До Римлян (2: Прикликати Господнє Ім'я)

ПРИКЛИКАТИ ГОСПОДНЄ ІМ’Я

Зважаючи на те, скільки людей у «християнському світі» навчають, що людина може спастися, просто визнавши свою віру в Христа, не дивні заяви скептиків про те, що в цьому питанні Біблія суперечить сама собі. Хоча апостоли Петро і Павло проголосили, що «кожний, хто тільки прикличе Господнє Ім’я, буде спасенний» (Дії 2:21; Римлян 10:13; Йоіла 2:32), скептики швидко нагадують, що Ісус колись сказав: «Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! – увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Мого Отця, Який на небесах» (Матвія 7:21; Луки 6:46). На їхню думку, текст Матвія 7:21 суперечить таким уривкам, як Дії 2:21 і Римлян 10:13. Оскільки в уявленні багатьох із тих, хто називає себе християнами, «прикликати Господнє Ім’я» – це все одно, що сказати: «Господи, спаси мене», це надає ще більше підстав критикам Біблії вважати свої заяви про «суперечливі твердження» в Біблії виправданими. Як деякі так звані послідовники Христа можуть стверджувати, що вони були спасенні, просто «закликавши до Христа», коли Сам Христос проголосив, що просте звернення до Нього не спасе людину?

Для того щоби правильно зрозуміти фразу «прикликати Господнє Ім’я», треба визнати, що ця дія включає в себе більше, ніж просто словесне звернення до Бога. «Прикликання», про яке йдеться в Дії 2:21, Римлян 10:13 і Дії 22:16 (де Павло «прикликав Його Ім’я») – це не одне й те саме, що «закликання» («Господи, Господи» ), про яке Ісус говорив у Нагірній проповіді (Матвія 7:21).

По-перше, доречно згадати, що навіть у наш час «прикликати», або звертатися до когось часто означає більше, ніж просто просити про щось. Коли лікаря «прикликають» у лікарню, він не просто заходить у палату до своїх пацієнтів і каже: «Я просто хотів зайти й привітатися та побажати вам усього найкращого». Навпаки, він надає свої послуги – оглядає пацієнтів, вислуховує їхні занепокоєння, дає подальші вказівки щодо їх сподіваного одужання та часто призначає ліки. Усе це може становити відповідь лікаря на «заклик» пацієнта. Також про безрозсудну та вперту людину можна сказати, що вона «прикликає» на себе лихо. Знов-таки, це означатиме щось інше, ніж просто «висловити прохання».

По-друге, ретельно вивчаючи вживання у Святому Письмі вислову «прикликати Бога», можна зробити єдиний розумний висновок, що так само, як подібні фрази іноді мають глибше значення в сучасній мові, у біблійні часи вислів «прикликати Бога» також часто мав глибше значення. Наприклад, коли Павло сказав: «Покликаюся на кесаря!» (Дії 25:11), він ужив те саме слово (епікалумай), що перекладається як «покличе» (Дії 2:21), «прикликавши» (Дії 22:16) і «прикличе» (Римлян 10:13). Але Павло не просто сказав: «Я звертаюся до кесаря, щоб він врятував мене». Як зазначив Джеймс Бейлз, «апелюючи до кесаря, Павло заявляв про своє право римського громадянина представити свою справу на розгляд кесаря. Він просив, щоб його справу було передано до його суду і щоб сам кесар вислухав його справу і виніс у ній вирок. Цим він зазначив, що спирається на рішення кесаря. Для цього Павло мав підкоритися всьому, що було необхідно для передачі його справи кесарю. Він мав підкоритися римським воїнам, які доставили його до Риму, а також будь-яким формальностям чи процедурам, яких кесар вимагав від тих, хто ставав перед ним на суд. Усе це включало в себе його звернення до кесаря».

«Покликання» Павла «на кесаря» передбачало також і його підкорення йому. Як писав Т. Пірс Браун, «у двох словах, це те, що передбачає "прикликання Господа"» – послух. Це не просто словесне визнання Бога чи словесне прохання до Нього. Ті, кого Павло (до свого навернення до Христа) намагався зв’язати в Дамаску та привести в Єрусалим, – християни, які «прикликали Його Ім’я» – не лише молилися Богу, а служили Йому і через свій послух підкорялися Його владі (Матвія 28:18). Цікаво, що в Софонії 3:9 «прикликання» людиною Імені Господа пов’язане з її «служінням» Йому: «Адже тоді Я поверну на народи чисті уста, щоб усі прикликали Ім’я Господа, щоб служили Йому під одним раменом». Коли людина підкоряється волі Бога, про неї точно можна сказати, що вона «прикликає Господа». Дії 2:21 і Римлян 10:13 (серед інших уривків) не суперечать Матвія 7:21, тому що «прикликати Господа» означає більше, ніж просто благати Його про спасіння; це передбачає підкорення Його волі. Кожен окремий вчинок християнина (слово чи діло) має виконуватися владою Христа (Колосян 3:17). Це саме стосується і нехристиянина, який хоче отримати спасіння: для цього він повинен підкоритися владі Господа. Саме цього навчають Дії 2:21 і Римлян 10:13; а щоб дізнатися, як прикликати Господнє Ім’я, потрібно звернутись до інших місць Нового Заповіту.

Сказавши людям, які зібралися в Єрусалимі в день П’ятидесятниці, що «кожний, хто покличе Господнє Ім’я, спасеться», цитуючи пророцтво Йоіла (Дії 2:21), Петро розповів їм, як саме треба «покликати Господнє Ім’я». Суть цитованого Петром пророцтва Йоіла ті люди зрозуміли не так, що будь-який грішник мав просто помолитися Богу про своє спасіння. [Про це свідчить їхнє запитання «Що ж нам робити, мужі-брати?» (Дії 2:37)]. Крім того, у відповідь на їхнє запитання, Петро не сказав їм: «Я ж уже сказав вам, що робити. Ви можете спастися, молячись і благаючи Бога про спасіння. Просто прикликайте Його Ім’я». Навпаки, Петро мав пояснити їм, що означає «прикликати Господнє Ім’я». Замість того, щоб повторити це твердження, коли натовп шукав подальших вказівок від апостолів, Петро наказав: «Покайтеся, і нехай охреститься кожний з вас в Ім’я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів» (2:38). Зверніть увагу на паралель між Дії 2:21 і Дії 2:38 у таблиці нижче. Люди, які не були християнами і слухали Петра в той день, дізналися, що «прикликати Господнє Ім’я для спасіння» означало підкоритися євангелію, що майже 3000 людей і зробили того самого дня, покаявшись у своїх гріхах і хрестившись у Христа (2:38, 41).

