1 до Коринтян (2: Сучасні чудеса)

СУЧАСНІ ЧУДЕСА, ГОВОРІННЯ ІНШИМИ МОВАМИ ТА ХРЕЩЕННЯ СВЯТИМ ДУХОМ

Численні релігійні групи зазвичай заявляють про допомогу Святого Духа в їхньому житті. Відомі релігійні теле-проповідники сміливо проголошують, що перебувають під активним впливом Святого Духа під час своїх виступів. За їхніми словами, Святий Дух розмовляє з ними особисто, миттєво зцілює глядачів і уможливлює їхнє нестримне говоріння «невідомою мовою». Усе це вони називають «позитивним доказом» свого хрещення Святим Духом. Чи чудеса все ще трапляються? Чи можуть люди сьогодні говорити іншими мовами? Чи Бог у ХХІ-му столітті відміняє дію законів природи та чудесним чином зцілює людей?

Пророк Ісая сказав: «Ходіть же, і посперечаймося» (тобто, поміркуємо, 1:18). Абсолютно важливо досліджувати Святе Письмо, а не наші почуття, власний досвід або гадані випадки в чиємусь житті. Єдиний певний підхід – дослідити, чого навчає Біблія. Тому треба запитати: «Чи я щиро вірю, що Біблія є Словом Божим?» Відповіді на критичні питання, пов’язані з людським існуванням, вимагають від кожної людини готовності проводити час у вивченні Біблії, щоби «правильно пояснювати Слово істини» (2 Тимофія 2:15, НПУ). Потрібно «досліджувати Писання» (Дії 17:11). Потрібно бути чесними і мати бажання слідувати за доказами. Якби вам довелося вибирати між тим, що, на вашу щиру думку, ви пережили або побачили на власні очі, і тим, що насправді говорить Біблія, що б ви вибрали? Ви повинні запитати себе: «Чи я чесно прийму те, що написане Боже Слово каже щодо чудес?» Якщо так, тоді давайте розглянемо, чого навчає Біблія з цього питання.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧУДА

Перш за все треба з’ясувати, що таке «чудо» насправді. У якому значенні Біблія вживає це слово? Для позначення надприродної (на відміну від природної) діяльності в Біблії використовуються три головні терміни: 1) «чудо» (дінаміс); 2) «знамення», або «ознака» (семейон) і 3) «диво» (терас). Усі три терміни зустрічаються разом у Дії 2:22, Євреїв 2:4 і 2 Коринтян 12:12. Пов’язані з ними слова – це «діло» (ерґон) і «прояв сили» (кратос). В Біблії створене диво означало, що Бог діяв поза законами природи. За визначенням знавця грецької мови В.Е. Вайна, слово «чудо» (дінаміс) використовується в Новому Заповіті на позначення «діл надприродного походження та характеру, які не можуть бути зроблені природним чином і засобами». Отфрід Гофіус зазначив, що «знамення» (семейон) «суперечить природному ходу речей» і, так само, «диво» (терас) стосувалося подій, які «суперечать упорядкованій єдності процесів природи». Таким чином, чудо в Біблії – це не просто дивовижна, неймовірна, надзвичайна чи незвичайна подія (наприклад, народження дитини, поява квітки чи ледве уникнення нещасного випадку). Чудо в Біблії було надприродною подією, яка суперечила звичайному ходу речей в природі. Однак чудесні події не слід плутати з провіденціальними, коли Бог діє в межах звичайних природних процесів.

ПРИЗНАЧЕННЯ ЧУДЕС

По-друге, абсолютно важливо визнавати мету чудес. У Новому Заповіті чудеса виконували функцію підтвердження. Коли натхненний промовець проголошував Боже Слово, Бог підтверджував або підкріплював слова промовця, наділяючи його здатністю творити чудеса. Про цей факт досить ясно свідчать багато уривків Нового Заповіту. Наприклад, апостоли «пішли і проповідували всюди, а Господь допомагав і стверджував слово чудесами, які його супроводжували» (Марка 16:20). Автор Послання до євреїв запитував: «як ми уникнемо її [відплати], коли знехтуємо таким великим спасінням? Воно мало початок у проповіді Господа і було підтверджене нам тими, хто почув. А Бог свідчив ознаками і чудесами, різноманітними проявами сили і дарами Святого Духа згідно зі Своєю волею» (Євреїв 2:3–4). Оповідаючи про перше проголошення євангелія самарійцям, Лука написав: «А натовпи людей прислухалися до того, що говорив Пилип, і однодушно приймали почуте, бо бачили чудеса, які він чинив» (Дії 8:6). Апостоли молилися Богу: «…дай Своїм рабам з усією сміливістю говорити Твоє слово. Коли простягнеш Свою руку для оздоровлення, ознак і чудес» (Дії 4:29–30).

Ці та багато інших уривків (Дії 13:12; 14:3; 15:12; Римлян 15:18–19; 1 Коринтян 2:4; 1 Солунян 1:5; пор. Вихід 4:30) показують, що метою чудес було підтвердити та засвідчити істинність усного слова/проповіді як Слова Божого. Чудеса узаконювали та підтверджували вчення Божих посланців, на відміну від багатьох лжевчителів, таких як Симон (Дії 8:9) або ворожбити фараона (Вихід 7:11), які намагалися ввести людей в оману.

Навіть чудеса, які творив Ісус, мали на меті підтвердити Його заяви про божественність. Розглянемо два приклади: 1) використовуючи паралельний термін «діла» (ключове слово в Євангелії від Івана), Ісус зауважив Пилипу: «Хіба ти не віриш, що Я є в Отці, й Отець є в Мені? Слова, які Я кажу вам, не від Себе кажу. Отець, Який у Мені перебуває, – Він і творить ті діла. Вірте Мені, що Я в Отці, а Отець у Мені. Якщо ж ні, то через Мої діла повірте [Мені]» (Івана 14:10–11). 2) Никодим сказав Ісусу: «Равві, знаємо, що Ти прийшов від Бога як Учитель, бо ніхто не може робити таких чудес, які Ти робиш, коли би Бог не був з ним» (Івана 3:2). Цей принцип багато разів повторюється в Новому Заповіті (Івана 2:23; 5:36; 6:14; 7:31; 10:37–38, 41–42; 20:30 31; Дії 2:22). Іншими словами, Ісус робив знамення та чудеса, щоб довести Свою божественну сутність і таким чином підтвердити автентичність Свого послання. А Його послання, у свою чергу, породжувало віру в тих, хто вірив Його вченню (Римлян 10:17). Ось незмінна послідовність, представлена в Святому Письмі: знамення → слово → віра. Знамення підтверджували Слово, яке було представлено слухачам, і в них зароджувалася віра, коли вони приймали це Слово.

Чудовою демонстрацією цього процесу є описане Лукою навернення римського проконсула Сергія Павла. Ворожбит Еліма намагався перешкодити зусиллям Павла проповідувати Сергію Павлу євангеліє. Тож Павло вчинив чудо, осліпивши Еліму. Далі Лука записав: «Тоді проконсул, побачивши, що сталося, повірив, дивуючись вченню Господа» (Дії 13:12). Цілком можна було б очікувати прочитати в тексті, що Сергій був вражений чудом, яке зробив Павло. Але Лука точно повідомив про ситуацію: чудо, яке вчинив Павло, привернуло увагу Сергія Павла, змусивши його визнати божественне походження євангельської звістки Павла. Ця звістка, у свою чергу, породила в проконсулі віру – відповідно до того, що Павло пізніше написав християнам у Римі, що віра приходить через слухання Слова Христа (Римлян 10:17). Знову і знову в Новому Заповіті спостерігається тісний зв’язок між здійсненням чудес і проповідуванням Слова Божого (Марка 6:12–13; Луки 9:2, 6).

Однак, деякі люди стверджують, що існують інші причини для божественного зцілення та говоріння іншими мовами. На їх переконання, вміння розмовляти іншими мовами є ознакою високої духовності людини. Інші кажуть, що чудесні зцілення служать єдиній меті – одужанню віруючого – і є простим актом милосердя, щоб полегшити його біль і страждання. Вони стверджують, що Бог не хоче, щоб ми страждали, і тому зцілює нас лише для того, щоб полегшити наш біль у цьому житті, тому що ми Його діти.

Стосовно першого твердження – у своїх застереженнях до церкви в Коринті, Павло наполягав, що людина, яка може говорити іншими мовами, не була духовно вищою за ту, яка не мала такої здатності. Більше того, той, хто мав здатність розмовляти іншою мовою, мав правильно використовувати свій дар, щоб допомагати іншим (1 Коринтян 14:6, 9, 12, 19). Цей дар робив його духовно вищим за інших не більше, ніж будь-який інший дар, яким володів будь який інший член церкви, – незалежно від того, була ця здатність чудодійною чи ні (1 Коринтян 12:11–27). Здатність розмовляти іншими мовами було просто однією чудодійною ознакою серед багатьох інших, дарованих Богом незалежно від духовного статусу того чи іншого члена церкви, не кажучи вже про його духовну вищість над іншими християнами (1 Коринтян 12:7–11, 28–30).

Стосовно другого твердження – звичайно, співчуття Бога було очевидним, коли люди отримували чудесне зцілення в новозавітні часи. І, звичайно, полегшення страждань було б побічним ефектом такого зцілення. Але Біблія навчає, що полегшення страждань не було єдиною метою чудес. Інакше, чому Бог не зцілює кожного християнина від будь-якої хвороби чи недуги? Смерть і гріх увійшли у світ внаслідок людському вибору, і Бог дозволяє обставинам, спричиненим людськими рішеннями, йти своїм ходом. Насправді Біблія попереджає християн, що вони можуть зазнати різного роду труднощів, спротиву, спокус і страждань (1 Коринтян 10:13; 2 Тимофія 3:12; 1 Петра 4:12–17). Якщо чудеса в першому столітті мали на меті покращити чиєсь здоров’я чи фізичне благополуччя, то Ісус і апостоли не справились зі своєю місією, тому що залишили незціленими мільйони хворих і вмираючих! Ісус зцілив лише малу частину хворих у Палестині та небагатьох людей за межами цього крихітного географічного регіону. По суті, можна було б навіть зробити висновок, що Боже співчуття поширювалося не на всіх. Але Біблія стверджує, що Бог любить увесь людський світ (Івана 3:16; Римлян 5:8). Отже, головною метою чудес не був ані прояв Божого співчуття, ані полегшення болю, хвороб і страждань людей.

Звичним запереченням на ці спостереження висувається думка про те, що люди не отримують чуда сьогодні, тому що «не мають достатньо віри». Але такі заяви не мають підтвердження в Біблії. Дійсно, в Новому Заповіті відзначається віра деяких людей, яка в них була до здійснення чуда (Марка 5:34). Однак це не означає автоматично, що віра була необхідною передумовою для отримання цього чуда. А для багатьох людей віра взагалі не була обов’язковою умовою. Наприклад, усі ті, кого воскресили з мертвих, очевидно, ніяк не могли «мати віру» (Івана 11:44). Також і біснуваті не мали віри до свого зцілення, оскільки не були при своєму розумі (Луки 9:42; 11:14). Чоловік, сліпий від народження, насправді навіть не був певен щодо особи Ісуса (Івана 9:11–12, 17, 25, 35–36). Чоловік, якого зцілив Ісус біля купальні, насправді навіть не знав, хто його зцілив (Івана 5:13). Одного разу Ісус зцілив розслабленого, побачивши не його віру, а віру його товаришів (Марка 2:5). Додаткові тексти вказують на те, що від багатьох людей, які отримали переваги чудес, не вимагалося мати віру (Луки 13:12; 14:4; Дії 3:1–10).

