потім наказав йому взяти ще кілька курей і двох свиней для грилю, чи став би хтось звинувачувати фермера в тому, що він суперечить сам собі? Звісно ні. У Книзі Буття Бог просто доповнив Своє початкове повеління і дав Ною більше деталей стосовно більшої кількості чистих тварин. Ною було необхідно взяти додаткових чистих тварин, тому що, наприклад, після його виходу з ковчега по закінченню потопу він «збудував жертовник Господеві … узяв з усієї чистої худоби та з усіх чистих птахів і приніс всепалення на жертовнику» (Буття 8:20). Якби Ной взяв лише по парі чистих тварин і птахів, з яких йому потім довелося б вибирати, кого з пари принести в жертву Богу після виходу з ковчега, то він би знищив різні види чистих звірів і птахів. Таким чином, повелівши Ною взяти в ковчег по парі тварин кожного виду, Бог потім наказав йому взяти ще по кілька чистих тварин. Подібно до того, як другий розділ Книги Буття доповнює оповідання першого розділу, надаючи більш детальну розповідь про створення світу, перша частина 7-го розділу Книги Буття лише доповнює закінчення попереднього розділу та «містить кілька подробиць, які спочатку не були охоплені загальними вказівками Ноєві».
Розібратися з другим критичним аргументом проти біблійного оповідання про потоп щодо того, чи випустив Ной з ковчега крука чи голубку, так само легко, як і з першим. Цей аргумент не є доказом ні того, що оповідання написали два автори, ні того, що воно є суперечливим. Навпаки, Ной зробив саме те, про що говориться в тексті: спочатку він випустив крука (Буття 8:7), а потім у трьох різних випадках він випускав голубку (Буття 8:8–12).
Останній уявний доказ того, що оповідання про потоп насправді є двома переплетеними версіями, зосереджується на тривалості потопу. Вважається, що за однією версією потоп тривав 40 днів і 40 ночей, а за іншою – цілий рік. Яка відповідь правильна? Елементарне пояснення цієї уявної головоломки полягає в тому, що Бог послав «дощ на землю на сорок днів і сорок ночей» (Буття 7:4), але земля все ще була вкрита водою, і Ною не було дозволено вийти з ковчега ще протягом 331 дня (Буття 7:24; 8:5–16). Існує різниця між тим, як довго йшов дощ на землю, і тим, як довго вода потопу фактично залишалася на землі.
Сумно, що деякі скептики більше зацікавлені в тому, щоб посіяти сумніви, ніж у чесному представленні біблійних істин. Якщо просто відкрити та прочитати Біблію, багато звинувачень у неточностях швидко зникають.
9:1 аПор. Буття 1:28
[9:6] Див. коментарі до Буття 1:26.
9:9 аБукв. насіння
[9:11] Якщо при читанні Біблії не розпізнавати використання натхненними авторами гіпербол (перебільшень), буде неможливо правильно зрозуміти багато розділів Святого Письма. Подібно до того, як ми повинні розпізнавати та правильно тлумачити гіперболічні вирази на кшталт «я такий голодний, що з’їв би й слона» або «в мене купа роботи», при читанні Біблії також потрібно розуміти, що у Святому Письмі міститься багато фігур мови, в тому числі й гіпербол. Коли цар Давид зі скорботою сказав: «Я стомився від свого стогону; щоночі я сльозами омиваю ліжко своє» (Псалом 6:7), він не мав на увазі те, що його ліжко буквально було залите сльозами. Подібним чином, коли Павло зазначив у своєму листі до церкви в Колосах, що євангеліє «було проповідуване між усім творінням, котре є під небом» (1:23), він не сказав, що буквально кожна жива істота на землі почула євангеліє. Він навіть не каже, що кожна людина, включно з кожним немовлям, інвалідом і психічно хворою особою, почула євангеліє. Павло використовував гіперболу, щоби повідомити вражаючу правду: Радісна Звістка Ісуса Христа була поширена по всьому відомому на той час світу (і серед євреїв, і серед язичників).