А що означає «прикликати Господнє Ім’я» в Римлян 10:13? Хоча цей текст не визначає точно, що під цим мається на увазі, він вказує на те, що грішник не може «прикликати Господнє Ім’я», доки не почує Слово Боже і не повірить йому. Саме це означали риторичні запитання Павла: «Але як прикликатимуть Того, в Кого не повірили? І як повірять у Того, про Кого не чули?» (10:14). Твердження Павла в цьому уривку узгоджуються з тим, що проголосив Петро в день П’ятидесятниці (Дії 2): лише після того як люди увірували у воскреслого Христа, про Якого проповідував Петро (що видно з того, що вони «розчулилися серцем» і запитали: «Що ж нам робити, мужі-брати?»), він сказав їм, як прикликати Господнє ім’я і спастися (2:38).

Мабуть, найбільш зрозумілий опис того, як грішник може «прикликати Господнє Ім’я», міститься в Дії 22. У промові до натовпу в Єрусалимі апостол Павло розповідав про свою зустріч з Господом, Якого він запитав, що йому робити (Дії 22:10; 9:6). У відповідь Ісус не наказав йому «прикликати Господнє Ім’я», а натомість «встати, йти в Дамаск, а там скажуть тобі про все, що потрібно тобі робити» (22:10). Павло (або Савл, Дії 13:9) проявив свою віру в Ісуса, коли прийшов у місто й чекав подальших вказівок. Також, протягом трьох днів, чекаючи зустрічі з Ананієм, Павло постив і молився (Дії 9:9, 11).

Хоча дехто сьогодні може вважати, що в той час Павло «прикликáв Господнє Ім’я», Ананій, Божий посланець до Павла, так не вважав. Він не сказав Павлу: «Я бачу, ти вже прикликав Бога. Твої гріхи прощені». Тож після трьох днів посту й молитви Павло все ще був грішником. Незважаючи на те, що на той момент він очевидно увірував і молився Богу, він ще мав «прикликати Господнє Ім’я», щоби спастися. Коли Ананій прийшов до Павла, він сказав йому: «Встань, охрестися та обмий свої гріхи, прикликавши Його Ім’я!» (22:16). Ананій знав, що Павло ще не «прикликав Господнє Ім’я», так само як Петро знав, що люди в день П’ятидесятниці не зробили цього до того, як він наказав їм «покаятися і хреститися». Тому Ананій наказав Павлу «охреститись і обмити свої гріхи». Вислів «прикликавши Його Ім’я» описує те, що робив Павло, коли христився на прощення своїх гріхів. Кожен нехристиянин, який бажає «прикликати Господнє Ім’я» для свого спасіння, робить це, не просто кажучи: «Господи, Господи» (Матвія 7:21), або звертаючись до Бога в молитві (Павло, Дії 9; 22; Римлян 10:13–14), а дотримуючись Божих вказівок «покаятися і хреститися в ім’я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів» (Дії 2:38).

Це не означає, що покаяння і хрещення завжди були (або завжди є сьогодні) синонімами «прикликання Імені Господа». Авраам не був охрещений, коли «прикликав Господнє Ім’я» (Буття 12:8; 4:26; також Ісаї 55:6–7), тому що Бог не вимагав хрещення до часів Нового Заповіту. І коли в Новому Заповіті йдеться про християн, які «кликали Господнє Ім’я» (Дії 9:14, 21; 1 Коринтян 1:2), це в жодному разі не означає, що християни постійно хрестилися на прощення своїх гріхів після того як хрестилися, щоб стати християнами (1 Івана 1:5–10). Залежно від контексту, фраза, «(при)кликати Господнє Ім’я» означає: 1) послух євангельському плану спасіння; 2) поклоніння Богу і 3) вірне служіння Господу. Однак при цьому вона ніколи не означає, що грішнику для спасіння треба вигукнути: «Господи, Господи, спаси мене!».

Таким чином, твердження скептиків про те, що слова Ісуса в Матвія 7:21 суперечать тому, що сказано в Дії 2:21 і Римлян 10:13, є необґрунтованим. І християни, які навчають, що для спасіння треба всього лише промовити «молитву грішника», також помиляються.

10:18 aПсалом 18:5
10:19 aВторозаконня 32:21
10:20 aІсаї 65:1
10:21 aІсаї 65:2
11:3 a1 Царів 19:10, 14
11:4 a1 Царів 19:18
11:6 aNU-текст опускає другу частину цього вірша.
11:8 aВторозаконня 29:4; Ісаї 29:10
11:10 aПсалом 69:23, 24

[11:19–22] Ці вірші доводять, що християнин може відпасти від благодаті. Зауважте, що благодаті можна опиратися і є умови для її отримання.

11:26 aАбо буде врятований

[11:26] Прихильники доктрини про тисячолітнє царювання Христа на землі також вірять у завищену роль ізраїльської нації, наполягаючи на тому, що відбудеться масове навернення євреїв. Вони мають те саме хибне уявлення, яке мали євреї часів Ісуса, неправильно розуміючи свою генетичну приналежність до Авраама. Але Біблія чітко навчає, що всі обіцянки, які Бог дав нащадкам Авраама, були виконані, втрачені або духовно сповнені у Христі та Церкві. [Див. Ісуса Навина 21:43–45; 23:14–16; Второзаконня 30; Захарії 12 – 14; Ісаї 10:22; Єремії 23:3; Езри 2:1; Неемії 1 – 2; Езри 3; Ангея. Прочитайте також натхненне тлумачення/застосування апостолом Яковом пророцтва Амоса 9:11–12 (яке сьогодні неправильно витлумачують стосовно майбутньої відбудови храму) у Дії 15:12–17]. Слова «таким чином» вказують на єдиний спосіб повернення євреїв до Бога. Згідно прикладу з оливковим деревом, як язичники були прищеплені завдяки своїй покорі євангелію, так і євреї, які відкинули Христа та були відламані, могли бути прищеплені назад. Як? Так само, як були прищеплені язичники: своєю покорою євангелію Христа. І таким самим чином весь Ізраїль може бути спасенний, якщо цього захоче. Зауважте, що Бог не дивиться на обличчя. У підніжжя хреста всі стоять на рівній землі. Фізичним євреям не надається жодного спеціального періоду часу, оскільки вони так само повинні почути євангеліє та підкоритися йому. Як лаконічно висловив це Петро на Єрусалимському соборі, «віримо, що ми, як і вони, спасемося благодаттю Господа Ісуса» (Дії 15:11). «Немає різниці між юдеєм і греком» (Римлян 10:12), але доктрина про тисячолітнє царство на землі проводить саме таку різницю. Сьогодні фізична нація Ізраїлю не займає особливого місця в божественній схемі речей. В очах Бога, тільки ті, хто кориться євангелію Христа, є дітьми Авраама (Галатів 3:26 29). Дивіться також Спеціальний розділ на стор. 871.