Але вірно і протилежне. Були люди, які мали віру, але не отримали зцілення від своїх хвороб. Апостол Павло очевидно мав велику віру, але у нього була «недуга» настільки болюча, що він називав її «колючкою в тілі» та «посланцем сатани» (2 Коринтян 12:7–10). Проте його щирі молитви до Бога про полегшення страждань не привели до його зцілення. Тимофій був вірним і ревним слугою Господа, але мав «часті хвороби» і такі серйозні проблеми зі шлунком, що Павло навіть згадував про це у своєму натхненному посланні. Та замість того, щоб просто зцілити його чи наказати йому «молитися про зцілення», Павло порадив йому вживати «трохи вина» (1 Тимофія 5:23). Інший співробітник і супутник Павла в його місіонерських подорожах, Трохим (Дії 20:4: 21:29), змушений був залишитися в Мілеті через свою хворобу (2 Тимофія 4:20). Епафродит був надзвичайно цінним служителем у Царстві Христовому, так що Павло казав про нього як про «мого брата, помічника і співвоїна … і служителя в моїй потребі» (Филип’ян 2:25). Але коли він захворів «і був при смерті» (Филип’ян 2:27, 30) – ймовірно, через свою виснажливу діяльність у Царстві та служіння Павлу – Павло не зцілив його. Ці приклади показують, що особиста віра не була передумовою для отримання чуда в першому столітті. Чудеса були напряму пов’язані з підтвердженням проповіді Слова Божого.

Але як бути з тими віршами, які, схоже, вказують на те, що віра справді мала певний вплив на здійснення чуда? Наприклад, коли Матвій зауважив, що Ісус, прийшовши у Свою батьківщину, «не зробив там багатьох чудес через їхнє невірство» (Матвія 13:58)? Зауважте також, що текст навряд чи співвідносить наявність чуда з наявністю віри, адже зрештою, слово «багатьох» означає, що все ж деякі чудеса були здійснені, навіть попри переважання невіри. Отже, Матвій мав на увазі те, що коли Ісус зробив кілька чудес на підтвердження Своїх заяв про божественність, ці докази були відкинуті, й тому для Христа було б зайвим пропонувати їм будь які подальші чудесні демонстрації. Ісус просто робив те, що наказував дванадцятьом: «І коли б у якомусь місці не прийняли вас і не послухали вас, то, виходячи звідти, обтрусіть пил з ніг» (Марка 6:11). Він також казав: «…не кидайте ваших перлин перед свинями» (Матвія 7:6). Якби творіння додаткових чудес підтвердило б Слово, Ісус би їх зробив.

Іван фактично вирішив це питання для неупередженого шукача істини, сформулювавши тему свого євангельського оповідання такими словами: «Багато інших чудес зробив Ісус перед Своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб, вірячи, життя мали ви в Його Ім’я» (Івана 20:30–31). Іван каже, що віра часто виникає після чуда, а не до нього, щоб отримати чудо! Вчення Нового Заповіту прямо суперечить твердженням про те, що чудеса відбуваються сьогодні. Лунають заяви, що людина повинна мати віру, перш ніж вона зможе отримати чудо, у той час як Новий Заповіт навчає, що чудеса здійснювалися на підтвердження божественного походження послання та/або особи промовця. А це послання, у свою чергу, породжувало віру в тих, хто його чув (Римлян 10:17). Отже, чудеса передували вірі. Навіть говоріння іншими мовами мало спонукати невіруючого прислухатися до послання (1 Коринтян 14:22).

Хорошим підсумковим текстом у Біблії, який точно визначає мету чудес, є випадок із вдовою з Сарепти, до якої Бог послав Іллю, щоб допомогти їм пережити голод під час правління царя Ахаба. Коли внаслідок важкої хвороби помер її син, Ілля повернув хлопчика до життя, воскресивши його з мертвих. Її слова підсумовують наслідок чуда: «Тепер же я пізнала, що ти є Божим чоловіком, і Господнє слово у твоїх устах правдиве!» (1 Царів 17:24). Це чудо виконало свою призначену мету: підтвердити, що Ілля, як справжній промовець єдиного істинного Бога, навчав Божого Слова.

ТРИВАЛІСТЬ ЧУДЕС

Ці спостереження допомагають усвідомити третій надзвичайно важливий аспект чудес: як тільки Бог відкрив всю інформацію, яку Він хотів зробити доступною для людства (і яка пізніше увійшла до книги, яку ми називаємо Новим Заповітом), потреба в чудесному підтвердженні усного Слова відпала. Тепер люди можуть звернутися до Нового Заповіту, написаного Слова Божого, і в результаті чесного та старанного вивчення його дійти висновку, що це Слово Боже. Багато сучасних проповідників і вчителів не в змозі визнати цей вирішальний біблійний фактор. Вони не спроможні визнати той факт, що чудеса абсолютно не потрібні. Оскільки мета чудес була досягнута, самі чудеса припинилися. До того ж і Біблія навчає, що чудеса більше не потрібні. У нас є все, що нам потрібно в цьому житті, щоб підтримувати себе фізично і духовно та догоджати Богові (2 Петра 1:3). Духовна зрілість тепер доступна кожній людині, яка вирішила отримати доступ до засобу досягнення цієї зрілості – написаного Слова Божого. Наполягати на тому, що ми потребуємо чудес і сьогодні, означає підривати та зневажати вседостатність Божого Слова (1 Коринтян 1:22; 2 Тимофія 3:16–17).

Найдетальніший опис феномену чудес у Новому Заповіті, включно з говорінням іншими мовами, зціленням і пророцтвом, міститься в 12, 13 і 14 розділах 1 Коринтян. Ці три розділи були написані для християн Коринту, тому що вони неправильно використовували чудесні дари та зловживали ними. Розділ 12 визначає чудеса; розділ 13 зазначає їх тривалість; розділ 14 пояснює їх розподіл. У 1 Коринтян 12 Павло стверджував, що тіло (Церква) має функціонувати гармонійно, правильно використовуючи чудодійні дари. У 1 Коринтян 13 Павло стверджував, що любов є кращою ознакою, ніж чудодійні дари. Зрештою, ці дари (такі як пророцтво, говоріння іншими мовами, надприродне знання тощо) припиняться, замовкнуть і зникнуть (13:8). Ці чудесні дари позначені в тексті словом «частково» (13:9–10). Це «часткове», або чудодійне, припиниться і зникне, коли настане «досконале». Але що означає це «досконале»?

Словом «досконале» перекладене грецьке слово телеіос. У цьому контексті «досконалий» не означає «безгрішний», як це зазвичай розуміє пересічна сучасна людина. Деякі, хто зрозумів це слово саме як «безгрішний» у цьому контексті, дійшли висновку, що це «досконале» стосується Ісуса, оскільки Він був єдиною досконалою (безгрішною) людиною. Інші тлумачення «досконалого» стосуються небес (єдиного ідеального місця, де немає гріха та недосконалості), або християнської зрілості та досконалої любові (в її ідеальному стані або якості). Але в цьому контексті Павло протиставляв не якості чи місця, а кількості – те, що було неповним і частковим (чудодійні дари), і те, що було повним і завершеним (повністю відкрите Слово Боже). Саме це значення можна побачити далі у визначенні грецького поняття телеіос – воно стосується чогось, що є зрілим або завершеним. В 1 Коринтян 13 Павло вжив це слово у формі середнього роду, маючи на увазі річ, а не особу – те, що, будучи завершеним або закінченим, замінить собою незавершене або часткове. Яків використовував слово телеіос для позначення вседостатності Божого Слова в його здатності досягти всього, що воно мало зробити (Якова 1:25). Вжите Павлом слово «досконале» стосувалося завершеного одкровення Божого або повністю розкритих писань Нового Заповіту. Одкровення Божої волі було повністю завершено з написанням останньої книги Нового Заповіту, Об’явлення Івана, до 100 року нашої ери.

Павло навів корисну ілюстрацію, щоб прояснити свою думку. Коли Церква володіла лише розрізненими частинками Божого одкровення, явленими через різні чудодійні дари та поступове створення натхненними авторами письмових документів Нового Заповіту в період між 57 і 95 роками нашої ери, вона не могла досягти повної духовної зрілості. І тому вона була як дитина (13:11), якій бракувало необхідних елементів для досягнення духовної зрілості. Проте, як тільки була відкрита повна Божа воля, яка стала Новим Заповітом, Церква вже мала засоби, щоб стати «дорослим чоловіком» (13:11). Як тільки Церква отримала доступ до повного написаного Божого Слова, засоби, за допомогою яких було дано це Слово (чудодійні дари), стали застарілими, марними, а отже, «відкинутими» (13:11). Зауважте також, що в цій ілюстрації Павло порівнював чудеса з «дитячим» (13:11). Іншими словами, чудеса були ніби духовним еквівалентом пустушок, які були необхідні, поки Церква перебувала в стані дитинства. Тепер, коли Церква має доступ до «повної істини» (Івана 16:13), використання різних мов та інших чудесних проявів у Церкві сьогодні можна порівняти з поверненням дорослої людини до поведінки немовляти.

У Посланні до ефесян Павло висловив по суті ті самі думки, що й у 1-му Посланні до коринтян. Чудеса – «дари», дані Христом (Ефесян 4:8) – мали тривати «аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Ефесян 4:13). З цього вірша випливають два важливі зауваження. По-перше, слово, перекладене як «аж поки», – це мехрі, яке використовувалося як сполучник для позначення кінцевої точки існування чудотворних чинів (згаданих у вірші 11), даних Христом як дари.

По-друге, фразу «єдність віри й пізнання Божого Сина» часто неправильно розуміють як посилання на остаточне об’єднання всіх віруючих у Христа. Але цей висновок не може бути правильним, адже і Святе Письмо, і здоровий глузд розвіюють таку думку. Повної єдності в християнському світі ніколи не буде. Ті, хто сповідує свою приналежність до християнства, перебувають у безнадійному стані роз’єднаності. Навіть зібрання Церкви першого століття не досягли повної внутрішньої єдності, як і зібрання Церкви після першого століття.

На відміну від цього тлумачення, зверніть увагу на використання означених артиклів перед словами «віра» і «пізнання» (в мові оригіналу). У контексті цього уривку Павло мав на увазі систему віри, яка так часто згадується в Новому Заповіті. Юда закликав адресатів свого послання «боротися за віру (з означеним артиклем)» (Юди 3). Павло цитував слова інших про себе: «…той, хто колись переслідував, тепер благовістить віру (з означеним артиклем), яку раніше нищив» (Галатів 1:23). Перших учнів закликали «залишатися у вірі (з означеним артиклем)» (Дії 14:22). Завдяки неодноразовим відвідуванням Павла Лікаонії «церкви зміцнювалися у вірі (з означеним артиклем)» (Дії 16:5).

Отже, «віра» і «пізнання» стосуються повного об’єму інформації, яка становить християнську релігію. Дійсно, вісьмома віршами раніше (Ефесян 4:5) Павло вже говорив про «віру» як про підсумок і повноту християнської доктрини, яка тепер міститься в Новому Заповіті. Чесне дослідження Біблії недвозначно підводить до висновку, що як тільки положення новозавітного християнства були відкриті людям, необхідність у чудодійному елементі відпала. Чудеса тривали, поки «віра» не була відкрита повністю. Вони виконали свою роль так само, як будівельні риштування під час зведення будівлі. Однак після завершення будівництва будівельні риштування знімають і викидають як непотрібні та зайві.