Однак інколи те чи інше біблійне твердження чи розповідь неправомірно тлумачать як гіперболічні. Оповідь про потоп є одним із таких випадків. Багато хто дійшов висновку, що всі твердження в Буття 6 – 9, які можна було б розуміти буквально як посилання на всесвітній потоп (наприклад, «покрилися всі високі гори», 7:19), слід розуміти як перебільшення. Тобто потоп нібито був лише локальним, а не всесвітнім. Однак таке тлумачення хибне. У Буття 6 – 9 не лише один вірш вказує на всесвітній характер тієї катастрофи – їх багато (6:12, 13, 17, 20; 7:4, 11, 19, 20, 21, 22, 23, 24; 8:5, 14, 21; 9:11, 19).
Крім того, тягар доведення правомірності образного тлумачення часто повторюваної універсальної мови в цьому уривку лежить на тих, хто приймає таку точку зору. Як зазначив Д.Р. Дунган у своїй чудовій книзі «Герменевтика»:
Ми вже бачили, що велика частина Святого Письма написана дуже образною мовою; що його поезія та пророцтва й більша частина його прози рясніють піднесеними східними гіперболами. Отже, нам варто ознайомитися з правилами, які регулюють цей вид мови. Ми знаємо, що якщо ми будемо тлумачити буквальну мову як образну, або образну як буквальну, ми, безумовно, упустимо сенс розповіді.
Як ми можемо розпізнати образну мову? Нам підкаже сенс контексту. Як було сказано вище, нічого не можна вважати образним, якщо цього не вимагає сенс безпосереднього контексту або очевидне значення уривка в цілому.
По правді кажучи, Ноєв потоп слід тлумачити гіперболічно (як локалізований потоп) не більше, ніж дні творіння слід розуміти образно (як довгі епохи еволюційного часу). Такого тлумачення не вимагає ні безпосередній, ні віддалений контекст цих текстів.
Мойсей неодноразово свідчив, що той самий всемогутній Бог, Який створив всесвіт і все в ньому з нічого за шість днів (Буття 1; Вихід 20:11), вкрив усю землю водою під час потопу.
(1) За винятком тих, хто був у ковчезі, Бог пообіцяв «зтерти людину … з поверхні землі – від людини до худоби, до плазунів і небесних птахів» (6:7).
(2) Бог сказав: «Прийшов кінець кожної істоти перед Моїм лицем» (6:13).
(3) Він пообіцяв наслати «потоп води на землю, щоб знищити під небом усяке тіло, в якому є дух життя. І все, що є на землі, загине» (6:17).
(4) Бог наказав Ною: «І з усього живого, з усякого тіла – по парі з усіх уведеш до ковчега, щоб разом з тобою залишилися живими» (6:19), тому що Він збирався «знищити з поверхні землі кожну істоту», яку Він створив (7:4).
(5) «Відкрилися всі джерела великої безодні» (7:11).
(6) «Покрилися всі високі гори, що під усім небом; вода піднялася, і гори були покриті товщею води в п’ятнадцять ліктів» (7:19–20).
(7) «І вимерло всяке створіння, що рухається по землі… все, що в його ніздрях дихання духа життя, – усе, що було на суші, – вимерло. І знищена була всяка істота, що на поверхні землі… Залишився тільки Ной і ті, що були з ним у ковчегу» (7:21–23).
Як видно, ані безпосередній, ані віддалений контекст не вимагають образної інтерпретації цього оповідання. Навпаки, контекст вимагає послідовної буквальної інтерпретації цієї катастрофічної події (див. Спеціальний розділ на стор. 99).
Слід визнати, що автори біблійних текстів використовували різноманітні фігури мови в усьому Святому Письмі, але немає жодної логічної причини тлумачити Буття 6 – 9 як гіперболічний текст. Навпаки, усе в цих розділах вказує саме на всесвітній потоп. Цікаво, що ще мав сказати Бог, щоб змусити читача Біблії повірити в глобальний характер потопу, крім того, що Він сказав? На жаль, багато хто продовжуватиме відкидати буквальне тлумачення Буття 6 – 9 з тих самих причин, з яких вони відкидають і буквальне тлумачення Буття 1: вони радше будуть тлумачити Святе Письмо в світлі еволюційної, уніфікованої науки, ніж у світлі розуму і одкровення.