11:27 aІсаї 59:20, 21
11:34 aІсаї 40:13; Єремії 23:18
11:35 aЙова 41:3
12:19 aВторозаконня 32:35
12:20 aПриповісті 25:21, 22
13:9 aВихід 20:13–15, 17; Второзаконня 5:17–19, 21
bЛевіт 19:18
14:6 aNU-текст опускає І хто не розрізняє днів, – для Господа не розрізняє.
[13:4] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 213 щодо смертної кари.
14:11 aІсаї 45:23
14:21 aNU-текст опускає або спокушується, або слабне.
14:22 aУ NU-тексті – Віру, що ти маєш, май… 15:3 aПсалом 68:10
15:9 a2 Самуїла 22:50; Псалом 17:50
15:10 aВторозаконня 32:43
15:11 aПсалом 116:1
15:12 aІсаї 11:10
15:21 aІсаї 52:15
15:24 aNU-текст опускає я прийду до вас (і приєднує Іспанії до наступного речення).
15:29 aNU-текст опускає Євангелія.
[16:1] Дивіться Спеціальний розділ нижче щодо служительок.
[16:16] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 703 щодо «Церков Христових».

[16:16] Деякі припускають, що Церква Нового Заповіту не була відновлена в ХХІ столітті, оскільки багато християн зазвичай не вітають один одного поцілунком. Однак Павло не наказував вітатися таким чином – християни вже робили так за своїм культурним звичаєм. Натомість Павло врегульовував їхні вітальні поцілунки, закликаючи їх упевнитися, що вони були «святі». Дивіться коментар до 1 Коринтян 11:2.

ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО В ЦЕРКВІ

Серед поляризації, від якої потерпає американське суспільство загалом і християнський світ зокрема, одна прірва продовжує збільшуватися між тими, хто хоче дотримуватися біблійного протоколу, і тими, хто хоче модернізувати, оновлювати, адаптувати та пристосовувати Святе Письмо до суспільства, що постійно змінюється. Все голосніше лунають заяви про те, що Церква в минулому обмежувала доступ жінок до лідерства та поклоніння просто через культурний уклад і хибні принципи тлумачення Біблії. Прихильники «феміністичного руху» кажуть, що Церква, якою ми її знаємо, є продуктом суспільства, в якому домінують чоловіки, і тому неправильно витлумачила контекстуальне значення відповідних біблійних уривків.

У міру того як поступово пом’якшується ставлення до такої риторики та слабшають біблійні переконання, Святе Письмо отримує нове тлумачення, яке розширює роль жінок у поклонінні. Якщо хтось при вивченні біблійних текстів доходить висновку, що жінок не можна обмежувати у поклонінні, його вітають як учасника «нової богословської екзегези». А того, хто доходить до висновку, що за Божим задумом жінки мають підпорядковуватися чоловікам у богослужінні, таврують як упередженого та загрузлого у «церковній традиції» з усім її «культурним багажем». Як так вийшло, що релігійна практика та тлумачення Святого Письма якимось дивним чином не зважають на «дух епохи», коли феміністська ідеологія пронизала практично всі верстви нашого суспільства?

ВІДПОВІДНІ БІБЛІЙНІ УРИВКИ

Докладно вивчити всі відповідні біблійні тексти в одному розділі неможливо. Проте можна зрозуміти, що Боже Слово каже стосовно будь-якої важливої теми, якої торкається Біблія. Насправді саме нещодавно виниклі «богослови», з їхніми інтелектуальними хитросплетіннями та запозиченими семінарськими упередженнями, сприяли виникненню плутанині навколо цієї теми. Наприклад, Керрол Осберн підсумував свої коментарі до 2-го розділу 1 Послання до Тимофія так: «Будь-яка жінка, яка володіє достатньою і точною інформацією, може навчати цієї інформації в дусі лагідності будь-кого та в будь-якій ситуації». Пропонуємо розглянути наступний короткий виклад новозавітного вчення щодо ролі жінок у лідерстві в богослужінні та Церкві.

1 Коринтян 11, 14
Розділи 11 і 14 Першого послання до коринтян складають контекст, в якому йдеться про безлади під час поклоніння. Весь уривок 11:2 – 14:40 стосується зібрань християн – «коли ви збираєтеся в Церкві» (11:17, 18, 20, 33; 14:23–26). В 11:3 Павло сформулював принцип, який виходить за межі культури та стосується всіх людей протягом всієї історії: «Хочу, щоб ви знали, що Христос є головою для кожного чоловіка, для жінки голова – чоловік, а голова Христа – Бог». «Голова» тут явно стосується не «джерела», а «авторитету/влади». Отже, Бог хоче, щоб жінки були підпорядковані чоловікам у поклонінні Йому. Очевидно, християнки Коринту знімали свої покривала і виступали перед зібранням, направляючи поклоніння через дані Духом чудодійні здібності, зокрема пророцтво (12:10; 14:31) і молитву (14:14–15). Такі дії були прямим порушенням принципу підпорядкування, сформульованого Павлом у 14-му розділі. В 11-му розділі він зосередився на доречності усування жінками прийнятого в культурному середовищі символу, або знаку підкорення.