ДЕМОНСТРАЦІЯ ТА РОЗПОДІЛ ЧУДЕС

Фактичне використання чудодійних дарів християнами розглядається в 1 Коринтян 14. У цьому контексті Павло використав слово «дари» (харізмата, від харізма) у формальному значенні (наприклад, пневматіка), щоб позначити чудодійні здібності. У контексті цього розділу Павло приділив особливу увагу двом чудодійним дарам: пророцтву та говорінню мовами. У зв’язку з даром говоріння іншими мовами виникає кілька важливих моментів, які допомагають зрозуміти як тимчасову природу чудес, так і їхню непотрібність для прагнення та практики новозавітного християнства сьогодні.

Говоріння іншими мовами
По-перше, у 1 Коринтян 14 слова «чужою» (в перекладі І. Огієнка) або «іншою» (НПУ) стосовно мов виділені курсивом, оскільки вони не зустрічаються в оригінальному грецькому тексті (14:2, 4, 13–14, 19, 27). Додаючи ці слова, перекладачі намагалися допомогти читачеві, сподіваючись передати ідею, що мови, про які говорив Павло, були невідомі тому, хто говорив ними, тобто, що він не знав і не вивчав їх до цього. Він розмовляв такою мовою виключно завдяки Божому чудесному наділенню його цим даром. Але слово «чужа», звичайно, не мало на меті передати ідею про те, що ті мови були «чужі» або невідомі всім людям і були неземними, нелюдськими мовами.

По-друге, події, про які повідомляється на самому початку розвитку християнства (Дії 2), створили прецедент, який допомагає зрозуміти, що говорити іншою мовою означало не більше, ніж уміння розмовляти невідомою людською мовою (яку той, хто розмовляв нею, до цього не вивчав) з людьми з різних місць (партянці, мідянці, араби – Дії 2:9–11). Те, що детально описано в Дії 2, є тим самим явищем, про яке згадується в 1 Коринтян 14. Усі мови, про які йдеться в Біблії, були відомими людськими мовами (як правило, відомими тій аудиторії, до якої зверталися промовці), але які були невідомі тому, хто ними розмовляв, тобто не були попередньо вивчені ним.

По-третє, у Новому Заповіті просто немає такого поняття, як «екстатичне говоріння». Говоріння мовами, про яке йдеться в 1 Коринтян 14, передбачало говоріння людською мовою, а не незв’язне бурмотіння. Неупереджене читання розділу показує, що йдеться про відомі людям мови. Наприклад, Павло порівнював говоріння мовами з використанням сурми під час бою. Якби сурмач видавав сурмою незрозумілий звук, військові були б збентежені. Було вкрай важливо, щоб сурмач видавав належні ноти та тони, тобто значущу музичну «мову», щоб військо зрозуміло, яка команда подається (чи йти в атаку, вступати в бій чи відступати). Так і видавання звуків без сенсу не досягає самої мети говоріння мовою. Потім Павло заявив:

Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнатися, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер. Хоч справді є багато мов у світі, та жодна [з них] не без значення. Отже, якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить, а той, хто промовляє, – чужинцем для мене (1 Коринтян 14:9–11).

Павло очевидно мав на увазі людські мови – ті, що існують «у світі». Він передбачив сценарій, коли дві людини, які розмовляють різними мовами, намагаються спілкуватися один з одним. Якщо один говорить іспанською, а інший німецькою, то при спробі поспілкуватися один з одним кожен буде «чужинцем» для іншого. Жоден з них не зрозуміє, що намагався сказати інший. Звідси й потреба в здатності розмовляти іншою людською мовою, невідомою мовцеві, але відомою тому, з ким нею говорять.

Далі в цьому розділі Павло процитував пророцтво з Ісаї 28:11–12, де Бог погрожував ізраїльтянам, що через їхню неспроможність слухати Його (через слова, промовлені Його пророками), незабаром Він буде спілкуватися з ними мовою їхніх ассирійських завойовників, яких пошле проти них. Ця потужна ілюстрація передбачає той факт, що і в Ісаї, і в 1 Коринтян йдеться про людські мови. Процитувавши Ісаю, Павло робить висновок, що за Божим задумом інша мова була спрямована на невіруючих. Чому? Тому що це довело б невіруючому, що той, хто говорить цією мовою, не маючи природної здатності до цього, отримав від Бога здатність говорити мовою, якою розмовляє невіруючий. Невіруючий визнав би божественне походження здатності людини говорити цією мовою і був би готовий вважати почуті ним слова вказівками від Бога. Знову ж таки, в результаті дослідження 1 Коринтян 14 стає зрозумілим, що не існує контекстуального виправдання для висновку, що Біблія тут посилається на «екстатичну» мову, не кажучи вже про підтримку цієї практики.

Ангельські мови?
Але як щодо побіжної згадки Павлом «ангельських мов» у 1 Коринтян 13:1? Хіба це посилання не доводить, що говоріння іншими мовами може включати в себе й інші мови, окрім людських? По-перше, розглянемо роль, призначення та діяльність ангелів, описані в Біблії. Слово «ангел» (грецьке ангелос; єврейське малак) означає просто «посланець». Дійсно, ангели як у Старому, так і в Новому Заповітах виконували різну діяльність, окрім сповіщення Божих послань, зокрема: поклоніння Богу (Об’явлення 5:11–12); втішання, допомога та захист (Даниїла 6:22; Матвія 4:11; Луки 22:43; Дії 5:19; Євреїв 1:14) і виконання вироку, покарання та смерті (Матвія 13:49; Дії 12:23). Але все одно основне значення слова «ангел» – це посланець, той, хто передає усне повідомлення. Отже, ангели представлені в Святому Письмі спроможними спілкуватися людською мовою.

По-друге, яка логічна причина існує для людей розмовляти нібито «ангельською» мовою, яка відрізняється від людської? Яка була б духовна користь від цього? Біблія явно не передбачає, щоб люди спілкувалися з ангелами такою мовою, і ангелам не було б потреби спілкувався з людьми неземною мовою. Уся суть настанов у 12 – 13 розділах 1 Коринтян полягала в тому, щоб наголосити на необхідності значущої та зрозумілої взаємодії в Церкві. Оскільки Бог, за самою Своєю природою, ніколи не робив би нічого непотрібного чи легковажного, з цього випливає, що Він не дав би людині здатність говорити нелюдською мовою, адже така здатність не принесла би жодної користі! Біблія просто не пропонує ні обґрунтування, ні виправдання для ототожнення «ангельських мов» у 1 Коринтян 13:1 з деякими небесними, потойбічними, неземними мовами.

По-третє, якщо «ангельські мови» насправді стосуються відомих людських мов, то що мав на увазі Павло? Оскільки ангели були призначеними Богом речниками, вони, природно, виконували своє призначення так, щоби представляти Бога згідно Його наміру. Божі ангели посланці виконували б свій обов’язок таким чином, щоби отримати Боже схвалення. Іншими словами, ангели явно сформулювали б Боже послання настільки добре, наскільки це можливо (тобто ідеально). Коли Бог надихнув простих людей передати Його волю, Він інтегрував їх

освіту, стилістичні особливості та словниковий запас у їхні усні та літературні твори. Для ангелів не було б такої потреби – їхні послання не треба було б «фільтрувати» через людські надбання. Їхні проголошення були б втіленням і вершиною красномовства й ораторської майстерності.

Цілком зрозуміло, що Павло зовсім не протиставляв людські мови нелюдським. Перш ніж згадати про «ангельські мови», він згадав про «людські». Чому Павло сказав: «Коли я говорю людськими… мовами»? Зрештою, хіба цього не роблять усі дорослі люди? Кожна людина розмовляє принаймні однією людською мовою! Отже, Павло мав на увазі не здатність розмовляти людською мовою, а здатність розмовляти всіма людськими мовами. У Церкві першого століття ніхто не розмовляв усіма мовами. Насправді, текстові докази вказують на те, що більшість людей, які могли розмовляли іншими мовами, ймовірно, мали здатність розмовляти лише однією невідомою їм людською мовою, яку вони самі не розуміли, тому потребували натхненного перекладача (1 Коринтян 12:30; 14:26–28). Очевидно, Павло міг розмовляти більшою кількістю таких мов, ніж будь-хто інший (1 Коринтян 14:18). Якщо фраза «людські мови» стосувалася кількості людських мов (а не здатності розмовляти людською мовою), тоді фраза «ангельські мови» стосувалася б не здатності розмовляти ангельською мовою, а здатність розмовляти людськими мовами так, як ангели.

Отже, ось що намагався донести до них Павло: навіть якби той, хто володіє даром говоріння іншими мовами, міг розмовляти всіма відомими людськими мовами, і навіть якби він міг розмовляти цими людськими мовами так само ефективно, майстерно та досконало, як Божі ангельські посланці протягом історії людства, без любові ця здатність була би марною. Виходячи з такого розуміння тексту, Павло не протиставляв людську мову нелюдській, а охоплював як кількість (якби я міг розмовляти всіма людськими мовами), так і якість (якби я міг розмовляти ними ідеально) спілкування людською мовою.

Заслуговує на увагу ще один аспект щодо «ангельських мов». Навіть якщо цей вислів і стосується ангельських мов, які не є людськими, все одно ймовірно, що люди, які розмовляли іншими мовами, не вміли розмовляти такими мовами. Чому? Тому що Павло говорив гіпотетично й гіперболічно. Жодна людина (за винятком, можливо, Ісуса) ніколи не могла розмовляти всіма людськими мовами. Тому ці слова Павла створювали гіпотетичну ситуацію. Це було перебільшення фактів. Отже, слова Павла треба розуміти так: «Навіть якби я й міг розмовляти всіма людськими мовами, а я не можу…». Так само й жодна людина ніколи не могла розмовляти мовами ангелів. Тож Павло мав на увазі: «Навіть якби я й міг розмовляти ангельськими мовами, а я не можу…». Цей висновок додатково підтверджується віршем, який слідує за посиланням на «ангельські мови», де Павло використав дві додаткові гіпотетичні події: «І коли…осягнув усі таємниці й повноту знання» і «коли маю повноту віри, так що гори переставляю» (1 Коринтян 13:2). Але ніхто на землі (за винятком божества) не осягнув усіх таємниць і повноти знань, а також не мав віри, завдяки якій міг би буквально переставляти гори. Знову ж таки, Павло просто казав: «Навіть якби я й міг робити такі речі, а я не можу…».

По-четверте, Павло дуже чітко заявив, що говоріння іншими мовами є ознакою для невіруючих, а не для віруючих (14:22). Розмовляти тими мовами слід було в їхній присутності, щоб переконати їх у правдивості сказаного та підтвердити Слово. Говоріння мовами, яке практикується сьогодні, здійснюється в присутності тих, хто вже вірить у те, що відбувається говоріння іншими мовами, і коли на такому зібранні з’являється невіруючий, який скептично ставиться до справжності цього феномену, часто стверджують, що говоріння мовами не може відбутися через наявність невіри. Знову ж таки, Новий Заповіт навчає зовсім протилежного тим, хто сьогодні заявляє про здатність говорити іншими мовами.