ЛЕГЕНДИ ПРО ПОТОП
Антропологи, які вивчають легенди та народні передання різних місцевостей і культур, постійно повідомляють про конкретну групу легенд, яка є спільною практично для кожної цивілізації. У сотнях культур по всьому світу з’явилися легенди, які розповідають про величезну катастрофічну повінь, яка знищила майже все людство, за винятком лише кілька людей і тварин. Більшість істориків, які досліджували це питання, вважають, що цих легенд близько 200. Вони походять з Азії, Вавилону, Мексики, Єгипту, Судану, Сирії, Персії, Індії, Норвегії, Уельсу, Ірландії, Індонезії, Румунії тощо. Хоча така величезна кількість цих легенд дивує, схожість змісту між більшою їх частиною є не менш дивовижною. Джеймс Перлофф зазначив:
У 95% з понад двохсот легенд про потоп зазначається, що потоп був всесвітнім; у 88% легенд розповідається про певну сім’ю, яка була обрана з-поміж інших; у 70% зазначено, що люди вижили за допомогою човна; у 67% легенд йдеться, що вдалося врятувати й тварин; у 66% легенд зазначено, що потоп стався через людське нечестя; у 66% легенд ті, хто вижив, були попереджені; у 57% легенд вони зрештою опинилися на горі; у 35% легенд птахи були випущені з човна; і в 9% легенд від потопу було врятовано саме вісім осіб.
ЛЕГЕНДИ АМЕРИКАНСЬКИХ ІНДІАНЦІВ
Легенди ацтеків про всесвітній потоп містять вражаючі паралелі з біблійною розповіддю. «Тільки двоє людей, герой Кокскокс і його дружина, пережили потоп, пливши в човні, який зупинився на горі». Потім, невдовзі після потопу, велетні побудували велику піраміду, намагаючись дістатися до хмар. Таке честолюбство розгнівало богів, які розсіяли велетнів вогнем, посланим з небес (пор. Буття 11:1–9).
У стародавній країні, яку ми зараз називаємо Мексикою, одне плем’я індіанців під назвою тольтеки розповідало про великий потоп. Згідно з цією легендою, потоп знищив «перший світ» через 1716 років після його створення. Лише кілька людей пережили цей всесвітній потоп у «топтліпетлокалі» (що означає «закрита скриня»). Після того як ці кілька людей вийшли із закритої скрині, вони блукали по землі та згодом знайшли місце, де побудували «закуалі» (високу вежу) на випадок, якщо на землю прийде ще один потоп. Під час зведення «закуалі» мови тольтеків були перемішані, і вони розійшлися по різним частинам землі.
Інше стародавнє плем’я Мексики переповідало історію про людину на ім’я Тезпі, яка врятувалася від потопу на човні, в якому було повно тварин. Подібно до Ноя, який послав крука (птаха-падальника), який так і не повернувся, і голубку, яка повернувся з оливковим листочком, «Тезпі випустив грифа, який залишався назовні, наїдаючись трупами. Потім він випустив колібрі, і вона повернулася до нього з гілочкою».
ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ
Згідно з грецькою легендою про потоп, люди стали дуже порочними. Зевс, головний серед інших богів у грецькій міфології, хотів знищити людей потопом, а потім створити інших. Однак, перш ніж він зміг це зробити, чоловік на ім’я Девкаліон і його дружина Пірра були попереджені про наближення катастрофи. Цю щасливу пару помістив у велику дерев’яну скриню один із безсмертних на ім’я Прометей. За дев’ять днів і ночей повінь покрила майже всю землю. Над водою височіло лише кілька гірських вершин. Дерев’яна скриня зупинилася на вершині гори Парнас. Пізніше, вийшовши з дерев’яної скрині, Девкаліон приніс жертву Зевсу.