Жінки знімали свої покривала, бо розуміли, що стояти перед зібранням і використовувати свої духовні дари було авторитетним актом лідерства. Носити символ підкорення авторитету/ владі (покривало) і водночас авторитетно поводитись (лідирувати в поклонінні) було несумісним. Наполягання Павла на тому, щоб жінки покривали голови під час поклоніння, було прихованою вказівкою утримуватися від лідерства на зібранні, яка була чітко викладена в 14:34. Відсилки на закон творіння (11:7–9; пор. 14:34) підкреслюють той факт, що в розумінні Павла обмеження щодо ролі жінок коріняться у створеному порядку речей, а не в культурних особливостях. Крім того, Павло чітко дав зрозуміти, що такі обмеження однаково стосуються всіх Церков Христових (11:16).

У 14-му розділі Павло продовжує розбирати плутанину щодо використання духовних дарів і конкретно повертається до обговорення участі жінок у застосуванні цих дарів у зібранні. Він знову наголошує на загальноприйнятій у Церквах Христових практиці – «як і по всіх святих Церквах» (14:33). [Примітка: граматично фраза «як і по всіх святих Церквах» пов’язана з «хай [ваші] жінки в Церкві мовчать»]. Жінки, які мали чудодійні дари, не повинні були використовувати їх під час змішаного поклоніння Церкви, адже це було б ганебно – «не личить» (14:35). Наполягати на цьому було б все одно що вважати себе авторами Божого Слова і припускати, що Божі стандарти не застосовуються до всіх (14:36).

Зрозуміло, що в 1 Коринтян 11 і 14 йдеться про унікальну ситуацію. Зрештою, Церква більше не володіє духовними дарами (1 Коринтян 13:8–11), а покривала (в західному суспільстві) більше не є культурним символом жіночої покори. Тим не менш, обидва уривки демонструють чітке застосування транскультурного принципу – підпорядкування жінок у поклонінні Церкви – до конкретних культурних обставин. Цей основний принцип підпорядкування залишається незмінним як вбудований складовий елемент створеного порядку речей.

1 Тимофія 2: Головний текст

Тому я хочу, щоби чоловіки молилися на кожному місці, здіймаючи чисті руки – без гніву та сумніву. Так само й жінки хай одягаються скромно, із соромливістю та розсудливістю, хай прикрашають себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не коштовним вбранням, а добрими ділами, як це й належить жінкам, котрі присвятили себе побожності. Жінка нехай мовчки навчається в повній покорі. Жінці навчати не дозволяю, ні панувати над чоловіком, але нехай перебуває в мовчанні. Бо Адам був створений першим, а потім Єва. І не Адам спокусився, а жінка, будучи спокушена, потрапила в переступ. Та спасеться вона народженням дітей, якщо буде перебувати у вірі, любові та святості з розсудливістю (1 Тимофія 2:8–15).

Головний текст у Новому Заповіті, в якому розглядається роль жінок у поклонінні, це 1 Тимофія 2:8–15. Віддалений контекст Послання – належна поведінка в житті Церкви (1 Тимофія 3:15), а безпосередній контекст 2-го розділу стосується поклоніння, зокрема молитви (1 Тимофія 2:1, 8). При цьому контекст не обмежує поклоніння лише церковним зібранням, а охоплює загальне життя Церкви.

Павло підтверджує, що вести молитви всюди, де люди збираються для поклоніння, повинні дорослі чоловіки (андрас). «Здіймаючи чисті руки» – це метонімія, фігура мови, коли молитовна поза позначає саму молитву. Їхні молитви повинні походити від їх святого життя. З іншого боку, жінок закликають зосередитися на відповідному одязі та покорі. Зверніть увагу на контраст, встановлений у цьому уривку: чоловіки мають бути святими, духовними лідерами у поклонінні, тоді як жінки мають бути скромними та непоказними. «Мовчання» і «покора» в цьому уривку стосуються конкретно застосування духовної влади над дорослими чоловіками в Церкві. Таким чином, Павло наказував жінкам не навчати або будь-яким іншим чином мати владу («панувати») над чоловіками в поклонінні.

Але чому натхненний апостол наклав такі обмеження на християнок? Чи його спонукала до цього культура того часу? Чи Павло просто пристосовувався до неосвіченого, ворожого оточення, намагаючись виграти час і звести до мінімуму розхожі упередження, поки він не зможе навчити їх євангелія? Зовсім ні! Святий Дух зазначив причину для таких обмежень, яка виходить за межі будь-якої культури та країни. Як записав її Павло, жінки не повинні проявляти духовну владу над чоловіками, оскільки Адам був створений першим, а потім Єва. Це визначає суть Божої волі щодо функцій та взаємовідносин між чоловіками та жінками.

Павло цим каже, що Божий відвічний задум для людського роду передбачав створення спочатку чоловіка на знак його обов’язку бути духовним лідером у своєму домі. Він був створений, щоб бути головою або лідером у домі та Церкві. Таке його функціональне призначення. Жінка, з іншого боку, була особливо задумана та створена бути помічницею, але в жодному разі не нижчою за чоловіка. Бог міг створити жінку спочатку, але Він цього не зробив. Він міг створити і чоловіка, і жінку одночасно, але Він цього не зробив. Його дія мала на меті передати Його волю щодо взаємовідносин статей – чоловіка та жінки.

Ця особливість творіння пояснює, чому Бог дав духовне навчання Адаму ще до створення Єви, що передбачало визначений творінням обов’язок Адама навчати свою дружину (Буття 2:15–17). Це також пояснює, чому двічі сказано, що жінка була створена як «помічниця, подібна йому», тобто підходяща для чоловіка (Буття 2:18, 20). Це пояснює, чому текст Буття чітко вказує на те, що в унікальному сенсі жінка була створена для чоловіка, а не навпаки. Це пояснює, чому Бог привів жінку «до чоловіка» (Буття 2:22), знову ж таки, ніби вона була створена «для нього», а не навпаки. Адам підтвердив це розуміння, сказавши: «Жінка, яку Ти дав, щоб була зі мною» (Буття 3:12). Це пояснює, чому Павло будував свою аргументацію на основі цієї відмінності: «…чоловік не був створений задля жінки, але жінка – задля чоловіка» (1 Коринтян 11:9). Це далі роз’яснює передбачену владу чоловіка над жінкою в тому, що він назвав її (Буття 2:23; 3:20). Євреї розуміли цей божественно створений порядок речей, виявлений через практику первородства – важливість первістка чоловічої статі. Створення Богом спочатку чоловіка мало на меті передати людям встановлений порядок влади/підкорення в межах людського роду (пор. 1 Коринтян 11:8).