По-п’яте, отримувач чудесного дару міг контролювати себе (1 Коринтян 14:32). Його не охоплював Святий Дух так, що він починав видавати якісь незрозумілі звуки. Говоріння іншими мовами сьогодні часто відбувається в ситуації, коли особи, які стверджують про наявність у них цього дару, нестримно і безконтрольно говорять у той самий час, коли інші або роблять те саме, або беруть участь у якійсь іншій дії. Ця практика є прямим порушенням трьох наказів Павла: 1) щоб кожен говорив по черзі; 2) щоб під час поклоніння говорили не більше трьох осіб, які мають дар говоріння мовами, і 3) щоб ті, хто розмовляє мовами, мовчали, якщо немає перекладача (14:27–28).

Твердження багатьох сьогодні про здатність розмовляти іншими мовами просто не узгоджуються з вченням Нового Заповіту. Будь-хто може бубоніти, видавати якісь звуки та стверджувати, що розмовляє іншими мовами. Але така поведінка сьогодні не є знаменням або ознакою. Натомість це точне відтворення того самого явища, яке протягом століть практикувалося в язичницьких релігіях. Однак у новозавітні часи ніхто не ставив під сумнів автентичність говоріння мовами. Чому? Тому що промовець говорив відомою людською мовою, яку могли зрозуміти присутні, які знали цю мову і які також знали, що цей промовець до того не знав цієї мови. Якщо і коли сьогодні самозванці, які нібито говорять іншими мовами, продемонструють цей справжній новозавітний дар, їхнє послання можна буде прийняти як таке, що походить від Бога. Але сьогодні ніхто ще не продемонстрував цього справжнього новозавітного дару.

ХРЕЩЕННЯ СВЯТИМ ДУХОМ

Як у цю дискусію вписується хрещення Святим Духом? Сучасні так звані чудотворці зазвичай пов’язують вислів «хрещення Святим Духом» із явищем, яке дає віруючому змогу говорити іншими мовами, «зцілювати» когось або творити інші чудеса. Іншими словами, хрещення Святим Духом є просто загальним посиланням на наділення віруючого чудодійною силою. Кажуть, що кожен, хто може говорити мовою або здійснювати будь-які інші чудеса, був хрещений Святим Духом і є «сповнений Духом». Проте Біблія згадує про хрещення Святим Духом у дуже вузькому, конкретному, навіть формальному сенсі. Те, що хтось міг говорити мовами або творити чудеса, не обов’язково означало, що він був хрещений Святим Духом.

Найпершим натяком на хрещення Святим Духом у Новому Заповіті є твердження Івана: «Я хрещу вас водою на покаяння, а Той, Хто прийде після мене… вас хреститиме Духом Святим» (Матвія 3:11). Виходячи лише з цього твердження, може виникнути спокуса припустити, що Святим Духом будуть охрещені всі християни загалом. Але таке припущення було б передчасним висновком. Іван звертався не до християнської аудиторії, а до євреїв. Ніщо в контексті цих слів Івана не дозволяє визначити тих, хто мав отримати обітницю хрещення Святим Духом – всі люди, всі євреї, всі християни або лише деякі з тих, хто належить до однієї чи кількох із цих категорій. Так само не зазначені й конкретні отримувачі хрещення вогнем. Однак, як це часто буває в Біблії, конкретні отримувачі цієї обіцянки стають очевидними в наступних уривках.

Безпосередньо перед Своїм вознесінням Ісус наказав апостолам чекати в Єрусалимі, доки вони «не зодягнуться силою з висоти» (Луки 24:49). У розділах 14 – 16 Євангелія від Івана Ісус дав апостолам кілька конкретних обіцянок щодо приходу Духа – «Утішителя» або «Помічника» (параклетос) – щоб дати їм змогу виконувати особливе служіння апостола (пригадати слова, які їм сказав Ісус, говорити й писати під Божим натхненням і започаткувати християнську релігію). Якщо ці вірші стосуються всіх християн, то всі християни мали б бути особисто «поведені до повної істини» (Івана 16:13) і тоді вони абсолютно не потребували б написаного Святого Письма (Івана 14:26). Однак у контексті ці вірші чітко стосуються апостольського чину.

Ісус далі роз’яснив застосування хрещення Святим Духом, коли сказав апостолам, що вони будуть «зодягнені силою з висоти» (Луки 24:49) і це відбудеться «за декілька тих днів» (Дії 1:4 5). Ісус також заявив, що «сила», яку вони отримають, буде від Святого Духа, Який уможливить їх свідчити світові про те, що вони пережили, перебуваючи з Ісусом (Дії 1:8). Зверніть увагу, що в цьому випадку Ісус чітко посилався на те саме твердження, яке зробив Іван Хреститель в Матвія 3:11: «…бо Іван хрестив водою, ви ж за декілька тих днів будете хрещені Духом Святим!» (Дії 1:5). Ісус конкретно й чітко визначив, що хрещення Святим Духом, яке Він здійснить (відповідно до пророцтва Івана) протягом кількох днів, буде стосуватися лише апостолів.

Потрібно лише перегорнути сторінку, щоб побачити дивовижне виконання цієї обіцянки, коли лише на апостолів зійшов Святий Дух (Дії 2). Слово «вони» в 2:4 стосується останнього іменника, вжитого в Дії 1:26, яким є «апостоли». Саме апостоли говорили різними мовами і навчали людей, що зібралися. Вони були хрещені Святим Духом, як видно з таких контекстуальних показників: 1) «Хіба всі ці, які говорять, не галилейці?» (2:7); 2) «Петро, вставши з одинадцятьма…» (2:14); 3) «вони… сказали Петрові й іншим апостолам…» (2:37); 4) Петро процитував пророцтво Йоіла (3:1–5) і застосував його до тієї ситуації як доказ того, що апостоли не були п’яні (2:14) і 5) у тексті навіть прямо стверджується, що «багато чудес і ознак сталося через апостолів» (2:43). Ця модель продовжується і далі в Книзі Дії: «Руками апостолів у народі здійснювалися численні ознаки та чудеса» (5:12); Господь «підтверджував слово Своєї благодаті, роблячи ознаки та чудеса їхніми руками» (14:3); «…скільки через них зробив Бог ознак і чудес» (15:12).

Наступне пряме посилання на хрещення Святим Духом міститься в описі Петром досвіду хрещення язичників (Дії 10). Посилаючись на їхню спроможність говорити мовами, Петро чітко зазначив, що це можна порівняти з досвідом апостолів, описаним у Дії 2. Зверніть увагу на його пояснення: «Коли ж я почав говорити, то злинув на них Святий Дух, – як і на нас [апостолів] спочатку. І мені пригадалося Господнє слово, як Він говорив: Іван хрестив водою, ви ж будете хреститися Духом Святим! Якщо Бог дав їм однаковий дар, як і нам [апостолам]…» (Дії 11:15 17). Петро безпомилково пов’язав хрещення Святим Духом, передбачене Іваном (Матвія 3:11) і застосоване Ісусом до апостолів (Дії 1:5), з унікальним і ексклюзивним даруванням того самого досвіду першим кандидатам на спасіння з язичників. Якщо хрещення Святим Духом відбувалося і в період між подіями, описаними в Дії 2 і Дії 10, чому Петро порівняв досвід язичників з досвідом апостолів, а не з досвідом багатьох інших християн, які нібито отримували його протягом цього періоду часу? Відповідь полягає в тому, що в цей період не відбувалося хрещення Святим Духом; це було незвичайне і нечасте явище, яке походило безпосередньо від Бога.

Таке розуміння ситуації гармонує з додатковими фактами. Велике пророцтво зі Старого Заповіту, в якому особливо йшлося про настання новозавітної ери як періоду роздавання Духа, містило дуже примітний вислів. Бог проголосив: «Я виллю Мого Духа на всяке тіло» (Йоіла 3:1). Петро повторив це в день П’ятидесятниці (Дії 2:17). Але що Бог мав на увазі під висловом «всяке тіло»? Члени харизматичної спільноти наполягають на тому, що «всяке тіло» означає «всі християни». Вони заявляють, що кожен християнин може отримати хрещення Святим Духом і що звуження застосування обітниці хрещення Святим Духом до вибраної групи осіб позбавить усіх інших християн можливості отримати чудодійну силу. Однак на якій біблійній основі можна робити такі твердження?

Ті, хто наполягає на існуванні чудодійних дарів і сьогодні, винні в тому самому, що вони засуджують, – тобто, у звуженні виразу «всяке тіло». Звичайно, ніхто не стане стверджувати, що «всяке тіло» включає і тварин, оскільки на них не розповсюджується Боже духовне піклування. Ніхто також не буде стверджувати, що під цим висловом треба розуміти всяке людське тіло, оскільки всі нечестиві, непокірні, невіруючі люди навряд чи очікують, а тим більше бажають, отримати Божого Духа. Ті, хто погоджується з необхідністю конкретизувати смисл вислову «всяке тіло», виключаючи з нього тварин і невіруючих, попри це все одно наполягатимуть на тому, що буде невиправдано звужувати значення цього вислову до менш ніж «усіх християн».

Щоб зрозуміти правильне значення та застосування виразу «всяке тіло», потрібно дослідити його біблійне використання. Вислів «всяке тіло» часто вживається в Біблії на позначення основної частини людства (Буття 6:12–13). Він також може включати в себе і всяке тіло тварин (Буття 6:17, 19). Однак, з огляду на особливе використання Богом нащадків Авраама в Його схемі викуплення, «всяке тіло» часто має більш формальне значення «всі національності». Головною причиною такого спеціалізованого використання цього виразу була присутність ізраїльського народу, на тлі якого була написана більша частина Старого Заповіту. Звісно, Бог «не дивиться на обличчя» (Римлян 2:11; Ефесян 6:9; Колосян 3:25; 1 Петра 1:17; Дії 10:34–35) і не віддає перевагу одній етнічній групі перед іншою. І оскільки Його задум відкуплення людства включав приведення Ісуса у світ для блага всіх людей, потрібно було вибрати, через кого можна було б здійснити Його прихід. Цією людиною був Авраам (Галатів 3:8, 16) і, отже, його нащадки.

Внаслідок цієї обставини єврейські автори біблійних писань часто ділили людство лише на дві расові групи – євреїв і не-євреїв (язичників). Наприклад, в явно месіанському пророцтві Ісая («месіанський пророк») передбачив прихід Івана Хрестителя, який приготує шлях для Ісуса: «І з’явиться Господня слава, і всяке тіло разом побачить» (40:5). Посилання на «всяке тіло»

безпомилково проголошувало доступність спасіння як для євреїв, так і для язичників у християнську еру, про що свідчить наведення Лукою цієї цитати (Луки 3:6). Про це саме йдеться і в іншому пророцтві Ісаї стосовно майбутньої християнської ери: «І буде… кожне тіло приходитиме… поклонитися переді Мною» (66:23). Євреї часів Ісаї не дуже раділи б заявам Ісаї, оскільки вони, безсумнівно, зрозуміли б, що він передрікає залучення язичників до Божої прихильності, яка, як вони вважали, належала тільки їм.

У своїй дискусії про виправдання вірою Павло чітко визначив значення «всякого тіла». Він провів чітке розмежування між двома етнічними групами людей, спочатку викриваючи гріхи язичників (Римлян 1:18–32), а потім – гріхи євреїв (Римлян 2:1 – 3:8). Зверніть увагу на його заключні кульмінаційні зауваження в першій частині свого послання: «То що ж? Чи маємо ми [юдеї] перевагу? Зовсім ні! Ми вже раніше довели, що як юдеї, так і греки, – всі під гріхом» (Римлян 3:9). Далі він процитував ряд віршів зі Старого Заповіту, які підтвердили його наголос на двох (і тільки двох) категоріях «людського тіла», вживши два значущих терміни: «ні одного» і «всі». «Ні одного» означає ні євреї, ні язичники; «всі» означає і євреї, і язичники. А потім він сформулював свій грандіозний і кульмінаційний висновок: «Бо жодне тіло не оправдається ділами Закону» (Римлян 3:20). «Жодне тіло» стосувалося і євреїв, і язичників. Іншими словами, ні євреї, ні язичники не могли виправдатися лише дотриманням закону. «Жодне тіло» і «всяке тіло» були формальними посиланнями на дві категорії людей – євреїв і не-євреїв (Івана 17:2).