АЗІЙСЬКІ ЛЕГЕНДИ
В Азії також існує багато легенд про великий потоп. Одна з них походить від племені людей, відомих як носу. Згідно з їхньою легендою, Бог послав особистого посланця на землю, щоб попередити трьох синів про наближення потопу. Але тільки молодший син, Дум, послухався посланця. Готуючись до майбутньої повені, він побудував дерев’яний човен. Коли вода прибула, Дум сів у свій човен і так врятувався. Коли води почали спадати, човен зупинився на гірському масиві, де у Дума народилося троє синів, які знову заселили землю. Народ ібан із Сараваку розповідає про героя на ім’я Троу, який плавав у ковчезі зі своєю дружиною та численними домашніми тваринами. Корінні жителі Індії розповідають історію про чоловіка на ім’я Ману, який побудував ковчег після того, як був попереджений про потоп. Згодом вода спала, і ковчег осів на горі.
ДАВНЬОВАВИЛОНСЬКА МІФОЛОГІЯ
Можливо, найвідоміша розповідь про потоп (окрім біблійного оповідання про Ноя та потоп) походить зі стародавньої Вавилонської імперії. Епос про Гільгамеша, написаний на дванадцяти глиняних табличках, знайдених у сьомому столітті до нашої ери, як вважають, датується другим тисячоліттям до нашої ери та розповідає про героя на ім’я Гільгамеш. У пошуках вічного життя Гільгамеш шукав Утнапіштіма, якому було даровано вічне життя, оскільки він врятував тварин і людей у човні під час великого потопу. Розповідь про потоп записана на одинадцятій табличці цього епосу, і вона багато в чому схожа на розповідь у Книзі Буття. Згідно з цією історією, боги доручили Утнапіштіму побудувати човен, оскільки наближався страшний потоп. Утнапіштім побудував човен, осмолив його і розмістив на ньому різних тварин і продовольство. Після того як Утнапіштім зі своєю родиною увійшли в човен, почався дощ, який тривав шість днів і шість ночей. Коли потоп закінчився, човен зупинився на горі Нісер. Через сім днів Утнапіштім послав голуба перевірити, чи зійшли води. Голуб повернувся, тож він послав ластівку, але й вона повернулася. Нарешті він послав крука, який вже не повернувся. Зрештою Утнапіштім і його сім’я вийшли з човна і принесли жертву богам.
ВИСНОВОК
Яке значення мають різні легенди про потоп? Відповідь здається очевидною: 1) ми маємо понад 200 легенд, які розповідають про великий потоп (і, можливо, їх навіть понад 500); 2) багато з цих легенд походять з різних епох і цивілізацій, які не могли запозичити жодну з подібних легенд одне в одної; 3) ці легенди виникли задовго до того, як прибули місіонери, які могли розповісти їм про Ноя та потоп із Книги Буття; і 4) майже у всіх цивілізаціях є якась легенда про потоп. На основі цих фактів можна зробити висновок, що в далекому минулому стався колосальний потоп, який назавжди вплинув на історію всіх цивілізацій.
У людей, які жили незабаром після потопу, не було Книги Буття, яку вони могли читати своїм нащадкам. (Книга Буття була написана лише через кілька сотень років після потопу). Тож, розповідь про потоп передавалася з покоління в покоління. Багато батьків, бабусь і дідусів розповідали своїм дітям і онукам про величезний ковчег, чудових тварин і руйнівний потоп задовго до того, як з’явилася Книга Буття. З роками деталі цієї історії змінювалися, але багато фактичних деталей залишилися незмінними. Альфред Ревінкель написав:
Подібні перекази зустрічаються майже серед усіх народів і племен людського роду. Саме цього й слід було очікувати. Якщо та жахлива світова катастрофа, про яку згадано в Біблії, й справді відбулася, то існування передань про потоп серед повсюдно розселених давніх людей є саме тим, чого слід очікувати. Цілком природно, що згадка про таку подію знову і знову відбивалася у пам’яті дітей тих, хто вижив, і, можливо, лягла в основу деяких релігійних обрядів.
Відомий вчений Вільгельм Вундт (автор «Елементів народної психології»), який не дуже любив докази, які надавали біблійні тексти, всіляко намагався знайти хоч якийсь розумний аргумент незалежного походження різних саг про потоп. Але ось що він змушений був визнати:
Однак, поєднавши всі ці елементи в одне ціле (знищення землі водою, порятунок однієї людини і насіння тварин за допомогою човна і т.п.), ми можемо сказати без вагань, що вони не могли двічі виникнути самостійно.