Зверніть увагу, що Павло докладно розкрив цей принцип у 1 Тимофія 2:14, надавши приклад того, що може статися, коли чоловіки та жінки порушують початковий задум Бога. Коли Єва проявила духовну ініціативу над своїм чоловіком, а Адам не зміг проявити лідерство та духовну владу над своєю дружиною, сатана зміг зруйнувати їх дім і спричинити входження гріха у світ (Буття 3). Зазначаючи, що жінка «була зведена», Павло не мав на увазі, що жінки легковірніші за чоловіків. Радше, коли чоловіки чи жінки неспроможні залишатися в межах своїх створених функцій, а натомість втручаються в божественно призначені ролі та діють усупереч їм, за цим слідує духовна вразливість до гріха.

Оцінку Богом цього питання можна побачити в Його промові до цієї пари. Спочатку Бог звернувся до голови дому, чоловіка (Буття 3:9). Його подальше звернення до Єви підтвердило той факт, що вона не мала піддаватися схильності брати на себе керівництво в духовних справах, а натомість підкорятися владі свого чоловіка (Буття 3:16; пор. 4:4). Коли Бог сказав Адаму: «Оскільки ти послухав голосу своєї жінки…» (Буття 3:17), Він звернув його увагу на той факт, що Адам не спромігся здійснювати духовне керівництво і тим самим обійшов божественний порядок відносин між чоловіком і жінкою.

Павло закінчив свої настанови зауваженням про те, як жінки можуть уберегти себе від потрапляння в ту саму пастку присвоєння собі несанкціонованої влади: «…спасеться вона народженням дітей» (1 Тимофія 2:15). «Народження дітей» – це фігура мови, відома як синекдоха, у якій частина позначає ціле. Цією фразою Павло мав на увазі повноту жіночого обов’язку: жінки можуть уникати виконання незаконних функцій, зосереджуючись на функціях, призначених їм Богом, – завданнях, які виконуються з вірою, любов’ю, святістю та розсудливістю (тобто, самовладанням).

Деякі стверджують, що цей текст стосується чоловіків і дружин, а не чоловіків і жінок загалом. Однак контекст всього Послання стосується не дому, а Церкви (1 Тимофія 3:15). Також і використання множини без артикля в 2:9 і 2:11 говорить про жінок загалом. Нічого в цьому контексті не свідчить про те, що Павло мав на увазі лише чоловіків і дружин. Крім того, чи став би Павло забороняти дружинам брати на себе керівні функції в Церкві й дозволяти такі ролі незаміжнім жінкам?

СЛУЖИТЕЛЬКИ

Прихильники розширення ролі жінок у Церкві апелюють до текстів у Новому Заповіті, в яких ідеться про служительок (дияконис) Церкві. Лише два уривки натякають на таку «посаду»: Римлян 16:1–2 і 1 Тимофія 3:11. У Римлян 16:1 використано грецьке слово діаконос, перекладене як «служителька» («служебниця» у І. Огієнка та «служниця» в НПУ). Це невідмінюваний термін спільного роду (тобто може стосуватися чоловіків або жінок), який означає «той, хто служить»; він зустрічається в Матвія 20:26; 22:13; 23:11; Марка 9:35; 10:43; Івана 2:5, 9; 12:26; Римлян 13:4; 15:8; 1 Коринтян 3:5; 16:1; 2 Коринтян 3:6; 6:4; 11:15, 23; Галатів 2:17; Ефесян 3:7; 6:21; Филип’ян 1:1; Колосян 1:7, 23, 25; 4:7; 1 Солунян 3:2; 1 Тимофія 3:8, 12; 4:6.

У Новому Заповіті цей термін вживається в двох значеннях: як формальне позначення офіційної посади в Церкві, на яку можна призначити особу, яка відповідає певним вимогам, і як неформальний термін для позначення роботи особи, яка служить або доглядає. У Новому Заповіті є й інші слова, які мають як формальне, так і неформальне значення, зокрема «апостол», «старійшина» і «пастир». Для того щоб бути раціональним в аналізі цього питання, потрібно робити лише ті висновки, які підтверджуються доказами. Стосовно «дияконис» слід зробити висновок, що про них ідеться, лише коли контекст ясно показує, що розглядається саме посада.

У Посланні до римлян цивільний уряд («правитель») названо Божим «дияконом» (13:4), а Христа – «дияконом» юдеїв («обрізаних», 15:8). У 2 Коринтян Павло називає себе «дияконом» Нового Завіту (3:6) і «дияконом» Бога (6:4). Аполлос і Павло названі «дияконами» в 1 Коринтян 3:5. Очевидно, що це все приклади неформального використання терміну для позначення служіння або допомоги, що надається.

У контексті Римлян 16:1 ніщо не дає підстав для висновку, що Павло описував Фиву як офіційно призначену дияконису. Фраза Павла «наша сестра» позначає її приналежність до Церкви, а слово «служителька» вказує на особливі зусилля, які вона докладала в церкві в Кенхреях, де вона була активною й турботливою християнкою. Бути «служителькою церкви» означає формальне призначення на посаду не більше, ніж вираз в Колосян 1:25, де Павло назвав себе служителем церкви.

Деякі також заявляють, що слово, перекладене «допомагала» (16:2), передбачає формальне значення. Грецьке слово простатіс і правда може означати помічника в сенсі авторитетного головування, але воно має ту саму притаманну неясність, що й слово діаконос, оскільки також має формальне і неформальне значення. І оскільки у вірші прямо сказано, що Фива «допомагала» Павлу, слід мати на увазі саме неформальне значення, адже вона б не могла мати владу над Павлом. Навіть інші апостоли не могли мати владу над ним, оскільки його висока влада походила безпосередньо від Господа (1 Коринтян 14:37–38; Галатів 1:6–12; 2 Солунян 3:14). Тільки Христос мав владу над Павлом.

Насправді, в Римлян 16:2 використовується гра слів. Павло просив церкву «допомогти» (парістемі) Фиві, оскільки вона сама «допомагала» (простатіс) багатьом, у тому числі й Павлу. У той час як іменник чоловічого роду простатес може означати «лідер», іменник жіночого роду простатіс фактично означає «захисниця, покровителька, помічниця». Таким чином, Павло написав: «Допоможіть Фиві, оскільки вона допомогла іншим і мені». Вона турботливо, щедро, гостинно й віддано вносила свій вклад у Господню роботу. Павло віддавав їй величезну данину і публічно висловлював належну їй честь, але не визнавав за нею офіційної посади в Церкві.