Отже, зауважте, що першими хрещення Святим Духом отримали апостоли (євреї) в день П’ятидесятниці (Дії 2). Це спорядило їх заснувати Церкву та проголошувати, писати та підтверджувати натхненну істину. Другими хрещення Святим Духом отримали язичники, члени сім’ї Корнилія (Дії 10). Це переконало християн-євреїв, що і язичникам можна було проповідувати євангеліє та що вони були дійсними кандидатами для входу в Царство (Дії 10:34 35, 45; 11:18). Таким чином, пророцтво Йоіла про те, що Бог «виллє Свого Духа на всяке тіло», стосувалося виливання Духа на євреїв (Дії 2) та на язичників (Дії 10). Єдиним іншим випадком хрещення Святим Духом був Павло, який мав також отримати пряму чудотворну здатність від Бога. Очевидно, що його випадок був унікальним, тому що він, по-перше, ще не був апостолом, коли Дванадцять отримали Духа, а по-друге, він вважав себе «недоноском» (або «несвоєчасно народженим», 1 Коринтян 15:8). Таким чином, хрещення Святим Духом мало дві унікальні та ексклюзивні цілі: 1) підготувати апостолів до їхньої апостольської (не загальної християнської) ролі та 2) надати божественну демонстрацію того, що язичникам було дозволено ставати християнами.

Потрібно прокоментувати ще один аспект пророцтва Йоіла. Якщо «всяке тіло» стосувалося виключно апостолів-євреїв і перших навернених язичників, чому Йоіл зазначив, що Божого Духа отримають «сини, дочки, старці, юнаки, раби і рабині» (3:1–2)? За типовим принципом єврейських пророцтв, мало настати поступове, послідовне й повне їх виконання. Пророцтво також могло мати кілька особливостей, які сповнювалися за різних обставин. На основі вже обговорених посилань (Матвія 3:11; Дії 1:5; 11:15–17) стає очевидним, що в день П’ятидесятниці сповнилася лише перша частина пророцтва Йоіла. «Останні дні» (Дії 2:17) стосуються всього християнського періоду від П’ятидесятниці до Судного дня. Таким чином, «виливання» Духа включало б у себе не тільки хрещення Святим Духом, яке отримали лише апостоли-євреї в день П’ятидесятниці та язичники кількома роками пізніше. Хоча особливий феномен хрещення Святим Духом був обмежений цими двома конкретними етнічними групами (дванадцятьма апостолами та домом Корнилія), додаткова діяльність Духа передбачала б також передачу чудесних дарів через покладання рук апостолів. Цей висновок очевидний з того факту, що жодні «дочки» чи «рабині» не отримали хрещення Святим Духом на П’ятидесятницю, як немає й жодних доказів того, що хтось тоді побачив «сни» чи «видіння». З розширенням присутності Святого Духа в розвитку християнства в першому столітті прийшло й остаточне наділення чудодійною здатністю окремо від хрещення Святим Духом. Розширене виконання пророцтва Йоіла (після подій дня П’ятидесятниці, Дії 2) видно у згадках про дочок Пилипа, які пророкували (Дії 21:9), і в появі видінь (Дії 9:10; 10:3, 10; 16:9). Однак ці чудесні прояви, хоча й були частиною пророцтва Йоіла, не були наслідками хрещення Святим Духом. Спільною ланкою між зішестям Святого Духа в день П’ятидесятниці та проявами Духа після цього було хрещення апостолів Святим Духом, які відіграли ключову роль у подальшому поширенні чудодійної сили в перші роки християнства.

1 Коринтян 12:13
Як тоді розуміти слова Павла до коринтян: «Адже всі ми хрещені одним Духом в одне тіло… всі одним Духом напоєні» (1 Коринтян 12:13)? Деякі наполягають на тому, що згідно цього віршу хрещення Святим Духом отримують усі християни. Однак ретельний аналіз вірша показує, що Павло не мав на увазі саме хрещення Святим Духом, яке відбулося лише двічі в Новому Заповіті (якщо не рахувати Павла). Про це свідчить і граматика цього уривка. У грецькій мові слово «Дух» стоїть в орудному відмінку, що вказує на особисте виконання дії суб’єктом. У цьому уривку суб’єктом, який виконав цю дію (здійснив хрещення), є Святий Дух. Результатом Його хрещення стало введення людей в єдине тіло Христа. Дієслово вжите в аористі, показуючи, що Павло мав на увазі подію, яка відбулася в минулому раз і назавжди. Вуест пояснив: «Йдеться не про хрещення Духом або від Духа в тому сенсі, що Святий Дух є елементом, який застосовується до нас. Йдеться про хрещення, виконане Духом. Воно не дає нам Духа в тому сенсі, що Бог посилає Духа на нас або в нас; натомість це хрещення вводить віруючого у життєво-важливу єдність з Ісусом Христом». Коринтяни були отримувачами – не Духа, а Його проводу чи допомоги. Вони були хрещені Духом у сенсі, що Сам Дух хрестив їх.

Інші граматичні аспекти контексту підтверджують цей висновок. Раніше в цьому розділі Павло написав, що ніхто не може сказати, що Ісус є Господом, «хіба тільки Духом Святим» (вірш 3). Людина могла сказати, що Ісус є Господом, не перебуваючи в Дусі або не маючи Святого Духа в собі або на собі. Але людина не могла б сказати, що Ісус є Господом, якби Святий Дух не відкрив їй цю інформацію про Ісуса, – як коли Він уповноважив апостолів нести усне та письмове одкровення. Через кілька віршів після цього Павло вказав кілька дарів, які були дані «тим же Духом» і «за тим самим Духом» (вірші 8–9, НПУ). Усі три фрази еквівалентні та стосуються дії Святого Духа, а не стану перебування у Ньому. Павло підтверджує таке розуміння в короткому підсумку цього розділу: «А все це робить один і той же Дух, даючи окремо кожному, як хоче» (вірш 11).

З огляду на ці контекстуальні аспекти можна зробити висновок, що у вірші 13 Павло не мав на увазі жодного іншого хрещення, окрім того, яке заповів Христос у Великому дорученні, тобто «одне хрещення» (Ефесян 4:5), яким і сам Павло хрестив коринтян (Дії 18:8) – водне хрещення (див. Спеціальний розділ на стор. 605). Святий Дух був діючою силою, через яку Христос здійснював водне хрещення за допомогою проповідуваної звістки. Підкоряючись наказу хреститися у воді, люди хрестяться в «одне Тіло» Христа. Інші вірші в Новому Заповіті підтверджують таке розуміння. Ісус проголосив: «Коли хто не народиться від води й Духа, не може ввійти до Божого Царства!» (Івана 3:5). Ісус мав на увазі те саме, що й Павло: коли хтось кориться вченню Духа про водне хрещення, йому відкривається вхід у Царство. Павло повторив те саме вчення ще двічі. Звертаючись до церкви в Ефесі, він зазначив, що Ісус віддав Своє життя за Церкву, «щоб освятити її, очистивши обмиванням у воді за допомогою Слова» (Ефесян 5:26, НПУ). Він мав на увазі, що людині дозволяється бути частиною очищеної Церкви Христа, коли вона підкоряється водному хрещенню згідно з натхненним Словом Святого Духа. Подібним чином Павло сказав юному Титу, що Ісус «нас спас… через купіль відродження та оновлення Святим Духом» (Титу 3:5). Знову ж таки, він мав на увазі, що людина спасається (і, отже, додається до Тіла), коли занурюється у воду й отримує духовне оновлення Святим Духом.

Таким чином ми змушені зробити висновок, що в 1 Коринтян 12:13 не йдеться про хрещення Святим Духом. Розглянуті раніше два випадки такого хрещення (Дії 2 і 10) становлять явний контраст із хрещенням, про яке згадує Павло в 1 Коринтян 12:13. Це хрещення ввело коринтян у Тіло Христа під час їхнього навернення. Але коли апостоли були хрещені Святим Духом у день П’ятидесятниці, вони вже були спасенні. Коли родина Корнилія була хрещена Святим Духом, вони ще не були спасенні й увійшли в Тіло Христа лише після того, як Петро наказав їм про «воду» (Дії 10:47–48).

Покладання рук
Якщо Дії 2 і Дії 10 є єдиними прикладами хрещення Святим Духом у Новому Заповіті, як тоді можна пояснити той факт, що багато інших християн у Новому Заповіті творили чудеса або говорили іншими мовами? Якщо вони не були хрещені Святим Духом, як вони отримали таку здатність? Новий Заповіт диктує лише один інший спосіб отримання чудодійної здатності: через покладання рук апостолів. Лише апостоли мали здатність передавати чудотворні сили іншим. Це явище коротко описує Лука:

Тоді поклали на них руки – і вони одержали Святого Духа. Коли Симон побачив, що покладанням рук апостолів дається [Святий] Дух, то приніс їм гроші й промовив: Дайте і мені таку владу, щоб на кого я покладу руки, той одержував би Святого Духа! Та Петро сказав йому: Твої гроші хай з тобою загинуть, бо ти думаєш за гроші набути дар Божий. Немає тобі частки й наділу в цій справі, бо твоє серце не чесне перед Богом (Дії 8:17–21, наголос додано).

Цей опис встановлює два важливі факти: 1) лише апостоли могли передавати іншим здатність творити чудеса і 2) крім апостолів, інші отримали здатність творити чудеса опосередковано через апостолів, а не безпосередньо від Бога через хрещення Святим Духом.

Ця дивовижна особливість існування чудес у першому столітті допомагає зрозуміти, як інші люди отримували свої надприродні сили. Наприклад, Пилип, який не був апостолом, міг творити чудеса (Дії 8:6, 13). Але якщо він не був апостолом і не отримав прямої здатності безпосередньо від Бога через хрещення Святим Духом, то звідки він взяв таку здатність? Лука повідомляє нам, що апостоли поклали руки на Пилипа (Дії 6:5–6). Подібним чином і перші християни в Ефесі отримали можливість говорити іншими мовами, коли апостол Павло поклав на них руки (Дії 19:6). Навіть Тимофій отримав свій дар через покладання рук Павла (2 Тимофія 1:6).

Дехто заперечує виключність і унікальність ролі апостолів в передачі здатності до чудотворення, звертаючи увагу на настанову, яку Павло дав Тимофію: «Не занедбуй свого дару, який був тобі даний за пророцтвом, – з покладанням рук пресвітерської ради» (1 Тимофія 4:14). Незважаючи на пряму заяву Павла, що «дар», яким володів Тимофій, був даний йому «через покладання моїх рук» (2 Тимофія 1:6), як можна пояснити іншу заяву Павла, що Тимофій отримав свій дар через «пресвітерську раду» також? І знову граматика тексту дає відповідь на це питання. Коли Павло заявляв про власну заслугу в передачі дару Тимофію (2 Тимофія 1:6), він використав грецький прийменник діа з родовим відмінком, що означає «через» або «за допомогою». Однак у тексті, де Павло включив до акту передачі дару пресвітерів (1 Тимофія 4:14), він використав інший грецький прийменник – мета, який позначає супутні обставини чогось, що відбувається; супутні явища. Іншими словами, Павло як апостол, передав Тимофію чудодійний дар. Цей дар прийшов до Тимофія від Бога через Павла. Однак при тій події були присутні й місцеві старійшини (пресвітери), які одночасно виявили свою підтримку та схвалення цього акту. Отже, 1 Тимофія 4:14 не містить жодних доказів того, що чудотворну здатність можна отримати іншими способами, окрім покладання рук апостолів і двох явних випадків хрещення Святим Духом.