Другий уривок, до якого зверталися у спробах знайти дозвіл на призначення дияконис у Церкві, це 1 Тимофія 3:11. У переліку кваліфікаційних вимог до дияконів Павло згадує жінок. Яких жінок? Чи мав Павло на увазі дружин служителів Церкви чи призначених жінок, тобто дияконис? Знову ж таки, використане тут грецьке слово ґюнайкас (від ґюне) не допомагає відповісти на це запитання, оскільки воно також має як формальне, так і неформальне значення. Воно може означати і «дружина», і просто «жінка». У 1 Посланні до Тимофія воно вживається в обох значеннях – як «жінка» (2:9–12, 14) і як «дружина» (3:2, 12; 5:9).

Проте п’ять контекстуальних аспектів допомагають з’ясувати значення уривка, що розглядається. По-перше, жінка не може бути «чоловіком однієї дружини» (3:12). По-друге, говорячи в 3:8–13 про дияконів-чоловіків, для Павла було б незвично переходити в середині обговорення на дияконис в одному вірші без будь-яких пояснень. По-третє, посилання на дружин церковних служителів було б доречним, оскільки сімейне поводження є кваліфікуючою вимогою (3:2, 4–5, 12). По-четверте, слово «також» (3:11) може просто означати, що дружини служителів повинні мати подібні чесноти, як і самі диякони, не маючи при цьому на увазі, що вони поділяють таке саме служіння (пор. 1 Тимофія 5:25; Тита 2:3). По-п’яте, відсутність присвійного родового відмінка зі словом ґюнайкас («дияконів» або «їх») не виключає дружин дияконів, оскільки жодне не вживається в інших випадках при описі чоловіків/жінок як чоловіків/дружин (Колосян 3:18–19; Ефесян 5:22–25; 1 Коринтян 7:2–4, 11, 14, 33; Матвія 18:25; Марка 10:2).

Існує недостатньо текстових доказів на підтвердження висновку про те, що в Новому Заповіті згадується посада диякониси. Крім Нового Заповіту, є лист Плінія, правителя Витинії, імператору Траяну, написаний близько 110 року нашої ери, в якому згадуються латиною двоє міністре. Цей термін має таку саму двозначність, що й діаконос. Пліній міг мати на увазі офіційних призначенців, або просто слуг. У будь-якому випадку, побіжне згадування цього слова необізнаним нехристиянином навряд чи є надійним доказом. Християнські історичні джерела того самого періоду при обговоренні церковної організації не згадують про існування жінок, призначених на офіційні посади.

Лише в кінці третього століття в сирійських Дідаскаліях ми знаходимо згадку про дияконис. Вони мали допомагати при хрещенні жінок, заходити в будинки язичників, де жили віруючі жінки, і відвідувати хворих (прислуговувати їм і обмивати їх). Повністю сформований церковний чин дияконис з’являється лише в IV–V століттях. Знову ж таки, їхні обов’язки полягали в охороні дверей, допомозі при хрещенні жінок та виконанні іншої роботи з жінками27. Тих, хто наполягає на призначенні дияконис і розширенні ролі жінок сьогодні, навряд чи задовольнили б такі завдання.

Навіть якби жінки й були дияконисами в новозавітній Церкві, вони все одно не займали б жодної керівної чи владної посади порівняно з чоловіками. Їх не можна було призначати старійшинами. Якщо в Дії 6:1–5 йдеться про призначення дияконів (вживається дієслівна форма) в Єрусалимській церкві28, то всі вони були чоловіками, і їхнє особливе завдання передбачало розподіл фізичної допомоги вдовам.

Доказів просто бракує. Продемонструвати існування чину дияконис у Новому Заповіті неможливо. Ті, хто наполягає на створенні такого інституту, роблять це без авторитетної підтримки Святого Письма.

Наостанок слід сказати про те, що повинні пам’ятати і чоловіки, і жінки: біблійне вчення про різницю в ролях жодним чином не означає різницю в гідності, цінності чи здібностях. Послання до галатів 3:28 («немає чоловічого роду, ні жіночого»), 1 Тимофія 2:15 («спасеться вона») і 1 Петра 3:7 («співспадкоємці благодаті життя») показують, що чоловіки і жінки є рівними як особистості та мають рівний статус спасіння. Жінки часто перевершують чоловіків талантами, інтелектом і здібностями. Жінки не нижчі від чоловіків, як Христос не нижчий від Бога, громадяни не нижчі від Президента або члени Церкви не нижчі від старійшин. Роль жінок у Церкві не є питанням контролю, влади чи гноблення, а питанням підпорядкування всіх людей волі Бога. Це питання готовності Божих створінь, чоловіків і жінок, підпорядкувати себе божественному порядку щодо статей. Означена в Біблії різниця стосується суто функції, призначених завдань і сфери відповідальності. Тож, для нас питання полягає в тому, наскільки ми готові вписатися в Божий порядок.

ВИСНОВОК

В американському суспільстві вже понад сорок років відбувається масова переоцінка цінностей і переорієнтація моральних і духовних стандартів. Одним із аспектів цього багатогранного стирання та розмивання біблійних цінностей є просування фемінізму. Фактично всі сфери американської культури зазнали цього впливу, включаючи Церкву. Тих, хто чинить опір цим «інноваціям», вважають закоснілими прихильниками традицій, стійкими до змін, вузьколобими, шовіністично налаштованими тощо, ніби вони не мають права триматися чесних, неупереджених, досліджених переконань щодо таких питань.

Якби Біблія дозволяла жінкам мати повний доступ до керівних посад у Церкві, жоден чоловік не повинен був мати жодної особистої антипатії до цього. Дійсно, багато талановитих, благочестивих жінок мають здібності та таланти, які дозволили б їм перевершити багатьох чоловіків-лідерів у поклонінні Церкви сьогодні. Однак Біблія проголошує незмінну, вічну волю Бога щодо цього питання. За цими словами нас судитимуть (Івана 12:48). Давайте всі будемо смиренно й покірно схилятися перед небесним Богом.

ХТО ТАКІ «ЦЕРКВИ ХРИСТОВІ»?

Іван Хреститель проголосив, що Царство Небесне наблизилося (Матвія 3:2). Ісус оголосив Своїм учням, що збудує Свою Церкву і дасть їм ключі Царства (Матвія 16:18–19). Крім того, Ісус сказав, що деякі з тих, що стояли в Його присутності, не зазнають смерті, доки не побачать Боже Царство, що прийшло в могутності (Марка 9:1). Никодиму Ісус пояснив, що він мав «народитися згори», тобто «від води та Духа», щоб увійти в Царство Боже (Івана 3:5). Після Свого розп’яття і воскресіння Ісус наказав апостолам піти по всьому світу і проповідувати євангеліє всьому творінню. Хто повірить і охреститься, буде спасенний (Марка 16:16).

Ці тексти складають основу важливих подій, про які розповідає 2-й розділ Книги Дії. У цьому ключовому уривку йдеться, як Ісус виконав Свої обіцянки. Євангеліє було проповідувано, близько 3000 людей почули його й охрестилися, і так народилася Христова Церква. Це був приблизно 30 рік нашої ери. Місцем подій було місто Єрусалим. На пряме виконання багатьох пророцтв Старого Заповіту, в тому числі Ісаї 2, Даниїла 2, Йоіла 2 і Михея 4, Ісус заснував Свою Церкву.

Церкви Христа сьогодні повинні бути відтворенням Церкви Христа, описаної в Новому Заповіті, починаючи з Дії 2. У Біблії помітні кілька характеристик, які допомагають зрозуміти, що потрібно, щоб бути Церквою Христа.

По-перше, розглянемо, що робили люди в першому столітті, щоб стати членами Церкви Христа. Почувши проповідь євангелія в Єрусалимі в день П’ятидесятниці, люди запитали апостолів, що їм потрібно робити. Петро відповів: «Покайтеся, і нехай охреститься кожний з вас в Ім’я Ісуса Христа на прощення ваших гріхів» (Дії 2:38). Це було виконанням слів Ісуса: «Хто повірить і охреститься, буде спасенний» (Марка 16:16).

Той самий процес знову і знову зображено в Книзі Дії. «Коли повірили Пилипові, який благовістив про Боже Царство й Ім’я Ісуса Христа, то охрестилися і чоловіки, і жінки. Повірив і сам Симон; охрестившись, він постійно перебував з Пилипом» (Дії 8:12–13). У цьому ж розділі Пилип проповідував про Ісуса ефіопському євнуху. Побачивши воду, євнух наполягав на тому, щоб охреститися. Пилип відповів, що він зможе це зробити, якщо повірить.

Корнилій почув євангельську звістку, увірував і охрестився (Дії 10). Лідія почула цю звістку, увірувала й охрестилася (Дії 16). У тому ж розділі в’язничний сторож із Филип почув слово Господа і негайно охрестився тієї ж години ночі. Багато коринтян почули слово, увірували й охрестилися (Дії 18:8). Деякі мешканці Ефеса послухали проповідь Павла, увірували й охрестилися (Дії 19:4–5). Сам Павло почув слово і охрестився, щоб обмити свої гріхи (Дії 9 і 22).

Решта Нового Заповіту підтверджує цю процедуру, як стати християнином. Павло нагадував римським християнам, що вони хрестилися в Ісуса Христа, в Його смерть, і були виправдані від гріха, щоб жити в оновленні життя (Римлян 6:1–7). Він писав коринтянам, що в день свого хрещення вони були хрещені в одне тіло, яким є Церква Христа (1 Коринтян 12:13). Він писав християнам Галатії, що вони хрестилися в Христа і таким чином зодягнулися в Нього (Галатів 3:27). Петро підтримав таке саме розуміння, заявивши, що людина спасається в момент хрещення, оскільки саме тоді віруючий отримує переваги воскресіння Христа (1 Петра 3:21).

З огляду на ці тексти Святого Письма, в першому столітті люди ставали християнами так само і в той самий момент, коли ставали членами Христової Церкви. Люди чули звістку про спасіння та Божу волю щодо їхнього життя. У них зароджувалася віра в Бога і Христа (і вчення про Них), вони каялися у своїх гріхах, визнавали ім’я Христа своїми устами, а потім хрестилися (зануренням у воду) на прощення гріхів (Римлян 10:9–10; Колосян 2:12; Євреїв 10:22). Хто такі Церкви Христові? Це ті Церкви, які практикують той самий план спасіння, який викладено в Новому Заповіті.

По-друге, розглянемо, якою була організація або структура Церкви згідно Нового Заповіту. Кожна місцева громада була незалежною та автономною. Не було ні ієрархії, ні земного центру. Кожна місцева церква була безпосередньо підпорядкована Христу (Колосян 1:18). Церкви Христа не мали синодів, рад чи зборів, які б встановлювали політику чи надавали керівні вказівки29. Кожна окрема місцева громада була самоврядною та повністю автономною.

За новозавітним ученням, у кожній із цих церковних громад чоловіки, які відповідають критеріям, зазначеним у 1 Тимофія 3 і Тита 1, за рішенням членів церкви призначалися старійшинами. Інші назви цього служіння в Новому Завіті – пресвітери, єпископи, пастирі та наглядачі (Тита 1:5, 7; Дії 20:17, 28; 1 Петра 5:1–2). Згідно вчення Нового Заповіту, на це служіння мають бути призначені двоє або більше кваліфікованих чоловіків. Церкви в Новому Заповіті завжди мали кілька старійшин над однією громадою (Дії 20:17; Филип’ян 1:1; Тита 1:5), які мали владу наглядати за місцевою церквою. Вони «пасли» і піклувалися про членів своїх церковних громад (Євреїв 13:17; 1 Петра 5:1–4). У Новому Заповіті назва «пастор» стосувалася не проповідника, а старійшини.

У Церквах Нового Заповіту також були призначені диякони, які також мали відповідати певним вимогам, даним Богом (1 Тимофія 3:8–13). На дияконів було покладено обов’язки та завдання, пов’язані з задоволенням потреб громади (Дії 6:1–6; Филип’ян 1:1). Крім старійшин і дияконів, церкви в першому столітті мали вчителів, проповідників і євангелістів (Ефесян 4:11; 2 Тимофія 4:5; Якова 3:1), які навчали християнської доктрини християн і проповідували її нехристиянам. Християнки навчали Біблії жінок і дітей (Тита 2:4). Усі християни разом брали участь у роботі та поклонінні Церкви, намагаючись прославляти Бога у своєму житті.