ВИСНОВОК

У світлі всіх викладених вище роз’яснень, які ґрунтуються на Біблії, певні висновки цілком очевидні. Оскільки сьогодні немає апостолів, і оскільки хрещення Святим Духом було унікальним явищем для апостолів (Дії 2) і перших навернених язичників (Дії 10), сьогодні не відбувається хрещення Святим Духом. Так само сьогодні не відбуваються і чудесні зцілення. Сьогодні немає тих, хто розмовляє мовами, яких вони ніколи не вивчали. Чудотворні прояви в християнстві були припинені Богом наприкінці першого століття. Після смерті останнього апостола зникли й засоби, за допомогою яких була доступна чудодійна здатність. Із завершенням Божого одкровення людству, яке тепер доступне в Біблії, люди, які живуть сьогодні, мають усе необхідне, щоб бути повноцінними та насолоджуватися повнотою християнського життя (2 Тимофія 3:16–17; 2 Петра 1:3; Ефесян 4:14).

Так звані чудеса та говоріння іншими мовами сьогодні просто не відповідають біблійному опису чудес. Натомість вони неоднозначні, їх неможливо перевірити і легко підробити (див. 2 Солунян 2:9). Сучасні «божественні зцілення» стосуються неясних, невидимих болів, які не піддаються вимірюванню та об’єктивній оцінці, таких як артрит і головний біль. Але в Новому Заповіті ми читаємо, що люди воскресали з мертвих – навіть через кілька днів після смерті (Івана 11:17); відрізані частини тіла були миттєво відновлені (Луки 22:50–51); людям, які народилися сліпими, повертали зір (Івана 9:1); кульгаві від народження могли ходити (Дії 3:2). Чудеса першого століття не обмежувалися лише певними недугами та психосоматичними захворюваннями, які можна було вилікувати природним шляхом або через психічну адаптацію хворих. Ісус зціляв «всяку недугу і всяку хворобу в народі» (Матвія 4:23). У Новому Заповіті жодна хвороба не була винятком (Дії 28:8–9). Де ці випадки сьогодні? Коли хтось відновлював відірвану кінцівку, втрачену внаслідок нещасного випадку? Коли самопроголошений «цілитель вірою» воскрешав когось із мертвих? Де чудотворці, які зцілили сліпих, калік, паралізованих і хворих протягом багатьох років, чиї недуги були задокументовані (Івана 5:3, 5)? Де теле проповідники, які б пішли по дитячих лікарнях і виправили вроджені вади та дитячі хвороби? Чесний шукач істини змушений дійти висновку, що вік чудес давно минув.

Справжнє християнство сьогодні передбачає ретельне вивчення написаного Слова Божого, щоб дізнатися, чого Бог очікує від нас: простого міркування та роздумів над Словом Божим. Шлях на небеса складається з чесного, глибокого дослідження письмового одкровення та життя у старанному самовладанні, самозреченні та прагненні набути духовних якостей – таких як терпіння, співчуття, доброта, смирення, прощення, чесність, цілісність, спокій душі, радість і чисте, моральне життя. Немає коротких шляхів до духовності. Чудодійні здатності не дадуть її. Навіть у першому столітті чудеса не були призначені для розвитку цих духовних якостей.

Звичайно, Бог любить нас і пообіцяв піклуватися про Своїх послідовників (Матвія 6:33). Але сьогодні Його дії у всесвіті та в нашому житті здійснюються через провидіння – через природні закони, які Він запустив у дію. Зрештою, ми зобов’язані шукати Його допомоги, прислухаючись до вказівок, які містяться в Його написаному Слові. Лише Божі слова, тоді і зараз, озброять і підготують нас до вічності. Як Петро одного разу сказав Ісусу: «Господи, до кого ми підемо? Ти маєш слова вічного життя» (Івана 6:68). Ісус молився Отцеві: «Освяти їх істиною [Своєю]! Твоє Слово – то істина» (Івана 17:17). Коли сатана намагався спонукати Ісуса зробити чудо, Ісус сказав йому: «Не самим хлібом житиме людина, але кожним словом, що виходить з Божих уст» (Матвія 4:4).

14:25 aNU-текст опускає отже.

[14:33] Серед численних звинувачень скептиків є й заяви про нібито суперечливе представлення Бога в Біблії. Оскільки Бог змішав людські мови у Вавилоні (Буття 11:1 9), нібито твердження Павла про те, що «Бог не є Богом безладдя» є очевидно хибним. Як Бог міг цілеспрямовано створити безладдя посеред людства, змішавши їхні мови, і в той же час не бути «Богом безладдя»?

Бог дійсно покарав людство за непослух у Вавилоні, змішавши їхні мови. Після потопу Бог наказав людям «плодитись і розмножуватися і наповнювати землю» (Буття 9:1). Однак у Вавилоні людство повстало проти волі Бога. Тому Бог вирішив «змішати мову всієї землі», щоб люди могли «розсіятися… по поверхні всієї землі» (Буття 11:9).

Однак не таке «безладдя» мав на увазі Павло, коли написав: «Бог не є Богом безладдя» (1 Коринтян 14:33); цим він посилався на проблеми, які мали місце під час поклоніння коринтських християн. Він давав конкретні вказівки щодо того, як люди з духовними дарами (пророцтво, говоріння мовами, тлумачення тощо) повинні були поводитися на зібраннях. Ті, хто мав дар говоріння мовами, мали говорити «по черзі» (14:27), а якщо не було того, хто пояснює, вони мали «мовчати в Церкві» (14:28). Ті, хто володів даром пророцтва, мали «один за одним пророкувати, щоб усі навчалися і всі втішалися» (14:31). Павло закінчив цей розділ свого послання заохоченням Церкви до того, щоб усе відбувалося «пристойно та організовано» (14:40). Коротше кажучи, Бог бажає поклоніння без хаосу та безладдя, які виникають, зокрема, коли різні особи говорять одночасно.

Уявіть, як учитель каже своєму класу, що він любить порядок і хоче, щоб у класі також був порядок. А пізніше цей самий вчитель тренує футбольну команду і бажає «внести розлад» серед гравців команди супротивника, реалізувавши складний план гри як у нападі, так і в захисті. Чи можна і далі вважати цю людину цілісною і чесною, чию особистість інші описали б як протилежну хаосу? Звичайно. Просто тому, що людина створює хаос в одній конкретній ситуації, не означає, що така її особистість. Спроби прирівняти безладдя, яке Бог спричинив серед грішних людей у Вавилоні, замішавши їх мову, із безладдям, яке Бог засудив у Коринті, є невиправданими і нерозумними. Пам’ятайте, що у випадку правомірного протиріччя слова (або поняття), які обговорюються, мають вживаються в тому самому значенні. А в Буття 11:9 і 1 Коринтян 14:33 вони вживаються в абсолютно різних значеннях.

14:34 aNU-текст опускає ваші.
14:38 aУ NU-тексті – Якщо хто не визнає цього, той не є визнаним.

[15:5] Численні уявні розбіжності в біблійному тексті виникають через те, що скептики часто тлумачать образну мову буквально. Вони ставляться до Божого Слова так, ніби це дисертація з математики, а не книга, написана звичайною мовою. Вони не спроможні визнати використання натхненними авторами сарказму, перебільшення, пролепсису, іронії тощо. Так само вони витлумачили і цей вірш. Оскільки Павло заявив, що «дванадцять» (апостолів) бачили Ісуса після Його воскресіння, критики стверджують, що Павло явно помилився, тому що після воскресіння Ісуса і до Його вознесіння апостолів не було «дванадцять» – фактично, на той час їх було лише одинадцять. Юда вже покінчив життя самогубством (Матвія 27:5), а Маттій був обраний апостолом лише після вознесіння Ісуса на небо (Дії 1:15–26). Тож скептики стверджують, що вживання Павлом слова «дванадцять», коли насправді йдеться про «одинадцять», чітко показує, що Біблія не була дана «за Божим натхненням».

Одним із простих рішень цієї «проблеми» нумерації є те, що вжите Павлом слово «дванадцять» означало не буквальне число, а посаду. Таке образне використання чисел так само поширене в сучасних мовах, як і в стародавніх.

Критики неправильно трактують текст, стверджуючи, ніби за словами Павла Ісуса бачили всі дванадцять апостолів, включаючи Юду. Але Павло каже не це. У тексті просто сказано, що Ісус «з’явився Кифі, тоді дванадцятьом». Як уже зазначалося, скептики відкидають аргумент, що Павло використав слово «дванадцять» у переносному значенні, але вони повинні визнати, що такі числа можуть вживатися таким чином, і часто так буває. Ми бачимо це в Книзі Дії. Наприклад, були обрані сім особливих чоловіків, щоб піклуватися про бідних вдів у Церкві (Дії 6:1–7). Двоє з цих чоловіків були Степан і Пилип. У наступному розділі розповідається, що Степана каменували (Дії 7). Проте ми читаємо про Пилипа (Дії 21:8) після того як минуло багато часу після смерті Степана, і в цьому уривку Пилип названий «одним із семи». Зверніть увагу, що на той час Степан уже помер, але Пилипа все ще називали «одним із семи». Термін «семеро» або «сім» втратив своє числове значення і став позначенням групи вибраних чоловіків, незалежно від того, скільки з них ще були живі на той момент.

Існує ще одна можлива відповідь на гадану розбіжність у 1 Коринтян 15:5. Цілком можливо, що в числі «дванадцятьох» був і Маттій, апостол, який зайняв місце Юди (Дії 1:15–26). Тож Павло цілком імовірно міг зарахувати Маттія до «дванадцятьох». Маттій був обраний апостолом задовго до того, як Павло написав 1 Коринтян, і ми знаємо, що він також був свідком воскресіння Христа (Дії 1:21–22). Насправді дуже ймовірно, що він був у числі тих, «які були» з апостолами, коли Христос явився їм після Свого воскресіння (Луки 24:33). Написавши «дванадцятьох», Павло міг вживати фігуру мови, яку зазвичай називають пролепсисом (віднесення чогось, наприклад події чи назви, до часу, який їм передує). Таким чином, ніхто не може точно сказати, що Маттій не входив до числа дванадцяти апостолів, про яких згадує Павло. Наприклад, у людини може бути фотографія президента країни у віці шести років. Звичайно, тоді він ще не був президентом, але використання пролепсису приписує його поточний статус президента тому часу, коли він ним ще не був. Тому і Павло міг говорити про Маттія, який уже був апостолом у той час, коли Павло писав 1 Коринтян, проектуючи його теперішній статус апостола назад на час, коли він ним ще не був.

Чи посилання Павла на «дванадцятьох» у 1 Коринтян 15:5 суперечить тому, що Ісус явився десятьом апостолам одного разу (Івана 20:19–23) і одинадцятьом (Івана 20:26–29) – іншого? Зовсім ні. Або він просто використовував фігуру мови, спільну для всіх мов, коли групу колег (або групи, які діють як колеги), називають числом, а не іменем, або він включав до цього числа і Маттія.

[15:17] Коли помер син вдови з Сарепти, Ілля помолився Богу, і «Господь вислухав голос Іллі, повернув душу хлопчини до нього і він ожив» (1 Царів 17:22). Через кілька років пророк Елісей воскресив мертвого сина шунамітянки (2 Царів 4:32–35). Потім, після смерті Елісея, мертвий чоловік, якого поховали в його гробниці, ожив, доторкнувшись до кісток Елісея (2 Царів 13:20–21). Ісус під час Свого земного життя воскресив доньку Яіра (Марка 8:21–24, 35 43), а також сина вдови з Наїна (Луки 7:11–16) і Лазаря, який був у гробниці вже чотири дні (Івана 11:1–45). Матвій записав, що після смерті та воскресіння Ісуса «гроби повідкривалися, багато тіл померлих святих встали і, вийшовши з гробів після Його воскресіння, ввійшли до святого міста і явилися багатьом» (27:52–53). Пізніше, у перші роки існування Церкви, Петро воскресив Тавиту (Дії 9:36–43), а Павло воскресив юнака Євтиха, який помер, випавши з вікна триповерхового будинку (Дії 20:7–12). Усі ці люди померли, а потім воскресли. Хоча деякі з них воскресли невдовзі після своєї смерті, Лазар і (швидше за все) святі, які воскресли після воскресіння Ісуса, були поховані довше, ніж Ісус. Зважаючи на всі ці воскресіння, дехто запитує, що такого важливого у воскресінні Ісуса? Якщо в минулому інші також помирали, а потім оживали, що робить воскресіння Ісуса таким особливим? Чому Його воскресіння важливіше за будь-яке інше?

По-перше, подібно до того як чудеса Ісуса мали на меті виділити Його як Сина Божого та обіцяного Месію – на відміну від усіх інших, хто також творив чудеса в біблійні часи, але не був Богом у плоті, – воскресіння Ісуса є важливішим за будь-яке інше воскресіння просто тому, що так стверджують натхнені апостоли та пророки. Багато людей у Біблії творили чудеса, щоб підтвердити божественне походження свого послання (Марка 16:20; Євреїв 2:1–4), та лише Ісус робив це як доказ Свої божественної природи. Одного разу, під час свята Відновлення в Єрусалимі, євреї оточили Ісуса і запитали: «Якщо Ти Христос, скажи нам відкрито!» (Івана 10:24). Ісус сказав їм у відповідь: «Я вам сказав, а ви не вірите. Справи, які Я чиню в Ім’я Мого Отця, вони свідчать про Мене… Я і Отець – Ми одне!» (Івана 10:25, 30). Ті євреї розуміли, що Ісус називав Себе Сином Божим у тілі, і Ісус хотів, щоб вони зрозуміли, що ця істина може бути відома завдяки чудесам, які Він творив. Вони свідчили про Його божественність (Івана 20:30 31). Вони свідчили про те, що Отець послав Його (Івана 5:36), тому що Він сказав, що Отець послав Його. Чудо саме по собі не означало, що той, хто його творив, мав божественну природу. Мойсей, Ілля, Елісей, Петро, Павло та інші творили чудеса, а деякі навіть воскрешали людей із мертвих, але не для того, щоб довести, що вони були втіленим Богом. Новозавітні апостоли та пророки творили чудеса на підтвердження своєї звістки про те, що Ісус був Сином Божим, а не для того, щоб довести свою божественність (Дії 14:8–18). Але Ісус творив чудеса, щоб засвідчити, що Він був Сином Божим, як Він і заявляв про Себе (Івана 9:35–38).

Так само й одна з причин того, чому чудесне воскресіння Ісуса є більш значущим, ніж воскресіння Лазаря, Тавити, Євтиха чи будь-кого іншого, хто воскрес із мертвих, полягає просто в тому, що так стверджували натхненні апостоли та пророки ранньої Церкви. Подібно до того як чудеса, які Ісус творив під час Свого земного служіння, свідчили про Його божественність, Його воскресіння також свідчило про це. Немає записів про те, що на підставі воскресіння Лазаря хтось стверджував, що він був Сином Божим, і рання Церква не стверджувала божественність Євтиха чи Тавити, оскільки вони померли та повернулися до життя. До того ж і ніхто зі згаданих вище воскреслих осіб ніколи не стверджував, що їхнє воскресіння є доказом їхньої божественності, як і жоден натхненний пророк чи апостол. З іншого боку, Ісус був «настановлений Сином Божим у силі… через воскресіння з мертвих» (Римлян 1:4). Його воскресіння було іншим через те, Ким Він був – Сином Божим. Подібно до того як чудеса, які Ісус творив під час Свого земного служіння, свідчили про Його божественне послання, а отже, і про Його божественну природу, так і Його воскресіння.

По-друге, значимість воскресіння Ісуса полягає в тому, що Він перший воскрес із мертвих, щоб більше ніколи не помирати. Оскільки ніхто з тих, хто також воскресав із мертвих, досі не живе і оскільки в Біблії немає жодних доказів того, що Бог забрав якогось воскреслого з мертвих на небо, так що він не помер знову, розумно зробити висновок, що всі, хто коли-небудь воскресав із мертвих, померли в наступні роки. Але Ісус, «вставши з мертвих, більше не вмирає – смерть над Ним більше не панує» (Римлян 6:9). Ісус сказав про Себе: «Я – Перший і Останній, і Живий. І був Я мертвий, і ось Я живий навіки-віків» (Об’явлення 1:17–18). Усі інші, які раніше поставали з мертвих, знову померли, і разом з тими, хто «спить», очікують на своє тілесне воскресіння. І тільки Ісус справді переміг смерть. Тільки після Його тілесного воскресіння прийшло вічне життя, а не інша фізична смерть. Павло пов’язав їх разом, сказавши, що Бог «воскресив Його з мертвих, що вже більше не повернеться в тління» (Дії 13:34). Крім того, автор Послання до євреїв наголошував на тому, що Ісус дає краще життя, тому що здолав смерть. Однією з проблем старої системи священства було те, що «смерть не давала їм залишатися». Натомість Ісус воскрес, щоб ніколи більше не померти, і тому «перебуває вічно», маючи «священство нескінченне», і живе, щоб заступатися за Свій народ (Євреїв 7:23–25).

Третя причина відмінності воскресіння Ісуса від усіх інших полягає в тому, що воно було передбачене в Старому Заповіті. У своїй проповіді в день П’ятидесятниці Петро заявив, що Бог воскресив Ісуса з мертвих, тому що ад не міг втримати Його. На доказ він процитував Псалом 15:9–10 (Дії 2:25–28). Апостол Павло також вважав, що псалмоспівець свідчив про воскресіння Христа, і використав той самий уривок, що й Петро, у своїй промові в Антіохії Пісидійській (Дії 13:32–39).

А де пророцтво про воскресіння дочки Яіра? Або коли пророки передрікали воскресіння Євтиха чи Тавити? Їх немає. Жодній старозавітний пророк не провіщав воскресіння жодної людини, окрім Ісуса. Цей факт, безумовно, робить воскресіння Ісуса унікальним.

По-четверте, воскресіння Ісуса значиме тим, що Ісус Сам багато разів пророкував про Свою перемогу над смертю і навіть передрікав точний день, коли це станеться. Одного разу Ісус сказав деяким книжникам і фарисеям: «Адже так, як Йона був у череві кита три дні й три ночі, так буде Син Людський у серці землі три дні й три ночі» (Матвія 12:40). Матвій, Марк і Лука записали, що Ісус «почав виявляти Своїм учням, що Йому потрібно йти в Єрусалим та багато постраждати від старших, первосвящеників і книжників, бути вбитим і третього дня воскреснути» (Матвія 16:21; Марка 8:31–32; Луки 9:22). Коли Ісус із учнями були в Галилеї, Ісус нагадав їм, що «Син Людський буде виданий у руки людям, і вони Його вб’ють, але третього дня Він воскресне» (Матвія 17:22–23).

Перед самим Своїм тріумфальним в’їздом в Єрусалим Ісус знову нагадав Своїм учням: «Ось, ідемо до Єрусалима, і Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам; і засудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам на наругу, на катування та розп’яття, а третього дня Він воскресне» (Матвія 20:18–19). Пророцтва Ісуса про Його воскресіння та конкретний день, коли воно станеться, були настільки відомі, що після смерті Ісуса Його вороги попросили Пилата поставити варту біля Його гробниці, кажучи: «Пане, ми пригадали, що той обманщик сказав ще за життя: Через три дні Я воскресну! Тож накажи стерегти гробницю до третього дня…» (Матвія 27:63–64). Вони точно знали, про що казав Ісус, і зробили все, що в їхніх силах, щоб запобігти цьому.

А де пророцтва про сина вдови з Сарепти? Чи він перед смертю пророкував своє воскресіння? А син шунамітянки, якого Елісей воскресив із мертвих? Де його пророцтва про своє воскресіння? Дійсно, крім Ісуса, ніхто з тих, хто воскрес із мертвих, як про це згадано в Біблії, не пророкував заздалегідь про своє воскресіння. І ніхто й ніколи не пророкував про точний день свого воскресіння з мертвих, крім Ісуса. Ці передбачення роблять Його воскресіння важливою подією. Він переміг смерть, зробивши саме те і саме в той день, як Він і передрікав.

Нарешті, воскресіння Ісуса унікальне тим, що Він єдина воскресла людина, яка жила і померла, не вчинивши жодного гріха за своє життя. Він був «чистий» і «праведний» (1 Івана 3:3; 2:1), «не вчинив гріха, і не знайдено підступу в устах Його» (1 Петра 2:22). Він був «непорочним і чистим агнцем» (1 Петра 1:19), «Який не знав гріха» (2 Коринтян 5:21). Ніхто з тих, хто воскрес із мертвих, ніколи не жив досконалим життям і не помирав, щоби взяти на себе гріхи світу (Івана 1:29), а потім воскреснути. А оскільки Ісус прожив безгрішне життя, помер і здолав смерть Своїм воскресінням, лише Він достойний честі називатися «Агнцем Божим» і «великим Первосвящеником» (Євреїв 4:14). Христос «один раз приніс Себе, аби понести гріхи багатьох», і через Його воскресіння «другий же раз Він з’явиться не задля гріха, а тим, які очікують Його на спасіння» (Євреїв 9:28).

Незалежно від того, чи воскресли з мертвих Євтих, Тавита, Лазар чи інші, це ніяк не впливає на наші стосунки з Богом. Однак без воскресіння Ісуса не було б «Князя і Спасителя, щоби дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів» (Дії 5:31). Без Свого воскресіння Ісус не зміг би заступатися за нас (Євреїв 7:25). Без воскресіння Ісуса ми не були б упевнені в Його приході та подальшому суді (Дії 17:31).

Безумовно, воскресіння Ісуса є більш значущим, ніж будь-яке інше воскресіння, яке коли небудь відбувалося. Лише воскресіння Ісуса натхненні автори біблійних оповідань вважали доказом Його божественності. Тільки Ісус воскрес, щоб ніколи більше не помирати. У Старому Заповіті було пророковано лише воскресіння Ісуса. Тільки Ісус пророкував про точний день Свого воскресіння, а потім виконав це передбачення. Лише воскресінню Ісуса передувало досконале життя – прожите, віддане та відновлене через воскресіння, щоб Він міг стати нашим Князем, Спасителем і Посередником.