Починаючи з першого століття, в організації та управлінні Церквою з’явилося багато імпровізацій. Але, якщо коротко, згідно з Новим Заповітом проста структура Христової Церкви складалася зі старійшин, які «пасли» Боже стадо, дияконів, які служили громаді, проповідників і євангелістів, які проголошували євангеліє, і всіх інших членів місцевої громади, які працювали та поклонялися під наглядом старійшин. Хто такі Церкви Христові? Це ті церкви, які дотримуються цього простого формату церковної організації, викладеному в Новому Заповіті.

По-третє, як позначити Церкву Христову? Під якими біблійними іменами має бути відомий Божий народ? У Новому Заповіті чітко сказано, що група спасенних людей називалася «Христова Церква» (Римлян 16:16). Пам’ятайте, що Ісус Сам заявив, що збудує Свою Церкву (Матвія 16:18). Отже, Церква належить Христу, Який є Головою тіла (Ефесян 1:22–23). Іноді Його Церкву називали просто «церквою» (наприклад, Дії 8:1). Слово «церква» просто означає «покликані» і стосується того факту, що християн було покликано з цього світу в Царство Христа.

Іноді Христову Церкву називали «Царством» (Матвія 16:19), «Царством Божим» (Марка 9:1; Івана 3:5), «Царством Небесним» (Матвія 18:3), або «Царством Його улюбленого Сина» (Колосян 1:13). Ми також знаходимо назву «Божа Церква» (1 Коринтян 1:2) і «Церква Бога Живого» (1 Тимофія 3:15) – що безсумнівно є відсилкою на божественність Ісуса як її Володаря. Ми також зустрічаємо назву «Христове тіло» (Ефесян 4:12), а також кілька інших назв. Але зауважте, що багато назв, які люди дали своїм релігійним групам, не зустрічаються в Новому Заповіті. Церкви Христові – це ті, які прагнуть відповідати Святому Письму за назвою.

Те саме стосується і назви членів церкви. Основне ім’я, під яким слід знати членів церкви, – це просто «християни» (Дії 11:26; 26:28; 1 Петра 4:16; Ісаї 62:1–2). Це ім’я вказує на приналежність до Христа. Інші імена – це «учні» (Дії 20:7), «святі» (1 Коринтян 1:2), «брати» (1 Коринтян 15:1), «сини Божі» (Римлян 8:14), «діти Божі» (1 Івана 3:1), «священики» (1 Петра 2:9) і кілька інших назв. Це біблійні імена.

А як щодо багатьох релігійних титулів і найменувань, які використовуються сьогодні? Поняття духовенства є чужим для Нового Заповіту. Проповідниками в Новому Заповіті були просто християни, які готувалися навчати інших. Їх не виділяли в особливий клас релігійних служителів. Вони не отримували спеціальних титулів, таких як «преподобний», «Ваша святість» або «отець» (Матвія 23:9). Такі титули придумані людьми і служать лише для того, щоб здобувати похвалу людей, тоді як насправді вся хвала належить Богу (Луки 4:8).

Четвертою характерною ознакою тіла Христа в Новому Заповіті є відсутність придуманих людьми правил. Наприклад, Церкви Христові не мали офіційних символів віри, церковних посібників чи віровчень, які члени церкви повинні були підписувати. Єдиним авторитетним документом, який керував вірою та практикою церкви, було Боже Слово. Біблія представляє себе як натхненне, безпомилкове, непогрішиме Слово Бога – єдиний надійний путівник, який допоможе провести людей через це життя на небеса. Хто такі Церкви Христові? Це ті церкви, які звертаються лише до Біблії за керівництвом.

П’ятим і останнім аспектом Христової Церкви в Новому Заповіті є її богослужіння. Церкви Христа відтворювали просте новозавітне поклоніння – не більше і не менше. Дослідження Нового Заповіту виявляє, що церкви першого століття виконували низку дій під час недільного поклоніння. По-перше, вони збиралися разом із важливою метою – прийняти Вечерю Господню, яка складалася з прісного хліба та виноградного соку як символів тіла і крові Христа, принесених на хресті (Матвія 26:26–29; Дії 20:7; 1 Коринтян 10:16–21; 11:20–34). Християни приймали Вечерю Господню щонеділі і лише в неділю. По-друге, рання Церква молилася разом (Дії 2:42; 1 Тимофія 2:1–8). По-третє, християни разом співали релігійні гімни (Ефесян 5:19; Колосян 3:16). По-четверте, вони вивчали Біблію – або під час публічного читання Святого Письма або за вченням проповідника чи вчителя (1 Тимофія 4:13; 2 Тимофія 4:1–4; Тита 2:15). Нарешті, християни жертвували свої гроші в перший день тижня у скарбницю, з якої могла виконуватися Господня робота (1 Коринтян 16:1–2).

Новозавітне поклоніння є надзвичайно простим і невибагливим – вільним від реклами та блиску, які люди часто вигадують. Хто такі Церкви Христові? Це ті церкви, які відновили просте новозавітне поклоніння у своїх громадах. Вони збираються разом кожного першого дня тижня і спілкуються навколо Господнього Столу; разом співають псалми, гімни, духовні пісні; вони жертвують від своїх статків, щоби робота Церкви продовжувалася; вони разом моляться і разом вивчають Слово Боже.

Члени церков, які належать до Христа, звичайно, не досконалі – як і в першому столітті Церкви Христа складалися з недосконалих людей. Але структура новозавітної Церкви була встановлена. Отже, будь-хто може бути просто християнином – членом Церкви, описаної в Новому Заповіті, Христової Церкви. Усі люди всюди можуть стати членами Церкви, про яку розповідає Новий Заповіт і яку Ісус придбав Своєю кров’ю (Дії 20:28), і зрештою будуть спасенні (Ефесян 5:23).

16:24 aNU-текст опускає цей вірш.
16:27 aУ M-тексті Римлян 16:25–27 поміщено після Римлян 14:23.
[16:26] Дивіться Спеціальний розділ на стор. 685.