[15:20, 23] У цьому розділі Павло докладно написав про воскресіння з мертвих, оскільки деякі християни в Коринті навчали, що воскресіння не було. Одним із доказів остаточного воскресіння християн Павло назвав факт воскресіння Христа і зазначив, що обидва воскресіння пов’язані між собою. Далі Павло зазначив, що Христос воскрес і таким чином зробив воскресіння мертвих неминучим. І саме в цьому тексті Писання деякі стикаються з труднощами. Починаючи з вірша 20, Павло написав: «Та тепер Христос встав з мертвих, – первісток з покійних».

З огляду на той факт, що Ісус – не перша людина, яка коли-небудь повстала з мертвих, декого бентежить, чому апостол Павло назвав Ісуса «первістком» із мертвих. Чи він помилився? Хіба він не знав про сина вдови з Сарепти, якого Бог оживив (1 Царів 17:22)? Хіба він не знав, що Ісус воскресив з мертвих Лазаря (Івана 11:43–44)? Як Павло міг правомірно говорити про Христа як про «первістка з покійних»?

Одним із розв’язань цієї гаданої невідповідності може бути той факт, що Ісус був першим, хто воскрес із мертвих, щоб ніколи більше не помирати (див. коментарі до 1 Коринтян 15:17). Інше можливе пояснення труднощів із розумінням використаного Павлом у віршах 20 і 23 слова «первісток» (гр. апархе) полягає в розумінні того, як це слово вживається в Старому Заповіті. Відповідно до старозавітного закону, «первістками» або «першими плодами» були перші зібрані зерна, фрукти та овочі, які люди присвячували Богові на знак визнання Його вірності у забезпеченні їх усім найнеобхіднішим для життя. Ізраїльтяни повинні були принести Богові сніп першого жнива, зібраного на наступний день після суботи, що йде за святом Пасхи (Левіт 23:9 14). Тож Павло міг використати слово «первісток» у своєму посланні до коринтської церкви, щоб підсилити їх впевненість у воскресінні. Подібно до того як слово «первісток» вказує на те, що «за першим снопом майбутнього врожаю зерна будуть і решта снопів, Христос як первісток із воскреслих є гарантією для всіх, хто належить Йому, що вони також розділять із Ним Його воскресіння». Ісус є Божим «первістком» воскресіння. І, як ізраїльтяни, Бог збере решту «врожаю» під час останнього воскресіння. Можливо, через цю метафору Павло хотів донести до коринтян, що воскресіння Христа є запорукою нашого неминучого воскресіння, адже його гарантує Сам Бог.

15:27 aПсалом 8:7

[15:29] Найбільш сумнозвісне тлумачення цього віршу висувають мормони: за їх доктриною люди можуть бути хрещені, і дієвість цього хрещення може розповсюджуватися і на тих, хто вже помер і знаходиться в царстві духів. Але цей вірш не навчає про «заступницьке» хрещення. Багато інших уривків усувають таку можливість, наголошуючи на тому, що кожна людина несе відповідальність за власну покору Богові в цьому житті (Приповісті 11:7; Івана 8:24; Луки 16:26; 2 Коринтян 5:10; Євреїв 9:27). Тож доктрина мормонів прямо суперечить тому, чого навчає Біблія від початку до кінця. У нас є лише це життя, в якому ми можемо приймати рішення, і коли ми йдемо з цього життя, у нас більше не буде можливості покаятися (Луки 16:25–31; Євреїв 9:27).

Існує принаймні чотири адекватних пояснення цього віршу, які не суперечать решті Біблії. По-перше, слово «мертвий» стосується грішної «старої людини» (Римлян 6:6). Ми хрестимося «заради мертвих» (або «за мертвих», НПУ) у тому сенсі, що у водному хрещенні ми усуваємо нашу «стару людину» гріха. Тому Павло і запитує, навіщо людині христитися, щоб усунути стару людину гріха в очікуванні вічності, якщо воскресіння не настане.

По-друге, слово «мертві» стосується світу загублених душ, тобто духовно мертвих. «Ті» стосуються апостолів, а «хрещення» стосується хрещення страждань, які апостоли витерпіли, щоб проповідувати євангеліє світові (згадується також у Марка 10:38–39, Луки 12:50, Дії 9:16 і 1 Коринтян 4:9). Таким чином Павло запитував, чому апостоли піддавали себе хрещенню страждань заради духовно мертвих людей у світі, якщо насправді ніхто не має надії на воскресіння.

По-третє, слово «ті» стосується людей, які прийняли водне хрещення після проповіді та навчання тих, хто вже помер. Іншими словами, навіщо комусь слухатися наказу хреститися і триматися надії на життя після смерті, якщо той, хто навчав необхідності хрещення, вже помер і не воскресне з мертвих?

По-четверте, Павло застосував логічну форму аргументу, відому як argumentum ad hominem – аргумент, заснований на тому, що люди робили в той час і що було відомо. Можливо, коринтяни знали людей, які практикували занурення у воду заради померлих. Він використав займенник «ті» замість «ви» або «ми», які зазвичай використовуються при посиланні на новозавітне хрещення. Цю тактику посилань на те, що робили сторонні (без натяку на схвалення такої практики), щоб висловити важливу духовну істину, Павло використовував і в інших випадках (Дії 17:28; Тита 1:12).

Кожна з цих чотирьох можливих інтерпретацій має контекстуальні докази на свою підтримку, і жодна з них не суперечить іншим положенням біблійного вчення. Однак надзвичайно важливо, щоб ми не випустили з уваги головну думку Павла в цьому розділі. Він підняв тему хрещення за (заради) мертвих з однієї причини: щоб підтвердити реальність воскресіння. Християни опинилися під впливом згубної єресі про те, що загальне воскресіння є вигадкою. Посеред палкого захисту воскресіння, Павло поставив два запитання: якщо воскресіння та події, які супроводжуватимуть настання кінця світу, не відбудуться, тоді «що роблять ті, які хрестяться заради мертвих?» і «для чого ми [апостоли] постійно наражаємося на небезпеки?» (вірші 29–30). Він хотів, щоб коринтяни усвідомили той факт, що багато того, що роблять християни, має сенс лише тоді, коли воскресіння є очікуваною та кінцевою метою їх дій. Якщо після смерті для нас більше не буде майбутнього свідомого існування, тоді навіщо йти на ризики у християнському житті, як це часто робили апостоли? Якщо це життя – все, що в нас є, забудьте про християнство і живіть «на повну» (вірш 32)! Але воскресіння відбудеться! Тож не живіть, потураючи бажанням тіла та наслідуючи тих, хто спонукає вас до такого життя (вірш 33). Живіть праведно і виправляйте свій розум з огляду на ваше знання про майбутнє воскресіння (вірш 34).

15:32 aІсаї 22:13
15:39 aNU-текст опускає тілом.
15:45 aБуття 2:7
15:47 aNU-текст опускає Господь.
15:49 aУ M-тексті – так давайте носити й.
15:54 aІсаї 25:8
15:55 aОсії 13:14

[16:2] Майже 2000 років християни збираються разом у перший день тижня поклонитися Богові. Як натхненні автори Біблії, так і ненатхненні ранні християни вважали неділю днем прийняття причастя на згадку про Господа і участі в інших актах поклоніння. Апостол Павло наказав християнам у Коринті (як до того церквам Галатії) відкладати частину свого доходу «першого дня тижня… аби не збирати тоді, коли прийду» (1 Коринтян 16:1–2). Пізніше Лука написав, як учні в Троаді зібралися «першого… дня тижня… для ламання хліба» на спомин про смерть Господа (Дії 20:7; пор. 1 Коринтян 11:17–26). Ігнатій писав у своєму посланні до магнезійців (написаному, як вважається, близько 110 року н.е.), як християни «отримали нову надію, не дотримуючись більше суботи, але живучи у дотриманні дня Господнього» (1:62). Юстин Мученик у 67-му розділі своєї Першої апології (написаної близько 150 року н.е.) зазначив, як християни збиралися разом «у день, званий неділею», щоб читати писання апостолів і пророків, навчатися, молитися, жертвувати і споживати хліб і вино.

Проте, незважаючи на свідчення цих чоловіків, дехто не впевнений, що неділя є встановленим днем, коли християни мають збиратися разом і поклонятися Богу (включаючи й участь у Вечері Господній, але не обмежуючись цим). Одним із аргументів тих, що все ще прагнуть дотримуватися суботи, є те, що Павло «поклонявся» в суботу, а не в неділю. Мовляв, оскільки Павло часто відвідував єврейські синагоги в суботу, твердження християн про те, що Церква повинна збиратися в перший день тижня (неділю), не мають біблійного підґрунтя. Якщо він постійно зустрічався з Церквою в суботу протягом усього свого життя, чому ми не робимо так само?

Проблема з такою лінією міркувань полягає в тому, що Павло проповідував у «синагогах та інших місцях» по суботах у спробі завоювати душі до Христа, а не приєднатися до спільного поклоніння Церкви. У Павла був «звичай» пропонувати спасіння спочатку євреям, а потім грекам (Дії 17:2; Римлян 1:16). Тому він часто відвідував єврейські синагоги в день, коли там збиралася більша кількість євреїв, – у суботу. В Антіохії Пісидійській Павло проповідував про смерть і воскресіння Христа (Дії 13:27–37) і пропонував своїм слухачам спасіння «через Нього [Ісуса]» (вірші 38–39). У Филипах Павло зустрівся з нехристиянами в суботу, навчав їх євангелія та хрестив їх (Дії 16:13–15). Того дня він не збирався з християнами, щоби прийняти Вечерю Господню; він знайшов людей, які поклонялися Богові, і навчав їх досконалішого шляху, як він робив це протягом багатьох субот протягом свого служіння.

Тоді ставлять інше запитання, чому ті, кому Павло та Варнава проповідували євангеліє в Антіохії Пісидійській, не прийшли в неділю, щоб почути проповідь Павла та Варнави (Дії 13:13 52). Зрештою, якщо неділя справді є днем, коли християни «зібралися для ламання хліба», то люди, яких навчали Павло та Варнава, мали б просто прийти в цей день, а не в суботу. Однак причина того, що Павло проповідував євреям-нехристиянам у суботу, а не в перший день тижня, є подвійною: 1) якщо вони були невіруючими євреями та прозелітами (наверненими до юдаїзму), вони б зазвичай не збиралися в перший день тижня; 2) замість того щоб запросити тих людей прийти на поклоніння Церкви в перший день тижня (Дії 20:7; 1 Коринтян 16:2), Павло вирішив піти туди, де збереться найбільше євреїв. Він знав, що так він зможе охопити більше загублених душ, ніж будь-якими іншими методами, і тому користався єврейським днем відпочинку та поклоніння для поширення євангелія Христа та християнства серед євреїв.

Дійсно, християни збираються «для ламання хліба» (Дії 20:7) у день, коли Ісус переміг смерть (Матвія 28:1). Закон про суботу відійшов у минуле разом зі старим законом (Колосян 2:14–17; 2 Коринтян 3:3–13). І хоча Павло продовжував відвідувати синагоги в суботу після свого навернення до Христа, він робив це не з метою поклоніння разом з Церквою, а щоб поміркувати із заблудлими з Писання. По правді кажучи, всі християни повинні наслідувати його метод євангелізації: йдіть туди, де є заблудлі, і навчайте їх, а не залишайтеся на місці та сподівайтеся, що вони самі прийдуть до вас.

16:22 aГр. анатема
[16:20] Дивіться коментар до 1 Коринтян 11:2 щодо святого поцілунку.